Хто такий Степан Бандера?
- 15.10.19, 18:25
- Ми любимо тебе, Україно!
Хто такий Степан Бандера? Подивись і вирішуй.
1
хочу сюди!
-
-
41 рік, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 35-50 років
Замітки з міткою «герої україни»
Герої не вмирають, якщо вони з нами живуть
- 15.10.19, 18:11
- Ми любимо тебе, Україно!
До Дня захисника презентували відео про Степана Бандеру
КИЇВ. 14 жовтня. УНН. Український інститут національної пам’яті до Дня захисника України та 76-ої річниці створення УПА презентував відео про Степана Бандеру. Про це УНН повідомляє із посиланням на пресслужбу Інституту.
"Український інститут національної пам’яті спільно з Bober Film Studio приурочив вихід нового яскравого історичного ролика про Степана Бандеру, який став продовженням започаткованого Інститутом циклу "Люди епохи", - йдеться в повідомленні.
У ролику використані архівні фото та кадри з документального циклу Тараса Химича "Хроніка УПА".
https://www.youtube.com/watch?time_continue=2&v=APSxfqdnW-0
Додамо, що Степан Бандера став одним із символів боротьби України за незалежність у ХХ столітті. Довгий час радянська пропаганда намагалася дискредитувати його ім’я, вішаючи тавро "бандерівця" на кожного, хто наважувався мріяти про самостійну Україну, і поширюючи про Бандеру різноманітні вигадки.
Нагадаємо, День захисника України відзначається в Україні 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. Також 14 жовтня традиційно відзначають як день створення Української повстанської армії.
1
Загиблі Герої вересня 2019 08
Михайло Васильович Цимбалістий народився 29.07.1985 року у селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області. Мешкав у Тернополі.
Закінчив школу №29 у Тернополі, а 2010 року – Національну Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Від початку війни перебував у лавах наших захисників, брав участь у багатьох важливих військових операціях.
З його загибеллю Україна втратила частку себе. Адже Михайло Васильович був невід’ємною складовою тих її хоробрих та великих синів, які тримають мир у наших домівках на своїх плечах. Професіонал в усьому, палкий та щирий патріот, чоловік, який завжди відділяв головне від другорядного, знаючи, на яку небезпеку наражається, але все одно йшов туди, де була потрібна його присутність, не озираючись назад. Без остраху, без вагань, без сумнів.
Автор не має права заглиблюватися в деталі. Але всім нам варто знати, що такі люди, як Михайло стояли, стоять та завжди стоятимуть на першій лінії оброни. Поки будуть такі, як вони, – ми можемо спати спокійно.
Загинув він 13 вересня пізно увечері у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил під час виконання бойового завдання.
Похований 16 вересня у Тернополі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.
Михайло Цимбалістий нагороджений найвищою відзнакою військової розвідки України – нагрудним знаком "Зірка Слави" (посмертно).
Загиблі Герої вересня 2019 09
Максим Володимирович Кондратюк народився 24.07.1993 року у місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
Старший сержант, військовослужбовець 8-го окремого полку спеціального призначення.
10 вересня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил він зазнав численних вогнепальних осколкових поранень внаслідок підриву на протипіхотній міні. Був евакуйований до Харківського військового шпиталю, у якому 14 вересня близько 7.00 від отриманих ран помер.
Похований 17 вересня у Красилові. У нього залишилися батьки, дружина та донька.
Загиблі Герої вересня 2019 10
Владислав Олександрович Рой народився 30.08.1994 року у селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Після 9 класів Різдвянської школи, Влад вступив до Покровського вищого професійного училища №75, що знаходиться у селі Олександрівка Дніпропетровської області, у якому у 2013 році отримав фах "тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва". Працював на посаді механізатора у фермерському господарстві "Скорпіон".
У грудні 2018 року Влада було призвано для проходження зборів по територіальній обороні та оперативному резерву, спочатку чоловіків з різних РВК доправили до Запоріжжя, а потім – до навчального центру "Десна", де він проходив курси підвищення кваліфікації на посаді номера розрахунку ЗУ 23-2 з 30.01 по 03.03.2019 року. Під час зборів, у лютому цього року, Влад прийняв присягу на вірність українському народові.
У взводі він був одним з наймолодших, проте завжди проявляв розумну ініціативу, сумлінно та без затримки виконував усі поставлені перед ним бойові завдання. І, що дуже важливо, він був самодостатнім, як боєць, його не треба було виправляти чи підштовхувати, він не потребував жодного корегування своїх дій чи то у складі групи, чи то у самостійних завданнях, він все робив майже бездоганно, попри відсутність бойового досвіду. Після навчання у Десні Владислав Олександрович прийняв рішення служити в "Айдарі" та 15.04.2019 підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 17 вересня близько 3.00 в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 19 вересня у Різдвянці. У нього залишилися мати та сестра.
Загиблі Герої вересня 2019 11
Андрій Юрійович Сторожук народився 26.02.1992 року у селі Педоси Хмільницького району Вінницької області. Коли хлопцю було три роки, його забрала до себе на виховання бабуся, і він мешкав у Полтаві. Десять років тому вони повернулися назад до рідного села.
09.03.2015 року його було призвано за мобілізацією, і він служив у лавах ЗСУ до 20.04.2016. Два роки по тому, 26.01.2018 Андрій підписав із ЗСУ контракт на пів року та проходив службу на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї окремої артилерійської бригади, звідки звільнився у вересні того ж року, перейшовши за новим контрактом працювати водієм відділення забезпечення Хмільницького ОРВК. З липня 2019 року він був відряджений до зони ООС.
