355 років тому полковник Іван Богун на старшинській раді у Переяславі категорично відмовився присягати московському цареві і наполягав, що цього не слід робити нікому з українців.

Аргумент полковника Богуна був зовсім не політичний, а, як би сьогодні сказали, культурно-світоглядний: московіти тільки прикидаються православними християнами.

Насправді ж вони люті язичники, які не шанують Істину, Слово і Любов.

  На території Русі-України після навали монголо-татарів ремесло на наших землях сильно занепало, в тому
числі і зброярське. Можливо, окрім Галицько-Волинського князівства. Відомо, що в 1248р особиста дружина Данила Галицького справила надзвичайне враження на європейців під час дипломатичного вояжу князя. Тоді суцільно закуті в залізо як самі вершники Данила, так і їх коні стали вагомим аргументом для відміни початку війни кількох центрально-європейських держав проти Польщі та Угорщини - союзників князя..
  Отже загалом збройове виробництво таким передовим як воно було за часів Київської Русі вже не було. Хоча і не зникло. Просто стало більш грубим та практичним. В той же час воно не могло нормально конкурувати з західною продукцією. Кількісно західна продукція домінувала.
  Наприклад, в світлі найновіших дослідженнь, на початку 15го століття щорічну максимальну виробничу потужність польских майстерень оцінюють так - 5300 мечів, 2100 куш (арбалетів), 2400 кольчуг та 1200 плитових обладунків - а це не просто багато, це настільки багато що дозволяло з головою перекрити польські потреби як мінімум в два рази. Частина цього спорядження йшла до Великого Князівства Литовського.
Показовим є випадок, як по дорозі до Орші гетьман Костянтин Острозький перестрів познанського купця Штефка, та для потреб війни реквізував у нього 50 (!!!) панцирів (кольчуг), а потім видав йому \"квитанцію\" по
якій потім той би міг отримати гроші. Цікаво що один такий купець їдучи на Русь віз 50 кольчуг. А скільки їх таких було.
Боротися з такою конкуренцією місцеві майстерні нормально не могли.
   На західноруських землях (воєводства Руське, Белзське, землі Хелмська та Подільська), в 16 ст. існувало 26 осередків виробництва озброєння - 14.6% серед виробництв краю), в яких працювало 162 ремісника (14,7% серед ремісників). У Львові працювало 42% від усіх руських зброярів. Серед 68 майстрів три займалася наступальним озброєнням, п'ятеро озброєнням охоронним, а 60 - кінським спорядженням.
  Другим центром виробництва був Перемишль - 4 майстри займалася наступальним озброєнням, 3 -
озброєнням охоронним, 21 кінським спорядженням.
   Польське виробництво 16 ст. потенційно було в змозі випустити 5700 мечів та шабель, 750 куш, 19 800 шоломів та захисного пластинкового обладунку (кіраси та т.і.), 3950 кольчуг за рік. Що не мало, та покривало як польський попит так і попит земель литовських та українських (де зброярів було менше).
 
 На території Русі - України, що перебувала під юрисдикцією ВКЛ, переважало виробництво кінського спорядження. Хоч не виключені майстерні з виготовлення і обладунків для вершників. Так в середині 16 ст лише 7 військових поселень під Києвом могли виставити 146 добре екіпірованих в обладунки вершників. В самому Києві виробляли добрі стріли для луків та куш, та мабуть і самі луки та куши.
   Про налагоджене виробництво *черкаських панцирів* свідчать описи Збройної Палати московського кремля за 17ст. Взагалі словник староукраїнської мови до 16ст слова *кольчуга* не вживає - тільки *панцир*, як і в поляків. За часів Київської Русі обладунки називались *броня* (слово давньогерманського походження).
  Щодо поширеної думки про невикористання козаками обладунків, то це хибне уявлення. Безперечно, в таких масштабах, як польська, турецька чи московська кіннота обладунки не вживались. Але козацька старшина та окремі вершники не вважали ганьбою вдягати панцирі. Так, під час Вінницької битви 1651р поляки впізнали Івана Богуна за сталевим обладунком, що зблиснув під місячним сяйвом під час розвідувальної вилазки козаків. Богдана Хмельницького під час *розбірок* з Чаплинським у 1647р від удару шаблі по шиї врятувала місюрка (захисний сталевий головний убір з бармицею). Влітку 1648р ціла хоругва кінних панцирних козаків на чолі з сотником шляхтичем Остапом Гоголем перейшла на бік Богдана Хмельницького. В 1574р в битві під Тягинею проти турків воював підрозділ з 400 козаків у панцирах під командуванням Івана Свирговського ( іноді ще Свєрчевського). В 1678 Іван Сірко послав навздогін відступаючим яничарам близько *двох тисяч доброго панцирного товариства*.  

Джерела -  J. Shimak "Produkcja i koshty uzbroenia rycerskogo w Polsce XIII-XV w." 1989р, "Produkcja i koshty
uzbroenia w Polsce XVI w." Олександра Болдирєва (2005р.), Святослав Сичевський. Юрій Рудницький, Тарас Чухліб.

                             В оборонительных доспехах древнерусского профессионального воина большое значение имела кольчуга - боевая одежда в виде рубашки из мелких, плотно сплетенных железных колец. Термин “кольчуга” возник позднее, в Московской Руси,а в письменных источниках древней Руси кольчуга упоминается под термином “броня”. Множество фрагментов, а иногда и целые кольчуги встречаются среди археологического материала. Особенно много дошло до нас кольчуг Х в. в дружинных курганах (Черная Могила, Гульбище - в дружинных курганах X века близ Чернигова, Гнездово и т. п.). От последующих веков в городских и городищенских слоях чаще всего встречаются фрагменты этого доспеха, но на Райковецком городище найдены две целые кольчуги хорошей сохранности. Кольчуга служила достаточно надежной защитой от холодного оружия. В древней Руси, а появилась на 200 лет раньше, чем в Западной Европе. Еще в XII в. во Франции кольчуга считалась дорогим импортным доспехом который ввозили из России. В героической французской поэме “Рено де Монтобан” упоминается “кольчуга, сделанная в России”. Сплетение состояло из целых колец и колец на заклепках или штифтах, т. е. половина колец были целые, а половина разводные, которые после сборки соединялись заклепкой или штифтом. Каждое кольцо охватывало четыре разъемных, а разъемное - четыре целых. Кольчуга делалась из железа. Металлографический анализ кольчужных колец с Княжей Горы и из Новгорода обнаружил ферритное строение с очень малым количеством шлаковых включений. Иногда в качестве декоративного элемента в кольчугу вставляли несколько рядов медных колец. Медные проволочиые кольця имеют кольчуги из Черной Могилы и из Новгорода. На поздних кольчугах тоже известны оторочки ворота, рукавов и подола медными кольцами. Металл колец. естественно, быстро корродировал и кольчуги необходимо было чистить. О том, что кольчуги были чищены, т. е. светлые и блестящие (естественного цвета железа), сообщает летописец: “И бе вчдете страшно в голых доспехах, яко вода солнцу светло-сиящу”. (И смотреть страшно на воинов в голых доспехах, так как они блестят светлее, чем вода на солнце). В XVII в. для чистки кольчуг применялось специальное приспособление в виде закрывающейся бочки с веретеном, в которую клали кольчугу, посыпанную мелким песком, и вращали ее. Подобное, столь простое приспособление, мог применять кольчужник и древней Руси. Кольца большинства известных археологических кольчуг были плоские. Наружный диаметр их на разных бронях колебался в пределах 13-15 мм. Ширина кольца равнялась 2-2,5 мм, толщина была около 0,8-1,0 мм. Иногда поверхность кольца орнаментировалась одним или двумя концентрическими рельефными кругами. Делались кольчуги также и из проволочных колец (например, кольчуга из Черной Могилы, Райковецкого городища или фрагменты кольчуги с Княжей Горы) такого же размера. Обычная кольчуга на средний рост состояла примерно из 18-20 тыс. колец. Технология производства кольчуги состояла из операций изготовления колец и заклепок или штифтов и из сборки и склепывания разомкнутых колец в следующей последовательности. Из железа изготовлялась круглая или квадратная проволока диаметром около 2 мм, которую навивали на круглую оправку диаметром около 10-11 мм. Образовавшуюся спираль разрубали по одной стороне, в результате чего получались круглые разомкнутые кольца одинакового диаметра. Половину колец сваривали. Если кольчугу делали из плоских колец, то после сварки круглые в сечении кольца расплющивали и фигурным пуансоном наносили удар. Таким же путем расплющивались и орнаментировались разомкнутые кольца. После этого концы колец дополнительно расплющивали на плашку и пробивали бородком отверстия под заклепки или штифты. Отдельной и довольно кропотливой операцией было изготовление заклепок или штифтов. Кольчуга с Княжей горы была склепана заклепками с головкой. Диаметр заклепки было около 0,75 мм. Каждое разомкнутое кольцо после соединения его с четырьмя целыми кольцами склепывали. Последними операциями были чистка и шлифование кольчуги. В технологии производства древнерусских кольчуг поражает миниатюрность, тонкость и огромная трудоемкость кузнечных работ, например, операция склепывания кольца заклепкой диаметром около 0,75 мм, производившаяся не с отдельно лежащим кольцом, а уже с кольцом, вплетенным в кольчугу. Склепать нужно было около 10 тыс. колец.

