Ми, українці, маємо великі труднощі з визначенням напряму розвитку України як держави – самі не впевнені в тому, що демократія є добрим шляхом для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія?

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.

"Чому Україна за СРСР була успiшна? Тому що нею керували ззовнi, хоча керували самi українцi. Україна звикла, щоб нею командували зверху. Їй не потрiбна власна державнiсть".

Такi скандальнi висновки пiд час виступу на мiжнароднiй конференцiї у Москвi зробив... нi, не росiйський полiтик Затулiн, а радник голови нашого уряду, керiвник Iнституту свiтової економiки i мiжнародних вiдносин Нацiональної академiї наук України Юрiй Пахомов.

 А ще заявив, що бiльшiсть громадян України виступає за союз iз Росiйською Федерацiєю. Але, на його думку, українська влада "мляво взаємодiє з Росiєю, незважаючи на симпатiї українцiв", пише експрес.

До слова, Юрiй Пахомов походить iз Росiї. В Українi ж вiн захистив докторську дисертацiю i був обраний академiком НАН. Працював радником президентiв СРСР Михайла Горбачова i РФ Бориса Єльцина, а також українських президентiв Леонiда Кравчука, Леонiда Кучми та прем'єр-мiнiстрiв (зокрема Вiктора Януковича). А нинi є радником голови уряду Миколи Азарова...

Висловлювання пана Пахомова так обурили знаного українського академiка, директора Iнституту фiлософiї iменi Г. Сковороди НАН України Мирослава Поповича, що вiн вирiшив дати тому словесну вiдсiч на сторiнках "Експресу". "Я знаю Юрiя Пахомова шiстдесят з гаком рокiв. Це людина, яка любить епатажнi висловлювання. Але я нiяк iз ним не погоджуюся. Висновки Юрiя Пахомова не мають нiчого спiльного з об'єктивною оцiнкою та iсторичною правдою. Прикро це казати, тим паче, що ми обидва -- директори академiчних iнститутiв i навчалися в одному унiверситетi на одному курсi".

Аби дискусiя вийшла чесною, ми надали слово й академiку Юрiєвi Пахомову.

-- Ви справдi вважаєте, що українцям не потрiбна державнiсть?

Ю. Пахомов: -- Так. Українцi нiколи не були державниками( ??? ), вони одинаки. Коли йдеться про неспроможнiсть України, то цю неспроможнiсть перш за все варто пов'язувати з державнiстю( скоріше з подібною псевдо-елітою - бездарною до розумного держуправління на противагу власним шкурним інтересам - автор блогу). Народ України байдужий до держави. I це не випадково. Немає могутньої держави, тому що її нiколи не було( ??? ).

М. Попович: -- Не знаю, звiдки такi данi в пана Пахомова, однак раджу посилатися на достовiрнi соцiологiчнi опитування, якi свiдчать, що переважна бiльшiсть громадян вважає повернення України до статусу провiнцiї будь-якої iншої держави неприпустимою рiччю. Навiть тi, що вихованi в росiйському дусi й волiють пiдтримувати культурний та полiтичний зв'язок з Росiєю, не заходять так далеко, щоб заперечувати українську державнiсть. Сучасний громадянин України не бачить свого майбутнього без незалежностi держави. Це iстина, яка не потребує сьогоднi iнших пiдтверджень.

-- Упродовж вiкiв українцi потом i кров'ю виборювали собi незалежнiсть. Чи не є це доказом того, що вони хотiли мати свою державу?

Ю. Пахомов: -- Мiж патрiотизмом i прагненням до державностi є рiзниця. Людина може бути патрiотом вищого класу й водночас не вiдчувати потреби у державностi. Оскiльки Україна не мала тiєї iсторiї державностi, що Росiя, це накладає свiй вiдбиток у її духовностi. Україна менш державна країна, нiж Росiя ( ??? Це знову таки про псевдо-еліту - автор блогу). Держава -- це не тiльки чиновники, не лише система iнститутiв, це ще й думка, духовне прагнення. Росiйська людина прихильнiша до держави, нiж українська.

Зауважмо: Україна була могутнiшою, коли перебувала у складi Радянського Союзу( ??? заводи на противагу знищенню народу та вимивання найкращих управлінських кадрів - це могутність ? ) -- як окрема республiка вона тодi посiдала 10-те мiсце у свiтi за розвитком. Нинiшня українська держава не є могутньою ( а хто ж був у *видатних економістах*, як не такі як Пахомов ???).

М. Попович: -- Не можна казати, що українцi нiколи не мали своєї держави. Вiзьмiмо ще Київську Русь чи Галицько-Волинську державу. Хiба це не українськi держави? Хiба не могутнiми вони були? Iнша рiч, що не завжди вдавалося зберегти ту державнiсть. А вiдбувалося так не тому, що українцi не хотiли її мати, а тому, що не були завойовниками, на вiдмiну вiд народiв-сусiдiв. Я вважаю, що Україна має потенцiал i буде потужною. Бо що таке сильна держава? Це не та, яка завойовує чуже, а та, яка вмiє згуртувати рiзнi нацiональнi групи, має добре керiвництво i самовiддано трудиться. Як, наприклад, Швейцарiя -- вона нiколи не воювала, але сильна.