Він завжди був дуже добрим та неконфліктним, ніколи не пасував перед труднощами, мав гарну звичку долати всі негаразди з посмішкою. До того ж, Андрій Юрійович мав щире серце патріота, коли у військкомат надійшов наказ на відрядження до зони бойових дій, він одразу почав збиратися, кажучи, що готовий їхати будь-якої миті, адже має за плечима бойовий досвід.
Старший солдат, старший механік-водій механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 24 вересня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 27 вересня у рідному селі. У нього залишилися бабуся та син.
Загиблі Герої вересня 2019 12
Олександр Сергійович Марків (позивний Чумак) народився 06.08.1981 року у місті Обухів Київської області.
Після навчання в Обухівській школі №5 Олександр 2003 року закінчив факультет правознавства Університету Державної фіскальної служби України у місті Ірпінь, де отримав спеціальність юриста. Там пройшов програму підготовки офіцерів запасу, де отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Два роки по тому вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, отримавши фах магістра з обліку та аудиту. Також закінчив курси з підготовки фахівців митного оформлення товарів у Асоціації митних брокерів України.
Працював у впроваджувально-виробничому підприємстві "Біор", в Українському науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, у Державній податковій інспекції Обухівського району, у ПАТ "Київський картонно-паперовий комбінат" та у ЗАТ "Ерго" Обухова.
Брав участь у Революції Гідності 2013-14 років (під час тих подій мешкав у Жовтневому палаці). З березня 2014 до лютого 2015 року Олександр Сергійович служив у Збройних Силах України, прийшовши навесні 2014 року до військкомату добровольцем. Служив командиром взводу на БМП у 72-й окремій механізованій бригаді, де отримав звання лейтенанта, а потім – старшого лейтенанта. Декілька разів йому щастило залишитися живим після шалених обстрілів. Коли він брав участь у рейді під Зеленопіллям, його підрозділ потрапив під обстріл з "Градів", у Олександра Сергійовича все згоріло, залишилися лише каска, камуфляж та автомат, але він тоді вижив. Потім, в районі Гранітного у його БМП найманці РФ влучили з ПТУРа, машина згоріла вщент, але він вижив.
Після закінчення служби у 72-й ОМБр, його було доправлено до Національної Академії Сухопутних Військ імені Петра Сагайдачного, де він пів року провчився на курсах командира зенітно-ракетного взводу. У березні 2016 року він пройшов відбір та розпочав свою службу у лавах Бригади швидкого реагування Національної Гвардії України, займаючи спочатку посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення, а згодом перевівся до зенітно-ракетного дивізіону. У 2018 році, під час перебування бригади на ППД у Гостомелі ніс службу у штабі (займався організаційними справами), але увесь час виказував бажання потрапити на нуль, рвався до бою.
Олександр був дуже світлою та веселою людиною, завжди усім допомагав, навіть маючи офіцерське звання, нічим не ставив себе вище за інших, коли треба було, то чистив на кухні картоплю разом із кухарями підрозділу. Лейтенантом він був лише на папері, а у житті – звичайним, товариським та надійним побратимом, який не припиняв піклуватись про своїх підлеглих, водночас нічим себе серед інших не виділяючи.
Він жваво цікавився історією, літературою по цій тематиці, вивченням західно-слов’янських мов, вітрильним спортом, туризмом та легкою атлетикою. Починаючи з 2009 року брав участь у реконструкціях історичних подій (УНР, Січові стрільці, УПА, дивізія "Галичина"), був активним членом київського клубу історичної реконструкції "Повстанець". Щиро та віддано любив Україну, не показово, а на тих тонесеньких струнах невидимого зв’язку зі своєю Батьківщиною. Ця людина достеменно знала, що таке – бути патріотом, такі люди несуть на своїх плечах країну та саме вони роблять історію. Такі люди, як Олександр Сергійович, є взірцями нескореного українського духу.
Старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення Національної Гвардії України.
27 вересня о 16.47 у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Донецькій області, під час мінометного обстрілу наших позицій він зазнав важкого осколкового поранення голови, від якого помер о 19.30 під час операції у лікарні Світлодарська.
Поховали Героя 30 вересня в Обухові. У нього залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та син.
Загиблі Герої вересня 2019 13
Володимир Анатолійович Аджавенко (позивний Аджа) народився 20.05.1995 року у Маріуполі.
Свою війну Аджа розпочав у складі окремої зведеної штурмової роти "Карпатська Січ" 93-ї окремої механізованої бригади, а 30.06.2015 року був призваний до батальйону "Донбас", служив солдатом на посаді стрільця-санітара 6-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) 18-го полку спеціального призначення Національної Гвардії України. Він брав участь у боях у районах Широкиного та Мар’їнки, хлопець з очами, сповненими якимось запальним світом жаги до бою, адже він виріс у Маріуполі, місті, яке дуже постраждало під час першого року війни.
Володимир дуже захоплювався боксом, брав участь у різноманітних змаганнях, мав декілька нагород. Він, взагалі, був спортивною людиною, цікавою та позитивною, доброю та веселою, Володимир завжди був готовий їхати на бойові, куди накажуть, попри можливі ризики небезпеки. 19.09.2016 року він звільнився з батальйону, перебуваючи на посаді старшого стрільця-кулеметника 5-го відділення 3-го взводу 3-ї роти БСП "Донбас" (РБ), та повернувся додому, але вже за пів року пішов знову до війська, підписавши із ЗСУ контракт.
Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
11 вересня близько 13.00 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області Аджу поцілив снайпер найманців РФ. Поранення було надважким, куля увійшла під лівим оком та вийшла зі скроні, розтрощивши кістки та частину мозку. Спочатку його доправили до лікарні міста Селідове, а потім військовою авіацією перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Володимир понад два тижні боровся зі смертю, але цього разу вона перемогла. 28 вересня о 23.30 він помер.
Поховають Володимира Анатолійовича у Маріуполі. У нього залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.
ПІСЛЯМОВА
Снайпер зайняв свою позицію задовго до початку атаки. Він лежав нерухомо, відчуваючи, як холод поступово сковує його тіло, але не ворушився, нічим не видаючи свою присутність. Снайпер знав, о котрій усе почнеться, знав, на якій саме ділянці сектора, але до початку бою вогонь не відкривав, хоча іноді бачив в оптику, як пересуваються в окопі солдати, він міг легко зняти їх, проте палець біля спускового гачка не ворушився. Дуло гвинтівки плавно та безшумно рухалося в прохолодному нічному повітрі, оманлива тиша нависла над полями, що оточували передову. Засохла стеблинка якоїсь трави боляче вколола під носом, і снайпер дуже повільно взяв її до рота, відкусивши набридливий кінчик, діючи одними зубами і не ворушачи головою. Дуже обережно виплюнувши стеблинку на землю, він знову зосередився на місці, де незабаром повинні були відчинитися двері до пекла.
Загриміло, засяяло та запалало трохи раніше, оскільки їхню передову групу помітили зі спостережного поста, ніч роздиралася спалахами з усіх боків, а біля снайпера було тихо, він лежав у відносному віддаленні від епіцентру бою. Його завданням було придушувати вогневі точки підрозділів Збройних Сил України, щоб забезпечити максимальне прикриття під час атаки. І коли настав його час вступити до гри, він в неї вступив, і тепер кожна фігура противника могла дістати кулю. Очі снайпера звузилися, фокусуючи точність погляду, він бачив, як з бійниці плювався вогнем кулемет, але кут огляду був трохи зсунутий убік, і помітити того, хто стріляв все ніяк не вдавалася. Людина, яка лежала нерухомо на холодній землі, чекала свого часу, чекати снайпер умів, годинами пильно спостерігати в оптику, в очікуванні тієї самої секунди, коли потрібно буде здійснити постріл.
Хмари, що швидко летіли по небу, майже зникли, віднесені кудись на схід сердитим осіннім вітром, бліді краплі зірок мовчки спостерігали за сектором, в якому люто ревів бій. Відразу стало ще холодніше, але снайпер не звертав на це уваги, зосередившись на вогневій позиції, яку він взяв під приціл. Позиція випускала чергу за чергою, працювали й інші вогневі точки, такі мовчазні ще десять хвилин тому окопи огризалися десятками безперервно стріляючих стволів. Боковим зором снайпер вловив рух, і дуло стрімко перемістилося трохи убік, у напрямку до позиції бігла фігура солдата, її чітко було помітно в оптику. Снайпер затамував подих і вистрілив, а коли фігуру кулею відкинуло до стіни окопу і до неї рвонув інший солдат, що з'явився саме з тієї самої вогневої точки, він натиснув на гачок ще раз.
Бій тривав близько двох годин, і припинився, коли вже почало світати, і в небі одна за однією згасали та щезали зірки, які витісняло світло ранкового сонця. Вітер, що безперервно дув усю ніч, нарешті вщух, і клуби диму від палаючих колод ліниво підіймалися догори, від воронок, що оточували позицію, пахло попелом і свіжою землею, що була щедро розкидана навколо, упереміш із зеленим листям, вирваним із літа цим першим справжнім похолоданням. Солдата та командира знайшли, вони лежали майже впритул, під кожним на землі розпливлася темна пляма; командиру розірвало сонну артерію, і він стік кров'ю, а солдат навіть не встиг закрити очі, настільки швидкою була смерть від снайперської кулі в серце. Почорнілі після тривалого бою руки друзів дбайливо підняли кожного з них і поклали на ноші, темні плями на землі від крові полеглих солдатів злилися в одну велику.
Їх поховали в один день, одного в столиці, іншого - в маленькому селі. На прощанні з командиром плакали родичі та друзі, щільним кільцем оточуючи труну, військові стояли з кам'яними обличчями, беззвучно кусаючи губи, виступали представники адміністрації, кажучи у мікрофон заїжджені слова, юрмилися поруч журналісти центральних видань і оператори телеканалів, готуючи свої репортажі про похорон чергового Героя, який загинув на війні. У сироти не було родичів, тому на його похоронах були присутні лише військові, священик і селяни, які прийшли попрощатися з хлопцем, якого вони майже не знали. Там не було журналістів, не було функціонерів, не записувалися інтерв'ю, людей було небагато, і невдовзі всі пішли з сільського кладовища.
