Дорогой Владимир Владимирович! 
 
Уже почти год как вы продолжаете много говорить за Одессу, обзывая её приличными словами и маня вытащенной из исторической могилы вывеской Новороссии. Так если вы сейчас хотите спросить у этого города за всё, шо происходит у нас в последнее время, то не спрашивайте. 
Бо Одессе всегда найдётся, шо сказать. Тем более, шо она никогда не говорит против ветра.
Циля не скажет за всю Одессу, но три дворика на Молдаванке и весь рыбный ряд с Привоза просили передать. 
 
Вы уже много раз натёрли нам мозоль своим портретом в вашем телевизоре, когда зовёте Одессу вернуться в свой «русский мир». 
Вы хотите сказать, шо мы замёрзли без вашего «русского мира»? Мы не только не замёрзли, но даже не хотим кушать то гэ, которым вы кормите из телевизора свой народ. Одесса не хотела эссэн гэ ещё 23 года тому назад. Почему вы, вдруг, решили, что одесситы променяют теперь свои шансы поехать свободно в Израиль, Америку или вообще в первую попавшуюся Европу, на счастье сидеть под санкциями и вместе нюхать процветающего Нижнего Тагила, благоухающего Магнитогорска или прогрессирующего Саратова? 
 
Зачем одесситам идти в вашу новую Совдепию? Вот давайте порассуждаем из даже интереса.
Торговать вашим газом и нефтью мы пройдём мимо. Разве мы станем жить в пределах Садового кольца? Или вы нарежете нам участков на Рублёвке? Будем купаться в роскоши, как герои российских сериалов? Шоб мы так жили, как вы там у себя в Кремле сидите и врёте. 
 
Что же вы можете тогда дать Одессе, чего у нас нет? Сделать из нас курорт? Так вы уже сделали вчера курорт из братского Сухуми. А сегодня делаете такой же из Крыма. Одесса не хочет курортом в вашу «Новороссию», бо таки боится конкуренции. Сегодня со стороны Сухуми, а завтра со стороны Крыма. Мы всегда рады за ваших к нам туристов. Но для этого совсем не нужно присылать нам бурятов и черносотенцев. От нашего климату у них могут выгореть на солнце все танки. И вообще, вся эта ваша идея за новый Советский Союз имеет такой запах, шо бледный вид для неё звучит как комплимент. 
 
Вы у себя там устроили такой ґвалт, что киевская хунта здесь заставляет нас говорить по-украински. Мы здесь как говорили по-одесски, так и будем. А если где-то в суде или на трибуне Рады нас заставят давать клятвы на мове, то лучше мы в Украине будем по-украински говорить, чем в России по-русски молчать. Украина ведь живёт в 2015-м году. Пока Россия, застрявшая в сорок пятом, упорно ползёт в тридцать седьмой. 
 
Украинцы могли бы смеяться, что вы продолжаете называть их братским народом. Но они негодуют.
То, что все украинцы умеют говорить по-русски, а многие делают это постоянно, не означает, что они с вами говорят на одном языке.
Русскоязычные украинцы говорили раньше на языке Булгакова, Гоголя, Катаева и Ахматовой. Теперь им нравится язык Макаревича, Гафта, Рязанова, Басилашвили, Захарова, Волчек, Мягкова. И всем нам стало не нравиться, как слишком по-русски громко замолчал Немцов. 
 
Одесситы говорят на русском языке Ильфа и Петрова. Смеются на языке Бабеля. Вспоминают за старое на языке Куприна. Поют языком Утёсова. Грустят языком Жванецкого.
 
Зато Россия ненавидит языком Жириновского. Гадит языком Дмитрия Киселёва. Призывает убивать языком Дугина и Проханова. И лжёт языком Путина. Наши русские языки – то теперь две большие разницы. 
 
