Жила-була маленька дівчинка, вона часто хворіла і мама, щоб не пропускати работу, часто відводила її до бабусі на доліковування ))

Даши в школі завдання від класу малюнок з казковими героями, що їдять. 

Ось таке знайшла в неті

Ось що в мене вийшло

Малюнок на ватмані, формат А1

Був собі колись король і мав він дуже добру і гарну доньку. На жаль, у принцеси була дивна хвороба: коли дівчина підростала, її руки й ноги втрачали силу, до того ж у неї падав зір і слух. Багато лікарів намагалися вилікувати принцесу, але все намарне. Якось до королівського двору прибув старець, про якого всі говорили, що йому відома таємниця життя. Усі придворні поспішили до нього і стали просити його ради, як допомогти хворій принцесі. Старець дав дівчині кошик із лози, прикритий зверху, і мовив: „Візьми, це твої ліки, вони тебе зцілять”.
Сповнена радості і надії, принцеса підняля з кошика накриття. Те що вона побачила, її вразило. На дні кошика лежала дитина, виснажена хворобою. Дитя зазнавало ще більших страждань, ніж вона.
Серце принцеси заполонило співчуття. Не зважаючи на біль, вона взяла дитину на руки і стала ним опікуватися. Минали місяці. Принцеса, крім дитини, не бачила нічого. Вона годувала дитя, пестила, усміхалася йому, лагідно розмовляла з ним по ночах, попри те, що сама відчувала велику втому і біль.
Минуло майже сім років – і сталося неймовірне. Одного ранку дитя усміхнулося і стало ходити. Принцеса взяла його на руки і, наспівуючи, пустилася з ним у танок. Дівчина давно не була така гарна і радісна. Вона навіть не помітила, як одужала.
Господи,
коли я голодний, пришли мені когось, кого треба нагодувати;
коли я спаглий, пришли мені когось, хто потребує води;
коли мені холодно, пришли до мене когось, хто прагне тепла;
коли я страждаю, пришли мені когось, хто прагне розради;
коли мій хрест стає тяжкий, дозволь мені ще взяти хрест інших;
коли я не маю часу, пришли мені когось, хто потребує негайної помочі;
коли мені бракує відваги, пришли до мене когось, кого потрібно підбадьорити;
коли я хочу, щоб мене хтось зрозумів, дай мені когось, хто потребує розуміння;
коли я прагну чийогось піклування, пришли мені когось, хто потребує опіки;
коли я думаю лише про себе, зверни мої думки до інших.
Дуже хочу, щоб ми не забували цієї молитви і завжди тримали її в серці. Щоб історія про принцесу стала наукою для всіх нас, бо з настанням зими, холодів і морозів приходять і свята, що несуть з собою тепло і радість, але, нажаль, не для всіх. Чимало дітей, позбавлених батьківської любові і піклування, замерзають в холодних квартирах, сумують в дитячих будинках. Батьки важко хворих дітей збирають копійку до копійки, щоб зберегти дитинці життя.
Хоча правду кажуть: «Світ не без добрих людей!», тому дякувати Богу, що хоч окремі люди не забувають про благодійність.
Я хочу звернутися до всіх небайдужих людей з проханням допомогти цим дітям хоча б на свята. Щоб вони відчули турботу, ласку і любов, яких їм так не вистачає.

Талановитій російській художниці з Москви Світлані Колосовій для створення власних шедеврів зовсім не потрібні полотно чи паперові листи. Вона малює неперевершені картини на долонях.

 Захоплюючі казкові сюжети й улюблені персонажі зачаровують з першого погляду та занурюють нас у чарівний світ дитинства. Малювати на долонях художниця почала близько 5-ти років тому. Шукаючи в інтернеті однодумців, виявила, що ніхто в світі більше так не малює — використовуючи долоню як полотно. На створення картин-казок Світлану надихнули спектаклі Андрія Деннікова, режисера і артиста театру ляльок імені Сергія Образцова. Саме в його інтерв’ю художниця прочитала слова: «Коли працюєш на сцені з лялькою, віддаєш їй половину своєї душі. Її серце повинне битися у твоїй долоні.» От тоді у Світлани і виникло бажання намалювати картину, всередині якої билося б серце.