Під вечір із заходу знову набігли важкі хмари, що закрили небо та низько нависли над землею; маленька сіра пташка злетіла з гілки великого клена, що ріс біля свіжої могили, посиділа на хресті, поцвірінькала хвилинку та понеслася у своїх справах. На цвинтар опускалася ніч, затишна та спокійна, без стрілянини, вибухів і криків, і не було навколо траншей, бліндажів та вогневих точок, земля не приховувала у собі міни, це була мирна територія, війна вирувала далеко, і тут здавалася чимось незначним та ілюзорним.
От тільки цілком реальними були могильний хрест та молодий солдат, який лежав під ним.
Ян Осока, "Цензор.НЕТ
1
Загиблі Герої України за вереснь 2019 ч.1
- 05.10.19, 17:08
- Ми любимо тебе, Україно!
01.10.19 00:02
Загиблі Герої вересня 2019
Автор: Ян Осока
У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за вересень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
Зі світлинами дивитися тут:
ВСТУП
Ще вчора було літо, а вночі піднявся злий колючий західний вітер, що крижаним язиком проводив по завмерлому в заціпенінні листю, змушуючи його з ледве чутним шелестом осипатися, дивним зеленим покривалом устеляючи холодну землю. Вітер гострим скальпелем різав обличчя та руки, задубілі пальці обпікала холодна сталь автомата, вітер бив в очі, і вони постійно сльозилися так, що доводилося їх весь час витирати, щоб нічні тіні сірої зони не втрачали чітких контурів. Ніч була доволі похмурою, над головою стрімко проносилося рване біле ганчір’я хмар, а в проміжках між ним виблискували яскраві кристали зірок. Вітер наче здув із них увесь літній пил, повернувши їм свіжий блиск відшліфованих діамантів.
Солдат стояв на взводному спостережному пункті, безперервно вдивляючись у темряву, що плювалася йому в обличчя сильними поштовхами осені. Похолодання прийшло зненацька, тому доводилося терпіти, оскільки будь-якої миті темрява могла ожити пересуванням ворожої розвідгрупи, а якщо її проґавити, то наслідки були б набагато страшніші, ніж вітер, що бив в обличчя. І солдат мовчки терпів, терпляче чекаючи закінчення бойового, коли можна буде здати зміну та повернутися до теплого бліндажу, щоб випити декілька склянок гарячого чаю, відчуваючи, як потроху зігрівається у венах застигла кров. Останнім часом в їхньому секторі активізувався ворог, ледь не щоночі здійснюючи візити до наших позицій. На сусідньому ВОПі вчора було двоє двохсотих, на більш віддаленому позавчорашньої ночі вбили одного. Тому по відділенню вийшов наказ, але і без наказу він знав, що потрібно вести пильне та ретельне спостереження за прихованою нічною шаллю землею.
У солдата не було нікого. Батька він взагалі не знав, а матусю ледь пам'ятав - коли йому було чотири роки, вона померла. Ще за пів року не стало діда, який забрав його до себе, а інші близькі та неблизькі родичі не з’являлися, тому маленький хлопчик залишився сам на сам з усім світом, якому було на нього плювати. Дитбудинок, інтернат, училище - все це розпливчастим мазком сірого промайнуло та зникло, вирвавши з життя півтора десятка років з такою самою легкістю, з якою зараз холодний вітер зривав з гілок листя. Він погано пам'ятав той період та й особливо не було чого там згадувати, життя одинака постало перед ним у всій своїй жорстокій красі, коли потрібно було щосили борсатися на поверхні, щоб його не затягло мулисте дно. Він рано зрозумів, що потрібно бути сильним і твердим, наполегливим і цілеспрямованим, завзятим і сміливим для того, щоб уникнути невеселої долі добувати їжу по смітниках і голитися під відкритим небом.
Того дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, він сам пішов до військкомату з паспортом і свідоцтвом про народження. Армія на той час була єдиним виходом, і він не став чекати, допоки вона про нього згадає, а нагадав про себе сам. Його з радістю призвали, і молодий хлопець, який ніколи не знав батьківського тепла і турботи держави, відправився служити своєму народові, а рік по тому в країну завітала війна, і все перевернулося з ніг на голову. Радість перемог швидко змінилася на жах і шок поразок, Збройні Сили, наспіх укомплектовані з мобілізованих і добровольців, поспіхом відступали, відкочувалися, потрапляли в оточення, розстрілювалися й вмирали на сході. Не роздумуючи, він прийняв рішення підписати контракт, адже на гражданці його, ще одного сироту, з важкою долею нікому не потрібної людини, ніхто не чекав.
Минуло п'ять довгих років, і майже не залишилося секторів, у яких не побував би солдат. Сипав з неба сніг і лив проливний дощ, колосилися та в'янули польові трави, одне зруйноване село змінювалося на інше, тільки загиблі в боях друзі залишалися в пам'яті випаленими болем клеймами. Їхні обличчя постійно приходили до нього у снах, про кожного він завжди пам'ятав, про посічених осколками, убитих снайперами, згорілих в БМП своїх найкращих друзів, що з'явилися в його житті на війні, і залишились на ній назавжди. Десь далеко від лінії фронту світ жив своїм життям. Приходили і йшли у забуття політики, з'являлися у продажу нові моделі телефонів та смарт-годинників, радісні голоси у рекламі розповідали, скількох проблем можна позбутися за допомогою всього лише однієї пігулки якихось ліків, а на нульових позиціях сектору тільки життя та смерть нескінченно крутили колесо рулетки, і ніхто не знав, на кого воно вкаже сьогодні.
