хочу сюди!
 

Дария

34 роки, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Замітки з міткою «героям слава»

Дамо росії копняка!!!

Дамо росії копняка!!!
Покажемо чия земля,
Де мати, жінка, син, донька
Не буде більше москаля!
Пошлем ген-ген до "Корабля".
Кобзон їм пісню заспіває
Путіну місце потримає
Там, коло себе - 'Vip person"
До Пекла дружненько
"Welcome!

Слава ЗСУ! 30 діб війни! Витримали! Герої!



УКРАЇНО МОЯ

Україно моя, Україно,
Калинова моя, тополина!
Тож дiвчата твої, мов тополi,
Не було їм щастя i долi.
Їхня доля стелилась туманами,
Обвивалась круг шиї арканами,
У гареми вела султанськi,
В осоружнi покої панськi.

Україно моя, Україно,
Та спiвоча ж моя, солов’їна!
Над полями та над ярами
Тужно пiснi бринять вечорами.
Та чи ж є iще де така мова,-
Що барвиста вона та шовкова,
На свiтi усьому прославлена,
Та не раз у колисцi задавлена!

України моя, Україно,
Це ж не пiсня твоя лебедина!
Там, у полi, де вiтер вiє,
Квiтнуть роки твої молодiї.
Твої пiснi простору треба,
Тож беруть її хлопцi в небо,
I лунає вона безупинно...
Україно моя, Україно!

(с) Галина Гордасевич

6:04 24.03.2022

Oleksii Khodus
6 березня о 17:53  · 
Пам'ятаєте, як ми в школі сміялись? "Краще з'їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину". У всіх же було? Прочитайте Тичину зараз. 
Так, ти! я кажу, не прогортай, а прочитай!
Так от. Зараз я шкодую про ці жарти. А наступне покоління, що зараз зростає в бомбосховищах, має наочний приклад, чому варто вчити своїх класиків.

МОЯ УКРАЇНА

«Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Московіє! Мене ти пожирала, 
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в траву… 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Сини мої, незламні українці, 
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей з ярма спішіте визволять! 
На українських нивах, на московських, 
на білоруських — я прошу, молю! — 
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Повстань! І з ран — нове життя заколоситься, 
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яке зерно! росиця! — 
Ну як же не сіять? Як відсіч ворогу не дать! 
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі, заводи загудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

(с) Павло Тичина

Svitlana Pysarenko
1 год  · 
Віталій Портников:
Після чергового виступу Володимира Зеленського велика частина моїх співвітчизників знову почне обговорювати, на яких умовах можна закінчити війну, чи доцільно замінити перспективу євроатлантичної інтеграції якимись іншими гарантіями безпеки, чи можна жертвувати територіями, до чого тут референдум і чи можна його проводити під час війни…
Я прекрасно розумію владу, яка хоче якнайшвидше закінчити цю жахливу війну. Я прекрасно розумію кожного політика, який хоче зберегти свої перспективи на майбутнє. Я прекрасно розумію кожного українця, який хоче повернутися до мирного життя. Хоче, щоб його діти повернулися до мирного життя.
Але я не представник влади, не політик, який замислюється про перспективи, я навіть не етнічний українець. Тому мені доводиться говорити про реальність.
Під час Другої Світової війни євреї також думали, як вижити під Гітлером. Це природньо. Хтось сподівався, що гітлерівці просто переселять його з сім’єю у інше місце - і забудуть. Хтось думав, що він взагалі не єврей, бо навіть його батьки вже були не юдеями, а християнами - який він єврей! А хтось навіть сподівався, що від смерті його врятує співробітництво із вбивцями, що якщо він сам стане учасником знищення власних співвітчизників, його не чіпатимуть.
Ну і згоріли всі. Всі, до кого фюрер міг дотягнутися. Бо коли ухвалюється рішення про остаточне вирішення питання, вбивають кожного - і того, хто опирається, і того, хто співробітничає, і того, хто ходить до синагоги, і того, хто відвідує церкву. Навіть тих, кому подобається сама ідеологія фюрера - вбивають також. Може, наостанок, але вбивають.
Зараз українці абсолютно в такій самій ситуації - хоча багато хто тут і у світі цього не усвідомлює, не бажає усвідомлювати, як не бажали усвідомлювати в темні роки Голокосту. Мова йде про остаточне вирішення українського питання. Знищать усіх, до кого дотягнуться. Мені не допоможе те, що я єврей - того, що я пишу ці рядки українською мовою і визнаю сам факт існування української нації, достатньо для того, щоб я перестав існувати. Ніякому «російськомовному українцю» не допоможе те, що він хоче й надалі розмовляли однією мовою з Путіним - самого факту того, що він вважає себе українцем й визнає право інших спілкуватися українською, вже достатньо. Помітьте: мобілізованих з окупованого Донбасу зараз женуть перед російською солдатнею, використовують, як гарматне м’ясо для полегшення бойових задач «справжніх арійців». Й нікого не цікавить, чи хотіли ці люди жити в Україні, чи сподівалися, що Путін забере Донбас. А українські громадяни в Росії - ті, хто свідомо обрав життя в Росії вже після нападу у 2014 році й думав, що їх за це вважатимуть своїми? Чого їх зараз заарештовують, підозрюють, доводять до самогубства?
У часи остаточного вирішення ніякі тактики порятунку не спрацьовують. Останнім загине навіть не Медведчук. Останньою загине Валя Матвієнко із своїм дурним перманентом - бо Путін таки згадає, що вона з Полтави.
Так що ж робити? Ви вже знаєте. Не жити в ілюзіях. Ніяких домовленостей з Путіним не буде, а які будуть - будуть тимчасовими. Євреїв врятував від Гітлера не пошук домовленостей. Євреїв врятував від Гітлера крах Рейху і загибель фюрера. Тільки тому я маю фізичну можливість вам це пояснювати. Тільки тому. Але перед цим загинула половина моєї сім’ї, що спить у страшних урвищах по всій Україні і на полях битв. Це ціна за те, що я можу це писати, за те, що я можу просто дихати.
Українців врятує від нового Гітлера тільки крах нового Рейху і смерть фюрера. Українці вже зробили для цього більше, ніж могли. І нас підтримує світ. Ми не домовимось, ми не проголосуємо на референдумі за невідомо що. Ми просто переможемо, хоча й гіркою ціною. Солоною ціною. Переможемо разом.
Ось чому я так ціную подвижництво кожного, хто сьогодні боронить Україну на фронті і у тилу. Хто дозволяє мені говорити вам цю необхідну правду. Подвижництво солдата, тероборонівця, волонтера. Подвижництво кожної матері, що рятує свою малечу. Подвижництво кожного сина, кожної доньки, що рятує своїх батьків. І Україну - це найважливіше