-- На конференцiї прозвучала ще й теза про те, що бiльшiсть українцiв прагне возз'єднання з Росiєю. Звiдки такi факти?

Ю. Пахомов: -- Я був директором i засновником Iнституту соцiологiї НАН України й отримую данi опитувань. Так-от, останнi дослiдження вказують на те, що двi третини населення( це за якими опитуваннями ??? ), зокрема простi люди, хиляться до Росiї. Виняток становить лише Захiдна Україна. Вона вiдокремлюється вiд Росiї, на вiдмiну вiд Схiдної i навiть(???) вiд Центральної України.
Так само проти Росiї елiта, яка хоче на Захiд. Зрозумiло чому: там у неї грошi, нерухомiсть. Урештi-решт, державнi мужi бояться, що у разi об'єднання вони стануть губернаторами, а не будуть самостiйними керiвниками.

М. Попович: -- Це абсолютно безвiдповiдальне твердження. Для того, щоб таке говорити, нема нiяких пiдстав. Розумiю, що нинiшня українська бюрократiя може загравати з росiйською лише доти, доки їй не запропонують стати губернаторами чужої держави.

Але й простi люди не хочуть до Росiї. На це вказують результати дослiджень. Значна частина прилеглих до Росiї територiй прагне зберегти з нею нормальнi вiдносини, оскiльки пiдтримують сiмейнi, торговельнi зв'язки. Але нiщо не вказує на те, що вони хочуть пiд Росiю. Це брехня.

-- Як розумiти, пане Пахомов, ваш висновок про те, що "якби об'єдналися Україна i Росiя, а галичанам дали б свободу, це було б чудово"?

Ю. Пахомов: -- Коли я говорив, що є чимало прихильникiв союзу з Росiєю у Центральнiй та Схiднiй Українi, мене запитали: "А як Галичина?" Я вiдповiв: "Там свобода. Якщо, скажiмо, Україна ввiйде в єдиний простiр з Росiєю i Галичина цього не сприйме, це буде її вибiр. Якщо захочуть свободи, то отримають її".Я не вважаю, що Галичину треба вiдмежувати вiд України. Мiж iншим,переконаний, що найбiльш гордий народ -- у Галичинi. У мене там багато друзiв, i я завжди захоплювався тим, якi вони патрiоти. Хай там як, нiхто з нас не знає, що буде та як. Тому що свiт непередбачуваний i тепер стає дедалi непередбачуванiшим.

М. Попович: -- Об'єднання Схiдної i Захiдної України, так звана злука, було давньою мрiєю українського народу. I хоча об'єднання вiдбулося жахливими методами, це все одно стало для нас розв"язанням свiтової проблеми. Сьогоднi повертати iсторiю назад -- цiлковите безглуздя.Кожна частина України робила свiй внесок у розвиток держави. А рольГаличини -- П'ємонта української iсторiї -- була бiльшою, нiж iнших регiонiв. Тож менi соромно за висловленi Пахомовим тези.

-- З якою метою могли були зробленi такi епатажнi заяви?

М. Попович: -- Юрiй Пахомов -- людина, схильна до гострих й епатажних формулювань. Хочу вiрити, що згаданi висловлювання були спрямованi на те, щоб українцi врештi усвiдомили значущiсть для них самостiйної державностi. Але, в будь-якому разi, робити такi заяви -- неприпустимо.

Цi погляди несумiснi не лише з моїми, а й з поглядами бiльшостi громадян України. Це ганебнi речi. Прикро ще й тому, що висловленi вони не в Українi, а там, де можуть знайти пiдтримку...

Ю. Пахомов: -- Не хочу вiдповiдати на це запитання (???). Є питання, якi вимагають розмiрковувань, а не однiєї фрази. Я проти того, щоби з однiєї фрази робили цiлу "пожежу". Я прихильник того, щоби питання обговорювати всебiчно. Тому що iстина з'являється тодi, коли є суперечки.

Не держава  платить пенсії,   а  податкодавці !

Не держава платить бюджетникам,

 а податкодавці !

МВС, Міноборони, Міністерство охорони здоров’я

І інші органи не мають своїх грошей –

Вони витрачають гроші платників податків.

У Кабміну, АП і всіх адміністрацій всіх рівнів 

немає власних грошей

Вони теж витрачають гроші платників податків !

ЦЕ важливо завжди і всім пам’ятати.

 Це ми утримуємо нашу державу !

 Це ми за все тут платимо.

 Кожна копійка, що витрачена чиновником –

Це – гроші мої, твої,, нас усіх !

 Виключна роль держави в цьому сенсі –

 прозорий розподіл наших грошей.

