505820.05.2005

автор: Овсієнко Василь

(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. –  11.03. 2001, м.Львів).

Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках із повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.

Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну  аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. 

Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.

Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.

 Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів.  Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).

За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.

З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила.

1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..

Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.

У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.

1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.

1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.

Бібліоґрафія:

І.

 Московський детектив. Найзагадковіша пригода мого життя, розгадати яку пропоную читачам // Літературна Україна, 1992. – 13 серпня.

Гордасевич Галина. Не від миру сього. – Літературна Україна – № 2 (4619).– 1995. – 12 січня (і добірка віршів Л. Тереховича).
Степан Бандера: людина і міф. – Львів: В-во „СПОЛОМ”, 2000 – 192 с., з іл.
Архів ХПГ: Інтервю з Г.Гордасевич 3.02. 2001 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. – Львів: Добра справа, 2001.
Галина Гордасевич, Богдан Гордасевич. Нескорена Берегиня. Документальна антологія-мартиролог про українських жінок-політв’язнів у СРСР. – Львів: Піраміда, 2002.
ІІ.
Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. – Українське слово, ч.20 (3072), 2001. – 17 травня.
Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. – Шлях перемоги, ч. 13 (2500), 2002. – 21 березня.
Надія Романюк. „Жила. Любила. Плакала. Сміялась”. – Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. – 13 квітня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 151–154. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 157–158; 2-е вид.: 2012 р., – С. 173–175.
31 липня 1952 року неповнолітню Галину Гордасевич засуджено до 10 років таборів:
http://maidan.org.ua/2016/08/31-lypnya-1952-roku-nepovnolitnyu-halynu-hordasevych-zasudzheno-do-10-rokiv-taboriv/
Сидір Кіраль. «…Слово бере Галина Гордасевич – українка…» Штрихи до біографії й творчості // Українська літературна газета, ч. 12 і 13 (174 і 175). – 2016 р.

 Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2.03.2004. Останнє прочитання 4.08. 2016. 

ФОТО З САЙТУ XA.YIMG.COM

25 років тому пішов із життя всесвітньо відомий правозахисник і громадський діяч. Сьогодні, о 12.00, у Володимирському соборі відбудеться поминальна служба за Петром Григоренком, на якій будуть присутні і представники кримськотатарського народу.

У добу найгострішого дефіциту моральних авторитетів в українському суспільстві не тільки можна, а й абсолютно необхідно віднаходити еталони громадянської, духовної, просто суто людської позиції в минулому: адже такі високі приклади лише примножують свою цінність через ту сумну обставину, що сьогодні таких людей трагічно обмаль (або, що ймовірніше, ми про них не знаємо).

Генерал Петро Григорович Григоренко (1907 — 1987), 25 років від дня смерті якого ми відзначаємо сьогодні, є саме тією особистістю, чий життєвий шлях, вчинки та діяння неспростовно доводять: справжня Людина завжди здатна на подвиг подолання. Подолання слабкості, конформізму, ба навіть симптомів рабства в самому собі, подолання байдужості до страждань інших — іншої людини, яка страждає за свої переконання, іншого народу, який зазнає гонінь, бо хоче реалізувати споконвічне, природне право — вільно жити на своїй землі, звідки свого часу був у геноцидно-терористичний спосіб депортований сталінським наказом. Той вибір, що його 1961 року зробив «цілком благополучний» генерал Радянської армії, учасник війни, завідувач кафедри Військової академії ім. М. Фрунзе — і то зробив, сягнувши 54 років, — назавжди увічнив його ім’я.

Він (спочатку сам-один) розпочав двобій з колосальною державною машиною СРСР, бо не міг і не бажав терпіти тотального насильства та брехні. Почалося все з гострої критики, що пролунала з вуст Григоренка на адресу вищого парткерівництва Союзу та особисто Хрущова за обмеженість, непослідовність і навіть фарисейство «десталінізації», — це було заявлено цілком легально, на районній партконференції в Москві. Не почули, стали давати жорсткі сигнали: припини «вільнодумні» виступи, а то гірко пошкодуєш. Григоренко не побажав «отямитися», навпаки, його публічні виступи з критикою режиму ставали дедалі голоснішими. Кара не забарилася — в лютому 1964 року Григоренка вперше заарештовують і запроторюють у «спеціальну» психлікарню, де він пробув більше року.