Вітер боляче сік по щоках, перший подих осені виявився раптовим та дуже сильним, і нагадував про те, що незабаром настане чергова зима. Солдат дуже змерз, але саме той рятівний холод не давав розслабитися і дозволив йому помітити, як легенько гойднулася у бік ніч, відсунута темними силуетами людей, що обережно підповзали до ВОПу. Перша кулеметна черга висмикнула з бліндажа всіх бійців з відділення, вибухи лунали один за іншим, розкидаючи навколо зазубрений метал. Перша хвиля найпотужнішої за останні пів року атаки на позиції підрозділу негайно змінилася наступною, хвилі накочували без зупинки, вщент розбиваючи укріплення та залишаючи за собою острівці вогню. Командир відділення, пригинаючись, помчав на спостережний пункт, але раптом щось жбурнуло його об стіну бліндажа, і він повільно сповз на землю, притискаючи руку до шиї, з якої гарячим фонтаном била кров.
Солдат все це бачив на власні очі, як упав навзнак його командир, його друг, якого він безмірно поважав і любив. Сирота, який до армії не знав у житті тепла та справжньої дружби, міцно прикипів до командира, вони пройшли разом через довгі роки виснажливої та безжальної війни. І побачивши, як того поранило, солдат рвонув на допомогу.
Він не добіг зовсім трохи.
Загиблі Герої вересня 2019 01
Олександр Володимирович Грицаюк народився 07.11.1971 року у селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. З 2004 року мешкав у місті Христинівка.
1988 року закінчив 10 класів Сарнівської загальноосвітньої школи, після чого навчався у Черкаському клубі юних моряків, згодом також отримав фахи електромеханіка загального профілю, машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. На строкову Олександра Володимировича було призвано 1989 року, проходив службу у танкових військах. Працював у колгоспі "Перемога" у Сарнах. А згодом – електриком у локомотивному депо Христинівки.
Він був добрим другом та батьком, мав авторитет серед колег та друзів, любив свою родину, ну було у його характері злості, Олександр був добряком та душею компанії, розганяючи погані настрій та думки інших лише однією своєю появою.
Восени 2017 року він прийшов до військкомату добровольцем та 31.10.2017 був призваний за контрактом Христинівським РВК.
Сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону взводу зв'язку 3-ї танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
25 серпня об 11.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області він зазнав вкрай важких мінно-вибухових осколкових поранень, від яких помер 1 вересня в обласній клінічній лікарні імені Мечникова.
Похований 3 вересня у Сарнах. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, дружина та четверо дітей.
Загиблі Герої вересня 2019 02
Андрій Юрійович Проценко народився 30.09.1994 року у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.
2010 року хлопець закінчив Бохоницьку середнью загальноосвітню школу, після чого вступив до державного професійного технічного навчального закладу "Гніванський професійний ліцей", у якому здобув фах "машиніст-кранівник" у 2013 році.
Андрій завжди мав гарний настрій, даруючи посмішку оточуючим. Доброзичливий, щирий, уважний та справедливий, йому й на думку ніколи не спадало відмовити комусь у допомозі, оминути увагою чи залишитись байдужим. Ні, він намагався усім в усьому допомогти, був надійним товаришем для друзів та люблячим сином для батьків.
Він захоплювався полюванням та риболовлею, мав мрію створити власну сім’ю та придбати собі автівку. А найважливішою подією за останні роки в його житті стало народження його племінниці, яку він дуже любив, проводячи поруч із нею весь вільний час.
16.04.2014 року Андрій був призваний за контрактом Вінницьким ОРВК. Три рази він був у зоні АТО/ООС, в останнє вирушив на передову 16.05.2019 року.
Солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних Сил ЗСУ. Був відряджений до 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 2 вересня рано-вранці в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. За пів години помер на руках військових медиків.
Похований 5 вересня на кладовищі №2 у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.
Загиблі Герої вересня 2019 03
Едуард Олександрович Шахов (позивний Шах) народився 12.12.1993 року у селі Долинське Чаплинського району Херсонської області.
Після закінчення школи Едуард вступив до історичного факультету Донецького Національного Університету, де його і застала війна. Через проукраїнську позицію Шах навіть потрапив у полон, але зміг вижити та вибратися до радної Херсонщини. Напевно, саме тоді він ухвалив важливе рішення – захищати Батьківщину від агресора та окупанта.
Влітку 2015 року Шах прийшов до лав батальйону "Азов", у якому служив на посаді командира відділення, а згодом здобув ще фах парамедика. За згадками побратимів, це була безстрашна та відважна людина, яка була прикладом для інших, хоробро та відчайдушно воюючи за свою землю.
Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.
4 вересня близько 18.35, в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області, він дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ, та за годину помер у центральній лікарні Бахмута.
Похований 7 вересня у Долинському. У нього залишилися мати та сестра.
Загиблі Герої вересня 2019 04
Михайло Володимирович Ткачишин народився 20.09.1988 року у Херсоні. Мешкав у місті Новояворівськ Львівської області.
2017 року, після проходження строкової, Михайло підписав контракт та служив на посаді інструктора у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Збройних Сил України. З квітня цього року служив у 53-й ОМБр та виконував бойові завдання на передовій.
Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 5 вересня о 20.30 під час виконання бойового завдання на Горлівському напрямку від кулі снайпера найманців РФ.
Похований 9 вересня у Херсоні. У нього залишилися батьки, дружина та син.