І  у «високих  кабінетах» 

повинні не портрети чиновників висіти,

А карта держави 

із фото мільйонів її громадян.

Дмитро Калинчук.

Природа допомогала Токмаку очиститися від пилу минулого.

До майбутнього нації, до дітей, не можна стояти спиною. Байдуже, хто ви є, великий керівник чи пам’ятник. Як кажуть в народі, симптомчик недобрий.

На жаль, чи на добро, але процедура розтяглася на цілий день і життя йшло, одні приходили, другі йшли собі з Богом. Радий, що побачив друга Володимира Петровича!

Нарешті здійснилося.

Дай Бог, українцям на себе почати покладатися і  владу обирати думаючи про майбутнє творячи його в сьогоденні. Минуле хай буде в минулому!

Слава Україні!!!

28.01.1992 Верховна Рада прийняла Постанову «Про Державний прапор України»

Віталій Огієнко, Український інститут національної пам'яті.

Завдяки гетьману в суспільстві утвердилася концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої: "Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного".

Наприкінці 2010 р. в Україні відзначили 440-у річницю з дня народження Петра Конашевича-Сагайдачного.

Петро Конашевич-Сагайдачий є найвідомішим і найславетнішим гетьманом Війська Запорізького до часів Богдана Хмельницького. Гетьманування Петра Сагайдачного (з незначними перервами з 1616 по 1622 рр.) стало цілою епохою в історії українського козацтва.

Маючи знамениту Острозьку Академію за плечима, П. Сагайдачний зробив величезний внесок в зміцнення позицій козацтва в Україні, а головне - в перетворення Війська Запорізького на виразника устремлінь українського народу та на потужну військову силу, з якою мусили рахуватися усі сусіди.

Сагайдачний - воїн-оборонець

Передовсім Петро Сагайдачний постає перед нами відважним полководцем та неперевершеним тактиком, генієм військової думки того часу.

На Запоріжжі, у цій «школі життя» Сагайдачний швидко здобуває високий авторитет: стає обозним та керує всією артилерією Січі, згодом очолює січове товариство - стає кошовим отаманом, а потім гетьманом Війська Запорозького. Розташована на межі християнського і мусульманського світів Січ стала природним заслоном проти татарських і турецьких набігів. Сагайдачний же почав не лише захищатися, а й організовувати походи на Крим і Туреччину.

Він реформує козацьке військо, на базі окремих загонів організовує регулярне військо з суворою дисципліною, розробляє стратегію та тактику антитурецької боротьби.

Морські походи під началом Сагайдачного, коли козацькі чайки з'являлися раптово у стін Стамбула та "скурювали мушкетним димом столицю турецького султана",- як писав сучасник, викликали справжній жах у ворога. І що найважливіше - козацький десант звільняв православних полонених, що томилися в тяжкій турецько-татарській неволі. Успішні морські походи 1616-1618 рр. на чолі із Сагайдачним стали прикладом сучасного військового мистецтва та посилили впевненість козаків у своїх силах. Продумана тактика і стратегія вкупі із майже міфічною хоробрістю та відчайдушністю стали дійсно непереможними.

Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що "на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті".

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами - як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 "чайок", в яких розміщувалося до 20 тисяч козаків. Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним.

Козацька чайка. Креслення французького інженера Боплана. 1660-ті

За свідченням сучасника, "не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору". Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: "Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати".

На Січі, на цій окраїні християнського світу ця незвичайна пасіонарність українського народу знайшла віддушину та не в останню чергу завдяки Петру Сагайдачному відповідну своєму часові організацію.  Історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: "Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний".

Не менш успішним ніж на морі був Сагайдачний у сухопутних кампаніях. Апофеозом козацької звитяги стала Хотинська війна 1621 р., коли козакам безупинно доводилося витримувати атаки в багато раз переважаючої турецької армії, відчайдушно контратакуючи. Сагайдачний безпосередньо брав участь у бойових діях, незважаючи на поранення напередодні отруйною татарською стрілою.

Без перебільшення, перемога під Хотином врятувала Польшу та Україну від турецького поневолення, а Сагайдачний відіграв у цьому головну роль.  Вірменський хроніст Авксент писав з цього приводу: "Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам".

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Войська єго королівської милості Запорозького. Портрет 1622 року. Гравюра з книги К.Саковича "Вірш на жалосний погреб Зацного Рицера Петра Конашевича Сагайдачного".

Сам перебіг кампанії 1621 р. засвідчив, що козацьке військо, яке налічувало 40 тисяч чоловік і становило половину війська Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати будь-які військові завдання. Петро Сагайдачний як полководець, здобував перемоги виключно не стандартними, на той час, рішеннями. Сутність його оброни була у використанні тактикики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, до речі, випробувану в багатьох успішних морських походах. 

Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту.

Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку у його лави.

Взагалі, військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при чому вирішальний удар завжди наносився миттєво й у найслабкіше місце.  Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке багато разів зупиняло наступ турецько-татарських орд результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях.

Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу. 

Сагайдачний - політик

Сагайдачний був непересічним політиком та дипломатом, який дивився на роки вперед та вибудовував як в межах України так і закордоном довгострокові дипломатичні комбінації. Він наполегливо й неухильно проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти. "Політик великий і справний", як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.

Сагайдачний боровся за розширення козацького реєстру та в інший спосіб намагався легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, розширити козацькі права, вивести польські війська з України, встановити релігійне рівноправ'я та визнати вищу православну ієрархію. Він розумів, що кожен, навіть невеликий поступ у цьому ділі сприятиме посиленню позицій козаків в обороні прав народу українського народу та православ'я. Вперше за Сагайдачного козацтво формує свою політичну програму, в якій виходить за вузько станові інтереси. Утворюється спілка козацтва, міщанства й духовенства.

Саме в цей час відбувається активне формування національної української спільноти з її чітко вираженими географічними кордонами.

В цьому Сагайдачному також належить визначальна роль, адже саме Сагайдачний знову залучив Київ в орбіту майбутньої нової Української козацької держави. При ньому Київ знову стає політичним осередком нової України.

Історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності.

"В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя".

Не в останню чергу завдяки його діяльності в тогочасній суспільній свідомості утверджується бачення козацтва як символу слави руського народу, "щита" християнського світу проти невірних, що урівнювало українців з іншими народами, утверджувало "чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту".

Петро Сагайдачний - гетьман. Малюнок ХІХ сторіччя

У середовищі козацької спільноти завершується формування погляду на себе як на "політичний народ", рівноправний зі шляхтою, котрий виступає легітимізованим виразником і захисником прав та свобод "нашої руської нації". На зміну старій княжій аристократії утверджується нова провідна суспільна еліта - козацька старшина на чолі із Петром Сагайдачним.

Поняття "руський народ" набуває "термінологічної конкретності", позначаючи мешканців територій, історично пов'язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби.

Формується погляд на цей "народ" як на самодостатню політичну спільноту, чиє існування санкціонується божим промислом у непереревній тяглості віри і Церкви. При цьому козацтво починає визнаватися нарівні із шляхтою невід'ємною складовою ланцюга тяглості й легітимації народу.

Утверджується концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої.

"Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного", - зазначалось у проханні православної шляхти (не козацтва!) до сейму 1623 р.

Сагайдачний надав козацькому руху інтелектуальної глибини, міцно пов'язавши його із захистом православ'я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступили проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стає одним із гасел козацько-селянських повстань.

Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства - важливого культурного центру України, яке виступало проти Унії.

Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв популярності організації в широких народних масах, високо підніс авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій. 

Не можна не згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького і єпископів - що відновило знищену унією православну ієрархію. Це відбулося за ініціативи Петра Сагайдачного і означав без перебільшення порятунок православної церкви та її вірних від духовного та морального занепаду. Очевидно, Сагайдачний чудово усвідомлював важливість опертя козацької шаблі на ідею та віру.

Він зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок - поставив зброю на охорону культури. Таке поєднання зробило із козацької військової сили справді політичну потугу та могутній притягальний центр для українського населення.

Сагайдачний - меценат і покровитель освіти та культури

Сагайдачний навчався в Острозькій школі - центрі тогочасної української вченості інтелектуального й духовного життя.  Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурним та освітнім центром, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу.

Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Дружба з Іовом Борецьким пізніше переросла в політичний союз, який відіграв вагому роль в українському релігійному і політичному житті.

За сприяння Сагайдачного було засновано школу при Київському братстві, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію. 

Впродовж усього життя він допомагав освітнім та культурним центрам матеріально, за заповітом залишивши  майже все своє майно й гроші Київській, Львівській і Луцькій школах "на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнських за чим би наука тривати могла вічні часи".

Джерело: офіційний сайт Українського інституту національної пам'яті.