Славянский мир

Кільця кольчуги

Прямая речь ПРЕЗИДЕНТА!!!!! страны: "Со времен крещения Владимиром Украина является неотъемлемой частью христианской европейской цивилизации. Но Владимир выбрал для нас не только религию, но и политический вектор. Уже сына Владимира Ярослава Мудрого назвали тестем Европы – настолько быстро наше государство интегрировалось в европейское пространство." http://www.vasilev-grad.in.ua/?p=5312

... В незапамятные времена, сошлись в смертельном поединке окаянный змий – людоед и русский богатырь. Долго ли коротко бились они об этом уже сегодня  не скажет никто. Известно только то, что одолев Горыныча, запряг его витязь в богатырский луг и погнал о чистому полю. Только одну борозду вспахал змей, надорвался. Еще и сегодня вздымаеться мощным валом тот последний след.

Народное сказание повествует о происхождении одного из самых величественных валов системы древних оборонных линий славян, названных Змеевыми валами (на Подолье их еще называют Трояновыми).

Расположен   он  к  югу от небольшой речки Северки, начинается вблизи  села Круглик,  Киево  - Святошенского  района. Вырвавшись из  леса  на  плато  над длинной Северкой,  этот  вал,   насыпанный,  как считает  часть  исследователей, около V  в.  н. э., но и   сегодня поражает  и по праву  является одним из чудес Киевской земли. Протянувшись с запада на восток более чем на 8 километров, укрепление кое где достигает 9 – метровой высоты. С южной его стороны прослеживается ров: в I тысячелетии он был глубоким и служил дополнительным препятствием для конницы кочевников. Где начинается и где заканчивается вся система валов, этого никто не знает, трудно установить и их происхождение. Согласно словарю УСЭ , их общая длина 2000 км. Кое-где они вздымаются почти что в первозданном величии. Но большие части древних оборонных линией уже почти сведены на нет ходом времени и хозяйственной деятельностью человека. Впервые попытки изучения системы валов были предприняты  возглавляемой выдающимся ученым, украинским историком В. Антоновичем в  80 – х годах XIX в. На карте 1912 года было нанесено около 70 км валов, датировали их X – XI вв. На рубеже XIX – XX вв. значительный вклад в исследование древних оборонных линий Левобережья внесли В. Ляскоронский, который относил их к скифской эпохе, Л. Падалка. Систематическое изучение древних валов проводилось только в Поднепровье в 60 – х – 70 – х годах прошлого столетия группой исследователей – энтузиастов, возглавляемой ученым А. Бугае. Так же результаты исследований Института археологии, охвативших Среднее Приднепровье и, в частности его левобережную часть, стал вывод, что валы построены преимущественно в древнерусскую эпоху. Хотя часть из них при Киевской Руси могла обновляться и реконструироваться. Свидетельством более древнего их происхождения является обнаруженный в Перекопском валу (полтавская область) клад римских монет в.в. н.э. При сооружении валов из-за отсутствия или нехватки камня использовали менее долговечный материал дерево, из которого строили срубы (клети), заполняли их землей или глиной, или же вообще обходились без деревянных конструкций. бесспорно, только крепкое государственное объединение, которое просуществовало не одну сотню лет, могло проводить такие масштабные и длительные фортификационные работы. И казалось бы подобное объединение должно осавт после себя какой то след в древнерусских письменных источниках. Но летописцы хранят по этому вопросу полное молчание. И только читая между строк их рукописи, можно догадываться, что недаром прошли и по зеелиевской Руси болгары, белые угры, захватив  земли южных славян. И авары (летописные обры), угрожавшие даже Константинополю, среди восточных славян поработили только дулебов. но в контексте вопроса: «Откуда еси пошла земля Русская» оборонные валы, пересекавшие земли славян, не могли не привлечь внимание древних историков.     Однако из за отсутствия соответствующей информации или (что не менее вероятно) выполняя заказ отдельных представителей правящей династии, имевшей варяжское происхождение, летописец обошел молчанием связанные с древними валами страницы истории. А сами валы только изредка упоминаются как ориентир (например, вал, пролегающий вдоль р. Стугны – между 1093 и 1151 годами) или как удобное для обороны место (валы вблизи Переяслова, между которыми в 1095 г. останавливалась половецкая орда во время переговоров их ханов Итларя и Китана с Владимиром Мономахом, а в 1149 г. – войска Юрия Долгорукого перед битвой с Изяславом.     Информацию об этом периоде истории восточных славян можно частично получить в зурубежных источниках. Первое упоминание о них появилось в труде римского историка Плиния Старшего (I в. н.э.) А в IV в. – начале VII в.  в византийских (Прокопий) и немецких (Иордан) хрониках неоднократно упоминаются анты – союз славянских племен, населявших земли на восток от Днестра. Этот союз возник для противодействия ордам кочевных народов, которое время от времени мощными волнами накатывалось из Великой степи на Европу. Анты с переменным успехом боролись с готами, пришедшими с запада (375 г. готским королем Винитаром был распят князь антов Бож, его сыновья и 70 старейшин), довольно успешно противостояли натиску аваров. Показателен тот факт, что аварское войско взбунтовалось после решения кагана идти в поход на антов. Воинственных кочевников, по-видимому, отпугнули мощные линии валов и непроходимые леса за ними.     Это – «время Бусово», времена борьбы антов с готами и господства гуннов на просторах Европы. Это – и времена сооружения части Змиевых валов. Что касается названия «Троянь» (или «Троян»), то в древнерусском апокрифе XIIв. «Хождение Богородицы по мукам». Троян занимает главное место в списке языческих богов. Возможно, в IVв. Этот бог , который, как допускается, был заступником, защитником Русской земли, возглавил языческий пантеон. Или, что вероятнее, его именем назван племенной союз славян («земля Трояня»). Этот союз мог существовать как на федеративных, так и на конфедеративных основах, однако он оказался довольно крепким и просуществовал долгое время («вечи Трояни»). Если это предположение верно то будет правомерным отождествление «земли Трояни» с объединением антов, которые возводили мощные линии валов для защиты своих земель.     Наиболее мощная система валов пролегала по бывшим Древлянским землям, что дало основание некоторым исследователям назвать их Великой Древлянской стеной. На территориях заселенных древлянами и дулебами, и могло сосредотачиваться ядро антского союза. Ведь благодаря географическим факторам – лесам, лесостепям и сети рек, которых избегали кочевые орды, отдаленности по сравнению с Левобережьем от Великой степи – здесь создавались  более благоприятные условия для стабильного поступательного развития населения. Из «Повести временных лет» известно, что в  Х в. в Древлянской земле была собственная княжеская династия. «Ниши князи добри суть иже роспасли суть Деревьскую землю» - говорили древлянские послы княгине Ольге. И до времен  Владимира Святославича древляне упорно сопротивлялись варяжской экспансии.     Случайна ли созвучность названий «земли трояни» и Трояновых валов на Подолье? Известно, что в конце I в. н.э. римский император Троян смежную с землями славян Дакию. Отсюда – предположения о римском происхождении Трояновых валов. Однако, как отмечает М.С. Грушевский, «римское начало сих валов все еще гипотетическое, и связи их с какой-то системой римских укреплений до сих пор не обнаружены». На отсутствие доказательств римского происхождения валов указывает и Т. Моммзен.     В раннем средневековье мощные оборонные линии, дублируя друг друга, охватывали с юга земли славян, надежно защищали их от вторжения кочевников. В 10 километрах от вала между селами Круглик и Ходосовка пролегала такая же древняя Стугнинская (р. Стугна) оборонная линия, а дальше на юг – еще одна, по реке Рось. Под их прикрытием возводили летописные города – «богатырские заставы» - князья Владимир и Ярослав. Хронологические рамки сооружения Змиевых валов почти стыкуются с летописными временами Древней Руси, что свидетельствует о непрерывности и преемственности исторических процессов на территориях восточнославянских земель в течение I тысячелетия н.э. Своим существованием эта система древних валов еще раз убедительно опровергает теории о возникновении государства восточных славян только после  «призвания варяжских князей» на Русь.

Питання походження націй на теренах колишньої Київської Руси є складним і заплутаним, як через повільність і нечіткість самих етнічних процесів, так і через брак методів, що точно досліджують предмет. Тому цікаво було б подивитись на процеси етногенезу з незвичної точки зору. Можливо саме так вдасться прояснити деякі спірні моменти історії...

ЧАСТИНА І

Радянські, та й деякі сучасні російські історики і політики, вважають що українці з'явилися на історичній арені в 14 ст., після того, як "дрєвнєрусская народность"розділилася на "три братні народи"...

В  принципі, з ними можна, де в чому, погодитись... Український народ має давню і багату історію, але, справді, українці, як сучасна політична нація, що почала відчувати себе суб'єктом політичного процесу, дійсно, з'явилися в 14ст...