А кому ж належать долоні, які так майстерно розмальовує росіянка? Як не дивно, їй самій! «Власна долоня завжди під рукою!» — сміється художниця.
«Прощатися з намальованою на долоньці картиною дуже шкода, це завжди як прощання з кимось живим і дорогим. Тому я завжди, коли підставляю долоню під воду, закриваю очі, і акварель змивається за лічені секунди, тож коли я відкриваю очі, малюнка вже немає…» — ділиться враженнями Світлана.

«Дуже хочеться, щоб мої малюнки повертали людей у світ дитинства, де всі фарби, як і спогади, дуже яскраві та казкові,» — розповідає Світлана.

http://pustunchik.ua/ua/interesting/aroundtheworld/kazky-na-doloniah

Прикольна казочка  http://files.i.ua/user/4208298/  і  актуальна !!!

---

Цей український байкар заслуговує на постійну увагу. 

Автор фото: Олеся Коваль

Сашко Лірник (справжнє ім'я Олександр Власюк, 24 січня 1963, Умань) — казкар-лірник, інженер та учасник київського гурту «Вій»,сценарист,актор,телеведучий,автор телепрограм, член журі фестивалю авторської пісні «Срібна підкова»,постійний учасник фестивалів "Країна Мрій","Шешори","День Незалежності з Махном". Має почесне звання "Заслужений працівник культури України". Має учнів в Україні,Росії і США. Біографія Народився 24 січня 1963 року в Умані. П'ятнадцять років прожив у Росії, в Мурманську, де створив українське земляцтво. В 1995 році Олександр Власюк повернувся в Україну. Нині мешкає у Києві. Володіє такими музичними інструментами, як колісна ліра, дримба, варган, «жаби», пугач, бубон, барабан,гітара. В 2000 році дитячим журі обраний "кращим дитячим письменником України" В 2009 році Указом Президента України Олександру Власюку присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури України" В 2010 році отримав приз глядацьких симпатій і став лауреатом кінофестивалю "Відкрита Ніч" за кращий сценарій(мультсеріал "Моя країна-Україна") Отримав приз глядацьких симпатій міжнародного кінофестивалю "Кінолев-2010"за серіал "Моя країна-Україна"(сценарій)

Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/Сашко_Лірник

...А що було б , якби одного разу я не прокинулась ? Просто померла , без усякої причини .Я часто задаю собі це питання .Чи сумував би хтось за мною ? А кому я взагалі потрібна ?

...Іноді мені стає фігово . Фігово настільки , що мені ніколи не пояснити причину цього . Тоді я вигадую собі казочку : є у мене хлопець , я кохаю його , і раптом він розбивається на моцику чи щось подібне . Тоді я знаю , чому така сумна ...

...А поки я оце писала , мені на думку спало таке :

Сонце є , просто іноді його затуляють хмари.

Кохання є , просто це завжди трапляється з недостойними його людьми.

Чудо є , бо люди вірили і завжди будуть вірити в казки . Воно існує у казках . Якби воно було реальне , то не було б чудом ...

Каламбуры в синем море замороченных мозгов

Вы готовы? – Мы готовы, каждый сам себе готов

Поломаем самолёты, танки все разворотим

Капитаны - идиоты, генерал – вообще кретин

Турбомода, крематорий, карапузы, анальгин

Фейерверки, зажигаем, корабли плывут в туман

Под забором - алкоголик, за забором - наркоман

Крокодилы, бегемоты, обезьяны, бугаи

Наш народ – большой, широкий

Много нас здесь на земли

Ржачь стоит за белой стенкой, там ругают колобка

Он, собака, обкурился и сожрал всего быка

Не оставил крокодилу, Гена очень осерчал.

Выбил Чебурашке зубы, и по морде настучал

Шапокляку раздавили – переехали катком

Буратину засверлили и облили кипятком,

А незнайка с Артемоном порно начали снимать

Извратились над Мальвиной и пошли Пъеро долбать

Задолбали черепаху, задолбали знахаря

Набухались и по пьяни завалили глухаря

Папа Карло рассердился и купил бензопилу

Завалил и Артемона и Незнайку поутру

Карлсон выпил самогону и турбину нацепил

Он теперь, бля,  реактивный - тупорылый эмбицил

Мчит по крышам за малышем и кричит - «парам бурум,

Я мохнатый волосатый в меру-упитанный летун,

Что мне снег, что мне зной, что мне дождик проливной!

Я летаю на турбине, и малыш всегда со мной»

А потом догнался ширкой, и на север полетел

Думал просто так стошнило – оказалось залетел J

Мишки гамми прискакали, и решили залудить

Магазин обворовали и пошли витрины бить

Дядя Стёпа рассердился- « чё за хрень в моём районе?»

Проламал медведям башни и закрылся в SPA салоне

Дальше – лучше, карусели, на которых Гримм весели

И писали свои сказки, после пива песни пели

Рисовали натюрморты о неведомых краях

Рядом Моцарт , мисье Гоголь и конечно мистер Бах

Все сидели водку пили, упражнялися в словах

Первым начал дядя Гоголь –« Однажды в студёную зимнюю пору,

Я из лесу вышел» и тут резкий стоп,

Прервал его Моцарт игрой на органе…..

и недопитый напиток «NON STOP»

Пока эти пили, лудили, бухали

Горыныч с ягою в бутылку играли

И доигрались – до секса дошло,

И тут на бабулю прозренье взошло

-«Что ж я Горынычу падле дала?

Что же я из ума выжилА ?

Теперь горынят мне придётся рожать,

вот так залетела в бутылку поиграть»

Короче отлично прошёл Новый Год

Оторвался на славу бессмертный народ.

У всех бодунище, корявые рожи.

А Карлсон всё блюёт…

Никогда не попустит, похоже…

Happy End

Это Любовь!

Маленький скворушка, вылетевший недавно из гнезда, с интересом познавал окружающий мир. Он был очень любопытен. Каждый вечер птенец возвращался в скворечник и расспрашивал маму о том, что видел и слышал.

Однажды он спросил:

— Мама, а что такое Любовь? Я уже несколько раз о ней слышал, но никак не могу ее увидеть. Где она?

— Она повсюду, — ответила мама-скворчиха, — ты просто еще не научился ее распознавать.

— А ты меня научишь? — запрыгал по веточке скворушка.

— Конечно, научу, — улыбнулась мама. — Завтра внимательно запоминай

все, что увидишь. А вечером мне расскажешь. Посмотрим, не встретишь ли ты Любовь?

— Но я еще мал и не могу далеко летать, — огорчился птенец.

— Чтобы встретиться с Любовью, не обязательно летать за три девять  земель. Она везде, как воздух. Тебе не придется даже покидать двор!

На следующий день маленький скворушка был особенно внимателен. Он  запоминал все, что видел, и с нетерпением ждал вечера, чтобы рассказать  об этом маме.

Когда солнце стало клониться за макушки высоких деревьев на соседнем дворе, птенец вернулся домой.

— Ну что, — спросила его мама, — как прошел день?

— Я был очень внимателен, — нахохлился скворушка, но нигде не встретил Любовь.

— Может, ты ее не разглядел? Расскажи, что ты видел?

Птенец поудобнее уселся на ветке и начал свой рассказ:

— Я проснулся на рассвете. Ночь быстро отступала, но было еще  прохладно. Я, было, пожалел, что выпорхнул из скворечника так рано, но  тут Солнышко прикоснулось ко мне лучами, и мне стало тепло и радостно.

— Это Солнышко подарило тебе Любовь, — пояснила мама.

— Любовь? — удивился птенец.

— Да, каждое утро Солнце просыпается, чтобы согреть землю Любовью. А что ты увидел еще?

— Потом солнечный лучик разбудил Колокольчик на поляне под нашим  деревом. Цветочек расправил зеленые листики и тряхнул бирюзовой  головкой. Прекрасная мелодия разлетелась по всему двору. Он напевалудивительную мелодию, раскачиваясь на легком ветерке. Я не мог понять  слов, но мне так понравилась его песенка, — оживился скворушка, — что я  стал петь вместе с ним! Нашу песню подхватили другие птицы и цветы, и  вскоре весь двор проснулся! Было так здорово!

— Это Колокольчик делился со всеми Любовью. А Любовь всегда несет радость.

— А потом к Колокольчику подлетела Пчела, и он угостил ее своей  пыльцой. Пчелка унесла ее столько, сколько смогла, — рассказывал дальше скворушка.

— Из пыльцы получится мед, — пояснила мама, — который потом будут есть пчелы и люди. И все это благодаря Любви! Потому что Любовь всегда делится, она нежадная.

— Да, но после пришел мальчик и сорвал Колокольчик, — сказал птенец и посмотрел на маму печальный взглядом.

— И что он с ним сделал?

— Он сорвал еще другие цветы и подарил букетик маме, — продолжал рассказывать скворушка.

— И это тоже Любовь! — пояснила скворчиха. — Мальчик хотел обрадовать свою маму.

— А она, и правда, обрадовалась, — вытянул шею птенец. — Ее  печальные глаза засияли, и потом она целый день была веселая и напевала  песенки.

— Вот видишь, — улыбнулась мама- скворчиха, — Любовь всегда заботится о других!

— А как же Колокольчик? — поинтересовался птенец. — Я видел, что  женщина поставила букет в вазу на столе, но ведь там Колокольчик быстро  завянет?

— Что ж, ради счастья других Любовь приносит себя в жертву и делает это с радостью.

— Правда. Я видел в открытое окно, как Колокольчик продолжал  напевать свою удивительную песню, а его аромат наполнял комнату.

Похоже, он был счастлив.

— Чудесно! А что еще ты сегодня видел?

— Я видел, как этот же мальчик забрал рисунок у девочки из соседнего двора. Она просила его вернуть, а мальчуган убегал от нее, дразня изрисованным листком. Они бегали вокруг старого абрикоса. А потом он ей рисунок отдал, и они вдвоем разукрашивали картинки в беседке.

— И это — Любовь, — улыбнулась мама. — Он не хотел сделать девочке  больно, потому что Любовь не мыслит зла. Просто мальчик не знал, как по-другому привлечь ее внимание.

— А к вечеру домой пришел папа этого мальчика, — продолжал  скворушка. — Он был очень зол, от него дурно пахло, и он что-то кричал  на маму. А потом даже выкинул в окно букет, подаренный сыном.

— А что мама? — заволновалась скворчиха.

— А она накормила его ужином и уложила спать. А когда тот заснул,женщина вышла во двор, собрала цветы и снова поставила их в вазу, — птенец нахохлил перышки и добавил: — Я уже не раз видел, как отец незаслуженно обижал и мальчика, и маму. Почему они это терпят?

— Потому что это — Любовь! А у нее долгое терпение, и еще она умеет прощать.

— А ты мне расскажешь еще, какая она — Любовь? — спросил птенец.

— Обязательно расскажу, — успокоила его мама. — Ты будешь встречаться с ней каждый день!

В это время солнце, окрасив небо оранжево-розовыми переливами, скрылось за горизонтом.

— А завтра Солнышко снова согреет нас Любовью? — спросил скворушка. — Так будет всегда?

— Всегда. Потому что Любовь никогда не перестает!

Марина Тихонова