И вообще, шо вы так долго мучите той многострадальный народ? Украинцы, конечно, носятся со своим Петлюрой и вешают на столбах Бандэру. Но разве то от хорошей жизни они чтут воинов, а не мудрецов? Вы же устроили им вырванные годы уже 350 лет подряд! Евреи двадцать веков бродили по миру, храня и умножая мудрость, чтобы обрести на Родине своих отцов государство. И сразу полмира захотело им этого помешать. Так на хиба ж вы мешаете сделать то же украинцам, раз они наконец-то поумнели, чтобы стать свободными? Пусть ваши русские теперь завидуют молча. 
 
Вы там у себя аж вспотели от рассказов, шо у нас тут сплошные фашисты, захватившие в плен братский украинский народ. За украинский народ Циля скажет, но мало. Разве может Циля знать за весь народ!? 
 
На счёт фашистов вы таки правы. 
Их мы здесь давно не видели, пока вас не появилось. Особенно после возвращения Крыма в родную гавань. 
 
То был новый квартирант старой Фиры, что не захотела уезжать с детьми в Израиль, бо мечтала ещё пожить в Одессе. Слышите – пожить в Одессе, а не умереть в России! Это крымский татарин Осман. Он сбежал из Симферополя и сразу же записался в фашисты после того, как на Родину его предков пришло какое-то ряженое лампасное хамло и выдохнуло перегаром: «Это наша земля, бля». Дед Османа, которого он никогда так и не увидел, 67 лет назад умер в казахской ссылке. После того как в 44-м с ним уже боролись антифашисты. Осман решил, что ещё хочет увидеть своего внука и поэтому бросил свой дом, учится теперь в институте здесь, а из фашизма только подрабатывает вкусными чебуреками на Таирово, угощая ими в воскресенье детей по всему двору. И это точно тот татарин, который лучше ваших незваных гостей в наколках и с нагайками. 
 
Если тот был вторым фашистом, то первым стал чеченец Адам с третьего этажа. Молодой врач, который живёт с матерью после переезда из Катыр-Юрта. Он не захватывал в 1990-ые больницу в Будённовске. А его отец, сельский учитель, не был террористом в отряде Хаттаба, и вообще никогда не брал в руки оружия. Единственная заслуга Адама на службе у мирового фашизма была в том, что почти вся его родня – отец, бабушка, две сестры и маленький брат грудного возраста погибли в своём доме во время ракетно-бомбового удара вежливой российской авиации. В ходе восстановления конституционного порядка, зимой 2000-го. Не знаем, чем этот зуботехник может помешать вашей борьбе с хунтой, но он таки прямо заявил – если вы ещё раз пришлёте ему на голову свой самолёт, то он первым пойдёт воевать за Украину. 
 
За этими двумя в фашисты повалили толпой и остальные. 
Особенно наш седой грек Христофор с Градоначальницкой, которому ещё сам Лёня, бывая на Привозе, заказывал свежую камбалу. Старый рыбак год назад ждал от жизни только хорошего клёва и даже немножко завидовал своему родному брату, что из Сартаны под Мариуполем, такому же седому греку Константину. Тот наивно уверовал в вашу «Русскую весну». Стал ждать вашего личного визита к нему на свежий козий сыр и красное молодое. И шоб вы - верхом на стерхе. 
 
Первый раз стерх прилетел без вас, но вместе с бомбой в октябре 2014-го и убил в Сартане пару людей. Но вы окончательно лопнули Константину терпение, когда второй раз попали со стерха «градом» уже в феврале ему прямо в дом и сожгли половину. С тех пор оба грека так и ждут, шоб ваша «русская весна» хоть бы никогда и не наступила. Проклинают вдвоём тот момент, когда нечаянно подумали за вас хорошо. Теперь Христофор ловит рыбу напротив 12-й станции Фонтана, сушит её в таранку и шлёт брату. Бо тот от горя даже перестал любить козий сыр и красное молодое. А со второй половины рыбы, что продают с базара, передаёт через волонтёров деньги карателям в «Правый сектор». 
 