Герої не вмирають

Вони загинули за Україну в березні 2020-го: 11 імен та історій полеглих захисників
1 Квітня 2020
Вони загинули за Україну в березні: 11 імен та історій полеглих захисників

АрміяInform продовжує відстежувати бойові втрати Української армії на Сході нашої держави. В березні 2020-го внаслідок бойових дій загинули 11 воїнів-героїв. Усі вони — представники ЗСУ. Ми зібрали для вас імена, дати й історії про полеглих за нашу незалежність захисників. Згадаймо найкращих синів України поіменно…

https://armyinform.com.ua/2020/04/vony-zagynuly-za-ukrayinu-v-berezni-11-imen-ta-istorij-poleglyh-zahysnykiv/?fbclid=IwAR3QkIJd_3WUZtnqvnPr9MccJ2M7knBnBl0U0WxMi1KZgSlAISq2TRJv7ag

Нам Крути ніколи не забути!

102 роки бою під Крутами. Історична довідка та інфографіка
102 роки бою під Крутами. Історична довідка та інфографіка
29.01.2020 10:00
29 січня 2020 року в Україні відбувається вшанування пам’яті Героїв Крут

Бій під Крутами став символом героїзму молодого покоління в боротьбі за незалежність України. 

Історична довідка

Перша незалежність

У 1917 році постала Українська Центральна Рада та створена нею Українська Народна Республіка.

Прихід до влади у Росії більшовиків у жовтні 1917 році становив загрозу для України. Вони прагнули встановити контроль над Україною. У грудні більшовицький уряд Росії (Рада народних комісарів) направив ультиматум Українській Центральній Раді. В ньому йшлося про виконання таких умов: дозволити переміщення більшовицьких військ із фронту на Дон і відмовитися від утворення Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили росіян у розпалюванні ворожнечі. Раднарком, своєю чергою, оголосив Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Напередодні бою

Після захоплення Полтави, вздовж залізниці на захід наступала більшовицька так звана 1-а Революційна армія, а з Гомеля на Бахмач – 2-а. Саме там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували об’єднатися.

Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. Спільно з іншими військовими підрозділами та добровольцями 25–27 січня вони героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач. Однак під загрозою оточення оборонці змушені були відступити до станції Крути, де почали укріплюватися.

28 січня у Бахмачі обидві радянські армії з’єдналися. Командував ними Михайло Муравйов. Більшовики почали рухатися в бік Києва. На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”.

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). Здебільшого вони були неготовими до військових дій і мали погане озброєння. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналися близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

29 січня 1918 року на залiзничнiй платформi в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму, українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців, заблукавши у темряві, повернулися до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили. Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Українців під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 осіб. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.

Брестський мирний договір

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу укласти  мир між урядом Української Народної Республіки і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Він визначав:

  • визнання Четверним союзом самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;

  • спільні кордони УНР та Австро-Угорщини на довоєнних межах (Холмщина та Підляшшя відходили Україні); Східна Галичина та Буковина виділені в окремий коронний край;

  • кордон із Польщею, що мав бути визначений комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людности”;

  • відмову сторін від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;

  • обмін військовополоненими та встановлення дипломатичних відносин;       

  • постачання УНР іншій стороні до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’яса, іншої сільгосппродукції та промислової сировини;

  • додаткову умову – грошова позика в 1 мільярд карбованців і збройна допомога Українській Народній Республіці у боротьбі з більшовиками.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала важливі закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через 3 дні муравйовці ввірвалися у місто. 11 лютого 1918 року більшовики проголоcили в Києві Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат.

