Cправа «запорізьких паламарів»: «Извини, мать мы отпустим, а брата нет, мне группа нужна»

22 лютого 2012 р. у Києві, в агентстві УНІАН відбулася прес-конференція, присвячена справі «запорізьких паламарів» і одночасно – новому Кримінально-процесуальному кодексу. У ній взяли участь мати підсудних Антона Харитонова і Сергія Дьоміна Ольга Дьоміна, правозахисник Володимир Лесик і адвокат Микола Бірюк.

Суть справи: 28 липня 2010 р. у Свято-Покровському храмі м.Запоріжжя (УПЦ МП) прогримів вибух. Загинула 80-річна черниця. Президент наказав тодішньому голові МВС Могильову знайти винних протягом тижня. І їх «знайшли». У підриві звинуватили паламаря храму Антона Харитонова (хлопця, що відстав у розумовому розвитку), іншого паламаря Євгена Федорченка та Сергія Дьоміна, брата Антона. Вони вже майже два роки сидять у СІЗО. Найближчий суд – 28 лютого, 10:00 у Жовтневому суді Запоріжжя.

Після затримання з хлопців катуванням (побиття, плюс три доби не давали їсти, спати і пити при сорокаградусній спеці) вибили явки з повинною. Причому, Антон написав таких явок чотири, і всі вони протирічать одна одній. За версією слідства, мотивом була помста. Паламарю Антону за дрібну провинність (освятив кільце замість священика) було заборонено на деякий час входити у вівтарну частину храму. І він вирішив помститися, для чого став організатором злочину. Брат Сергій нібито виготовив вибухівку (за більш пізньою версією, коли стало ясно, що Сергію бракує для цього знань – придбав її у невстановленої особи), а Євген Федорченко, хлопець із дуже слабким здоров’ям і поганим зором, перелізши у 40-градусну спеку через двометровий паркан, підклав її на місце злочину. Не варто і коментувати, наскільки ця версія є маячнею. Зараз над хлопцями тривають суди. Процес вже близький до завершальної стадії.

Розповідає мати, Ольга ДЬОМІНА: «Єдині «докази» проти мого сина Антона, якому зараз «світить» 15 років – 4 явки з повинною, які повністю різні, і покази психічно хворої людини. Це жінка, близький друг Антона. Під час допиту у слідчого їй ставили питання, які вже передбачали готові відповіді. На всі питання вона відповідала: «Да, да», бо їй було погано, вона дуже боялася слідчого і хотіла скоріше піти додому. Про все це вона розповіла на суді. Казала, що Антон і Сергій ні в чому не винні, вона їх добре знає, тепер почуває себе добре і хотіла б дати правдиві покази. І суддя повів себе дивно: спитав, який у неї діагноз, які таблетки вона регулярно приймає, і врешті-решт прийняв рішення її не допитувати. Хоча коли цю жінку привезли у райвідділ, вона показала посвідчення, що вона інвалід і має психічне захворювання. Її треба було або у присутності лікаря допитувати, або вже тепер вислухати на суді». «Навіть у часи інквізиції у Європі психічно хвора людина не мала право свідчити, — додає правозахисник Володимир ЛЕСИК. – 1 лютого ми пікетували офіс омбудсмена, надали їй відео з матеріалами справи, на яких видно безліч порушень. В результаті Карпачова направила звернення на ім’я голови Жовтневого суду Запоріжжя. У таких випадках голова суду передає його судді, що розглядає справу, а той ставить на обговорення, приєднати чи ні цей документ до матеріалів справи. Зараз звернення омбудсмена просто приховується, невідомо на рівні якого судді воно «зникло».

Адвокат Микола БІРЮК: «Матеріали справи почали фальсифікуватися ще на стадії перших допитів свідків і підозрюваних. Їх допитують вночі, і вони про це потім кажуть у суді – а в протоколі вказується, що допитували наступного дня. Ольга ДЬОМІНА розповідає про своїх синів: - Антон з 12 років паламарив у церкві. Коли вийде з тюрми, хоче піти у монастир. Він присвятив своє життя Богу, Біблію знає напам’ять. Крім церкви, у нього нічого не було. Цікавився лише історією і релігією. А Сергій – спортсмен, член збірної України з легкої атлетики. Має нагороди від Януковича, «коли той ще не був Януковичем». Має вищу освіту, як спортсмен і тренер, перед арештом його запросили викладати у юридичній академії. Жодного відношення до церкви Сергій не має. Ну, ходив на свята, як більшість. Збирався викладати і ще продовжувати виступати, він тренувався, збирався за кордон з’їздити… У Антошки був конфлікт, з якого роздули цілу історію, мотив злочину. У кожного з нас бувають конфлікти. Люди дуже поспішали, просили освятити кільця. Антон бігав з цими кільцями, батюшку не знайшов. Його звинуватили, що він начебто освятив сам, на що не має права, і відсторонили на місяць-півтори від входу у вівтар. Коли стався вибух і треба було негайно розкрити злочин, слідчим «підвернувся» Антон. Він дуже добрий, «гипервнушаемый». І у нього такий страх… Коли його били і принижували у міліції… Є такий Рябуха, він зараз терміново на пенсію пішов, так він йому казав: «Ти, Антоне, допомагаєш президенту. Маєш зробити так-то і так-то». У суді Антон сказав: «Як я міг не допомогти президенту, якщо весь райвідділ мені сказав, що треба допомогти президенту?».

Коли вони зрозуміли, що такий хлопець нічого сам зробити не може, знайшли його брата. Подзвонили йому, і Сергій добровільно приїхав давати покази. Так досі їх і дає… На місці Сергія мала бути я. Я ж теж сиділа, мене закрили на 3 доби в Орджонікідзевському райвідділі, хотіли зробити з мене організатора, вимагали явку з повинною, погрожували, але я сказала: «Хоч мене, хоч моїх синів убийте – я цього не напишу». Коли Сергій був уже побитий, і йому сказали: «Твоя мати у райвідділі, підписуй, а то її посадимо», і приїхав заступник міністра Зима, Сергій сказав: «Я все підпишу, але відпустіть маму і брата». І Зима йому сказав: «Извини, мы мать отпустим, а брата нет, мне группа нужна». І зробили «групу». Один «виготовив», а другий «заніс». Так у справі з’явився Женя Федорченко. Його теж били. Грамотний тихий хлопчик, цікавився лише літературою, слабкого здоров’я, дуже погано бачив. Начебто він у 40-градусну спеку переліз через двометровий паркан і підклав бомбу. Сергій дістав бомбу, Женя підклав, а Антон – організатор… Володимир ЛЕСИК: «Головна причина фабрикації справи – це Янукович, який віддав наказ Могильову в тижневий термін розслідувати цю справу. До цього наказу справу розслідували, як належить, у матеріалах навіть є фоторобот молодої жінки у яскравому шалику, яка занесла вибухівку. Але коли слідчі зрозуміли, що за тиждень їм не знайти цю жінку і не розкрити справу, знайшли цапів-відбувайлів». Ольга ДЬОМІНА: «На останньому засіданні був запрошений ще один свідок – експерт, який робив вибухотехнічну експертизу. Висновок експертизи був об’єктивним: що даний пристрій Харитонов, Дьомін і Федорченко самі зібрати не могли, бо вони в цьому повний нуль. Дроти були скручені у формі жгута, тобто, це робила людина, що має певний рівень знань в електротехніці. І що схему такого пристрою неможливо знайти в Інтернеті і з першої спроби зібрати. Але, даючи покази в суді, цей експерт зробив акцент на тому, що цей пристрій міг зібрати будь-хто з середнім рівнем освіти. Тобто, сказав не те, що було в експертизі – вочевидь, щоб бодай щось дати стороні обвинувачення. Бо у них же нічого немає проти дітей, під час обшуків теж нічого не знайшли. Знайшли лише звичайні плоскогубці, і сказали, що вони були потрібні, щоб перекусувати дроти.

28-го числа ще має бути допитана мадам Половнікова, експерт з Києва, яка допитувала дітей на поліграфі. Ми вже скільки засідань не можемо її викликати до суду. Суддя вже доручив доставити її приводом, щоб пояснила, як вона без дозволу синів у ці перші три дні, коли їм не давали їсти і спати, допитувала їх вночі, і коли вони відповідали не так, як потрібно їй, до них застосовували фізичну силу. Це ще одна сфальсифікована експертиза. Допитані вже всі свідки, всі охарактеризували дітей позитивно, жодних доказів нема, справа наближається до кінця. Міліціонери за розкриття цієї справи отримали нагороди і підвищення, а троє невинних людей вже скоро 2 роки як сидять у СІЗО. Відповідаючи на питання журналістів, кому могла бути вигідною фабрикація справи і взагалі підрив храму, Ольга ДЬОМІНА розповіла: - Коли Антону задавали питання, там була дуже довірча бесіда, і це є на відео, Антон розказує, що навколо храму був земельний конфлікт. Приїздило КРУ з Києва, було багато перевірок, комісій і інвентаризацій. І все, ця тема закрилася. Коли у справі з’явилися київські адвокати, зокрема, Олег Веремієнко, вони вийшли на земельний слід. Там ішла земельна війна, у якій був замішаний супермаркет «Амстор». Земля поруч з територією храму була продана, був внесений завдаток у мільйон, який кудись зник. Питання із землею і з цими грішми так і не вирішилося. Є рішення донецького суду, що церква має повернути цей мільйон. А якщо відбувся вибух, то вже не перевіриш, де дівся мільйон на реконструкцію. Коли допитували священика, він нічого про це не сказав. Вважаю, що в цьому вибуху замішані не останні люди у місті. І, вочевидь, хтось із священнослужителів. По цій справі проходив свідком працівник церкви Антон Афанасьєв. Коли його допитували в суді, були видно, що він бреше. Моя і адвокатів думка: він або причетний до цієї справи, або знає, хто причетний. Бо якщо людина не бреше, вона не стане міняти свої покази в суді 6-7 разів. Священики, коли їх у перші дні допитували у райвідділі, як під копірку давали негативну характеристику Антону і Жені. В суді вже стали казати напівправду, обходячи гострі кути. А в багатьох церквах в Україні і Росії вже моляться за Антона, Сергія і Женю, і навіть називають їх новомучениками. Один священик мені навіть сказав: «Гордитесь, что на детей надет венец мученичества, пускай они его поносят». Ще один сказав: «Що ви лізете, хочете, щоб знову невинних схопили і посадили?» А я їм кажу: «А ви не хочете запропонувати вашим дітям поносити цей вінець? Мої вже відносилися, досить».

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Також під час прес-конференції йшла мова про новий Кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий у першому читанні Верховною Радою. За словами адвоката Миколи Бірюка, він абсолютно не змінить існуючу систему. Слідчі як вибивали докази, так і вибиватимуть. Необхідна повна реформа усіх правоохоронних органів. Згідно нового КПК, до захисту допускаються лише кваліфіковані адвокати. Просто громадяни з юридичною освітою не допускаються, і мати, наприклад, не матиме змоги захищати свою дитину. У новому КПК захист теж може здійснювати збір інформації і проводити слідчі дії (не конфіденційно). І виходить, що з боку обвинувачення – ціла державна машина. А зі сторони захисту лише одна особа – адвокат, який збиратиме ці докази (якщо підсудний не може найняти більше одного адвоката), а один може не впоратись. Тобто, наявний дисбаланс прав і можливостей. Цього можна було б уникнути, якби до захисту допустили рідних та близьких. Інше питання, що докази, зібрані рідними і захисниками, ще мають бути оцінені судом, чи можуть вони бути доказами. Наприклад, якщо докази були зібрані щодо іншої особи, причетної до особи обвинуваченого, суд може визнати їх неприпустимими, і ці докази стають незаконно набутими, і людина, щодо якої збирали докази, може звернутися до правоохоронних органів, щоб проти тієї людини, яка їх збирала, порушили кримінальну справу. Є й позитивний момент: скасування інституту додаткового розслідування. Тепер справу не можна повертати на додаткове розслідування. Але суд може додатково вживати оперативно-розшукові заходи, даючи вказівки органам дізнання. Кажуть, що права прокурорів були урізані – але це насправді ті самі повноваження, тільки трошки по-іншому виписані. Будь-яка дія може бути прокурором загальмована. Прокурори можуть звертатися про передачу справи іншому слідчому, якщо слідчий не виконує вказівки прокурора. До цього КПК вже запропоновано біля 1000 поправок. Бо в цьому вигляді він ще гірший, ніж попередній.

Ситуацію підсумував Володимир ЛЕСИК: «Нещодавно Портнов у Верховній Раді сказав, що тепер працівники міліції не будуть вибивати явки з повинною, бо вони в суді вже не є доказом. Але насправді вибивали і будуть вибивати, і жоден КПК не змінить цю ситуацію. Бо явки з повинною вибиваються не для доказів у суді, бо усім зрозуміло, що на суді людина відмовиться від явки з повинною і заявить, що написала її під тиском. Явки з повинною вибиваються для того, щоб ця явка була підставою закрити людину на 2 місяці у СІЗО і за цей час сфабрикувати докази для суду. Жоден КПК не змінить ситуацію в системі кримінального судочинства, бо щоб змінити її, потрібно змінити свідомість суспільства. В Україні щомісяця вбивають людину у міліції, а суспільству байдуже. Коли у Греції поліцейські вбили людину, стотисячний натовп розносив Грецію на друзки. А наших співгромадян цікавить, яку білизну носить Світлана Лобода. При такій свідомості суспільства провести якісь реформи нереально. Що у нас погана Конституція? І старий КПК не такий вже страшний. Але закони не виконуються. Людей катують і саджають, бо закони не працюють, бо моральний рівень працівників міліції дуже низький. Треба змінити свідомість суспільства і тих людей, які працюватимуть у міліції і прокуратурі. І щоб ці закони писалися не владою, яка створює їх під себе, а комісіями з правозахисників і адвокатів, за участі представників влади. Додам від себе: у зміну свідомості суспільства я не вірю, це, по-перше, занадто абстрактно, по-друге, для цього має змінитися покоління. І поки ми будемо 40 років блукати пустелею, нас можуть завоювати ті, хто пустелями не блукають. У зміну свідомості працівників міліції я теж не вірю. А от у зміну всіх працівників міліції – цілком.

Олена Білозерська, ІА «Поряд з вами»

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

                          

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

                                                                                                                   

                                                                                                                    

фото з сторінки полку на Facebook.

==========================================================================================================================

 

==========================================================================================================================

або чому люди почали будувати собі житла.

(С) Каталіна Маркуш

Український історик описав найдавніше в степовій зоні Східної Європи наземне житло з верхнього палеоліту, вік якого оцінюють приблизно в 30 тисяч років. Рештки знайденої неподалік Запоріжжя древньої будівлі вказують, що вона мала округлу форму, розділялася на спальну й робочу зони, та могла слугувати осінньо-зимовим прихистком для групи мисливців на місцевих коней. Результатами свого дослідження автор поділився у журналі L’Anthropology.

              Типовим є уявлення, що десятки тисяч років тому люди ще не вміли будувати собі оселі, тому часто жили в печерах. Однак це лише частково правдиво, оскільки вже в період середнього палеоліту, який тривав приблизно від 300 до 30 тисяч років тому, древні люди стали будувати собі житло. Свідчення цьому археологи знаходили в різних місцях Європи, зокрема на неандертальських стоянках у східній її частині. Однак більшого поширення практика набула в період верхнього палеоліту, що тривав приблизно 35-11 тисяч років тому. Рештки жител із кісток мамонтів та деревини, усередині яких розташовувалося багаття, знаходили й на території України. Вік більшості східноєвропейських будівель з верхнього палеоліту датується орієнтовно 12-17 тисячами років, але зараз науковець Вадим Степанчук (Vadim N.Stepanchuk) з Інституту археології Національної академії наук України описав залишки оселі, які наразі є найстарішими у степовій зоні Східної Європи.

               Знахідку розкопали на глибині майже тринадцяти метрів на стоянці Міра, що розташована приблизно за 15 кілометрів від Запоріжжя. На те, що колись це було житло, вказує низка знайдених артефактів, як-от ями, попіл, рештки багать, кістки та прикраси із бурштину. Радіовуглецевий аналіз показав, що археологічний шар, де знайшли рештки житла, має вік приблизно 31-28 тисяч років. Це могла бути тимчасова осінньо-зимова оселя мисливців на гаремний табун коней Equus latipes.

                Як показали попередні дослідження, тоді група людей прийшла до сучасного місця розкопок восени й пробула там до весни. Будівництво будинку, схоже, почалося із ритуального закопування в невелику яму кінських кісток. Це місце відтак позначили рогами гігантського оленя (Megaloceros giganteus).

               За результатами дослідження, будівля мала округлу форму з діаметром приблизно чотири метри, а загальною площею — 14,5 кв. метрів. На вигляд вказують ями навколо споруди, що залишилися після жердин та невеликих стовпів. Водночас центральна частина житла, скоріше за все, опиралася на масивніші стовпи з діаметром більшим за 8 см. Автори припускають, що матеріалом для будівництва могла бути деревина сосни, оскільки в межах цього шару її рештки є доволі поширеними, а її довгі гладкі стовбури забезпечують легкість фіксації в різних позиціях. Загалом, оселя могла бути схожою на ярангу — сучасне переносне житло народів Північно-Східного Сибіру.

Будівля поділялася на дві зони: передню та задню. Передня із входом, що найімовірніше, був орієнтований на схід, була місцем, де відбувалася найбільш інтенсивна й різноманітна активність жителів. Тут було знайдено 19 500 крем'яних лусок та відщепів, що складає 35 відсотків від загального числа знайденого в археологічному шарі локації кременю. Також в межах саме цієї зони археологи знайшли майже всі прикраси із перфорованих зубів лисиць та фрагменти кісток з гравіюванням, понад 70 відсотків зубів хижих тварин та фрагмент людського зуба й прикрасу з бурштину.

Водночас задня, спрямована на захід зона відрізнилася бідністю на артефакти. Автор припускає, що ця частина оселі використовувалася як спальня. А ще він не виключає, що між двома «кімнатами» могла розташовуватися свого роду перегородка, яка відмежовувала спальну зону від робочої.

Цікаво, що науковці не знайшли ознак типового використання вогню в центральній частині будівлі. Її обігрів радше відбувався за допомогою вугілля, що його заносили із вогнища зовні житла. Однак в будівлі виявили кілька димових багать, які могли призначатися для відлякування кровосисних комах.

Сьогодні, переглядаючи свіжі новини, натрапив на таку: Составлен идеальный сборник автомузыки

Привіт! Вітаю з п'ятницею!
Оце надумала малу завтра повезти на екскурсію в Запоріжжя. Сама була там разів 30, а куди поїхать крім Хортиці - не можу придумать. Що підкажете?

Хороше місто Запоріжжя, і люди тут хороші. Акція  «Тарас Бульба в Запоріжжі», яку зорганізували http://sharetravel.com.ua, запорізьке Географічне товариство  за підтримки фонду « Патріот Запоріжжя» однозначно вдалась. Блоггери та журналісти з різних куточків України від Сімферополя до Львова  зібрались разом щоб місці виникнення Січі проникнутись духом запорізького козацтва та обмінятись думками після перегляду фільму. І організаторам уце вдалось на славу. Музей запорізького козацтва, історико-культурний комплекс «Запорізька Січ» та звичайно ж кінний козацький театр дійсно дали масу позитивних вражень. Козацька джигітовка – супер. А от сам фільм не зовсім виправдав сподівання попри доволі пристойний на пострадянських просторах бюджет.

Українська мова тут була б значно органічнішою. Переклад в субтитрах польської мови – притому що я її теж знаю не перфектно заставляє серйозно задуматися над фаховим рівнем таких горе-перекладачів. Батальні сцени на порядок гірші навіть у порівнянні зпольським «Огнєм і мечем». Ну а найбільше дивує та смішить відверта проросійська пропаганда. Я звичайно розумію шо хто платить той і замовляє музику але ж не в таких кількостях – передсмертні слова кожного з казаків про руськую землю та щей про царя(Привед медвед)

виглядають комічно, а фраза « пращайтє таваріщ» на тлі пафосного моменту загибелі казака добила остаточно. Вердикт фільму – тверда троячка.

А от після фільму події розвивались цікавіше – прогулянка вечірнім містом, нічний клуб, дружні співи з луганчанами  галицьких пісень,розпиття коньяку на березі Дніпра, футболісти «Шахтаря» в холлі нашого готелю зранку  які потім продули 0/1– рамантіка,)) А потім прощання та знову на поїзд і  тисяча кілометрів дороги)

До 75 річниці трагедії у Запоріжжі.

18 серпня1941 року під натиском армії нацистської Німеччини радянські війська, що відступали, підірвали греблю «Дніпрогесу» у Запоріжжі. Це обернулось справжньою трагедією для тисяч жителів міста, які жили на берегах Дніпра, та біженців, що переправлялись того дня через річку. Історики та старожили кажуть, що хвиля, місцями десятки метрів заввишки, горнула все на своєму шляху. Пересічні запоріжці сьогодні нічого не знають про ту трагедію. Роками радянська комуністична влада приховувала це, місцеві комуністи також замовчували правду тієї трагедії.

Близько 20-ї години вечора 18 серпня 1941 року Запоріжжя здригнулось від потужного вибуху. За кілька хвилин величезна хвиля дніпровської води накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. У водах потонули за різними підрахунками від 20 до 100 тисяч людей. Серед них місцеві жителі, які жили на берегах Дніпра та солдати Червоної армії, котрі того вечора переправлялись на лівий берег.
Пізніше стало відомо, що вода здійнялась після вибуху на «Дніпрогесі», який влаштували червоноармійці Борис Епов та Олексій Петровський виконуючи наказ вищого керівництва. Наслідки затоплення жителів місцевості нікого з вищого керівництва не цікавило, про підрив «Дніпрогесу» вони не повідомили ані місцеве населення, ані військових, які форсували річку. І такий випадок не був останнім.
Свідків тієї трагедії майже не залишилось. У 1999 році корінний запоріжець Олексій Доценко в інтерв’ю для телеканалу «1+1» розповів: події тієї ночі він запам’ятав на все життя. Тоді Дніпро став пеклом для людей та тварин.
«І крики були, і спасайте, і рятуйте. Корови ревли, свині кричали, а люди по деревах лазили. Ну, а що він, мокрий, виліз, довго там не просидить» – згадує Олексій Доценко.

Історики кажуть, що це була спецоперація НКВС. Документально доведено: наказ на знищення «Дніпрогесу» віддав особисто Йосип Сталін. Для здійснення вибуху у греблі було закладено 20 тонн вибухівки, яку напередодні доставили двома літаками з Москви, але з часом початку операції прорахувались. Війська «Вермахту» не збирались захоплювати Запоріжжя, у місто вони увійшли на два місяці пізніше. Ранній підрив «Дніпрогесу» без попередження спричинив багаточисельні жертви не тільки серед населення, а і військових, завадивши нормальній евакуації через греблю. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів кандидат історичних наук Владислав Мороко.

У Запоріжжі нічого не нагадує про ту трагедію. Поблизу «Дніпрогесу» стоїть лише пам’ятник артилеристам, які охороняли його у перші дні війни. Це обурює запорізьких істориків та краєзнавців. Владислав Мороко звертався до міської влади з проханням вшанувати загиблих земляків, але відповіді так і не отримав, тому що суть комуністичної влади не змінилася.
Останні роки у Запоріжжі громадськість намагається вшанувати пам’ять загиблих від вибуху на «Дніпрогесі». 18 серпня 2013 року запоріжці встановили пам’ятний хрест на честь потонулих співвітчизників. І ця масштабна трагедія щільно переплітається з геноцидом українців 1933 року. Продовження цієї конви повторилося через два роки у листопаді 1943 при звільненні Києва від німців. Тоді, десь біля 300 тисяч молодих українських новобранців Жуков відправив у домашньому одязі з цеглиною замість зброї, форсувати на плотах Дніпро і визволяти Київ. Звичайно, німці значну більшість перестріляли і вода у Дніпрі забарвилася у червоний колір. Жуков свідомо послав на смерть українців бо дав вказівку Ватутіну не давати одяг і зброю. Рано чи пізно гірка правда і про цю трагедію проб’ється через комуністичну завісу.

Організатори спорудження пам’ятника сподіваються достукатись до сердець пересічних громадян, які роками не мали можливість почути правду про масштабну трагедію у Запоріжжі 18 серпня 1941 року.

Декабрь 22 го был серым и скучным.
Сырые дни с дождями иногда прерывались прояснением неба и небольшими морозами по ночам.
В один из таких вечеров ноги сами несли меня к великой реке


[ Читать дальше ]

Оригинал взят у fcdynamokiev в Фотопрогулки. Ветряк