Если этих людей стали фашистами, то как я не могу ими назвать коренных одесситов во втором поколении дядю Колю со всей семьёй из пяти душ с улицы Спиридоновской, которые каждый год в один ноябрьский вечер зажигают на подоконнике толстую свечу. Вспоминая половину своих предков, потомков слобожанских козаков, что не пережили зиму 1933-го в Люботине под Харьковом. Из-за голода, шо сделали им братские русские большевики. А те, что уцелели, сели на поезд и сумели добраться до Одессы, выжили здесь и пустили корни. С тех пор все хором не любят ни большевиков, ни ваших русских. 
 
Что говорить за молодого Валю, сына Ольги Павловны, нашего золотого мальчика через стену, одессита в пятом колене,  который с крестиком на шее мог договориться об взаимном гешефте даже с раввином в разгар шаббата. У которого ещё в позапрошлом годе распальцованные бандиты, что были поставлены на Одессу вашим ростовским хряком Януковичем, отжали ресторан и всю хлебную коммерцию. И раньше Валя не только сам сытно кушал, но и честно кормил 50 семей его работников. А теперь он только кормит свою маму, что упала после такого здоровьем, топчет пороги в судах и звереет на бывшую власть. И вас туда же. Тут не захочешь, так станешь фашистом. И начнёшь одевать в приборы ночного видения бригаду морской пехоты, что бережёт наш город от ваших зелёных человечков. 
 
Ну, и последним в фашисты записался по скайпу старый Йося - Осип Давыдович, что давно греет своими костями в Хайфе берег другого моря.
70 лет назад он целых 3 года прыщавым юношей ловил на фронте свои два осколка. Первый – под Киевом, второй – под Краковом. С которым ему спас жизнь полтавский хохол Клименко, вытянув из-под обстрела. Ценою своей. Наверное, для того, чтобы потом Йося, работая инженером и даже главным конструктором на одном смешном почтовом ящике, мог слушать себе в спину не в Одессе, и не в Киеве, а в московских министерских коридорах за жидовскую морду, шо приехала со сто первого километра. Так старый Осип долго смотрел с нами на эти майданы по всей Украине и не понимал, зачем этот халоймес. Но когда увидел, что среди фашистов таки много приличных людей, особенно глузманов, финбергов, зисельсов, ройтбурдов и тем более Кира с Мишей, то чувствовать себя с ними заодно - мечта всей его жизни. Когда же он услышал ваши, Владимир Владимирович, слова, что Победу над Гитлером СССР мог бы одержать без украинцев (шо уж тут говорить за наше племя), то просил вам передать, шо ноги его не будет в телевизионной трансляции этого праздника, в котором до ваших ближайших союзников опустились Монголия, Зимбабве и Северная Корея. Так ряды одесской жидобандеровщины пополнились ветераном израильской военщины. 
 
А после всего, шо вы, Владимир Владимирович, сделали с Надей Савченко, не только эти люди, но и вся Одесса не хочет ходить с вами по одному глобусу. 
 
Одна вдова бывшего следователя капитана Евдокимова недовольно бурчит на укропов, которые вылезли за эти полтора года по всей Одессе, как побеги молодой травы после рясного тёплого дождя. Вспоминает за Советскую власть и поставила ваш портрет в рамочку на трюмо. Но когда Циля повела её под общежитие юристов на Успенской и показала все окна в жовто-блакытных флагах, то даже этой унтер-офицерской вдове стало понятно, что ваша песня за опять СССР звучит как гимн импотентов. 
 
При коммунистах мы боялись жить бедно. При Незалэжной мы, наконец-то, стали бояться жить богато. Теперь боимся, что вы придёте нас спасать от обоих.
Глядя на то, как вы спасли Донбасс, Одесса уже берёт разгон, шоб получить такой же гембель на свой тухес. За свои же деньги. 
Оно нам надо!? 
 
Какие-то шлемазлы, которым вы нагрели уши своей пропагандой об великой России, взяли моду каждую неделю взрывать теракты! 
Если в Одессе они пока взрывают только дома, то в Харькове уже давно живых людей. И Циля имеет думать - кто они вместе с вами после этого, если не сволочь? Или!
Циля не может сказать за Харьков, но в Одессе таки точно – после каждого такого взрыва количество фашистов растёт просто как на дрожжах. 
Оно вам надо!? 
 