Загиблі Герої вересня 2019 05
Микола Миколайович Обуховський народився 10.10.1986 року у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у селі Луч Вітовського району.
Хлопець закінчив Великомечетнянську середню загальноосвітню школу, у 2008-2009 роках проходив у Полтаві строкову службу. У війську перебував з 2015 року, спочатку на Ширлані, потім у зоні АТО. Брав участь у міжнародних військових навчаннях Sea Breeze, що проходили в Одеській та Миколаївській областях з 31.08 по 12.09.2015 року.
Він був прекрасною людиною з гарним почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, відданим їй до кінця, чудовим фахівцем з рукопашного бою та стрільби, дуже захоплювався також парашутним спортом, ретельно шанував традиції морської піхоти та ВМС.
Прапорщик, технік відділення повітряно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у селі Луч. У нього залишилися мати, сестра, дружина та донька.
Загиблі Герої вересня 2019 06
Олександр Валерійович Лінчевський народився 16.04.1998 року у селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
2013 року він закінчив 9 класів Матусівської школи №2, після чого вступив до держаного навчального закладу "Звенигородський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів" у селі Козацьке, після навчання у якому був призваний на строкову. Повернувшись додому, деякий час працював у Києві на будівництвах, а 24.04.2018 підписав із ВМС контракт.
Його класний керівник Катерина Олександрівна у розмові з автором з теплим сумом згадувала Олександра, як товариську та веселу людину, відверту та чесну, роботящу та безвідмовну, дитину, яку вона запам’ятала саме через її позитивність та відсутність паростків поганих звичок. Нещодавно вона поливала квіти у класі, де навчався Сашко, а на партах стояли перевернуті стільці, і на одному з них його почерком було маркером написано "Лінчевський", її немов вдарило струмом, і вона довго плакала у порожній класній кімнаті за тією дитиною, з якої виріс такий чоловік, якому назавжди залишиться 21 рік.
Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та чотири сестри (Олександр Валерійович був найменшим у цій багатодітній родині).
Загиблі Герої вересня 2019 07
Валерій Георгійович Шатурський (позивний Череп) народився 20.01.1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. Коли хлопцю було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія по програмі підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі.
Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу у Хмельницькому, а з 26.11.2015 – у батальйоні "Донбас". Спочатку він обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення "Донбас" (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної Гвардії України, а з 16.09.2016 був переміщений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ.
За ці роки він встиг повоювати по всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях в районах Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Це далеко не всі назви, але якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках цієї війни, де б він не побував.
На першому місті у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валеру, навпаки, він огорнув її такою великою турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожний з нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав, коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні, його несамовиту та шалену турботу помітили навіть лікарі, які запропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі.
Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валера познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку він мав у своєму розпорядженні, він намагався бути поруч з сім’єю, телефонував їм увесь час, іноді вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазячи на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей – це було те, заради чого він жив.
Його виділяла гостро заточена чесність. Не можна було чекати від Черепа якоїсь брехні, це йшло врозріз з його життєвими переконаннями, це було чужим для нього. Він у дечому був своєрідний: думав по-своєму – робив, вирішив – зробив. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу – і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день зараз чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він казав, що там, на нулі, його досвід завжди стане у нагоді, когось навчить, когось врятує.
Валерій Георгійович прагнув завжди вчитися на досвіді інших, підказках, помилках тощо. Він завжди мав на меті розвиватися, досягти чогось більшого, не тупцюватися на місці, а йти уперед, шліфуючи свої вміння та професійні здібності, його талант імпровізації ще більше допомагав йому у цій справі. Разом із тим він ніколи не відмовляв комусь в увазі, був готовий вислухати, порозмовляти, порадити. Чесно визнавав, коли був неправий, мав цей рідкісний дар не приховувати свої помилки, а робити з них правильні висновки.
Минулої зими він пройшов курс навчань на сержантські звання у Золочеві по програмі канадських фахівців. Та й по життю він умів робити все: чи то розібрати та зібрати автівку, чи то полагодити комп’ютер, у Валери не було вузької спрямованості у знаннях, спектр його здібностей охоплював майже все, що існує у природі.
Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення "Донбас" 15-го окремого Слов'янського полку Східного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України.
Він загинув 12 вересня вдень у Донецькій області внаслідок обстрілу наших позицій.
Похований 17 вересня на Алеї Героїв Старокримського кладовища Маріуполя. У нього залишилися дружина, син та донька.
1
29 червня 2019 р. (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 29.06.19 р. Василь Сліпак-Міф
Цей день 29 червня навічно буде днем пам'яті видатного анархіста, що так себе ніколи не називав, але був ним за фактом свого буття і життя – загиблого на Сході України у війні з російськими окупантами славного воїна-козака Василя Сліпака або «Міфа»-Мефістофеля за його позивним. Не знаю, чи знайдеться в інших народів подібний приклад, коли відомий успішний оперний співак на піку своєї кар’єри зміг би ось так як Василь Сліпак все одночасно покинути і піти простим бійцем на фронт на захист рідної Батьківщини – України. Пішов на війну абсолютно добровільно, чесно й хоробро воювати і загинути в бою, як правдивий український лицар, довівши тим, що він є насправді козацького роду, як співаємо ми у Славні України.