Взагалі, питання походження націй на теренах колишньої Київської Руси є складнимі заплутаним, як через повільність і нечіткість самих етнічних процесів, так і через брак методів, що точно досліджують предмет. Тому цікаво було б подивитись на процеси етногенезу з незвичної точки зору. Можливо саме так вдасться прояснити деякі спірні моменти історії... В фінансовому технічному аналізі є постулат "Ціна враховує все", тобто всі складові, що впливають на ціну товару, вже враховані в самій ціні і немає потреби окремо вивчати залежність ціни від політичних, економічних і інших чинників. Якщо застосувати цей постулат в "політичному технічному аналізі", переінакшивши його на "Назва враховує все", то стане зрозумілим, що в усіх державних формаціях на теренах Київської Руси, які назвались однаково, протікали й однакові політичні процеси. А якщо якесь державне формування змінює назву, то це означає,що там змінюється і політичний лад, а політичні процеси набувають рис, характерних тільки для цього державного формування і треба шукати причин, що призвели до цих змін. Тобто: "Назва враховує все"...

Насамперед, треба зазначити, що держави під назвою "Київська Русь", свого часу, не існувало! Київська   Русь - це умовна назва, вигадана кабінетними вченими в 19 ст. Тому й ми будемо їю користуватися, як загальноприйнятою...

В Київській Руси, згідно давньої традиції все успадковував найстарший. Молодший же мав "служити" старшому брату, або збирати дружину і йти шукати нових земель. А вже звідти, якщо він був на це здатний, міг провадити свою власну політику. Власне, так і сталося з тим же Юрієм Долгоруким. Він був шостим сином Володимира Мономаха, і не отримавши в Україні у спадок "стола", пішов з дружиною шукати нових місць та нових "підданих"...

Але тут не можна підміняти історію розвитку слов'янських племен Київської Руси історією розростання і руху династії Рюріковичів. Ні за Олега, ні за Ігоря, ні за Ярослава, ні за Мономаха, коли ті приходили до Київа, Чернігова,Переяслава, Вишгорода, або йшли звідти, мешканці "не перетікали" з місця на місце разом з князями. Князі були сторонніми особами, що відображали інтереси племен та міст, але ніколи не становили суті самого народу!

Взагалі, Київську Русь спіткала доля всіх державних організмів, що були створені не за етнічним принципом, а за кровним родством представників правлячої династії. Величезні території, відсутність доріг, десятки племен, що розмовляють сотнями діалектів слов'янських, балтських, фінських, угорських, тюркських мов...

І все це розмаїття об'єднує тільки одне – постать Великого Князя, який сидить на київському столі. Саме він, силою свогоДуха і Кулака, має все це направляти, гуртувати навколо себе і... має молитись, щоб Бог дав йому сина, який правив би, як мінімум, не гірше за нього. Зрозуміло, все це не може продовжуватись вічно.Розростаються шляхетні роди – це призводить до захоплення нових територій. Чим далі, тим все меншають почуття "сродності" між їх представниками, все чіткіше починають проявлятися відцентрові тенденції... І в один день все це може вибухнути – брат "піде на брата". Таким "Великим Вибухом" для Київської Руси стала смерть Володимира Мономаха в1125 році. Саме після неї удільні князівства починають у вільному парінні свій відцентровий рух. Починалась доба роздробленості... Коли відцентрові тенденції вичерпуються, знову проявляють себе доцентрові сили. "Космічний пил" удільних князівств починає вільно "закручуватись у спіралі нових галактик" навколо міст, що існували на етнічних землях Київської Руси. Місцеві світлі голови, з того, що було у них під рукою, створюють свої політичні проекти "по образу і подобію" Київа. Зрозуміло ж, у кожного вже виходить щось своє, цілком оригінальне, наповнене місцевим колоритом. Результатом цих політичних процесів є поява в 13-14ст. на територіях колишньої Київської Руси справжньої "системи галактик" – низки Великих Князівств. Очевидно, що це вже цілком самодостатні формації, в яких доцентрові сили переважають відцентрові, що, власне, і дозволяє цим формаціям існувати стабільно на протязі віків. Отже поглянемо на, вже знайому, мапу 13-15 ст. і дамо коротку характеристику цим політичним одиницям...

 

 

1. Велике князівство Літовське, Руське і Жемайтське. Ця формація була створена на основі балтських і слов'янських племен Київської Руси. І те, що "батьки" цієї держави назвали своє творіння саме Великим Князівством, однозначно свідчить про те, що воно належить до "системи галактик " Київська Русь"; і що там, по смерті Мономаха, протікали, схожі з іншими князівствами, політичні процеси. Державною мовою в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтському була руська мова. Тут діяли правові норми "Руської Правди", написаної ще Ярославом Мудрим. Князівство карбувало свої власні гроші. Влада Великого Князя була номінальною, але, все одно, удільні князі міцно тримались один одного, бо так було "краще і зручніше". 2. Велике Князівство Рязанське Це князівство сформувалось на етнічних землях фінського племені ерзя (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AD%D1%80%D0%B7%D1%8F), але через слов'янизовану політичну еліту, державною мовою тут стала церковно-слов'янська. Князівство карбувало свої гроші. 3. Велике Князівство Тверське. Це князівство сформувалось на землях фінського племені мєря. Державною мовою тут теж стала церковно-слов'янська, тут теж карбувались свої гроші. 4. Землі Великого Новгорода (або Великий Новгород). Великим Новгородом називалась незалежна держава, що об'єднувала етнічні землі спорідненних фінських племен: ільмєнь, чудь, вєсь, ямь, водь, іжора, нарова, корела... Якщо б ми не знали історію цієї землі, то застосовуючи тільки методи "політичного технічного аналізу", ми б зрозуміли, що політичний устрій цього державного організму все ж відрізніявся від інших земель Київської Руси. І справді, в Великому Новгороді не було власної князівської династії. Всі князі запрошувались на княженіє зі сторони. Тут карбувались свої гроші. Державною мовою була церковно-слов'янська. 4. Землі Пскова. Це теж було місто-республіка європейського типу, у своєму устрої дуже схоже на Землі Великого Новгорода. 5. Велике Князівство Московське. Це князівство сформувалось на етнічних землях фінських племен мурома та мєщора. Державною мовою тут теж стала церковно-слов'янська. З 1380 року князівство почало карбувати свої гроші.

 

Отже, для чого це все було перераховане... Насправді, перед нами "пройшли парадом" етноси, що виникли разом з українським етносом!!!  Не потрібно проводити роки в архівах, вивчати давні рукописи, документи. Можна просто поглянути на мапу тієї доби: "Є Велике Князівство – є новоутворений етнос!". Просто і логічно! Якщо українська нація в ті часи сформувалася в кордонах Великого Князівства Руського, і цього, в принципі, оппоненти не заперечують, то чому ми маємо заперечувати народження, наприклад, ерзянської політичної нації, коли ерзяни в 14 ст. теж мали своє Велике Князівство Рязанське? І саме консолідацією етнічних територій навколо столиці можна пояснити швидке вивищення Великого Князівства Тверського після виходу Твері зі складу Володимиро-Суздальського князівста (тепер стає зрозумілим, що Тверь була приєднана до нього суто механічно). Етнічними чинниками можна пояснити й перманентне протистояння Рязані і Пронська. Судячи з назви топоніма, Пронськ і його околиці населяли слов'яно–балтські племена, що ментально й політично тяжіли до Великого Князівства Літовського. Саме це й призводило до протистояння, яке виснажило Велике Князівство Рязанське – свого часу Москва без жодного пострілу приєднала Рязанські землі до своїх територій. А виникнення єдиної московської політичної нації на теренах двох фінських племен, можна пояснити тим, що мурома і мєщора були спорідненими племенами. В усякому разі, не випадково, колись єдина Рязансько –Муромська земля розпалась свого часу на окремі Рязанське і Муромське князівства, що тяжіли до різних центрів. Цей процес можна пояснити хіба що етнічними процесами, що протікали на тих територіях. Методами  "політичного технічного аналізу" можна вирішити і давню суперечку за спадок Великого Князівства Литовського, що точиться між сучасними білоруськими і литовськими істориками. В кордонах Великого Князівства Літовського сформувалась сучасна білоруська нація, а колиска сучасної литовської нації – Велике Князівство Жемайтське! І ще одинцікавий момент... В 15 ст. свої гроші почало карбувати місто Торжок, що входило до складу Земель Великого Новгорода, та було розташоване на землі фінського племені вєсь. "Індикатори політичного технічногоаналізу" зафіксували народження політичної та національної свідомості у цього фінського народа. Цілком логічним було б завершення етнічних процесів на тих землях – формальне створення незалежного Великого Князівства! Думаю, тепер стало зрозуміло, що на теренах Київської Руси, в 14 ст. з'явилась ціла низка незалежних держав, створених саме за етнічним принципом, на чолі яких стали слов'янизовані політичні еліти. Вони кріпили свою незалежність, карбували власні гроші, провадили самостійну зовнішню і внутрішню політику і не мали жодного бажання, щоб їх хтось "збирав"... Про це опосередковано свідчить й історична картографія. Якщо добу феодальної роздробленості Київської Руси досить докладно висвітлено ще в радянських історичних мапах, то доба Великих Князівств не має жодної повної мапи. В усякому разі, автору цих строк так і не вдалося знайти мапу, на якій було б повністю показано кордони Великого Князівства Тверського, або Великого Князівства Рязанського... На мапах 16 століття постає Московське Царство, що вже поглинуло своїх сусідів...