Але генерал не капітулював: вийшовши на волю, йому, немолодій уже людині, довелося працювати і вантажником у магазині, і сторожем, і майстром-будівельником — іншої роботи не міг мати, а, навпаки, продовжив боротьбу.

1967 — 1969-ті роки стали доленосними в житті Петра Григоренка: саме тоді він розпочав потужну публічну правозахисну кампанію проти переслідувань правлячим тоталітарним режимом народів СРСР. Передусім ішлося про захист прав кримськотатарського народу, насильницьки позбавленого злочинною волею Сталіна своєї Вітчизни. Саме ця діяльність принесла Петрові Григоровичу заслужене визнання в усьому світі. Він був на десятках судових процесів, інспірованих владою проти активістів національного кримськотатарського руху; він казав цим людям: «Вам треба твердо засвоїти: того, що належить по праву, не просять а вимагають! Починайте вимагати — і вимагайте не частину, не шматочок, а все, що у вас незаконно віднято — вимагайте відновлення Кримської Автономної Республіки, яку було брутально знищено Сталіним. Своїх вимог не обмежуйте писанням петицій. Підкріплюйте їх усіма тими засобами, які вам надає Конституція: використовуйте свободу слова і друку, мітингів, зборів, вуличних ходів та демонстрацій». Саме генерал Григоренко, як ніхто інший, доклав колосальних зусиль задля того, аби привернути увагу світу до трагедії кримськотатарського народу. Цей народ законно вважає його своїм національним героєм.

У 1969 — 1974 рр. Петро Григорович перебував у закритому психіатричному закладі в Калінінградській області, де зазнав психічних та фізичних знущань. 1977 р. під тиском світової громадськості йому було надано дозвіл на виїзд до США. Там генерал брав активну участь у національних та правозахисних заходах української діаспори, не забуваючи водночас і про трагедію кримськотатарського народу. Помер Петро Григорович рівно 25 років тому, 21 лютого 1987 р., його було поховано на українському кладовищі в Баунд-Бруку (США). Такі люди (а Григоренко завжди пам’ятав, що він — українець!) належать до нашої національної «золотої спадщини».

КОМЕНТАР

Зевджет КУРТУМЕРОВ, учасник національного руху кримських татар:

— Вперше я зустрівся з генералом Петром Григоренком 1968 року, коли він у серпні нелегально приїжджав до Криму під виглядом відпочинку для вивчення ситуації та зустрічей з тими кримськими татарами, яким уже вдалося закріпитися на Батьківщині. Саме в цей приїзд до Криму Петро Григорович написав свою відому статтю «Звернення до кримськотатарського народу», в якій говорив про потребу створення спеціальних органів самоорганізації народу для успішної протидії тому режимові, який порушив і не збирався відновлювати наші національні права. Таким чином, можна сказати, що вже тоді Петро Григоренко вбачав необхідність створення системи меджлісів нашого народу, яка, будучи створеною 1991 року, вже показала свою ефективність і дієвість. Копії цієї статті ми нелегально розповсюджували серед наших співвітчизників як у Криму, так і в Узбекистані.

Уже багато років ветерани кримськотатарського національного руху з вдячністю згадують Петра Григоренка. Щороку в Сімферополі в храмі Рівноапостольних князів Володимира та Ольги УПЦ КП групою ветеранів кримськотатарського національного руху проводяться громадянські панахиди пам’яті Петра Григоренка. У них, як правило, беруть участь ветерани кримськотатарського національного руху Зампіра Асанова, Веджіє Кашка, Айдер Зейтуллаєв, Едіє Джемільова, Фатма Язиджієва, Енвер Муслядінов, Фікрет Халілов, Іззет Хаїров, Зевіт Газієв, Ельдар Шабанов, Ферат Усєїнов, Зевджет Куртумеров. Кримськотатарський народ сумує за одним із наймужніших синів братнього українського народу, який свідомо пожертвував перспективами блискучої кар’єри військового та вченого, благополучним, забезпеченим життям у боротьбі за справедливість, за громадянські та людські права.

Публікується за матеріалами http://www.day.kiev.ua/223964                    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87