Не бачу потреби переповідати біографію Василя Сліпака, як і взагалі вести тривалу розмову про те, що і без того ясно: це є правдивий подвиг! Та жертовність за Батьківщину, на яку мало хто спроможний – хіба що одиниці. Василь Сліпак саме з таких Людей. Вічная і благая пам'ять. Герої не вмирають!
Слава Україні! Героям слава!
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)
1
Diaspora.uaВподобати сторінку
29 червня 2016 року у бою на Світлодарській дузі куля снайпера обірвала життя Героя України, соліста Паризької опери ВАСИЛЯ СЛІПАКА.
Він прожив у Франції понад 19 років, вражаючи Європу своїм голосом та шармом. Йому двічі пропонували французьке громадянство, але він відмовлявся, бажаючи бути громадянином України. Він щиро вболівав за Україну, був учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. Не роздумуючи, пішов добровольцем захищати Україну і віддав за неї своє життя.
Василь Сліпак народився у Львові 20 грудня 1974 року. І хоча в родині ніхто професійно не займався музикою, вже змалку Василь виявляв неабиякий талант та потяг до співу. У 9 років він потрапив до знаменитої Львівської хорової капели «Дударик», де і почалася його кар'єра співака. Саме з "Дудариком" він побував на перших гастролях за океаном. Так, у червні-липні 1990 року капела зі своїм солістом Василем Сліпаком мала гастрольний тур містами США та Канади— Детройт, Рочестер, Клівленд, Піттсбург, Філадельфія, Кергонксон, Чикаго, Міннеаполіс, Торонто, Реджайна, Саскатун, Тандер-Бей, Садбері, Паувел-Ривер, Монреаль, Оттава. В ході цього туру 18 червня 1990 року у Карнеґі-Холі (Нью-Йорк) спільно із відомим солістом Метрополітен-опера Павлом Плішкою він та "Дударик" виконали низку творів. Потім була низка виступів на інших найкращих сценах світу.
Ґрунтовна підготовка в консерваторії та рідкісний голос невдовзі привели його до Франції, де він спричинив справжній фурор на низці конкурсів та фестивалів, а в 1994 році відбувся його перший сольний концерт. А у 1997 році його прийняли до Паризької національної опери.
Він прожив у Парижі майже двадцять років, виступав на сценах багатьох славетних театрів світу із сольними концертами, виконавши понад сотню різних партій. Та найулюбленішою була партія Мефістофеля в опері «Фауст». Звідси його позивний «Міф», з яким він воював на Донбасі.
З початком Євромайдану В.Сліпак координував у Франції громадські акції, спрямовані на підтримку України; відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, влаштовував благодійні концерти. І продовжив цю діяльність в умовах російської агресії проти України. Зокрема 10 червня 2016 року організував Міжнародний марш «Stop Putin War in Ukraine!», в якому взяли участь близько 30-ти країн світу.
Уперше Василь Сліпак поїхав на війну у травні 2015 р. і пробув там місяць, взявши участь у боях у Пісках біля Донецького аеропорту та Авдіївці у складі 7-го окремого батальйону ДУК ПС, доки його не поранили. Міф не планував повністю віддаватися війні, але для нього важливо було знаходитися там, де він потрібен - на сцені і на війні. "Як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції", - говорив він.
Вдруге В.Сліпак потрапив на фронт у вересні 2015 року - у с.Водяне під Маріуполем. І втретє - у червні 2016 року. Планував пробути на фронті півроку, проте вже через 11 днів, 29 червня 2016 р., загинув. Похований Герой на Личаківському цвинтарі на полі почесних поховань № 76.
Василь Сліпак став першим в історії України добровольцем, якого посмертно нагороджено Золотою Зіркою Героя. Також він - кавалер ордена. «За мужність» І ступеню та Герой України.
Його іменем названо велику залу Музичної академії України імені Чайковського. А в 2018 році - й Український культурноінформаційний центр у Парижі, що відіграє важливу роль в інформуванні французів про події в Україні та в роз’ясненні української позиції стосовно актуальних проблем сучасності.
З метою вшанування пам'яті Василя Сліпака створено Міжнародну некомерційну благочинну організацію «Фундація Василя Сліпака» на чолі з виконавчим директором братом Василя Орестом Сліпаком.
Також у 2017 року з ініціативи Ореста Сліпака та відомих митців Львова й Парижа вперше було проведено Міжнародний музичний марафон W LIVE пам’яті Василя Сліпака. Це унікальна музична подія, що збирає на одній сцені з найкращих музикантів Європи, які знали співака і працювали з ним, а також попопяризує класичну музику та дозволяє вшанувати пам'ять співака. Сьогодні концерт пам'яті Василя Сліпака відбудеться у муніципалітеті Франції Ле-Ре, неподалік від міста від Ренн.
Текст підготовлено спеціально для Diaspora.ua на основі відкритих джерел, передрук - за умови активного посилання на Diaspora.ua.
3
У Запоріжжі на честь Героїв Крут запалили смолоскипи
- 29.01.19, 21:39
- Слава Україні!
У Запоріжжі на честь Героїв Крут запалили смолоскипи
29 Січень 2019, 20:37
- У Запоріжжі День пам’яті Героїв Крут відзначили смолоскипною ходою. Її учасники пройшли центральним проспектом Запоріжжя від міськради до майдану Героїв революції, де відбувся мітинг.