ЧАСТИНА ІІ

Отже, якщо в 13-14 століттях сформувались: сучасна білоруська нація,сучасна литовська нація, сучасна українська нація, тоді чому, сьогодні,ми не маємо низки незалежних держав на північно-східних теренах колишньої Київської Руси?

Знаючи історію, ми констатуємо факт: це сталося через те, що правляча еліта московської нації на протязі століть використовувала для підкорення сусідів потужну сторонню силу –Золоту Орду, та позиціонувала себе, як провідника проординськоїполітики в регіоні.

Окрім цього, треба зазначити, що втрата державності народами північно-східних Великих Князівств відбулася в 15-16 ст., коли національна свідомість цих народів ще не сформувалась остаточно (наприклад, русини-українці, які втратили державність пізніше – в 18ст. – не зазнали втрати історичної та політичної самосвідомості). Асиміляційним процесам в північно-східних Великих Князівствах сприяла, як спорідненість фінських етносів (прошу порівняти гідроніми "Волхов" і "Волга" – "Біла Ріка" на споріднених фінських мовах), так і єдина релігія та церковно-слов'янська державна мова місцевих політичних еліт (ці території на протязі віків знаходились під культурним і релігійним впливом Київо-Печерського Монастиря). Крім того, сама політична система Великого Князівства Московського не терпіла "інакомислія", тому будь яка національна опозиція безжально придушувалась. Про це яскраво свідчить знищення, в 1570 році, Новгородської держави, що була до того в васальній залежності від Москви; коли за один день, московсько-татарськими військами, було страчено 6000 новгородських "зрадників", які прагнули приєднання Великого Новгорода до Великого Князівства Літовського, Руського і Жемайтського... ... Отже в 13-14ст. на теренах Київської Руси постає ціла низка незалежних держав, що в більшій або меншій мірі мали право на свою частину Великого Державницького Київського Спадку. Але деякі з них, з часом, почали піддаватись впливам і переходити на орбіти "галактики "ЗолотаОрда". Результатом всіх цих етнічних, політичних, економічних процесів,згідно постулата "Назва враховує все", стала зміна назви Великим Князівством Московським – з 1547 року воно, за татарською традицією, називається Московским Царством! Думаю, тепер настав час повернутись до питання про "дрєвнєрусскую народность"... Стає цілком зрозумілим, що ніколи вона не "розділялася на три братні народи"...Якщо давньоруська народність колись і існувала, то виключно на теренах Великого Князівства Руського. А в 13-14ст., на основі слов'янских племен Київської Руси, вона еволюціонувала в сучасну українську націю! Більше того, русини-українці навіть мають точну датународження своєї політичної нації. Після звільнення від татарської залежності русько-літовськими військами, починаючи з 1322 року, етнічні українські землі називаються Великим Князівством Руським. Великий князь Літовський Гедемін (1274-1341), першим називає себе королем літовців і руських: "Пановал князь Гедимин лЂт много на князст†Литовском, Русском и Жомойтском, и много мЂвал воен, a завше выгравал фортунне". 1398 року, Великого князя Вітовта було проголошено самодержцем Руси і Літви. Південною столицею держави став Луцьк. 1410року, під час Грюнвальдської битви, Велике Князівство Руське виставило на поле битви хоругви з Галичини, Поділля, Київа, Стародуба, Луцька, Володимира, Чернігова. 1432 року, після внутрішньо-політичногоконфлікту в Літві, православна шляхта посадила Свидригайла Ольгердовича на Велике Княженіє Руське (Київське). Таким чином, єдина Русько-Літовська держава, на деякий час, розкололась на Велике Князівство Літовське і Велике Князівство Руське. Під час Люблінської унії 1569 року, волинський князь, Костянтин Острозький розраховував домогтися рівноправ'я Великого Князівства Руського з Літвою і Польщею, але програв. Українські землі втратили автономію і у вигляді воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав), були приєднані до Корони Польської.

 

 

Як бачимо, станом на 1569 рік Чернігівщіна була окупована Московією, а українська Берестейщина, після Люблінської Унії, залишилась у складі Литви. Велике Князівство Руське перестало офіційно існувати. Почалася боротьба руського – українського народу за свої національні права...

Гетьман Петро Сагайдачний (1570-1622) перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства для досягнення автономії Руси-України у складі Речі Посполитої. Він здійснив перші конкретні кроки в напрямі відновлення державності – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ – полк – став також адміністративно-територіальною одиницею. Але після смерті Сагайдачного польський уряд знов посилив тиск на козаків, що викликає нову хвилю козацько-селянських повстань... Тріумфальний в'їзд Хмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 року як"спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької, пресвітлого володаря й князя Руси" свідчили, що початок держави Хмельницького був зроблений. Грецькі митрополіти, що були в Україні в1650 році, поминали його під час служби Божої, як Государя і Гетьмана Великої Русі. 1658 року, згідно статей Гадяцької Угоди, Русь-Україна, відновлює свою державність. Велике Князівство Руське (у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств), стало третім сувереном Речі Посполитої, на рівних умовах з Королівством Польським та Великим Князівством Літовським. Угоду з української сторони було підписано Іваном Виговським, Гетьманом Войська Запорозького Низового.

 

 

І факт того, що козацькі посли з самого початку переговорів вимагали включення до складу Великого Князівства Руського ще й Руського, Волинського, Белзського та Подольського воєводств, красномовно свідчить про те, що сам термін –Велике Князівство Руське – міцно тримався в українській національній і політичній свідомості на протязі віків. Народ чітко уявляв справжні кордони своєї Батьківщини, а Хмельницький свого часу казав, що він "єдиновладний самодержець руський" і "досить має сил в Україні, Поділліі Волині... в князівстві своїм по Львів, Холм, і Галич". Власне, і "війну за незалежність" під проводом Богдана Хмельницького потрібно трактувати як боротьбу за політичні і національні права руського православного українського народу у складі Речі Посполитої, тобто, за перетворення Республіки Двох Народів на Республіку Трьох Народів. Про це свідчить і той факт, що Богдан Хмельницький не "взяв на щит" Варшави, що вже не мала захисту, а домігся обрання королем Яна Казиміра (тобто, на порядку денному стояло питання про реформування існуючуго політичного ладу, а не про його тотальне знищення). Іван Виговський, політичний спадкоємець Хмельницького, закінчив в Гадячі те,що розпочав Великий Богдан. В цьому світлі й угоду з московським царем1654 року, треба розцінювати, як політичний маневр... Далі, в  інструкції Гетьмана Петра Дорошенка (1670 рік) згадується руський православний український народ. І чужинці, як, Павло з Алеппо (1654рік), називають українців русинами або русами, відрізняючи їх від москвинів, яких аж до початків 18 ст. знали тільки під назвою московитів, москвинів або москалів, а їхній край під назвою Московія. Отже, все, що стосується російської історії до першої половини 18 ст. треба називати московським,  давньомосковським. І закидання терміну "русскій" в московську історію на 300-800 років раніше – в 12-17 ст. – є некорректним! Терміном "руський", "давньоруський" треба позначати історичні події територій Великого Князівсьтва Руського! Зважаючи на те, що Петро І сходив на трон ще Московького Царства,  етнонім "русскіє", "росіяни" міг з'явитись в Російській Імперії в другій половині 18ст. І тут треба чітко розрізняти етноніми "руський" і "русскій", бо стосуються вони різних історичних епох двох держав і двох різних народів...

ЧАСТИНА ІІІ

На останок хотілося б зупинитись на "ідеї фікс" московської правлячої еліти – "собіраніі зємєль рускіх". Тут зразу ж потрібно зруйнувати історичний міф "про шапку Мономаха". Насправді цей головний убор було зроблено в подарунок татарському хану Узбеку, судячи з усього, на честь одруження, в 1317 році, московського князя Юрія Даниловича і сестри хана. Пізніше до шапки було приторочено хрест і тільки тоді вона стала символом влади московських царів... Після створення, в 1199 році, Галицько-Волинського князівства, коли волинський князь Роман Мстиславич закріпив свій вплив також і в Київі, літопис називає його Великим Князем, Самодержцем всієї Руси. Слово "самодержець" (автократор) вживалося щодо імператорів Візантії та відображало рівень особистої влади князя, тобто те, що він був единовладним господарем на підвладних йому землях (наприклад, післятого, як Вітовта було проголошено самодержцем, польский король Ягайло відмовився визнавати його таким, бо згідно умов Кревської унії 1385року, Вітовт не мав права единовладно панувати). А в 1547 році Великого Князя Московського Івана Грозного було короновано царем всєя Росії. Він мав повний титул: "Мы, великiй государь Иванъ, Божiею милостiю царь и великiй князь всеа Рoсiи, Владимирскiй, Московскiй, Новгородцкiй, Псковскiй, Резанскiй,Тверскiй, Югорскiй, Пермскiй, Вятцкiй, Болгарскiй и иныхъ".