И после этого вы опять не устаёте звать нас в «русский мир»?
Одесса всегда готова вспомнить за русский мир де Рибаса. Поблагодарить русского архитектора де Воллана. Снять шляпу перед русским градоначальником дюком Ришелье. И вместе с ними вспомнить эпоху русской Екатерины. Пусть даже она слишком сильно вздыхала на жеребцов. В том числе и двуногих. Одесситы восстановили ей памятник не из-за того, что она разрушила козацкую Сечь, а потому, что город умеет помнить разную историю. 
 
Одесса всегда рада встречать гостей и принимать своих блудных детей, которые разъехались искать свой кусочек счастья. Кто в Америку, кто в Москву. Мы будем слушать песни Ларисы. Смеяться над шутками Нонны, Юры, Ромы, Миши и многих других, позволяя им увозить этот смех в другие страны и города. Одесса с уважением вспомнит Славу, который снял здесь 10 лучших фильмов. Отблагодарив за это, опять посмеётся над тем, как его все эти годы угнетали одесские бандэровцы. Но для всего этого не нужно присылать нам автоматов с уголовниками, танков с кадыровскими убийцами и бомбы с гумконвоями. Когда вы нас предлагаете жить то ли в такой Новороссии, то ли сразу в такой России, нам уже настолько всё равно, шо лишь бы нет оба раза. 
 
Появилась Одесса благодаря России, а не Украине. Отстроилась и пошла в жизнь. Но 200 лет назад Одесса отплатила России за добро, по-настоящему подняв её с колен через главный черноморский порто-франко. Сказочно обогатив при этом  казну. Пусть даже немножко оставив себе на кармане. Но судьбы стран, так же как и судьбы людей, пишутся на небесах. И поэтому сегодня Одесса – жемчужина Украины. Которую она тоже обязательно поднимет. Володя, не считайте себя равным Б-гу, шоб менять его планы. 
 
Вы сделали такой шумный гармыдэр, шоб мы бросились свергать киевскую хунту? Ради того, шоб повторить судьбу освобождённого вашим «русским миром» Донбасса? Абхазии? Приднестровья? Южной Осетии? Разбежались. Аж два раза. 
 
И перестаньте мацать своими грязными руками тех, кто сгорел 2 мая. То сгорели не «герои Новороссии». И не «ватники». То сгорели дети Одессы, которые ещё мало видели жизнь. Они купились на ваших сладких слов, за которыми ненависть, шовинизм и смерть. Вы унесли их жизни, чтобы оправдать новые убийства. Спустя год вся Одесса будет плакать вместе над теми жертвами. Потому, что больше не хочет новых. 
 
Одессу уже когда-то совращали петроградские строители Совдепии. Одессе уже били морду православные русские черносотенцы сначала и наглые чекисты потом. Одессу уже взрывали гитлеровцы. Одессе запрещали открывать свою форточку в Европу, законопачивая её под «железный занавес советского мира». Это плохо кончилось. Для тех, кто за щедрыми посулами творил Одессе больно. Не делайте Одессе больно. Тем более, не делайте ей нервы.
Лучше постарайтесь не бросать мусор мимо урны, не ссать в подъездах и поднимите, наконец, в России цены на водку. Протрезвевшие зададут вам много вопросов и без Одессы.
 
Дорогой Владимир Владимирович, шоб вы были здоровы!
Одесса таки всегда рада вас видеть! Особенно лежащим в земле. Поэтому сделайте нам праздник и убейтесь об стену. Можно Кремлёвскую. 
Мы обещаем плакать об вас целую неделю, но с музыкой и танцами. 
 
Не хотелось вас расстраивать, но у украинской Одессы всё будет хорошо.
Наше вам с кисточкой.
Картина маслом. 
 
Без уважения, но искренне,
чуть-чуть старая одесситка
Зингельшухер Циля. 