«Між 2019 роком і 1918 ром можна провести паралель, адже з початком російсько-української війни саме молодь 17–18 років, добровольці, молоді хлопці пішли захищати свою державу. Так само, як і крутянці, вони не мали належної підготовки військової. Так само, як і крутянці, які всього тиждень готувались до бою, так само наші хлопці зараз. І досі ми втрачаємо молодих героїв. Дуже шкода, але ми обов’язково йдемо до перемоги», – розповіла організаторка акції Ярина Геращенко.
Смолоскипна хода на знак вшанування пам’яті Героїв Крут відбувається в Запоріжжі п’ятий рік поспіль.
Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції в сучасній Чернігівській області за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном із київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько 400 людей, тривав 5 годин. 27 юнаків потрапили після бою в полон до більшовиків та були страчені.
У березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди та з поверненням уряду УНР до Києва, Центральна Рада вирішила урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Щороку в Україні урочисто вшановують пам’ять Героїв Крут.
https://www.radiosvoboda.org/a/news-den-pamyati-geroyiv-krut-u-zaporizhzhi/29740391.html
1
Знімок, на якому зображений український захисник, переміг на міжнародному конкурсі у Японії
Військовослужбовець Збройних Сил України гранатометник 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Сергій Кобченко. Фото: mil.gov.ua
Я погоджуюсь з правилами сайту та політикою приватності
Світлина італійського фотографа із загиблим українським воїном отримала золоту нагороду міжнародного конкурсу в Японії.
Про це повідомляє прес-центр Міністерства оборони України.
«Історія загиблого українського захисника Сергія Кобченка вразила журі авторитетного міжнародного конкурсу «Tokyo International Foto Awards». Фотографія, на якій зображений наш мужній Герой, отримала золоту нагороду конкурсу в номінації «Останній погляд...», – йдеться у повідомленні.
Зазначається, що постать, обличчя та останній погляд старшого сержанта Збройних Сил України, гранатометника 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Сергія Кобченка, які були навічно зафіксовані італійським фотографом Роберто Траваном, стали відомі також тисячам європейців під час фотовиставки відомих італійських фотографів «Аrma – prossima tua» у 2018 році в Національному музеї м. Турин (Італія).
Повідомляється, що італійський фотограф Роберто Траван, перебуваючи в лютому 2017 року в районі бойових дій на сході України, зокрема в промзоні Авдіївки, був вражений самовідданістю українських воїнів та зробив багато фотографій. «Та фотографія, на якій зображений український Герой Сергій Кобченко, кидається у вічі, оскільки містить незвичну деталь: в одному з відділень тактичного спорядження міститься православний хрест, який оберігав сержанта...але, на жаль, не зберіг...», – йдеться у повідомленні.
Старший сержант Сергій Кобченко героїчно загинув 25 квітня 2017 року в результаті обстрілу російськими терористичними військами опорного пункту в промзоні м. Авдіївка, нагадують у Міноборони.
Повідомляється також, що військовослужбовець Збройних Сил України гранатометник 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Сергій Кобченко Указом Президента «За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Слід зазначити, що Роберто Траван нещодавно повернувся із району проведення операції Об’єднаних сил та готує низку фоторепортажів про мужніх українських захисників, які боронять від російської агресії не тільки Україну, а й усю Європу та світ.
Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/01/14/znimok_na_yakomu_zobrazhenyy_
ukrainskyy_zahysnyk_peremig_na_mizhnarodnomu_1487965
2
З думкою про Олега Сенцова щоденно
- 07.08.18, 14:48
- Слава Україні!
Показ фільму про Сенцова зчинив ажіотаж у Празі
13:56, сьогодні 1533
6 серпня у Празі, столиці Чехії відбувся показ документального фільму "Процес: російська держава проти Олега Сенцова".
Про це повідомляє повідомляє Посольство України в Чехії.
Читайте також: У Криму Сенцова і Кольченка намалювали під муралом з Путіним: фото
За інформацією посольства, спершу для показу виділили маленький зал, однак ще в переддень показу викупили усі квитки.
Керівництво кінотеатру перенесло проекцію в великий зал, помінявши місцями фільм про судовий процес над Олегом Сенцовим зі стрічкою "Волосся" Мілоша Формана, безперечною класикою світового кінематографу,
– йдеться у повідомленні.
Після перегляду розпочалася дискусія, в якій взяли участь Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс, дисидентка Петрушка Шустрова, політики Ян Ліпавський та Джаміла Стеглікова, кінокритики Тереза Шімікова та Вальтер Надь.
Говорили про те, яким чином можна допомогти українським політв'язням в Росії, "які важелі впливу доступні політикам, кінематографістам і звичайним громадянам".
Найважливіше – це міжнародна солідарність, про важливість якої писав і чеський президент Вацлав Гавел. Лише тиск міжнародної спільнота й безперервна увага до ситуації з політичними в'язнями в Росії можуть допомогти врятувати їм життя,
– зазначив Євген Перебийніс.
За що в Росії засудили Олега Сенцова?Українського режисера затримали на території окупованого Криму 11 травня 2014 року. Його звинуватили в підготовці теракту на півострові під час незаконної анексії Росією. Пізніше Сенцова звинуватили у зберіганні зброї та вибухівки.
У серпні 2015 року у Росії Сенцова засудили до 20 років ув'язнення в колонії суворого режиму в місті Лабитнангі. З 16 травня 2018 року режисер голодує з вимогою звільнити усіх українських політв’язнів, утримуваних у Росії та в окупованому Криму
1