А ось як писали в чєлобітних новому московському царю Олексію Михайловичу, після смерті його батька , Михайла Федоровича, в 1645році: " А отходя сего света, отец твой государев, блаженныя памяти, великій государь, Михаил Федорович, благословил сына своего,тебя великаго государя, быть на cвоем царском престоле, на владимірскоми на московском государстве и на всех великих государствах россійскаго царствия царем и великим князем всеа Росіи".

Але ж це не означає, що і Роман Мстиславич, і Іван Грозний, і Олексій Михайлович, були володарями абсолютно всіх земель колишньої КиївськоїРуси. І титул Івана Грозного чітко вказує нам на те, царем якої "всеа Рoсіи" він був. Як видно з титула, був він царем: Володимирським, Московським,Новгородським, Псковським, Рязанським, Тверським, і т. д... як видно, здебільшого земель угро-фінських...

Власне, в титулі царя перелічено всі етнічні території, що було включено до Московського Царства. І тут дуже цікавою виглядає зв'язка "... Владимирскiй, Московскiй..."...В 14-15 ст. міста Володимир, Москва стали етнічними центрами тих самих, напівміфічних, фінських племен мурома і мєщора. Ще цікавіше виглядає те, що Володимир стоїть в цьому переліку попереду Москви. Саме така послідовність розкриває нам, які політичні і етнічні процеси протікали на тих територіях... Ці два племені – мурома і мєщора – стали, по суті,підетносами одного народа – московитів.

І тут, вже зараз, можна зробити декілька важливих висновків: 1. Московський імперіалізм бере свій початок у Володимирі. 2.Московський імперіалізм не бачить себе, в глиб віків, далі міста Володимира, інакше київське минуле цього імперіалізму мало б бути якось зафіксовано в титулі московських царів.

На фото: двоголовий орел з монет Сарая Нового – другої столиці Золотої Орди, середини 14 ст.

Політика – це мистецтво можливого, тому виходячи з власних можливостей, красивими словами про "благородную міссію собіранія зємєль рускіх" московські правлячі еліти насправді прикривають свої імперські зазіхання, не більше того... "Збиранням" земель Київської Руси свого часу займались і руські (читай українські) і літовські (читай білоруські) феодали. Але саме через їх цивілізаторську роль, Княжа Держава й занепала свого часу. Через намагання розширити межі держави, на етнічних территоріях Київської Руси було запущено механізми націєтворення, що, в результаті, призвели до виникнення в 13-14 ст. низки незалежних Великих Князівств, побудованих саме за етнічним принципом.

З ЕНЦИКЛОПЕДІЇ УКРАЇНОЗНАВСТВА — I (Мюнхен — Нью-Йорк, 1949, Т.1, С.12-16.) 1. Назва території і народу Назва території, на якій живе український народ, змінялася на протязі століть, подібно як і в інших країнах світу. Змінялася в різні часи і назва нашого народу відповідно до політичного становища України й українського народу та проявів української свідомости і чужинних впливів. Ці назви в різні часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загальнотериторіяльного і загальнонаціонального або, навпаки, провінціяльного чи племінного. Ці назви були частково місцевого походження, частково приходили в уживання з боку сусідів або завойовників і відповідно до цього були власними, прийнятими назвами, або накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення. Основними назвами української території й українського народу були назви Русь і Україна. Назва Русь була спершу прив’язана до землі й племени полян коло Києва у відрізненні від інших земель і племен, але з поширенням Київської держави поширилася й на всю українську територію, навіть майже на всю Східню Европу й прикріпилася передусім до української території й українського народу; зокрема на деяких крайніх західніх українських територіях вона до останніх часів зберігалася в первісному значенні Русь = Україна, русин = українець. Назва Русь на означення України вживається не тільки в  литовсько-руських літописах XIV—XVI ст., але й за козацьких часів, коли назва Україна вже широко прийнялася. Б. Хмельницький хотів визволити ввесь »руський народ по Вислу«, в гадяцькому договорі гетьмана І. Виговського 1658 р. Україну названо »Великим Князівством Руським«. В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670) згадується теж »руський православний український народ«. І чужинці, як, напр., Павло з Алеппо (1654), називають Україну Руссю, а українців русинами або русами, відрізняючи їх усюди від москвинів, яких аж до початків XVIII ст. знали тільки під назвою москвичів, москвинів або москалів, а їхній край під назвою Московія. В західноукраїнських землях в Австро-Угорщині назва Русь і русин втрималася майже до кінця XIX ст. на означення української території й українського народу (Studium Ruthenum у Львові, Руська Трійця, З’їзд руських учених 1848 р. й ін.). В XIV ст. за почином царгородського патріярха для галицької митрополії, а за тим і на означення Галицько-Володимирської держави приймається назва Мала Русь (у відрізненні від земель київської митрополії, яку звали Великою Руссю — термін, що його перебрали для своєї держави московські великі князі). За козацьких часів назву Мала Русь перейняли київські письменники й канцеляристи і на означення східньоукраїнських земель у формі Малоросія або Малоросійська Україна, несвідомо підготовляючи тим московському урядові ґрунт для введення в XVII—XVIII ст. урядової назви Малоросія на означення гетьманської України. Назви малорос, малоруський дістають від того часу »об’єдинительний« характер і набирають, особливо в XIX ст., згірдливого сенсу. В російській мові вживалися із середини XIX ст. штучні терміни Южная Русь, южнорос, що тепер теж мають значення, аналогічне до Малоросія — малорос. За аналогією з назвою Малоросія з середини XVIII ст. починають вживати штучної назви Новоросія на означення території Південної України. Цей термін виник у наслідок того, що на землях Південної України утворена була в 1764 р. Новоросійська губернія; після знищення Запорізької Січі вся Південна Україна дістала назву Новоросійський Край. Ця назва спричинилася до того, що в XIX ст. поширилося хибне уявлення, ніби »Новоросія« не є Україна, і вона стала випадати з поля зору істориків, які вивчали минуле Лівобережної і Правобережної України. Відбилося це уявлення і на вимогах російського тимчасового уряду під час переговорів із Центральною Радою влітку 1917 року. Останнім часом назва Південна, або Степова, Україна цілком заступила штучну назву Новоросія. Одначе і первісна назва Русь, русин й усі інші назви поступилися місцем теж старому термінові Україна, українці, що від кінця XIX ст. виключно вживається і українцями, і чужинцями на означення нашої території й нашого народу. З назвою Русь, Україна, Малоросія тощо зв’язана широка література різними мовами, зокрема українською, російською, польською і німецькою. Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії й тому докладно розглядалося в творах наших видатних учених, зокрема »Історії України-Руси« М. Грушевського та його спеціяльних працях. Огляд усього питання подають праці Л. Цегельського, Д. Дорошенка, М. Андрусяка й В. Січинського, які зазначаємо в літературі цього відділу. З.Кузеля НАЙСТАРІШІ НАЗВИ Найдавніший докладний опис української території та її людности подав грецький історик Геродот (484—425 до Хр.), що називає українську землю Скитією, а її людність скитами. Відгомін назви Скитія зустрічаємо в нашому найдавнішому літописі »Повісті временних літ«, у згадці про те, що греки називали Великою Скитією землю українського племени уличів (угличів), які сиділи спершу над долішнім Дніпром, а згодом були витиснені кочовиками на долішній Бог і Дністер. Від IV ст. до Хр. Україну називали Сарматією, а її людність народом сарматським від назви іранського племени сарматів, що прийшло на Україну після скитів. Князем Сарматії назвав себе Юрій Хмельницький як васаль турецького султана в 1678—81 рр. В II й III ст. по Хр. для України прийнялася назва Роксолянія від пізнішого поселення іранського племени роксолянів. Цієї назви залюбки вживали в козацькі часи для підкреслення окремішности й автохтонности українського народу або для відрізнений Руси-України від Руси-Московії. Так, напр., про В. Хмельницького й І. Виговського згадується в переговорах із шведським послом Веллінґом як про гетьманів »totius Ukrainae Antiquae vel Roxolaniae«. Один із перших панегіриків на честь гетьмана І. Мазепи називається »Muza Roxolanska« Івана Орновського (1688 р.). На деяких мапах Україна названа Роксоляніею (напр., у С. Мінстера в Базелі 1552 р, — Ruthenia quae et Podoia olim vero Roxolania, в Ортеліюса 1590 p. й. ін.). Наталію Лісовську з-під Рогатина, жінку турецького султана Солімана, називали Роксоляною. У половині VI ст. по Хр. ґотський історик Йордан згадує на українській території антів, і ця назва зберігається ще в VII ст. Арабські й візантійські джерела VIII-X ст. вживали для місцевої людности України назви cловіни. У більшості географічних італійських карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я означається як Cumania або Commania побіч назв Sarmatia, Ruthenia i Russia, напр., карта Marino Sanuto 1320, Paolo Torlani 1565 та ін.  В.Січинський НАЗВА »РУСЬ« Назву Русь літопис застосовує до варягів (»Ідоша за море к варягом, к Руси, сице бо звахуть ти варяги Русь, яко се друзії зовуться свеє (= шведи), друзії же урмани (= нормани), аньгляне, інії і ґоте«), зв’язуючи з появою цієї Руси заснування держави в Східній Европі. Далі назва Русь зустрічається в літописі спершу в значенні території полян — трикутника Київщини, утвореного Дніпром, Ірпенем і Россю, а згодом поширюється на всі землі Київської держави. Слово Русь — збірного значення (як знать, чернь, челядь); поодинокий представник Руси позначався назвою русин (у »Слові о полку Ігоревім« ужито — єдиний подібний випадок — також слова русич). Терміни руський, русин збереглися в ужитку до нашого сторіччя в Буковині й Закарпатті. Засвоїла їх також як назву українців і білорусів польська мова; в польській адміністративній термінології Галичина звалася руське воєвідство (XV—XVIII ст.). Термін Мала Русь з’являється як назва Галичини в протилежність цілості Київської держави в XIV ст. (вперше 1335). З XIV ст. московський князь також починає титулувати себе князем Руси (1353 — князь всея Русии). Щоб розрізнити дві »Русі« — московську і українську, константинопільський патріярх застосовує до першої назву Велика Росія (гр. ), до другої — Мала Росія (гр. ). З таким значенням ці терміни трапляються зрідка в церковних діячів XIV—XVII ст. Здобувши за Переяславським договором протекторат над т. зв. Гетьманщиною, московський цар Олексій Михайлович використовує стару церковно-адміністративну термінологію і приймає для себе титул »царя Великої і Малої і т. д. Росії« (1654. Росія замість Русь — за грецьким зразком). З кінця XVIII ст. офіційна російська назва »Мала Росія« поширюється і на новоприлучені до Росії правобережні українські землі, чимраз виразніше забарвлюючися образливо для українців. В наш час ця назва в формі Малоросія і похідні від неї малорос, малорус тощо зустрічаються тільки як тенденційні в російській об’єдинительній літературі. Походження назви Русь не з’ясоване, хоч і було об’єктом численних досліджень протягом понад двох сторіч. Серед багатьох висловлених поглядів є такі, що, безперечно, не витримують наукової критики. Сюди належать теорії про фінське походження назви і почасти племени (Татіщев 1739 і ін.), хозарське (Еверс 1814 і ін.), фрізьке (Голльман 1816), угорське (Юргевич 1867), литовське (Костомаров 1860), полабське (Забєлін 1876), жидівське (Барац 1910), арабське (Рудановський 1911), тюркське (Фріцлер 1923), кельтське (Шелухин 1929). Більше імовірности мають теорії про варязько-скандінавське походження назви Русь і про автохтонне слов’янське. Теорія варязького походження назви Русь, висунена на поч. XVIII ст. Баєром, а далі особливо посунена працями Міллера (1749), Куніка (1844) і Томсена (1877), спирається, крім наведеного вище свідчення літопису про те, що Русь — не слов’яни, а варяги, на такі головні факти: належність Руси до варягів, а не слов’ян засвідчують чужі джерела IX—X ст. — західньоевропейські, грецькі і арабські; Костянтин Порфірородний у своєму трактаті „ ’" 949 подає назви дніпровських порогів окремо »руською« і окремо »слов’янською« мовою, і »руські« назви найлегше можуть бути пояснені з північно-германських мов; імена перших князів у Східній Европі — північно-германського походження; фіни і тепер звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жадне шведське плем’я з подібною назвою, але припускається, що фіни вивели її від шведського слова *ros-menn (мореплавці) — ст. шв. *roer (стерно). Цьому відповідає те, що частина середньо-шведського узбережжя має назву Rodhsin — місце, звідки відпливали варяги. Найголовніші заперечення проти варязько-скандінавської теорії походження назви (і племени) Русь полягають у тому, що ця теорія не вмотивовує, чому для держави, заснованої шведами, прийнято не шведську назву, а фінську; важливо також, що грецькі джерела знають »Русь« під назвою уже в VIII ст., коли варяги ще не опанували водного шляху з Балтійського до Чорного моря. Це останнє заперечення відводиться теорією про кілька хвиль варязької колонізації, що першою з них була ґотська. Цю ґотську підбудову варязько-скандінавської теорії розбудовує Кунік (1875), а далі Шахматов (з 1904), Тіяндер (1915); її підпирають також міркування Р. Смаль-Стоцького про те, що ґотські завойовники з русим волоссям могли дістати в народі збірну назву Русь у протилежність до назви соціяльно-підлеглих автохтонів чepнь, з тим, що пізніше назва Русь була перенесена на варягів (фактично приклад т. зв. народної етимології, відомої вже в X ст. Ліютпрандові). Буділович навіть виводив назву Русь з ґотського слова *hros (слава) (1890), що одначе хибно. Прихильники автохтонности назви Русь (особливо Максимович 1837, Ламанський 1859, Ґедеонов 1862, а далі В. Антонович, Міщенко, Партицький, Багалій, М. Грушевський, Падалка, Пархоменко) спираються переважно на подібність назви Русь з річковими назвами на Україні (Рось, також Русна — ці аналогії знає вже Густинський літопис); літописне ототожнення Руси з варягами спростовується тим, що варяг — не племінна назва, а назва мореплавця-грабіжника всякого походження, отже й слов’янського (від varang (меч); слово, засвідчене тільки в одному старому словнику полабської мови — Ґедеонов). При цьому одні прихильники автохтонности змушені припускати, що давніше частина слов’ян виселилася до Скандінавії, а потім звідти повернулася (Ламанський); інші — визнавали тотожність із слов’янами — Руссю всіх або багатьох народів, що жили на території України — роксолянів, сарматів, гунів, а особливо — скитів (Іловайський, Марр, Ґреков і ін. з різними відтінками й підходами). Етимологічно теорію автохтонности назви і племєни Русь підтримав О. Потебня, виводячи назву Русь у зв’язку з річковими назвами типу Рось з індоєвропейського кореня *ars „текти", що одначе не дуже ймовірно. Ю. Шерех НАЗВА »УКРАЇНА« Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов’янського походження й означала первісно »пограниччя«, »окраїну«, »пограничну країну« (індоєвропейський корінь найімовірніший *(s)krei- »відокремлювати, різати«). Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племени ґаліндів (= »пограничників«, пор. литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів ( = »люди з пограниччя«, пор. нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI-VII ст. по Хр. назвою анти (»пограничне плем’я, краяни«), що з історичних, географічних, ономастично-філологічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем’ям тогочасної слов’янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняєтся наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку. В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших літописах і інших джерелах XII—XIII ст. Так під р. 1187 Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що »плакашеся по немь вси переяславци«, бо він був князем »всякими добродЂтельми наполнен — о нем же Украина много постона« (журилася). Це перший запис у нашому літописі, де вжито назву Україна. Під р. 1189 в тому самому літописі в оповіданні про кн. Ростислава Берладника згадується, що він приїхав »ко Украйні Галичькой« (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис: »Данилу же возвратившуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск і Верещин, Столпе, Комов и всю Украину«, себто всю забужанську Україну. В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів »украйняни«, під 1280 — »на ВкраинЂ«, під 1282 — »на ВкрайницЂ«. В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві. І в кінці XV ст. й на початку XVI ст. широко вживали слова Україна на означення пограниччя, а мешканців тих »україн« (як, напр., подільської, волинської чи брацлавської) називали »україніянами« або »українниками«. З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні »країни або держави, заселеної українцями«, В дальшому значенні взагалі як »країна« (= гр. і латинському regio), »далекий край«, в народних піснях теж як »вільна земля«. З розвитком Козаччини назва Україна поволі втрачає значення пограниччя й стає географічною назвою, спершу для Центральних Українських Земель (півд. частин Київщини й Брацлавщини), а в часи воєн Б. Хмельницького і для Західньоукраїнських Земель і всієї української території, зокрема ж (як і в XVIII ст.) для земель Козацької держави по обох боках Дніпра. Так у листі турецького султана Солімана до короля польського Жигмонта Авґуста, датованому 3 листопада 1564 р., іде мова про Кам’янець Подільський як замок, що лежить на Україні. В універсалі 1580 р. король Стефан Баторій звертається »к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській«; Жигмонт III. в листі до українських козаків з 1618 р. писав, що »погани спустошили вже майже всі області України«. Офіційні записки польського сойму з 1585 р. вживають назви »Ukraina Podolska«. В меморіялі, поданім до польського уряду, київський католицький єпископ Йозеф Верещинський вживає назви Україна, як уживають цієї назви в своїх щоденниках С. Бельський (1609 р.), Ш. Окольський (»Козаки вже розподілили Україну поміж провідниками« ... — 1638 р.) та ін. Державні українські діячі XVII ст. часто вживають цієї назви в офіційних документах. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний в листі до короля польського з 15 лютого 1622 р. пише про »Україну, власну, предковічну, вітчизну нашу«, згадуючи »городи українські«, »народ український«. Запорожці в листі з 3 січня 1654 р. підписуються: »Зо всім військом і Україною отчизною нашою«. Виговський (в 1657 р.) домагався від шведів »права цілої старовинної України або Руси, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Висли«. В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670 р.) для послів Запорізького війська читаємо: . . . »всі духовнії і свіцькіе руского Православного Українського Народу стани з гетманом і войском запорозким волною елекціею оберут Пастирем«. Гетьмани І. Мазепа, П. Орлик, козацькі літописи XVIII ст. широко користуються назвами Україна, український. Зокрема в літописі Самійла Величка († 1728 р.) знаходимо також назви: Україна обох сторін Дніпра, обої України, Україна сегобічна, Україна тогобічна, Козацька Україна, Козако-руська Україна Малоросійська, а також відомий вираз: »Зо всею Україною і Войском Запорожским«. Користаються цією назвою і літературні твори, як драма »Милость Божія« (1728 р.) і ін. Це вживання назви Україна цілком відповідало поширенню її в народі, доказом чого є численні пісні, присвячені подіям XVI—XVIII ст. (напр., пісня про Байду, пісня про татарські наїзди, про Морозенка та ін.). Назва Україна відтоді широко приймається всупереч тенденційній термінології, запроваджуваній російським і польським урядами, і навіть всупереч прямим заборонам (XIX ст. в Росії). Проголошенням Української Народної Республіки (20. XI. 1917 р. і 22. І. 1918 р.), Західньо-Української Народної Республіки (1. XI. 1918 р.) назва Україна і український остаточно стверджуються як у внутрішньому, так і чужинецькому вжитку. З цим мусіла рахуватися і окупаційна влада, прийнявши ці терміни офіційно і називаючи підсовєтську Україну — Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Офіційним приняттям назви Карпатська Україна (III. 1939 р.) покладений був край ваганням щодо назви і цієї частини Української Землі. Я. Рудницький В. Січинський НАЗВА »УКРАЇНА« В ЧУЖИХ МОВАХ Назва Україна засвідчена насамперед на українському ґрунті (починаючи з XII ст.), згодом у найближчих сусідів: поляків та москвинів (з XVI ст.). У XVII ст. постає штучне політично-тенденційне пояснення України як периферії Польщі (Ґрондський), що знайшло свою аналогію у російському популярному поясненні: периферії Росії, хоч, починаючи з XVI ст., і назва (Україна) і апелятив (ґатункове ім’я: україна) мають уже значення не межової землі, а землі, країни взагалі. В Західній Европі назва України в своїй слов’янській формі починає поширюватися з 40-их рр. XVII ст. Бачимо це з тодішніх географічних мап, окремих книжок про Україну та згадок про неї в західньоевропейській публіцистиці (головно з приводу козацько-польських воєн). Найбільше спричинився до популяризації назви України в Европі французький інженер Ґільйом Ле-Вассер де Боплян, що в 1649 р. видав свій відомий »Опис України« й три мапи (1648, 1650 і 1660). »Опис« був перекладений згодом на латинську, англійську, німецьку, польську й російську мови, і так назва України популяризувалася в географічно-історичній літературі. Після Бопляна назви Україна вживають автори італійських, німецьких, французьких, англійських і ін. мап. Немало заважила на популяризації назви Україна в Европі »Історія Карла XII« Вольтера й нарешті діяльність першої української політичної (т. зв. мазепинської) еміґрації в Европі в XVIII ст. На мапах і в книжкових виданнях про Україну її назва не завжди була (філологічно) однакова. Латинською мовою писалося Ucrainа або Ukraina, але побіч цієї форми вживали і Ucrainia чи Ukrainia, чи теж Ucranіа побіч Ukrania; ця остання форма залишилася й досі в деяких мовах (еспанська, португальська, фламандська); в інших націоналізовано закінчення відповідно до мовних звичок, пор. французьке L’Ucraine (у вимові звичайно: »Люкрен«), в англійській Ukraine (побіч не рідкого Ucraine - у вимові »Юкрейне«), в німецькій подвійна форма: старіша Ukraina, побіч новішої націоналізованої Ukraine, вживається аж до найновіших часів. Вагання в наголосі: Ukraine побіч нормалізованого: Ukraine — пояснюється недостатнім відзначенням самостійности звука і, що в німецькій вимові зливається з попереднім а в двозвук (внесені з української сторони форми Ukrajine чи Ukraine не втрималися в німецькому правописному вжитку). Після першої світової війни всі додаткові словники й ортоепічні підручники подають правильний наголос на і (напр., великий Duden: Ukraine). Я.Рудницький Література. Jabonowski J. Ukraina, rda dziejowe (Варшава 1897, т. XXII); Грушевський M. Історія України-Руси. Львів 1898 і т. д., т. І і ін.; Барвінcький Б. Історичний розвій імени українсько-руського народу. Львів 1909; Рудницький C. Ukraina, Land und Volk. Відень 1916; Цегельський Л. Русь-Україна, а Московщина-Росія. Царгород 1916; Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь (Україна, Київ 1917); Охримович В. Про виголос і наголос слова »Україна« (ЗНТШ, т. CXXXIII, Львів 1922); Doroschenko D. Die Namen „Rus", „Ruland" und Ukraine in ihrer historischen und gegenwartigen Bedeutung (Abhandlungen d. Ukr. Wiss. Instituts in Berlin, III, 1939); Крип’якевич І. Назва (Україна) (Укр. Заг. Енциклопедія, III, 361-63); Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. Прага 1936-37; Ostrbski I. Przyczynki sowiasko-litewskie. Вильно 1937; Sanders A. Um die Gestaltung Europas. Мюнхен 1938; Андрусяк М. Історія України, І. Княжа доба. Прага 1941; Андрусяк М. Назва »Україна« (»країна« чи окраїна), Прага 1941; Рудницький Я. Der Name „Ukrajina" — Ukraine (Handbluch der Ukraine, Ляйпціґ 1941, 57-62); Січинський В. Назва України (Українське краєзнавство, І, Прага 1944, 9-18); Назва України. Авґсбурґ 1948; Воrak І. Русь, Мала Росія, Україна (Revue des tudes slaves. Париж 1948, XXIV, 172-176) І. Свенціцький. Назва Русь в історичному розвитку. »Рідна мова« 1936, чч. 2-6; R. Smal-Stockyj. Die Germanisch-deutschen Kultureinflsse im Spiegel der ukrainischen Sprache. 1942 (за показником — див. Русь і імена перших князів). Докладну критичну бібліографію до 1931 р. подано в статті В. Мошин. Варяго-русский вопрос. Slavia X, 1931.

---

Див. також:

А.І.Генсьорський. Термін «Русь» (та похідні) в Древній Русі... (1962).

Ірина Жиленко. До історії використання топоніму "Русь", "Рссія" в українській історіографії...

Руська земля (у вузькому значенні) за Б.Рибаковим.

Руська земля (у вузькому значенні) за А.Насоновим.

Руська земля (у вузькому значенні) за М.Тихомировим.

Григорій Півторак. «Україна» — це не «окраїна»

Мы не такие как все? Мы – нормальные!

Алексей Артемьев, 18 ноября 2010

Много веков подряд Русь и русов пытаются очернять всеми возможными способами и средствами. «Цивилизованный» Запад никак не может смириться с существованием «лапотной России», и всё кричит и кричит о собственном превосходстве... 




Почему мы всегда считаем себя не такими, как другие страны и народы? Потому, что это правда, и подтверждается это отечественной и мировой историографией, а ложь нам претит. А ещё правда в том, что мы – нормальные и особых пороков в себе не видим. Другие же пусть сами с собой разбираются.

В общественных дискуссиях нам часто приходится сталкиваться с такой аргументацией:

«Русская история такая же, как истории других стран, в русских нет ничего особенного. Тот, кто пытается представить из России нечто уникальное, просто не знает мировой истории. Что это ВЫ пытаетесь из себя изображать! Это у ВАС комплекс неполноценности! Где эта пресловутая загадочная русская душа? Нет её! Нет!!! Покажите где она?!»

Обычно, всё это сопровождается повышенным тоном и неконтролируемым слюноотделением, вплоть до брызг. Возможно, оппоненты считают эти заявления чем– то вроде контрольного выстрела, чтобы добить нашу точку зрения. Но более вероятно, что такая реакция случается от страха потерять многолетнюю идеологическую опору.

Раз уж официальная наука отобрала лично у каждого из нас право на истину, то давайте побьём историографов их же тупыми, кривыми «мечами». Используем материалы реферата «Основные точки зрения на проблему особенностей русской истории».

Первый вопрос

Что касается отличия исторического пути России от всех остальных стран, то в отечественной и мировой историографии существуют 3 основные точки зрения на проблему особенностей русской истории.

Сторонники 1-й считают, что все страны и народы, в том числе Россия и русская нация, проходят в своей эволюции одни и те же, общие для всех стадии. Особенности российской истории трактуются, как проявления отсталости (задержки в развитии) России и русских. Эта точка зрения характерна в первую очередь для историков западнического направления. Она представлена в трудах русского историка Сергея Михайловича Соловьева

Сторонники 2-й исходят из многолинейности исторического развития. Они полагают, что история человечества состоит из историй целого ряда самобытных цивилизаций, каждая из которых развивает какую– либо одну (или сочетание нескольких) сторону человеческой природы, эволюционирует по своему собственному пути; одной из таких цивилизаций является русская (славянская) цивилизация. Данный подход наиболее обоснован славянофилом Николаем Яковлевичем Данилевским.

Сторонники 3-й пытаются примирить оба указанных подхода, и добавляют влияние отдельных личностей на ход истории. К этому направлению принадлежал русский историк и общественный деятель Павел Николаевич Милюков.

Вывод

Все историографы считают, что исторические процессы закономерны и развиваются сами собой без искусственного вмешательства. Это – «священная корова» историков вообще, и поэтому все самые очевидные факты вмешательства социальных паразитов в развитие планетарных исторических процессов они склонны объяснять выдуманными закономерностями. Получается скверно и с большими натяжками.

Как бы ни были слабы и уязвимы (по сравнению с теорией Левашова) позиции официальной историографии, наши оппоненты обязаны с ними считаться. Как видите, все её направления признают воздействие на развитие России неких мощных факторов (причин, условий), которыми обусловливается значительное отличие истории России от истории западных обществ.

Какие причины на это повлияли, вопрос второй. Но если кто– то хотя бы намекнёт, на врождённые качества русского народа, якобы, тормозящие его развитие (к чему чаще всего и ведутся подобные разговоры), то такого оратора немедленно, прямо с конференции следует увезти в «обезьянник» за публичную пропаганду экстремизма. Мы тоже умеем лепить ярлыки. Ведь это ни что иное, как унижение нации, и по нынешним мировым понятиям должно нещадно караться.

Следовательно, вышеуказанный аргумент оппонентов не только не научен, но по закону РФ (ч.1 статьи 282 от 08.12.2003 №162 ФЗ), при публичном изложении, даже содержит состав преступления. Предлагаю не стесняться об этом напоминать, пусть повертятся.

Дополнение по первому вопросу для любознательных

«В отечественной и зарубежной историографии обычно выделяются 4 фактора, определивших особенности (отсталость, задержку, самобытность, своеобразие) русской истории:

Комментарий. Про отсталость и задержку имеет смысл говорить только тогда, когда определена цель поступательного развития исторического процесса. До сих пор никто из учёных не договорился, к чему следует двигаться. Цели нет. И пока её нет, правомерно двигаться в любых направлениях, хоть обратно к первобытно общинному строю, – авт.

1) Природно-климатический

«Из века в век наша забота была не о том, как лучше устроиться или как легче прожить, но лишь о том, чтобы вообще как-нибудь прожить, продержаться, выйти из очередной беды, одолеть очередную опасность…» (И.А. Ильин «О путях России»)

«В центральной России, при всех колебаниях в климате, цикл сельскохозяйственных работ – всего 125-130 рабочих дней (примерно, с середины апреля до середины сентября по старому стилю). На западе Европы сезон работ гораздо дольше. Перерыв в полевых работах в некоторых странах декабрь-январь. Это обеспечивает более благоприятный ритм труда…» Л.В. Милов.

Комментарий. Это, конечно, верно, за исключением «вообще как-нибудь прожить, продержаться». Мы на нашей территории с суровым климатом обустроили замечательное хозяйство (если не брать за основу описания разорённые социальными вампирами области), чему неоднократно завидовали приезжие Европейцы. В нашем случае это ещё и фактор, ограничивающий способность менее сообразительных и терпеливых осваивать наши территории.

2) Геополитический

Обширная, слабо заселённая территория, не защищённая естественными преградами граница; оторванность (на протяжении почти всей истории) от морей (и, соответственно, от морской торговли); благоприятствующая территориальному единству исторического ядра России речная сеть; промежуточное между Европой и Азией положение русских территорий.

Комментарий. Здесь налицо полное непонимание автора реферата реальной территории расселения русского народа и Азии, как таковой.

По мнению Р. Пайпса, «Россия обладает единственной в своём роде сетью судоходных водных путей, состоящих из больших рек с их многочисленными притоками, соединяющихся между собой удобными волоками…»

Комментарий. Это верно, и по одному этому признаку уникальность России уже обеспечивается. Поэтому меня всегда удивляла тупость стратегов-транспортников, которые пытаются необозримые пространства российских лесов и тундры закатать асфальтом, чтобы потом мучаться головной болью, как такую сеть дорог содержать.

Реальные условия нашей страны требуют принципиально другого подхода к проблеме транспорта. С зимними снегами надо не бороться, а использовать эффект лёгкого скольжения и неограниченной проходимости. С реками надо не бороться, перегораживая их бесчисленными тяжёлыми грузовыми мостами, по ним надо и летом и зимой грузы перемещать, что в несколько раз дешевле, чем автотранспортом.

Так раньше и делали, на том, разумеется, техническом уровне. Если мы построим свою уникальную дешёвую и эффективную транспортную систему в России, то это будет предметом очередной бессильной зависти со стороны Европы и США, а нам принесёт достаток. Причём это не значит, что мы должны стать перевозчиками грузов из Азии в Европу, как говорят Путин с Медведевым. Вот уж чёрта с два. Пусть во Владивостоке русским торговым компаниям продают, а в Калининграде и в Питере покупают с наценкой. Я что-то не видал на нашем рынке африканцев торгующих бананами, которым европейские мореходы транспортные услуги оказали бы за недорого. Об этом можно долго писать, переходим дальше.

3) Конфессиональный (религиозный)

Если рассмотренные выше факторы сформировали тело России, темперамент, навыки и привычки русского народа, то религия – восточное христианство, православие – воспитала их душу.

Комментарий. Стоит ли упоминать о роли греческой религии в уродовании русского духа? Думаю, не стоит, и так понятно. В этом как раз не отличие, а сходство бед России с трагедиями многих, ранее покорённых рабской идеологией народов.

4) Социальной организации

Под воздействием вышеуказанных факторов: природно-климатического, геополитического, религиозного – в России сложилась специфическая социальная организация. Её основные элементы следующие:

а) первичная хозяйственно-социальная ячейка – корпорация (община, артель, товарищество, колхоз, кооператив, концерн и т.д.), а не частнособственническое образование, как на Западе.

Комментарий. Очень примитивный взгляд. Думаю, на Руси в хорошие времена органично сочеталось и общественное, и частное. Просто это разный уровень личной ответственности. Русское общество, в период исследуемый историографами (с 9 века н.э. по наши дни), было фактически обезглавлено, причём несколько раз. От здорового полноценного социального организма, где присутствовал весь спектр отношений, осталась только та самая артельная часть, которую составляли самые малоразвитые члены социального организма. Эту часть и оседлала чуждая паразитическая надстройка.

Какова наглость – перебить всех русских учёных-волхвов, а потом столетиями кричать, что русские не способны к наукам и медицине; перебить князей и лучших управленцев, а потом кричать что русские не способны собой управлять!

б) Государство – не надстройка над гражданским обществом, как в западных странах, а становой хребет, порой даже демиург (творец) гражданского общества.

Комментарий. Замечание, сделанное выше, хорошо объясняет наличие этого демиурга (социального паразита). Пора бы уже разоблачить и эту байку о западном гражданском обществе.

Между обществами Запада и России действительно есть разница. Западные общества – более наивны и чаще покупаются на разводки разного рода «инженеров» нового мирового порядка, демократизаторов разных толков. Там «надстройке над гражданским обществом» не требуется, по большей части, терроризировать население. Оно легко поддаётся обману и доверчиво доится.

В России по-другому. Коренная, встроенная в генетику, практически неуничтожимая народная мудрость и смекалка не даёт житья социальным паразитам. Обмануть реально не получается. Для того, чтобы обуздать такой народ, требуется регулярная кровавая баня. Поэтому, со времени захвата ими власти в нашей стране, всё время существует 2 России, которые живут параллельно и редко пересекаются.

Одна Россия – настоящая, это та, которая в час смертельной опасности проявляет в себе мудрость и отвагу. Она побеждает в войнах, раз за разом поднимает из разрухи страну и устрашает, как своих, так и Западных паразитов мощью и величием.

Иная Россия, которая официально представлена на западе. Это та, которая изо всех сил пытается сосать кровь из народа так же успешно, как и забугорная. Она старается во всём брать пример с Запада, но народ-то другой! Она чувствует глухое необузданное неприятие со стороны собственного народа, постоянную угрозу своему положению. Её это раздражает, и она люто ненавидит тот самый русский дух, который упрямо не даёт ей вести сытую, спокойную жизнь пиявки.

Здесь уместно вспомнить многочисленные жалобы Путина и Медведева на «управляемый» ими народ – он и экономически пассивный, и финансово безграмотный, и политически инертный и прочее, и прочее… Короче, никак не доится!

в) Государственность либо обладает сакральным характером, либо неэффективна («смута»).

Комментарий. Социальным паразитам удаётся эффективно паразитировать народ, только зомбируя его с помощью религии, освящавшей их власть (сакральный характер государства). Как только народ пробуждался от наваждения, он немедленно начинал сбрасывать с себя инородную надстройку («смута»).

г) Государство, общество, личность не разделены, не автономны, как на Западе, а взаимопроницаемы, целостны, соборны.

Комментарий. Здесь проявилась генетически комфортная русскому народу идеология.

д) