хочу сюди!
 

Юлия

33 роки, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «байдужість»

Такі думки іноді приходять...

"Біль від байдужості навіть сильніше, аніж від будь-якої зброї. Бо ж якщо зброя ранить лише тіло, то байдужість дістає до душі, до серця. І ці рани загоюються набагато повільніше, аніж рани тілесні."

At

At

БайдУже


 Між чорних хмар вдарила блискавка, боляче і гучно, як докір совісті. 
 Телефон повідомив коханим голосом, що сьогодні прийшло літо.
 З кульгавою пухмурістю.
 Темно-сірий дощ схиляє до сну повіки. 
 Тепло, темно, тихо...
 Томний голос з пісні налаштовує хвилю спокою.
 Так важко думати
 Турботи, емоції, імпульси - нуль. 
 Тотальний, всепоглинаючий нуль 
 
Байдужість 
До сирен, голосів, сигналів, слів
Я ж цікавлю їх рівно настільки ж, як і вони мене.
Байдужість
Знеохота
Апатія
Індиферентність
Безпристрасність
Атараксія
Нірвана
Евтюмія
Неуважливість
Стільки слів для позначення пустоти, 
емоційного нічого.
Зрештою, байдуже.

Синдром великого міста

Міське явище.
"Синдром великого міста" - так називають це явище американці... Ну, американці називають його коректно, нормальні-ж люди називають його просто, але більш влучно "міський пох*їзм" (вибачте за грубість, але не існує слів які можуть означити більш м'яко таке поводження )... Що це за явище? Я розповім про нього на основі практичних досліджень деяких соціальних програм, власного досвіду і досвіду моїх ближніх... Тож, поїхали!..
   Вперше я почула про цей термін в одній з американських програм,  для його  демонстрації за приклад взяли експеримент проведений в Нью-Йоркові... Посеред білого дня в одній з точок авеню (широка вулиця) одного з нью-йоркських районів було встановлено кілька прихованих камер і розроблено невеличку виставу в двох діях... Вистава дуже проста: чоловік близько п'ятдесяти років, досить посередньої зовнішності йде авеню разом з людським потоком несучи в руках паперовий пакет з апельсинами і раптом непритомніє... Звичайний трудовий день, широкою вулицею снують люди - кожен у своїх справах, і раптом один з пішоходів падає... Минає хвилина, друга... Пішохід лежить, але ніхто на нього не зважає і людський потік не припиняючи свого руху оминає "дивний об'єкт" лише зрідка кидаючи в його бік порожні погляди... Нікому навіть в голову не прийшло приділити хвилину свого часу аби дізнатися, чи "об'єкт" взагалі живий... Але зачекайте, це лише перша частина експерименту... У другій частині на "сцену" виходить ще один актор... Тож, кілька годин по-тому, та сама гамірна авеню, та сама ситуація, але тепер до "знепритомнілого" підбігає ніби-то стурбована громадянка яка починає усіляко допомагати йому... І, о диво!!! Раптом авеню застигло і згуртувалося навколо чоловіка, йому допомагало піднятися щонайменше троє осіб, а ще з-пів десятка бігали довкола і збирали апельсини які розсипалися з його пакету...
   "І що?.. - скажете ви - це ж американці, вони всі ідіоти і егоїсти..." "Справді?.." - відповім я... Та ви спершу дослухайте до кінця... Подібний експеримент свого часу проводився в одній з програм Стогнія, але там акцент робився на соціальному положенні "непритомного"... Тобто, був "потерпілий" одягнений у бідний одяг і "потерпілий" у досить не поганих одежах... "Посередність" пролежала край дороги майже годину і люди просто проходили повз нього, а за цей час можна було десять разів померти від інфаркту... "Клієнт по-дорожче" так пролежав понад 20 хвилин доки до нього не підійшла група молодиків (хто-знає, може планували обібрати) і побачивши, що дядько живий подалися своєю дорогою...
А тепер увага, особиста думка Опівнічної щодо "синдрому великого міста"... На цьому порталі я зіштовхнулася з двома статтями де під цим синдромом автори мають на увазі: "колосальний інформаційний тиск який щодня відчувають мешканці мегаполісів, і який призводить до депресій..." і далі бла-бла-бла про те які міщани бідні і нещасні через напругу на роботі і інформаційне завантаження у дома... Я вже шостий рік живу і працюю в Харкові, який не можна назвати маленьким містечком, спілкуюся з корінними харків'янами і людьми які прожили у цьому місті десятиліття і знаєте, що насправді тисне на міщан - мозок набитий дебільними серіалами і телешоу... А робота... Ну, кому ви про це говорите!? Відпрацювавши свої 8-12 годин на зазвичай нудній і абсолютно безвідповідальній роботі частину якої просиджують у "Контакті" сіра маса сідає в метро  тягнеться по-домівках де приймає ванну, готує напівфабрикати і завантажує мозок новою "дозою" тупих російських серіалів про якихось слідчих під прикриттям... Депресія, а як же без неї, коли ти міняєш прогулянку свіжим повітрям у паркові Англійського типу тупим просиджуванням перед монітора... Але, знаєте в чому іронія, маса кожен з індивідуумів якої з таким щирим захватом ладен розповідати про благородність і відчайдушність якогось кіношного персонажа в житті не здатен навіть руку подати незнайомцю який  перечипився і впав, або поцікавитися як почувається людина яка лежить у невідведеному для лежання місці... Та коли індивідууми збиваються в натовп вони перетворюються у безлике тіло під назвою "стадо" яке здатне реагувати лише коли хтось з нього виявить зародок лідерства і "спрямує стадо" - саме це демонструє нам дослід американців... Ну, американський дослід - хоча б дає надію на можливу зміну настрою у соціумі, а ось слов'янський досвід показує, що наш менталітет у глибокій... Ямі...
   Практичний досвід ближніх...
Прийшла я нещодавно з роботи до дому і не встигла переступити поріг квартири як моя молодша сестра починає скаржитися і лаятися російськими матюками просто не тямлячись від збентеження. Висловившись вона нарешті розповіла про причину свого кепського настрою... Все почалося у ранці коли вона їхала в вагоні метро на роботу... Стоїть вона собі, з ранку як завжди настрій депресивний (телевізора нема, роботу ненавидить, електрочайник до сказу доводить і взагалі все задовбало і спати хочеться)... Тож їде вона і нікого не чіпає, аж раптом парубок який стояв перед нею похитнувся і знепритомнів... Вона тільки й встигла, що схопити його під руки і разом з ним сісти на підлогу вагону... Тож,  сидить моя сестра і оніміла від збентеження озирається довкола тримаючи голову непритомного молодика на колінах... "А вони стоять втупивши телячі погляди поперед себе (далі йде потік нецензурної лайки)... Відморозилися!!! (знову лайка) І роблять вигляд ніби нічого не трапилося!.. Я вже не витримала і почала кричати... А вони знаєш, що зробили?!. Повідходили у боки і знову відморозилися..." Зрештою якийсь дядько не витримав гучних приріканнь моєї сестри (а варто відзначити, що коли вона нерву голос в неї стає нестерпно високий, особисто в мене волосся на потилиці дибки стає) і вставши з місця допоміг їй посадити непритомного на сидіння після чого сестра могла спокійно приводити молодика до тями з допомогою води яку купила шляхом до метро... Коли ж він більш-менш отямився, моя сестра жартома запитує нещасного : "Ну, що курили з ранку?.." "...А він подивився на мене розгубленими очима і слабеньким голосом відповідає: "Я... Каву попив..." і бачу парубок знову "від'їжджає"... " Далі розповідати немає сенсу, але факт лишається фактом, люди які пишно пусто-дзвонять про своє благородне радянське минуле яке нібито виховувало в них високі моральні цінності - просто по-розходилися у боки і увімкнули режим "ігнорування"... Це надзвичайно яскраве підтвердження карикатури на яку я наштовхнулася в одного блогера, все дуже просто - вагон метро з пасажирами і міркування кожного сходяться до однієї думки: "Ну, що ви сидите тут потупивши телячі очі!  Однорідна сіра маса!.. Один я мислячий і індивідуальний, а ви всі - худоба..."
  Мій власний досвід...
   Мій власний досвід надзвичайно виразно показав наскільки глибоко в'ївся соціальний пох*їзм в голови міських мешканців, наскільки природнім він є для них і наскільки смішними є їхні дорікання типу - "У містах усім на всіх наплювати і від цього почуваєшся самотнім і непотрібним навіть у натовпі..." Питання - "А особисто Ви зробили бодай щось аби це виправити?.."
   Їду з роботи в годину пік, стою в досить заповненому вагоні метро і читаю книгу... Аж раптом мені стало кепсько... Відчуваю, що зараз знепритомнію... Звісно ж, молодик який сидів не надто переймався тим фактом, що я двічі мало не впала але і в мене не було сил бодай щось сказати, я намагалася встояти і молилася аби не втрати свідомість прямо в вагоні... Щойно потяг зупинився я мов п'яний бугай кинулася на двері, а вже на платформі відключилася... Крізь чорноту відчула як хтось мене підхопив за плече і вклав на лаву... Скільки так пролежала не пам'ятаю... А ось, що чітко пам'ятаю, так це невдоволений чоловічий голос який привів мене до тями: "Спати в метро не можна..." Перша моя думка була, що це певно охорона метрополітену, але ж ні... Піднімаюся, а то пробурмотів вже не молодий пан який сидів до мене спиною і чекав на свій потяг... Як би ж я не була тоді така слабка... В мене питання до таких "розумників"... Дівчина вдягнена як офісний працівник, у окулярах, з інтелігентною зовнішністю лягла на лаві... То, що мать вашу, вона віддала останні гроші на костюм і тепер немає де спати, тому вирішила виспатися в метро!!! І це хвалена чоловіча логіка?! Чи може для більшої переконливості в тому, що людині кепсько їй треба впасти на підлогу і битися у передсмертних конвульсіях?! Чомусь охоронцям метрополітену, які проходили повз я не здалася сонною і вони відразу ж побігли за допомогою...
    Гадаю, додавати щось, уже немає жодного сенсу... "Синдром великого міста" - це по-суті синдром однієї людини (і я не виражаюся фігурально) яка не вважає за потрібне піклуватися про когось окрім себе, свого сина-роздовбая, дочки чиї клубні тусовки треба оплачувати, або онука якому на десятиліття ви хочете придбати новий ноутбук, а для цього треба напружено працювати - решта ж хай котиться до бісової матері... Або, чи є вам якесь діло до непритомного юнака коли через 15 хв. почнеться ваш улюблений серіал, а ви ще в вагоні метро...
   Синдром великого міста - це пох*їзм однієї людини...

Каменная глыба

Он вышел вот из той скалы высокой

Направясь в даль - туда, где светит солнце,

Где род людской живет вовек

Ведь он же тоже человек!

Ни дождь, ни ветер его не разрушали,

Лишь только слезы на каменной щеке борозды оставляли.

Везде преследовало его

Лишь одиночество одно...

Среди людей он тоже одиноким был

Тупою глыбой они его прозвали,

А между тем под каменным панцирем своим

Живое сердце в слезах утопало.

Душа в людей скоро развеется как сон,

Что даже в камня сердце есть живое.

Да только жаль, что в этих всех людей

В груди лежит сердце каменное.

Забудь слова

 

 

Забудь мої слова і з памяті зітри -

Дурниці, вигадки то, примхи все жіночі!

Вогонь дожеврів. Свищуть там вітри,

Де він палав, і сиплють снігом в очі.

 

Байдужість, третій зайвий, поміж нами

Мур нездоланний кам’яний звела.

Вогонь дотлів. Холодними вітрами

Зима дихнула, попіл снігом замела.

01.12.2010

© Stepans’ka Marina (SMG)