У квітні 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ (відповідно до Брестського договору) українці звільнили від більшовиків майже всю Україну. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Завдяки звитязі та сміливості українських вояків ворожий наступ більшовиків на Київ було зупинено на кілька днів, коли тривали переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. Важливо було, аби на той момент українська столиця перебувала під контролем Центральної Ради. 9 лютого 1918 року Брестський мирний договір було підписано. Він означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.

Важливі акценти:

– бій під Крутами став успішною оборонною операцією з переважаючими силами ворога, наступ якого зупинив на декілька днів. Це дало змогу представникам Української Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу;

– Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;

–  незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії, ворогові протистояли молоді добровольці;

– згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (відповідно до Брестського договору) звільнили від більшовиків практично всю Україну;

– події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива;

– сміливість та жертовність учасників бою зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому Героїв Крут називають першими кіборгами.

Інфографіка

Корисні Інтернет-посилання:

Дослідники теми, які можуть бути речниками для медіа:

  • Верстюк Владислав, професор, Інститут історії України НАН України;

  • В’ятрович Володимир, Голова Українського інституту національної пам’яті;

  • Галушко Кирило, координатор громадського історичного проекту LikБез, Інститут історії України НАН України;

  • Гирич Ігор, шеф-редактор журналу “Пам’ятки України”, Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України;

  • Ковальчук Михайло, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України;

  • Майоров Максим, співробітник Українського інституту національної пам’яті;

  • Тинченко Ярослав, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України;

  • Файзулін Ярослав, співробітник Українського інституту національної пам’яті.

Український інститут національної пам'яті

Він захищав ДАП - розповідь Сергія Голяки (2ч.)

Далі відбувся вибух. Пам’ятаю, їх було два. Можете розказати, що було після першого і після другого.

Я кажу, що супротивник знаходився з усіх сторін. Навіть у цих умовах залишалась група з 54 людей, які продовжували давати відсіч. Вони вгризлись в бетонну площадку. Барикади зробили з того, що було під руками і продовжували відбивати, коли ті (вороги, – 24 канал) йшли до нас ближче. Вони розуміють, що стрілецької зброї вибити в нас не вдається абсолютно і заклали першу вибухівку. На мою думку, вони тоді ще не розуміли, де зосереджена основна маса людей. Тобто перший вибух фактично зруйнував весь центральний зал Донецького аеропорту. Ті перегородки, барикади також були знищені цим вибухом, але фактично від нього ми сильно не постраждали.

Постраждали від другого? Де ви були у цей момент?

Так, це було невеличке приміщення приблизно 20 на 25 квадратів, де всі були затиснуті. Супротивник вже чітко знав, де ми знаходимось. Заклали вибухівки на всіх поверхах вище нас і нижче нас. В одному з інтерв’ю, яке давали сепаратисти на своїх каналах, вони сказали, що за своїми оцінками заклали 1,5 тонни тротилу туди в еквіваленті. Приміщення склалось.

Ви і ще багато інших були між тими двома поверхами. Скільки вас вижило?

Як мінімум 20. Знаєте, після першого вибуху я думав, що це вже все. В очах стало темно. Спочатку включився слух. Я почув, що відбувається бій. Потім включились руки, я вибрався з-під завалу і вступив в бій. "Що, знову?" – єдине, що встигло промайнути в голові.

Ви провалились на кілька поверхів вниз.

На два.

І на вас ще зверху насипався бетон. Чудом, без переломів врятувалися.

Так, під однією з плит перекриття, під яку потрапило декілька людей, вибухівка не вибухнула. Це і врятувало.

Вам місцями щастило непогано. І після цього ви ще вели бій. Скільки людей залишилося здатними на це?

На той момент, за моєю оцінкою, було близько 20 людей. Вся зброя, яка була у нас, опинилася під завалом. Було декілька автоматів і один, чи то два гранатомети. Це все.

Були люди, які отримали дуже важку контузію.

Люди, коли чують слово контузія, їм здається, що це щось несерйозне. Насправді, це серйозна травма мозку. Після неї нудить, може зникнути частина слуху і люди страждають потім все життя. Контузило всіх?

Абсолютно.

Що було далі? Настала ніч?

Здається вони (проросійські бойовики, – 24 канал) зробили якусь спробу, але хлопці дали їм відсіч. Одна частина людей опинилася під завалами, а іншу просто розкидало з терміналу – викинуло назовні. Спробували зайняти якійсь позиції, дали відсіч з автомату і далі противник вже не йшов до нас. Але я тоді чітко зрозумів, що в нас немає ні засобів, ні сил взагалі що-небудь продовжувати. Ми спочатку почали надавати допомогу тим хлопцям, які опинилися під завалами.

Я от не мав переломів, але багато людей було дуже сильно поламані. У мене було 5-6 джгутів і всі вони пішли на надання допомоги. Ми пробували різні методи, щоб тих людей дістати звідти. Радіостанції наші вже не працювали, тому що була колона наступу. Дійсно, планувалася операція. Ми заїхали туди і нашим завданням було протриматися декілька годин або день, залежно від ситуації.

Був сильний туман і колона збила зі свого маршруту. До нас в місце призначення прибуло лише дві машини командира третьої роти. І вони одразу були знищені. Можливо, радіостанції вже прослуховувалися.



Оборона Донецького аеропорту 

У який момент ви прийняли рішення виходити?

Я тоді тримав телефонний зв'язок. Тоді працював мобільний телефон. За його допомогою я виходив на наш батальйон, який знаходився в місті Костянтинівка. Вони вже виходили на наші позиції командирів, які були ближче до нас. Вони дали нам вогневе загородження, завдяки артилерії. Вони зробили таким чином, щоб противник не міг до нас підійти. Ми тоді просили різних методів – дайте карети швидкої допомоги. Людей потрібно було врятувати, вивести, тому що підрозділ був недієздатним повністю. І ні для кого не секрет, що сторони, які воюють, спілкуються між собою. Коли вийшли на командира сепаратистів з проханням дати можливість вивести своїх людей. Тому що ми їм колись давали таку можливість неодноразово. Він сказав: ні, до ранку там нікого не залишиться.

Тобто, я вас всіх вб’ю?

Але я про цю розмову дізнався вже через місяць. Ми дійсно просили різних методів, щоб вивести звідти людей.

Скільки вас виходило у вашій групі?

13 людей. Ми вийшли групою тоді, яка зосереджена у цьому місті, взяли з собою поранених, яких можна було транспортувати. Залишився Герой України Ігор Брановицький і ще декілька солдатів залишилися на місці.

Толік Свирид?

Толік Свирид, але ми пізніше вже з ним з’ясовували і він розповів, що теж залишився тоді там на місці. Рішення про вихід – це теж нелегке питання.

Ігор Брановицький як поставився до того, що ви виходите?

Спокійно.

Анатолій Свирид та Ігор Брановицький
Анатолій Свирид та Ігор Брановицький / Колаж 24 каналу

Тобто, він розумів, що, фактично, залишиться один?

Він не один.

Здатних вести бій там було дуже мало.

Зараз, коли минув час, я думаю, що багато можна було зробити по-іншому.

Я думаю, що ви зробили правильне рішення. Інакше кількість загиблих була б більшою.

Були також ризики. Від злітної смуги до нашої позиції відстань 800 метрів, приблизно, була.

Вас, наскільки я знаю, врятувало вогневе загородження і те, що ви чемпіон області по спортивному орієнтуванні? Ви змогли по місцевості вивести людей.

Так, я дуже добре вивчав. Ця злітна смуга прострілювалася майже весь час. Був дуже густий туман і сепаратисти, щоб не дати можливості підійти нашим підрозділам, просто прострілювали її. Тому рішення вийти навіть з цих залишків будівлі було непростим. І через ситуацію, яка відбувалася навколо, я теж не був впевнений, де знаходяться наші позиції. Тому що два дні у нас не було радіозв'язку.

Телефон – це був вихід, коли я зрозумів, що терміналу вже немає. Тоді вже треба було виходити звичайним мобільним телефоном, який також, з високою ймовірністю, прослуховується і якось координувати свої дії.

Ви змогли вивести 13 людей. Вони всі живими залишились з вами. Думаю, фактично, ви їх врятували від смерті або від полону. Насправді невідомо, що гірше. Розумію, що після цього у вас війна, саме така бойова, закінчилась. Почались проблеми зі здоров’ям. Ви продовжували служити, але на бойових завданнях вас вже не було. В чому для вас був сенс взагалі? Не жалкували ні про що після того, коли все закінчилось?

Я задавав собі це питання. Знаючи, як сьогодні можна було зробити краще, я б зробив краще. Але 21 серпня на запитання прийти у військкомат, чи не прийти – я однозначно даю відповідь, що так – я прийшов би. І так, я б повторив цей шлях, якби була така можливість.

Що відомо про бої за Донецький аеропорт?
Одне із найбільш запеклих воєнних протистоянь на сході України. Бої розгорнулися між українськими військами, бійцями-добровольцями та силами проросійських збройних угруповань. Оборона терміналів аеропорту тривала 242 дні. У січня 2015 року внаслідок підриву терміналу аеропорту загинули 58 захисників України. 21 січня було ухвалено рішення відвести українських бійців з нового терміналу. Об'єкт був повністю зруйнованим і не придатним для оборони.

Ви один з багатьох, на превеликий жаль, ветеранів, які змогли повернутись повністю до повноцінного звичайного життя. Наскільки я знаю, у вас зараз така сама звичайна робота, яка була до подій у Донецьку. Поставлю вам заключне питання. Що сниться "кіборгам"?

Мир.

А війна довго вам снилась? Зараз сниться?

Зараз вже ні, але місяці десь три тому був дуже важкий період. І для всіх моїх близьких теж.

Бої снились?

Однозначно. Це дуже незвично.

Загиблі приходили у сни?

Це такі речі, знаєте, дуже складні та особисті. Це дійсно є. Ми спілкуємось постійно зі своїми товаришами. Це реалії, з якими приходять військові, приносять свою війну у мирне життя. Часто нас не розуміють.

Є якийсь сон, який ви пам’ятаєте?

Скажімо, у нас був дуже тісний зв’язок у старому терміналі і я десь разів п’ять або шість точно прокидався, коли повернувся з війни. Мені здавалось, що залітає граната в кімнату. І ти розумієш, що нібито знаходишся вдома, нібито мир, ніхто не стріляє, але прокидаєшся від того, що граната в кімнаті.

