Обіч мальовничих берегів витоку річки Ірклій, яка є лівою притокою Дніпра, розташувалось давнє козацьке село Красенівка. Село виникло в перші десятиріччя XVIII ст. Назва села походить від одного з імен першопоселенців — значкового товариша Переяславського полку Війська Запорозького Низового Григорія Красіона. Козаки і селяни, що мешкали в Красенівці, займались землеробством, чумацтвом, скотарством.
Територія, на якій стоїть село Красенівка, відносилась до Іркліївського куреня Війська Запорозького Низового. Козаки гартували свою міць в походах на турків, татар у війську Богдана Хмельницького змагались проти польської шляхти, здобуваючи у складі Кропивняньської сотні Кропивнянського полку незалежність для рідної України. Під час складання «Реєстру Війська Запорозького Низового 1649 року» до Кропивняньської сотні було вписано 284 козаки, серед яких були і Піддубні.
26 вересня (8 жовтня за новим стилем), року Божого 1871, в родині спадкового козака Максима Піддубного, народився первісток Іван – майбутній непереможний українець, чемпіон-чемпіонів.
Прапрапрадід Івана Піддубного в 1708 році під Полтавою, спільно з лицарством Низовим, під проводом Кошового отамана Костя Гордієнка та козацьким військом Гетьмана Івана Мазепи, воював проти Московії за суверенну Україну. Дужим та міцним був рід спадкових козаків Піддубних. Батько Івана Максимовича Піддубного вільно гнув підкови, мов пір`їнку кидав на воза п`ятипудові мішки. Вдавшись у батька, його син Іван робив теж саме. Саме тому у спадок Івану Піддубному дісталось крім богатирського здоров`я, ще й українські козацькі лицарські чесноти: щира любов до рідної землі, надзвичайно висока моральність, працелюбство та тверезість. Давня Запорозька закваска характеру Івана Піддубного не раз дозволяла йому з гідністю проходити іспити та випробування за право називатись українцем, цебто залишатись вірним ідеалам прищепленим з дитинства, роблячи не простий козацький вибір між смертю і життям.
Відправляючи свого 23-річного сина Івана на заробітки, батько сказав: «Пам`ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, Запорозького і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам`ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені і я не батько тобі…».
За порадою одного зі своїх односельців, двадцятитрьохлітній Іван Піддубний подався до Криму на заробітки, де працював вантажником фірми «Лівас» у Севастопольському морському порту. Працювати доводилось по 16 годин на добу, 6 днів на тиждень, проте кожну хвилинку вільного часу Піддубний витрачав на зайняття гирьовим спортом.
У 1896 році Іван Піддубний вперше ступив на борцівський килим, спробувавши свою богатирську силу в чемпіонаті, влаштованому у місті Феодосії цирком Безкоровайного. Тоді ж він вперше і востаннє програв, бо ж був занадто слабкий у техніці боротьби. А вже наступні сорок років борцівської кар`єри великий українець не зазнав жодної поразки.
Відомі слова самого Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організувати, спрямовуючи її в потрібне русло…». В побуті Іван Піддубний був звичайною простою людиною.
Моя бабуся Югина якось розповідала, що до революції, на запрошення місцевого пана, на ярмарок поборотися приїхав сам Іван Піддубний. Адже споконвіку на Україні була така традиція – боротись на ярмарках. Всі дівки села, в тому числі і моя бабуся зробили складки: хто приніс півня, хто масла, хто буряків, хто яєць та стали готувати чемпіону вечеряти. Після змагань, коли Піддубний зайшов на подвір`я однієї з хат на вечерю, дівки села Копіювата, що на Черкащині, крім усіх інших наїдків поставили перед ним величезну мисяру борщу, в яку принаймні вміщалося відро, такої улюбленої для українців традиційної страви. Сівши за стіл Іван Піддубний, чемно усміхнувшись в свої богатирські вуса, а навколо стола зібрались мешканці чи не всього села, сказав: «Дівчата, чи ж вам не соромно, я такий же як і ви – проста людина, дайте мені маленьку мисочку, таку як у всіх…». І з апетитом, разом з усіма повечеряв борщем, а від горілки відмовився.