Відразу однозначно заявляю, що я є і буду проти будь-якої примусової українізації в нашому суспільстві – це аксіома! Я давно визначився, що українізувати потрібно суто державний апарат і то з чисто технічної причини: виключно задля правильної комунікації. У кожному підручнику з мови вказується головна функція мови: комунікативна, тобто зрозуміла усім учасникам процесу форма обміну інформації. Все, що там далі дочіпляють до функцій мови – то є вторинне, хоча і вартісне також. Але функціонально інформаційна складова в кожній мові – найважливіша. Саме тому державна мова має бути одна в унітарній державі, щоб не виникало різночитання і різнорозуміння в законодавстві, як і в цілому керуванні державою. Єдина мова для єдиного державного апарату є константою без винятків.
Простіше це виглядає так, що хто отримує зарплату з державного бюджету України – той на роботі має послуговуватись виключно українською мовою. Питання з перекладачами, запрошеними іноземними фахівцями, митцями та етнічними діячами залишимо у спокої, бо це специфіка роботи іномовлення, а суто службове діловодство все одно українською має бути. І то є та крайня межа, яку я проти, щоб переходили в питаннях українізації.
Вся інша соціальна українізація має проходити природньо і непомітно. Абсолютно непомітно для пересічного громадянина України, який не користується наразі українською мовою. У мене колись виникла подібна розмова з мешканкою Харкова в період поміж двома українськими революціями, коли проблему українізації я визначив так: у людей зараз і без того життя сповнене проблем і я б не хотів додавати до цієї купи ще одну проблему з нагальною українізацією. Також я пригадую мовні дискусії ще до Незалежності України під час прийняття Закону про українську мову у ВРУ, коли інша жіночка у Києві привселюдно заявила наступне: я народилася в українській родині і розмовляла українською, але тепер я розмовляю постійно російською скрізь і вдома також, але я не вважаю, щоб мене насильно русифікували. По-суті вона висловила мою позицію щодо українізації, тільки у протилежному напрямку, бо я хочу, щоб головна маса людей з так званого «російськомовного населення України» навіть не помітила, як вона перейшла спілкуватись постійно українською мовою! В тому я особисто вбачаю правильну українізацію України!
Висловивши свої раціональні погляди щодо українізації, я ще хочу висловити свої суб’єктивні емоції, а саме: я категорично не хочу, щоб хтось вивчав, розмовляв  або інакше користувався українською мовою і при цьому люто її ненавидів. В тому я вбачаю найгірший варіант українізації! Такого я не сприймаю і буду проти всіма силами. Як не можна людину силою примусити покохати іншу людину, а скоріше призвести тим до зненависті щодо неї, так само буде, коли нетактовним мовним насиллям ми будемо породжувати внутрішніх  ворогів-українофобів. Перепрошую але ворогів в України і без того вистачає.
Наголошую ще і ще раз на своєму суто суб’єктивному постулаті, що хочу, аби українською мовою користувались виключно з любов’ю і пошаною до неї. Тема сповна ірраціональна і важка для зовнішнього керування та коригування, але бажана. За тим повернемось до раціональних реалій, хоча і далі суто особистих, бо я пропоную запровадження українізації не просто як своєрідне вичікування, а як динамічний процес, який залежить від кожного з нас. Пригадуєте оте дивне гасло: «Услышьте Донбас!», – поширене на Сході України після Революції Гідності.  Так от його в Києві почути – почули, але зрозуміли його тільки в Москві, причому досить специфічно та зараз не про те йдеться. Зараз важить наступне: якщо хочеш бути почутим там, де власне хочеш, то потурбуйтесь спершу вивчити потрібну мову і звертатись на ній, щоб вас насправді могли зрозуміти. І такою є ще одна мовна аксіома: хочеш бути почутим – навчись говорити на відповідному комунікативному рівні передачі інформації, тобто вивчи потрібну для цього мову. Іншого не дано. Точніше це «інше» дано виключно агресорам, загарбникам і окупантам, отже вибирай ким маєш виглядати...
Як на мене – все досить просто: я українець, живу в Україні, а тому якщо хтось хоче, щоб я його почув і належно зрозумів – прошу звертатись до мене українською. Крапка. Все, що лунає начебто до мене, але на іншій мові, зокрема – російській, я розумію тільки тоді, коли я сам цього захочу. Таким є мій принцип «динамічної українізації» і я пропоную поширювати його кожному, хто вболіває за розвиток вживання української мови без якогось насилля: беріть і створюйте особисто суто задля себе умови скрізь, де тільки це є можливим, для звучання виключно україномовного контенту по ЗМІ або інакше, особливо у себе вдома. Просте рішення проблеми і воно того вартує: хто захоче вашої уваги – той нехай проявить належний рівень достатньої поваги говорити зрозуміло. А коли йдуть в наглу за принципом, що: «И так сойдёт! – Поймут, куда они денутся! Стану я ещё лишний раз напрягаться» і т.д. У мене на такий випадок спрацьовує реакція типу «виключити» або «переключити» – і все добре, навіть гарно. Інакше це  виглядає як неповага і зневага, в першу чергу до самого себе. Повторюсь, що я вважаю за прояв зневаги, коли до мене звертаються на іншій мові за принципом «ти повинен мене зрозуміти»! Та нікому я нічого не повинен! Я вільна людина у вільній країні! І я роблю тільки те, що я особисто вважаю за потрібне! Добровільно за власним бажанням!
Таким чином найпродуктивнішим в українізації України я вважаю спосіб творення власного українозмістовного середовища і очищення його від усього зайвого і нікчемного, як ось принцип, що «кожен матюк робить тебе москалем» тощо. Найяскравішими представниками руху «динамічної українізації» я вважаю тих людей, що за особистим бажанням будучи російськомовними у такому ж середовищі переходять говорити виключно українською. Без примусу і якоїсь вигоди, а просто з власного потягу не стоячи на протягу обов’язкової українізації. Як виходець з Донецька і вихованець Запоріжжя, я сам пройшов подібний еволюційний шлях. У мене був вибір ставати суто російським літератором чи українським і я вибрав друге, при більш ніж значних пріоритетах першого варіанту у 70-х в Україні 20 століття, про що ніколи не шкодував і не шкодую. Українська мова стала головним проводирем моєї особистої світоглядної еволюції, але то вже інша тема і я її оповім якось іншим разом. Наразі важить наголос на значенні особистої волі, суто добровільної і зацікавленої в опануванні та користуванні українською мовою.  
Особисто у мене ніколи не було негативних емоцій до простих людей, звичайних або як про таких кажуть українською: пересічних – до таких в мене немає і краплини зневаги через те, що вони «російськомовні», як і знаю, що наша сучасна Українська Армія на 2/3 є російськомовна і це є феномен, хоча і те правда, що коли на передовій перемовляються наші вояки по радіо українською, то реакція «ответкой» з ворожого боку є частіше  невдалою. Взагалі, як це не дивно, але потрібно подякувати за мовний закон Ківалова–Колісниченка на користь поширення вживання російської мови в Україні, тому що він фактично зовсім зліквідував негативні настрої в цій сфері, отож коли з РФ почали наганяти істерію мовного насилля над «російськомовними» в Україні, то отримали у відповідь не масову підтримку, а всезагальне подивування. Ніхто з російськомовних ніякої дискримінації в Україні не зазнавав, отже і не відчував ніяких образ, тому що це стосувалось не їх, а до навпаки виключно державної української мови. Перестарались тоді регіонали, тому що мали би для підбурення проводити провокаційну «жорстоку українізацію» начебто на вимогу фракції   «свободівців» тощо. А так вийшов анекдот: українофоби Ківалов і Колісніченко зробили своїм законом вагомий внесок для національного примирення і єднання в обороні України від агресії РФ. Найяскравіший приклад тому – Одеса!
В подібній площині варто обговорити ще одну важливу тему так званих «українських російськомовних інтелектуалів», яких можна спостерігати в якості різноманітних експертів майже скрізь по всіх ЗМІ. Скажу відверто, що особисто мені важко визнати людину інтелектуалом, якщо вона тривалий час проживає в якійсь країні і не спроможна вивчити мови цієї країни. Тим більше щодо людини, яка від народження проживає і не володіє мовою рідної країни. Зрозуміло, що регіональні особливості позначаються, проте інтелектуал на те й інтелектуал, щоб бути розумнішим за інших, а не дурнішим. Еліта – це обранці за принципом «найкращі з кращих», а не – «найкращі з гірших».  Є гарна приказка: скільки людина знає мов – стільки раз вона людина. Що можна сказати про людину, яка не знає мови рідної країни? Особливо якщо ця людина ще й преться виглядати якимсь там інтелектуалом, бути експертом, щось іншим радити і вказувати тощо. У мене подібна інтелектуальна неповносправність в мові дорівнює діагнозу і щодо інших розумових здібностей подібних псевдо-інтелектуалів. Водночас я навпаки з підвищеною повагою та увагою ставлюся до людей, які вийшли з російськомовного середовища, але оволоділи українською і нехай не досконало, але спілкуються нею не ховаючись за побрехеньками типу: «Я мушу говорити мовою, якою я думаю, щоб мене краще зрозуміли» Хто насправді вміє думати – той на будь-якій мові зуміє виявити, проявити і заявити про свій інтелект. Інша справа, що володіння українською ще не обумовлює наявність в людині інтелектуальних здібностей вищого порядку, але то вже знову інша тема. А у нас, наразі, є на увазі тема мови та її умовність.
В своїй основі кожна мова є умовна, бо то сукупність знаків, що мають виключно умовне значення. Ніхто не дасть пояснення, чому, наприклад, слово «стіл» є така послідовність букв-знаків, а  слово «їсти» – інша послідовність і т.д. Все це умовність, яка створювалась і вдосконалювалась протягом тривалого часу. Кожна існуюча мова безумовно умовна, але саме існування мови творить дива становлення людського буття, культури, цивілізації і що найголовніше: кожної людської особистості! Через мову людина творить себе і творить Світ, або навпаки: спотворює і себе, і Світ. Не буду далі вдаватись ні у філософські, ні у релігійні тонкощі трактування функцій мови, а просто хочу особливо підкреслити, що умовність мови безумовно обумовлює сутність нашого реального життя: ми спільно маємо умовитись і домовитись стосовно нашої української мови і на тому порозумітися, без чого неможливе порядне і погідне співжиття людей у соціумі. Отже якщо ми хочемо жити гарно і заможно в сильній світовій державі, то вагомою умовою в тому має бути повноцінне функціонування української мови в усіх сферах держави Україна.

Богдан Гордасевич
 29.10.2016

Ігор Лосєв

Поражение, которое Украина потерпела в 2010 году, равное Берестечку и Чернобылю (как вполне справедливо отметил Юрий Щербак), вызвало истерическую реакцию среди части людей, к поражению причастных.Вместо того, чтобы даже не публично, а хотя бы перед самим собой покаяться за свою безответственную и легкомысленную позицию в судьбоносный момент национальной истории, они продолжают совершать поступки, которые даже безнадежная политическая глупость не оправдывает.

К сожалению, снова не изменившиеся за сотни лет негативные черты нашего характера: неспособность стойко переносить удары судьбы и конструктивно на них реагировать, склонность к панике, потере рассудка, к усугублению и без того тяжелого положения, к отчаянию, а затем прострации и апатии.Вот уже полтора года звучат пронзительные крики: все пропало! Нет, не все, хотя многое. Есть еще шансы исправить ситуацию, вернуть утраченные позиции и пойти вперед.

Украинская национальная идея, которая раньше была локализована на запад от Збруча, за 20 лет совершила бросок в Центр и неплохо там закрепилась (Майдан показал, что Запад и Центр являются единым геополитическим телом), а кое-где вступила и на восточный берег Днепра (Черниговщина, Полтавщина, Сумщина – по результатам голосований 2004-2010 годов).Да и на Харьковщине, Одещине, Днепропетровщине и даже в Крыму украинская идея уже не является экзотикой. Иное дело, что на наиболее русифицированных и советизированных территориях Юга и Востока украинская идея не сможет распространяться самотеком, нужны усилия не только патриотов-энтузиастов, но и общества, и государства.

Печально, но государство Украина все эти годы занимало (в лучшем случае) нейтральную позицию в борьбе между украинскими и антиукраинскими силами в целом ряде регионов, фактически способствуя победе вторых (Крым и Донбасс).

Что из этого следует? Только одно: политику надо менять. Необходимо учреждать спецпрограммы способствования украинским государственническим настроениям.Работа тяжелая, без ориентации на рейтинги и выборы, рассчитанная на много лет. Казалось бы, это единственно позитивный путь. Но целая группа "малороссийских квислингов" из числа некоторых представителей украинской интеллигенции выступила с откровенно предательскими лозунгами нарушения территориальной целостности Украины, предлагая "самоампутировать" отечественные регионы, поскольку, мол, там никак не торжествует украинская идея.

Наиболее пронзительно кричат те, кто не предпринимал никаких попыток работать на украинское дело в этих регионах. Их убогий политический кругозор и повышенная эмоциональность при дефиците рационального мышления и аналитических способностей не дают им понять, что проблемы Крыма и Донбасса являются не данностью, они – "рукотворны".И при наличии определенных субъективных факторов их можно создать в любом уголке Украины. В том же Крыму в 1991 большинство населения проголосовало за самостоятельное украинское государство.

Это действительно выдающаяся победа в самом советизированном и русифицированном регионе страны была настолько же бездарно упущена центральной властью в Киеве, как и победа Оранжевой революции (вспомним, что рейтинг Ющенко в начале 2005 года зашкаливал за 60%, а на выборах 2010 года упал до 5%).Полуостров на многие годы этой властью был отдан на откуп антиукраинской пропаганде и промосковским силам. Последние свой шанс использовали. Президенты же Украины просто опустили руки на фоне бешеных усилий Москвы.

Одной из наиболее разрабатываемых в Крыму антиукраинской пропагандой тем является тема неукраинскости Крыма. Известные силы, как за пределами Украины, так и внутри ее, психологически готовят украинцев к расчленению их страны. Жаль, что в этом принимают участие и некоторые известные украиноязычные интеллигенты…А между тем, тот же Севастополь в ХІХ столетии был не чужд украинскому движению. Когда Центральная Рада на переговорах в Бресте уже отказывалась от Крыма (так что наши интеллектуалы тут явно не первопроходцы), лишь гетман Скоропадский однозначно заявил, что Крым является неотъемлемой частью Украины.И тогда на кораблях Черноморского флота были подняты украинские флаги, а флот объявил себя флотом Украинского государства. И это произошло не на пустом месте. Ведь в Севастополе начала ХХ столетия кипела украинская жизнь: действовала "Чорноморська українська громада", "Просвіта", гурток "Кобзар".А в 1917 на "зелені свята" активная участница украинской Громады супруга адмирала Колчака принимала участие в национальных мероприятиях в украинском костюме.

Увы, феноменальная некомпетентность верхушки нашего государства и в начале ХХ века, и в начале ХХІ, делает свое дело.Между прочим, когда армия Левобережной Украины под командованием самого талантливого полководца этого периода полковника Петра Болбочана совершит блестящий в военном отношении боевой марш-бросок от Харькова до крымского Бахчисарая, стремительно преодолев укрепленный Перекоп, то, как напишет в своих воспоминаниях "Слідами новітніх запорожців" участник событий прапорщик Монкевич: "Нигде украинскую армию не встречали так восторженно, как в городах Крыма".

Это было. Это и сегодня может быть. Но при наличии в столице вменяемой, патриотической не на словах, а на деле, профессиональной и ответственной власти. Именно отсутствие такой власти вызвало (не только в Крыму и Донбассе) величайшее презрение к официальному Киеву.

Полковник Болбочан, расстрелянный по приказу украинского правительства, писал о своих будущих палачах: "Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…".Написанное полковником армии УНР Петром Болбочаном 90 лет назад, звучит ужасающе современно… Сначала проиграть, причем, не в отчаянной борьбе, а из-за глупости и лени, из-за легкомыслия и безответственности, а потом сдавать территории в призрачной надежде, что на других территориях удастся преодолеть собственную глупость и лень.

Сдавать людей, которые на этих землях годами бескорыстно работали на украинское дело, не получая от официального Киева ничего, кроме ударов в спину и плевков в душу.Многих из них я лично знаю и никого не променяю на тысячу завсегдатаев галицких и европейских кафе, которые сами и пальцем не пошевелили во имя Украины, а теперь выступают идеологами национальной капитуляции и предательства, что на столетия опозорит доброе имя Украины.

Что, предать многих украинских патриотов в несимпатичных "литературным классикам" регионах и даже целые народы, например, крымских татар, которые прекрасно понимают, какая судьба их ждет в случае утраты Крыма Украиной (пример Северного Кавказа перед глазами)?А ведь наши позиции в Крыму во многом усиливаются позицией крымско-татарского народа. И не только в политике. В отличие от многих "славянских братьев", крымско-татарская молодежь охотно учит украинский язык и ищет свое место именно в украинском обществе.

Хочу процитировать стихотворение:Учителі Писать, читать та рахувати Мене навчили вчителі. Вони для нас як мама й тато, Най-найдорожчі на землі. А ще вони мене навчили Любити мову чарівну, В якій – Дніпро, в степах – могили, Козацькі стражі в давнину. Любить навчили Україну, І хай там що,– біда нехай, Її ніколи не покину, Вона для мене – рідний край! Это стихотворение написал крымско-татарский мальчик, в момент написания – ученик шестого класса Азиз Мухтаров. Написал по-украински...Так, что? Сдать этого мальчика? Зачем потеть во имя соборности Украины, это ведь хлопотно. А так, глядишь, тремя галицкими областями можно будет и в Европейский Союз прыгнуть (так мечтают сейчас наивные и эгоистичные галицкие интеллигенты).К сожалению, у галицких мечтателей нашлись политические последователи в Киеве, в том числе, среди граждан с некогда патриотической репутацией.Очень печалятся они по поводу низкой сознательности избирателей Крыма и Донбасса. И не находят никакого другого способа нормализации, кроме ампутации. Мол, избавимся от проблемных областей, и тогда все у нас пойдет на лад.

Не пойдет. Вдохновившись вашей трусостью и капитуляцией, те силы, которые, в отличие от официального Киева, сверхактивно действовали в этих регионах, создадут вам еще несколько Крымов и Донбассов. Так что отступать придется до станции Чоп, а там сдаться политическим русинам.

Не для того могильщики Украины взялись за Крым и Донбасс, чтобы на этом остановиться. То, что сделано в Крыму и Донбассе, можно сделать (при наличии ряда создаваемых условий) в Одессе, Днепропетровске, Николаеве, Запорожье и так далее.Алгоритм уже отработан и проверен. Кстати, а Киев? А может, надо дать самоопределиться этому городу, жители которого дважды подряд (!) выбрали себе "космического мэра".

И останется от Украины одна Галичина. Если, конечно, останется…Хочется напомнить и эстетствующим коллаборантам когда-то известную каждому галичанину: УССД – Українська Самостійна Соборна Держава – это символ нашей общей веры. Из этой формулы не может быть безнаказанно изъят ни один элемент, случись такое – рухнет все здание украинской государственности.

Кстати, Юрий Андрухович, стал одним из самых популярных персонажей в среде сепаратистско-шовинистических сил в Крыму: на него ссылаются, его цитируют, например, в таком контексте: "Если украинская интеллигенция предлагает нам отделиться, то надо так и сделать".Не можешь сделать ничего полезного для Украины, то, хотя бы, не пакостничай, не бей в спину…

Мы не японцы, чтобы в случае поражения делать себе харакири. Нужно успокоиться, проявить характер и, стиснув зубы, работать на украинское дело, исправлять положение. Без истерики, без пораженчества и заигрывания с политическими оппонентами.

Не будем гневить Бога, нам намного легче, чем предшествующим поколениям украинских государственников, людям, прошедшим через самые страшные испытания… Даже в нынешней ситуации есть один безусловный позитив: она поможет отделить зерна от плевел, истинных патриотов от провокаторов, болтунов и приспособленцев.

Игорь Лосев, для УП

   Від блогера.    Розміщую ще одну статтю розумного автора,яким безумовно є Ігор Лосєв. Як завжди точно дані оцінки ситуації,характеристики частини українського політикуму та деякі напрями необхідних дій.