До теми: Шостий рік війни: найважливіші перемоги української армії та волонтерів

Скільки часу займає повернення з війни? І це не про зміну положення тіла в просторі.

Це індивідуальна штука.

У вашому випадку?

Не скажеш, що війна вийде з цієї людини до кінця. Ніколи. Я для себе зрозумів основні правила. Війну не потрібно приносити у мирне життя, тому що люди, які не були на війні, до кінця не зрозуміють тих людей, які воювали в окопах. Мирне життя дуже ризиковано приносити на війну, тому що там потрібно працювати зовсім по іншому. Таке правило – якщо ви вже повертаєтесь додому, то адаптуватись потрібно. Братись до роботи, тісно спілкуватись зі своєю сім’єю, з друзями. Ось, це рецепт повернення.

На горі Карачун відбулося відкриття меморіалу

14 жовтня, в День захисника України, в cелі Новоселівка Слов’янського району Донецької області, неподалік від гори Карачун, відбулося відкриття меморіалу загиблим військовослужбовцям СБУ та ЗСУ.

Меморіал побудовано за ініціативою керівництва Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБ України на честь загиблих захисників України на місці катастрофи збитого бойовиками вертольоту Мі-8 МТ. 24.06.2014 вертоліт Мі-8 МТ (бортовий номер «63 жовтий») зі складу 16-ї окремої бригади армійської авіації ЗСУ повертався після виконання спеціального завдання.

На українському блокпосту військовослужбовці СБУ здійснювали монтаж та налагодження телекомунікаційного обладнання з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення першого за цю війну перемир’я в зоні проведення АТО.

Під час польоту вертоліт був збитий невстановленими бойовиками «ДНР» в районі гори Карачун близько 17:15. Випустивши ракету, бойовики зникли в найближчому селі Билбасівка.

Внаслідок потрапляння ракети у вертоліт останній вибухнув та впав на землю в районі c. Новоселівка, почалася пожежа, відбулося детонування боєкомплекту.

В результаті катастрофи загинули всі 9 осіб, які знаходилися на борту:

– екіпаж у складі командира підполковника Андрія Бєлкіна (кадровий військовий, брав участь у миротворчих місіях під егідою ООН у Ліберії з 2007 р.), штурмана майора Дмитра Шингура та бортового техніка майора Руслана Мазунова (мобілізований весною 2014 р.);

– два бортових стрілка старші солдати Олексій Волохов та Олександр Кондаков зі складу 3-го окремого полку спецпризначення;

– четверо співробітників СБУ: офіцер зв’язку Центру спеціальних операцій «А» підполковник Ігор Горбенко, старший оперуповноважений в особливо важливих справах Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки підполковник Володимир Шкіра, капітан Олександр Петрищук та старший прапорщик Марко Шпак з Центру спеціальних операцій «А».

У церемонії відкриття меморіалу взяли участь військовослужбовці СБУ, ЗСУ, НГУ, мешканці Слов’янська, Слов’янського району, родичі загиблих воїнів, представники міської та районної влади, громадські активісти. Під час виступу начальник Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави в сфері інформаційної безпеки СБУ полковник Кулешов М.В. відзначив, що пам’ять загиблих військовослужбовців залишатиметься назавжди в серцях тих, хто продовжує захищати України. Наголосив на тому, що СБУ продовжуватиме протидіяти загрозам безпеці держави, зміцнювати потенціал боротьби з сучасними викликами, нарощуватиме потужності в сфері інформаційної та кібербезпеки. Присутні вшанували пам’ять загиблих воїнів хвилиною мовчання, поклали квіти

Загиблі Герої України за вереснь 2019 року ч.2

Загиблі Герої вересня 2019 08

Михайло Васильович Цимбалістий народився 29.07.1985 року у селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області. Мешкав у Тернополі.
Закінчив школу №29 у Тернополі, а 2010 року – Національну Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Від початку війни перебував у лавах наших захисників, брав участь у багатьох важливих військових операціях.

З його загибеллю Україна втратила частку себе. Адже Михайло Васильович був невід’ємною складовою тих її хоробрих та великих синів, які тримають мир у наших домівках на своїх плечах. Професіонал в усьому, палкий та щирий патріот, чоловік, який завжди відділяв головне від другорядного, знаючи, на яку небезпеку наражається, але все одно йшов туди, де була потрібна його присутність, не озираючись назад. Без остраху, без вагань, без сумнів.

Автор не має права заглиблюватися в деталі. Але всім нам варто знати, що такі люди, як Михайло стояли, стоять та завжди стоятимуть на першій лінії оброни. Поки будуть такі, як вони, – ми можемо спати спокійно.

Загинув він 13 вересня пізно увечері у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил під час виконання бойового завдання.

Похований 16 вересня у Тернополі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.

Михайло Цимбалістий нагороджений найвищою відзнакою військової розвідки України – нагрудним знаком "Зірка Слави" (посмертно).

Загиблі Герої вересня 2019 09

Максим Володимирович Кондратюк народився 24.07.1993 року у місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
Старший сержант, військовослужбовець 8-го окремого полку спеціального призначення.

10 вересня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил він зазнав численних вогнепальних осколкових поранень внаслідок підриву на протипіхотній міні. Був евакуйований до Харківського військового шпиталю, у якому 14 вересня близько 7.00 від отриманих ран помер.