Привіт. Була сьогодні проїздом в Одесі. Бруднішою, ніж тепер, вона ніколи не зустрічала нас. На Куликовому полі взагалі якісь чагарники й цигани, що пропонують навіщувати радість велику. Дві речі незмінно-гарні: пляж на 16 станції великого фонтану та мережевий заклад на літеру М, що так привітно пускає до туалету всіх охочих та дозволяє годувати мобільний незалежно від вартості замовлення.
До Дерибасівської не дійшла, сподіваюся, там чисто)) Ще на пляжі вчепився якийсь дідуган, що скаржився на западенців, що заполонили Одесу, і прямо ненавидять його своєю українською. Я мовчки посміхалася. Дід спитався, чи я німа. Ні, кажу, не німа, я лікар, і раджу вам випити валеріани щоб попустило, дід закляк і відстав, а я пішла геть))

У місті з’явилася маршрутка, прикрашена написом «Новороссия». Варто згадати, як Російська імперія перейменувала підступно загарбані землі Запорізької Січі

Як відомо, російські царі додумалися назвати «Новоросією» край, що за тисячоліття до того входив до складу Київської Русі, а перед приєднанням до імперії належав до земель Війська Запорізького. Здавалося б, чергова недорога провокація. Ідеологи антиукраїнських провокацій регулярно в міру фінансування й фантазії намагаються «загадити» знакові, енергетичні місця України: Запоріжжя — пам’ятником Сталіну, Говерлу — наругою над гербом київських князів Рюриковичів.

Із цієї ж опери й плани передати у приватну власність українські святині Московському патріархатові. На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета «застовпити» Москвою місця найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви. Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом формування української солідарності. Це не що інше, як спроба не дати використати те колосальне моральне багатство, залишене предками, на благо української духовної (а отже, й політичної) єдності.

Проте навіть на цьому тлі Одеса виділяється. Вона є ключовим портом України, містом-мільйонником, розташованим до того ж на Правобережжі Дніпра, зрештою, центром Південного оперативного командування Збройних Сил. Крім того, Одеса є по суті єдиним справжнім містом Півдня України. Вона має певний історичний досвід урбаністичного життя. Треба сказати, лише лічені міста Півдня та Сходу України мають такий досвід, більшість із них виникли в новітній час як конгломерати робітничих поселень. Не дивно, що Одеса стала об’єктом посиленої уваги імперської пропаганди, що не шкодує коштів для провокацій.

За кількістю антиукраїнських провокацій Одеса, напевно, давно перевершила Крим. Дійшло до того, що мер цього українського міста забороняє вести документи українською, затираються написи «Слава Україні» тощо. В місті домінують відверто антиукраїнські ЗМІ, що поширюють стереотипи про нібито одвічно «неукраїнський характер» Одеси, її належність до «Новоросії» тощо.

Тому не зайвим буде згадати, що було на цих землях до того, як Російська імперія перейменувала загарбані підступом землі Запорізької Січі.

Починаючи з ІІІ—IV стст. н. е. навколо м. Тири (Білгород-Дністровський) і вгору по Дністру консолідувалося слов’янське плем’я. Отримавши за стародавньою назвою Дністра (Тивр) назву тиверців, це плем’я, крім слов’ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення, яке мешкало тут раніше. Тиверці брали участь у поході київських князів, зокрема в поході Олега на Візантію 907 р.

Уже в ХІІ ст. землі тиверців потрапили під владу Галицького князівства й залишалися в такому стані протягом перших чотирьох десятиліть XIII ст. Під натиском печенігів та інших кочовиків частина тиверців переселилася в сусідні землі Київської Русі.

1241 року район Одеси захопили монголо-татари. У вкрай неспокійних умовах частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько-Волинського князівства, однак Білгород зі слов’янсько-грецькою округою продовжував існувати.

Після 1362 року, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність від Київського князівства, яке тоді було васалом Великого Князівства Литовського.

Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на чорноморському узбережжі. За часів литовського князя Вітовта шляхтич Коцюб Якушинський заснував місто Хаджибей, уперше згадане 1415 року (майбутня Одеса), відновив фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудував фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на Чорноморському узбережжі та на Дніпрі. Тому вже через 4 роки можна буде святкувати справжній ювілей Одеси — 600 років.

У 1420-х рр. іноземні мандрівники повідомляли, що слов’янське населення нижнього Дніпра визнавало зверхність Вітовта.

Таким чином, безперервна слов’янська історія приморської Одещини тривала приблизно тисячоліття — з IV по XV століття.

1548 року Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді — Акерманський санджак. У регіон переселили ногайських татар.

Запорізькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали штурмом основні фортеці регіону — Акерман і Кілію, розглядаючи їх як форпости Туреччини та базу для набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків 1517, 1541, 1547, 1567, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 років. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортець, що вело до тимчасового послаблення набігів татар та работоргівлі.

Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорізького, тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення. Крім того, там було й багато українських селян, що втікали «на Ханську Україну» (як часто називали Одещину в період татаро-турецького панування) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні.

Після руйнування Московією Нової Січі й ліквідації Війська Запорізького 1775 року більша частина козаків таємно зібралася на байдаках і рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея (нині Одеса). Згодом більшість із них перебралася на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776—1828 рр.).

Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. Досі в околицях Одеси в найстаріших селах регіону (Усатовому та інших) є цвинтарі зі старовинними козацькими хрестами, старіші за перейменування Хаджибея на Одесу.

ДЖОН ПОЛЬ ДЖОНС

З початком нової російсько-турецької війни (1787—1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців під керівництвом запорізьких старшин Білого та Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького коша повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.

Козацькі чайки виявилися вкрай ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Тривалий час Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою російського флоту. В різні періоди вона налічувала від 50 до 200 чайок.

Запорожці відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота сходу оволоділа околицями Хаджибея, й після нетривалого, але запеклого штурму було взято фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород-Дністровський) і Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.

Українські козаки під керівництвом Антона Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань.

Загалом під час війни 1787—1791 років в операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Кілією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.

Приміром, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухи-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що 1788 року першим видерся на мури міста Очакова в складі Чорноморського козацького війська. За це його родові надали дворянське звання.

У грудні 1790 року українські козацькі загони під проводом Головатого й Чепіги відіграли ключову роль у штурмі Ізмаїлу.

У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. «Князь таврійський» Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: «Матросов набирать флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».

ФОТО З САЙТА ILOVEUKRAINE.COM.UA   ПАМ’ЯТНИК АНТОНУ ГОЛОВАТОМУ В ОДЕСІ

Більше того, усвідомлюючи відсталість імперії, російський уряд вдався до допомоги найманців із усієї Європи. Один із них — знаменитий Хосе де Рібас, до речі, посвячений козаками в запорожці.

Не менш показовою в цьому сенсі є доля шотландця Джона Поля Джонса, відомого на той час без перебільшення всьому світові за свою приватну війну з Англією. Джон Поль на кількох кораблях неодноразово атакував флот Британської імперії, яка тоді реально «правила морями», в серці самої Британії — в портах Британських островів, включно з Ліверпулем. Поль Джонс став фактичним засновником військово-морського флоту США, давши під перші американські кораблі свою флотилію. В американській військовій історії Поль Джонс уславився ще й своєю відповіддю на вимогу британців здатися. 1779 року сильніший англійський корабель біля узбережжя Англії артилерійським вогнем зніс палубу й убив половину команди Джонса, вимагаючи, щоб він здався. На що той відповів англійському капітанові: «Сер, я ще не починав битися», — й організував абордаж. За результатами цієї битви Франція вирішила підтримувати американські колонії в їхній боротьбі з метрополією.

Варто сказати, що Поль Джонс знав усіх перших президентів США, мав особисті аудієнції у французького короля Людовіка XVI й російської імператриці Катерини ІІ. В Україні його теж тепло зустріли та прийняли в запорожці під іменем «Павло» та нагородили кунтушем, шароварами, пістолями і шаблею.

У такому вигляді, в шароварах, шотландець проходжав по палубі свого флагманського корабля. Англійці, котрі служили в турків, сплутали його козацькі шаровари з турецькими й передали в Лондон, що Поль Джонс прийняв іслам.

Українські козаки й Поль Джонс відіграли вирішальну роль у головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, поразка в якій фактично призвела до вигнання турків з Півдня України.

Цю епічну картину — шотландець у запорозьких шароварах на чолі флагманського корабля флоту — згадували в Севастополі ще й під час Кримської війни 1853—1856 років.

Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість частину козаків фактично депортували за межі України — на Кубань. Хоча ще 1790 року фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом та Дністром до Чорного моря.

Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах як «гарматне м’ясо» та загарбати й колонізувати південні землі, в тому числі одвічні козацькі.

Сама ж «засновниця Одеси» Катерина ІІ відзначилася виключно тим, що, ніколи не бувши в Одесі, видала указ «Про вільний вхід у Хаджибейську гавань». Ні про яке заснування Одеси в указі не йшлося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії.

Отже, факти свідчать, що Одеса як місто з’явилася завдяки рукам і шаблям запорожців. Територія Одещини входила до Галицького князівства (ХІІ—ХІІІ стст.), Київського князівства (XIV—XV стст.), на її території розташовувалися поселення запорожців та козаків Задунайської Січі, Чорноморське козацьке військо відіграло вирішальну роль у відвоюванні цих земель у Туреччини. Фактично від самого перейменування Хаджибея на Одесу українці становили більшість у місті (за винятком невеликого проміжку на межі XVIII і XIX століть, коли більшість становили греки), і так є до цього часу. Місто розквітло й досягло того, що має, на вивезенні української пшениці в Європу.

Одеса — українське місто на українській землі.

Це аж ніяк не заперечує величезного внеску представників усіх етнічних груп в історію краю, його економічні й культурні досягнення чи, тим більше, його етнічну строкатість.

Зайве підтвердження того — вибір 52% батьків першокласників Одеси для своїх дітей української мови навчання. Хтось скаже — мало. А можна інакше: попри зусилля «видатних одеситів» — вихідця з узбережжя Японського моря Олексія Костусєва та уродженця Молдови Сергія Ківалова, більшість одеситів обрали для своїх дітей українську.

Тому сучасне дурноцвіття українофобії в Одесі — наносне й минуще.

http://www.day.kiev.ua/224846

Засідання нового виконавчого комітету Одеської міськради пройшло без використання української мови, а документи міському голові подаватимуть лише російською.

Мер Одеси Олексій Костусєв запропонував спілкуватися російською на першому засіданні нового виконавчого комітету Одеської міськради.

Він попросив прийняти російську мову мовою спілкування в ході проведення засідання. Депутати одноголосно ухвалили рішення.

До того ж мер зажадав, щоб документи міському голові подавали також виключно російською.

У світлі прийнятого рішення, Костусєв заявив, що нова міськрада буде працювати значно ефективніше попередньої і пообіцяв усім нелегку працю на ниві благоустрою життя одеситів.

Відзначимо, попередній міський голова також спілкувався з депутатами російською мовою.

Як повідомлялося напочатку грудня, Одеська міськрада створила робочу групу з розробки програми "Розвиток та збереження російської мови в місті Одеса".

7 вересня у Верховній раді був зареєстрований проект закону "Про мови в Україні", внесений представниками коаліції Олександром Єфремовим, Петром Симоненком і Сергієм Гриневецьким.

Формально цей законопроект не робить російську мову другою державною, але надає їй право "вільного функціонування практично і всіх сферах діяльності", що рівнозначно офіційному статусу. Документом пропонується на законодавчому рівні визнати, що російська є для більшості громадян або рідною, або мовою щоденного спілкування.

Ухвалення закону про мови в Україні парламент відклав на невизначений термін.

ТСН.

Жовта стрічка

Окрыленные сезоном-2015, одесситы вручную перекопают Крымский перешеек и оттолкают Крым подальше в открытое море )))

Перед 1 вересня в Одесі