Російська імперія, в якій фанатами вільної боротьби були ледь не всі верстви населення, як чоловіки так і жінки, у 1903 році послала «русского богатиря» Піддубного рятувати честь своєї корони на світовий чемпіонат до Франції. Певна справа, здолавши всіх претендентів, у фінальному поєдинку Івану Піддубному довелось зустрітись із нечесним французом Раулем ле Буше. Наперед бачачи, що Піддубний його переможе, підлий француз намастився перед поєдинком олією, тож буквально як вуж вислизав із дужих обіймів українця. Однак судді незаконно віддали перемогу французькому шевальє із формулюванням – « За красиве і вміле уникання силових прийомів супротивника». Протести Івана Піддубного, щодо неспортивної поведінки Буше, до уваги ніхто з суддів не взяв.
Наступного року, у Петербурзі, козацький правнук помстився блазню Буше, поставивши його на карячки і так тримав аж 41 хвилину, поки підлий французький чемпіон таки не визнав своєї поразки. Непереможна хода великого чемпіона крокувала світовими аренами, сплутуючи карти багатьом корумпованим рефері, адже Івану Піддубному неодноразово пропонували захмарні суми за поразку, тільки б лише він здався. Але Піддубний рубав, як його прадіди козацькою шаблею: «Я не баба, ні під кого не ляжу».
Сучасники засвідчили, що під час громадянської війни, у місті Бердянську, на поєдинок чемпіона-чемпіонів прийшов подивитись сам Нестор Махно. Батько Махно, виставляючи проти Піддубного своїх найсильніших вояків, безапеляційно заявив: «Мої не програють! І крапка!». Організатори змагань, в котрих при появі Батька Махно затремтіли піджилки, натякнули Піддубному, що Махно в разі поразки своїх бійців, запросто може розрядити в нього маузер. Кінця двобою всі чекали з жахом. Перемога була звичайно за Піддубним, котрий як мух розкидав махновських силачів. Махно лиш засміявся та наказав нагодувати переможця.
Проте більшовики виявились менш шляхетними ніж гуляйпольський анархіст. І «знайомство» з ними великого чемпіона було набагато менш успішним. Одеські чекісти, котрі всіх українців називали «жлоб`єм», кинули Піддубного до своїх казиматів, де Іван Максимович по пояс у холодній воді впродовж тижня чекав своєї черги на розстріл. Однак не судилось козаку-характернику вмерти тоді в Одеській буцегарні. Після цієї пригоди, друзі наполегливо умовляли Піддубного виїхати за кордон, де не було чекістів, а чекала заслужена слава і гроші. Іван Максимович з обуренням відхилив подібні пропозиції: «Україна моя перша любов, тут і залишусь». Щоправда його дружина, російська дворянка, не дуже поділяла його патріотичних поглядів, а відтак прихопивши з собою всі золоті чемпіонські медалі, які необачний Іван Піддубний залишив їй на зберігання, втекла з ними до іншого. Він одружився вдруге. Однак брак коштів, розруха та голод після громадянської війни, змусили Піддубного знову вийти на борцівський килим. Його захопливо вітають Франція, Німеччина куди він виїхав на запрошення численних рефері. В США в 1927 році наш козак стає «Найкрасивішим чоловіком Всесвіту». Піддубному запропонували винагороду в півмільйона доларів за умови прийняти громадянство США. Іван відмовився від винагороди та повернувся в Україну. Щоправда, чекісти у рідній Красилівці, за придбану ним землю, оголосили родичів куркулями. Іван Максимович такий черговий подарунок більшовиків сприйняв по-чоловічому мужньо. Зрозумівши, що як і тисячам його земляків-козаків в часи Катерини ІІ, московські чекісти на малій батьківщині жити йому достойно не дадуть, Піддубний, як і Запорожці, вирушив на Кубань, де придбав хату в місті Єйськ.
СРСР, як реформована Російська імперія, не залишила в спокою нашого земляка, виписавши йому паспорт громадянина СРСР. В ньому було вказано: «Иван Поддубный – национальность русский». Це було жахливого 1937 року, в час коли українців на Кубані прирівняли до дичини, влаштувавши справжнісіньке полювання. Бо всіх, хто розмовляв українською, або ж відкрито визнавав себе українцем, називали Петлюрівцями, тобто ворогами. Однак це не зупинило Піддубного. Він довго вимагав від міліції, щоби паспорт виправили. Міліцейське начальство, втілюючи лінію більшовицької партії по «орусачіванію хох лов» почало відверто знущатись над ним. Тоді гордий нащадок Запорозьких козаків власною рукою вніс виправлення до «краснокожего совецкого паспорта» написавши своє прізвище «Піддубний», а в графі національність замість «русский» виправив на «українець». Піддубного заарештували. Один із фельдшерів, який надавав йому допомогу, пізніше розповідав, що після катувань Івана Максимовича електропаяльником у в`язниці Ростовського управління НКВС, вся спина була у страшних язвах, рубцях та опіках. Через рік Піддубного випустили з російської катівні на волю. Однак у передвоєнні роки довкола борця був організований вакуум замовчування. Настав 1939 рік. Радянська Росія уклала з ІІІ рейхом союзницький договір. Так званий «пакт Молотова-Рібентропа». Користуючись цим, німецьке атлетичне товариство розпочало пошуки Піддубного. Тож, щоб не зганьбитися перед своїми німецькими союзниками, Піддубного поспішно викликали до Москви та присвоїли йому звання Заслуженого артиста РРФСР, а також вручили орден «Трудового червоного прапора». Йому також гостинно дозволили зустрітись з атлетами третього рейху, однак заборонили їхати до Германії. Після німецької окупації Єйська, великий чемпіон завів приятельські стосунки з німецьким начальником морського порту. Очевидці стверджували, що під покровительством цього шанувальника, Піддубний любив прогулюватись по набережній Єйська з орденом «Червоного прапора», незважаючи на окупаційні війська вермахту. Один із німецьких офіцерів якось був спробував зірвати орден з грудей чемпіона. За це безстрашний Іван Піддубний як курку жбурнув його через паркан. Проте окупація Єйська була не довгою – всього півроку. У лютому 1943 року, після розгрому під Сталінградом, війська фашистської Німеччини поспішно залишили Кубань. У місто повернулись давні приятелі Піддубного чекісти. За літнього вже чемпіона знову взявся НКВдиський «смерш», бо ж хтось із доброзичливців доніс, що під час окупації комендант Єйського морського потру, аби якось підтримати в голодні часи, надсилав йому додому обід із офіцерської їдальні.
Офіційно, для ідеологів СРСР, Іван Піддубний на шпальтах газет був «непобедимым руським борцом», неофіційно ж «ворогом народу» — українським буржуазним націоналістом.
Дійсно, Іван Максимович був козаком-характерником, адже і цього разу йому вдалося уникнути НКВДшної кулі в потилицю, або ж зашморгу. Зросійщуючи українську Кубань, НКВСніки все ж таки не посміли розстріляти українського патріота, але вони зробили все по ієзуїтськи підло. Вони просто викреслили його з життя, примусивши чемпіона-чемпіонів, чемпіона світу, найсильнішу людину планети, голодним побиратися між людьми, довівши до виснаження, а відтак смерті.
У 1949 році, 8 серпня, від голодної смерті назавжди залишила цей світ людина-велетень, чемпіон, легенда у борцівському світі, козак-характерник, якого ніхто й ніколи не зміг здолати в чесному поєдинку. Національний герой, яким би пишалась будь-яка країна, котрий відмовився від мільйонних статків за кордоном, на зросійщеній Кубані не мав навіть костюма. А всі свої спортивні нагороди від був змушений поміняти на шматок хліба.
В останню путь його прийшли проводжати усім містом. На надмогильному чорному камені викарбувано: «Здесь русский богатырь лежит». Помиляєтесь, людомори, там лежить український козак.
Чи ж не тому якийсь українофоб, в часи горбачовської перебудови видряпав на пам`ятнику Піддубного слова: «Хахол-Петлюровец».