Похований 17 вересня у Красилові. У нього залишилися батьки, дружина та донька.

Загиблі Герої вересня 2019 10

Владислав Олександрович Рой народився 30.08.1994 року у селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Після 9 класів Різдвянської школи, Влад вступив до Покровського вищого професійного училища №75, що знаходиться у селі Олександрівка Дніпропетровської області, у якому у 2013 році отримав фах "тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва". Працював на посаді механізатора у фермерському господарстві "Скорпіон".

У грудні 2018 року Влада було призвано для проходження зборів по територіальній обороні та оперативному резерву, спочатку чоловіків з різних РВК доправили до Запоріжжя, а потім – до навчального центру "Десна", де він проходив курси підвищення кваліфікації на посаді номера розрахунку ЗУ 23-2 з 30.01 по 03.03.2019 року. Під час зборів, у лютому цього року, Влад прийняв присягу на вірність українському народові.

У взводі він був одним з наймолодших, проте завжди проявляв розумну ініціативу, сумлінно та без затримки виконував усі поставлені перед ним бойові завдання. І, що дуже важливо, він був самодостатнім, як боєць, його не треба було виправляти чи підштовхувати, він не потребував жодного корегування своїх дій чи то у складі групи, чи то у самостійних завданнях, він все робив майже бездоганно, попри відсутність бойового досвіду. Після навчання у Десні Владислав Олександрович прийняв рішення служити в "Айдарі" та 15.04.2019 підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 17 вересня близько 3.00 в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 19 вересня у Різдвянці. У нього залишилися мати та сестра.

Загиблі Герої вересня 2019 11

Андрій Юрійович Сторожук народився 26.02.1992 року у селі Педоси Хмільницького району Вінницької області. Коли хлопцю було три роки, його забрала до себе на виховання бабуся, і він мешкав у Полтаві. Десять років тому вони повернулися назад до рідного села.
09.03.2015 року його було призвано за мобілізацією, і він служив у лавах ЗСУ до 20.04.2016. Два роки по тому, 26.01.2018 Андрій підписав із ЗСУ контракт на пів року та проходив службу на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї окремої артилерійської бригади, звідки звільнився у вересні того ж року, перейшовши за новим контрактом працювати водієм відділення забезпечення Хмільницького ОРВК. З липня 2019 року він був відряджений до зони ООС.

Він завжди був дуже добрим та неконфліктним, ніколи не пасував перед труднощами, мав гарну звичку долати всі негаразди з посмішкою. До того ж, Андрій Юрійович мав щире серце патріота, коли у військкомат надійшов наказ на відрядження до зони бойових дій, він одразу почав збиратися, кажучи, що готовий їхати будь-якої миті, адже має за плечима бойовий досвід.

Старший солдат, старший механік-водій механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 вересня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 27 вересня у рідному селі. У нього залишилися бабуся та син.

Загиблі Герої вересня 2019 12

Олександр Сергійович Марків (позивний Чумак) народився 06.08.1981 року у місті Обухів Київської області.
Після навчання в Обухівській школі №5 Олександр 2003 року закінчив факультет правознавства Університету Державної фіскальної служби України у місті Ірпінь, де отримав спеціальність юриста. Там пройшов програму підготовки офіцерів запасу, де отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Два роки по тому вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, отримавши фах магістра з обліку та аудиту. Також закінчив курси з підготовки фахівців митного оформлення товарів у Асоціації митних брокерів України.

Працював у впроваджувально-виробничому підприємстві "Біор", в Українському науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, у Державній податковій інспекції Обухівського району, у ПАТ "Київський картонно-паперовий комбінат" та у ЗАТ "Ерго" Обухова.

Брав участь у Революції Гідності 2013-14 років (під час тих подій мешкав у Жовтневому палаці). З березня 2014 до лютого 2015 року Олександр Сергійович служив у Збройних Силах України, прийшовши навесні 2014 року до військкомату добровольцем. Служив командиром взводу на БМП у 72-й окремій механізованій бригаді, де отримав звання лейтенанта, а потім – старшого лейтенанта. Декілька разів йому щастило залишитися живим після шалених обстрілів. Коли він брав участь у рейді під Зеленопіллям, його підрозділ потрапив під обстріл з "Градів", у Олександра Сергійовича все згоріло, залишилися лише каска, камуфляж та автомат, але він тоді вижив. Потім, в районі Гранітного у його БМП найманці РФ влучили з ПТУРа, машина згоріла вщент, але він вижив.

Після закінчення служби у 72-й ОМБр, його було доправлено до Національної Академії Сухопутних Військ імені Петра Сагайдачного, де він пів року провчився на курсах командира зенітно-ракетного взводу. У березні 2016 року він пройшов відбір та розпочав свою службу у лавах Бригади швидкого реагування Національної Гвардії України, займаючи спочатку посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення, а згодом перевівся до зенітно-ракетного дивізіону. У 2018 році, під час перебування бригади на ППД у Гостомелі ніс службу у штабі (займався організаційними справами), але увесь час виказував бажання потрапити на нуль, рвався до бою.

Олександр був дуже світлою та веселою людиною, завжди усім допомагав, навіть маючи офіцерське звання, нічим не ставив себе вище за інших, коли треба було, то чистив на кухні картоплю разом із кухарями підрозділу. Лейтенантом він був лише на папері, а у житті – звичайним, товариським та надійним побратимом, який не припиняв піклуватись про своїх підлеглих, водночас нічим себе серед інших не виділяючи.

Він жваво цікавився історією, літературою по цій тематиці, вивченням західно-слов’янських мов, вітрильним спортом, туризмом та легкою атлетикою. Починаючи з 2009 року брав участь у реконструкціях історичних подій (УНР, Січові стрільці, УПА, дивізія "Галичина"), був активним членом київського клубу історичної реконструкції "Повстанець". Щиро та віддано любив Україну, не показово, а на тих тонесеньких струнах невидимого зв’язку зі своєю Батьківщиною. Ця людина достеменно знала, що таке – бути патріотом, такі люди несуть на своїх плечах країну та саме вони роблять історію. Такі люди, як Олександр Сергійович, є взірцями нескореного українського духу.

Старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення Національної Гвардії України.

27 вересня о 16.47 у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Донецькій області, під час мінометного обстрілу наших позицій він зазнав важкого осколкового поранення голови, від якого помер о 19.30 під час операції у лікарні Світлодарська.

Поховали Героя 30 вересня в Обухові. У нього залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та син.

Загиблі Герої вересня 2019 13

Володимир Анатолійович Аджавенко (позивний Аджа) народився 20.05.1995 року у Маріуполі.
Свою війну Аджа розпочав у складі окремої зведеної штурмової роти "Карпатська Січ" 93-ї окремої механізованої бригади, а 30.06.2015 року був призваний до батальйону "Донбас", служив солдатом на посаді стрільця-санітара 6-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) 18-го полку спеціального призначення Національної Гвардії України. Він брав участь у боях у районах Широкиного та Мар’їнки, хлопець з очами, сповненими якимось запальним світом жаги до бою, адже він виріс у Маріуполі, місті, яке дуже постраждало під час першого року війни.

Володимир дуже захоплювався боксом, брав участь у різноманітних змаганнях, мав декілька нагород. Він, взагалі, був спортивною людиною, цікавою та позитивною, доброю та веселою, Володимир завжди був готовий їхати на бойові, куди накажуть, попри можливі ризики небезпеки. 19.09.2016 року він звільнився з батальйону, перебуваючи на посаді старшого стрільця-кулеметника 5-го відділення 3-го взводу 3-ї роти БСП "Донбас" (РБ), та повернувся додому, але вже за пів року пішов знову до війська, підписавши із ЗСУ контракт.

Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

11 вересня близько 13.00 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області Аджу поцілив снайпер найманців РФ. Поранення було надважким, куля увійшла під лівим оком та вийшла зі скроні, розтрощивши кістки та частину мозку. Спочатку його доправили до лікарні міста Селідове, а потім військовою авіацією перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Володимир понад два тижні боровся зі смертю, але цього разу вона перемогла. 28 вересня о 23.30 він помер.

Поховають Володимира Анатолійовича у Маріуполі. У нього залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.

ПІСЛЯМОВА

Снайпер зайняв свою позицію задовго до початку атаки. Він лежав нерухомо, відчуваючи, як холод поступово сковує його тіло, але не ворушився, нічим не видаючи свою присутність. Снайпер знав, о котрій усе почнеться, знав, на якій саме ділянці сектора, але до початку бою вогонь не відкривав, хоча іноді бачив в оптику, як пересуваються в окопі солдати, він міг легко зняти їх, проте палець біля спускового гачка не ворушився. Дуло гвинтівки плавно та безшумно рухалося в прохолодному нічному повітрі, оманлива тиша нависла над полями, що оточували передову. Засохла стеблинка якоїсь трави боляче вколола під носом, і снайпер дуже повільно взяв її до рота, відкусивши набридливий кінчик, діючи одними зубами і не ворушачи головою. Дуже обережно виплюнувши стеблинку на землю, він знову зосередився на місці, де незабаром повинні були відчинитися двері до пекла.

Загриміло, засяяло та запалало трохи раніше, оскільки їхню передову групу помітили зі спостережного поста, ніч роздиралася спалахами з усіх боків, а біля снайпера було тихо, він лежав у відносному віддаленні від епіцентру бою. Його завданням було придушувати вогневі точки підрозділів Збройних Сил України, щоб забезпечити максимальне прикриття під час атаки. І коли настав його час вступити до гри, він в неї вступив, і тепер кожна фігура противника могла дістати кулю. Очі снайпера звузилися, фокусуючи точність погляду, він бачив, як з бійниці плювався вогнем кулемет, але кут огляду був трохи зсунутий убік, і помітити того, хто стріляв все ніяк не вдавалася. Людина, яка лежала нерухомо на холодній землі, чекала свого часу, чекати снайпер умів, годинами пильно спостерігати в оптику, в очікуванні тієї самої секунди, коли потрібно буде здійснити постріл.

Хмари, що швидко летіли по небу, майже зникли, віднесені кудись на схід сердитим осіннім вітром, бліді краплі зірок мовчки спостерігали за сектором, в якому люто ревів бій. Відразу стало ще холодніше, але снайпер не звертав на це уваги, зосередившись на вогневій позиції, яку він взяв під приціл. Позиція випускала чергу за чергою, працювали й інші вогневі точки, такі мовчазні ще десять хвилин тому окопи огризалися десятками безперервно стріляючих стволів. Боковим зором снайпер вловив рух, і дуло стрімко перемістилося трохи убік, у напрямку до позиції бігла фігура солдата, її чітко було помітно в оптику. Снайпер затамував подих і вистрілив, а коли фігуру кулею відкинуло до стіни окопу і до неї рвонув інший солдат, що з'явився саме з тієї самої вогневої точки, він натиснув на гачок ще раз.

Бій тривав близько двох годин, і припинився, коли вже почало світати, і в небі одна за однією згасали та щезали зірки, які витісняло світло ранкового сонця. Вітер, що безперервно дув усю ніч, нарешті вщух, і клуби диму від палаючих колод ліниво підіймалися догори, від воронок, що оточували позицію, пахло попелом і свіжою землею, що була щедро розкидана навколо, упереміш із зеленим листям, вирваним із літа цим першим справжнім похолоданням. Солдата та командира знайшли, вони лежали майже впритул, під кожним на землі розпливлася темна пляма; командиру розірвало сонну артерію, і він стік кров'ю, а солдат навіть не встиг закрити очі, настільки швидкою була смерть від снайперської кулі в серце. Почорнілі після тривалого бою руки друзів дбайливо підняли кожного з них і поклали на ноші, темні плями на землі від крові полеглих солдатів злилися в одну велику.

Їх поховали в один день, одного в столиці, іншого - в маленькому селі. На прощанні з командиром плакали родичі та друзі, щільним кільцем оточуючи труну, військові стояли з кам'яними обличчями, беззвучно кусаючи губи, виступали представники адміністрації, кажучи у мікрофон заїжджені слова, юрмилися поруч журналісти центральних видань і оператори телеканалів, готуючи свої репортажі про похорон чергового Героя, який загинув на війні. У сироти не було родичів, тому на його похоронах були присутні лише військові, священик і селяни, які прийшли попрощатися з хлопцем, якого вони майже не знали. Там не було журналістів, не було функціонерів, не записувалися інтерв'ю, людей було небагато, і невдовзі всі пішли з сільського кладовища.

Під вечір із заходу знову набігли важкі хмари, що закрили небо та низько нависли над землею; маленька сіра пташка злетіла з гілки великого клена, що ріс біля свіжої могили, посиділа на хресті, поцвірінькала хвилинку та понеслася у своїх справах. На цвинтар опускалася ніч, затишна та спокійна, без стрілянини, вибухів і криків, і не було навколо траншей, бліндажів та вогневих точок, земля не приховувала у собі міни, це була мирна територія, війна вирувала далеко, і тут здавалася чимось незначним та ілюзорним.

От тільки цілком реальними були могильний хрест та молодий солдат, який лежав під ним.

Ян Осока, "Цензор.НЕТ

В Івано-Франківську відкрили пам’ятник Романові Шухевичу

В Івано-Франківську відкрили пам’ятник Романові Шухевичу28.05.2019

На День героїв, 23 травня, в Івано-Франківську урочисто відкрили монумент Головному командирові УПА генерал-хорнужому Романові Шухевичу.

Пам’ятник Шухевичу відкрили на вулиці, названій на честь командувача УПА – біля гімназії №2, повідомляє місцеве видання «Тримай курс»

«Нескореному борцеві за незалежність України», – виголосив присвяту міський голова Руслан Марцінків.

За словами мера, цей монумент – засторога ворогам і знак для всієї України, що нація пам'ятає своїх Героїв.

«Вдячний усім присутнім на відкритті. Особливо Героям нинішньої війни з Московією. Вони гідно продовжують справу Шухевича, за що отримали відзнаки за "Честь і звитягу"», – додав мер.

Автори монумента – Ігор Семак та Євген Шатирко.

За словами Семака, в пам’ятнику втілено незламність духу Шухевича.

«Тому одна його рука затиснута в кулак, що символізує незламність. Загалом постаменти у вигляді трапецеподібної форми. Позаду скульптурної частини хочемо встановити надписи на стелах. Матеріал пам’ятників – бронза. Висота – близько 2,60 метра, а вартість близько мільйона гривень», – пояснює Семак

https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/v-ivano-frankivsku-vidkryly-pamyatnyk-romanovi-shuhevychu

Богдан Гордасевич

Гарно. Молодці. Слава Україні! Героям слава! Герої не вмирають, допоки їх пам'ятають нащадки. Роман Шухевич навічно Головний командир УПА і керівник УГВР, провідник ОУН у важкі часи боротьби з німецько-радянськими окупантами у 1942 - 1951 роках війни за вільну і незалежну Україну.



До відзначення Свята Героїв

Слава Україні!   Героям Слава!



* * *
Перерви-но рекламу, радіо,
покрути мізками залізними,
привітай країну зі зрадою
якоюсь гарною піснею —

не розчулено-емігрантською,
не коректно-інтеліґентною,
а найкраще — повстанською
отою «Лента за лентою».

© Лана Перлулайнен
Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна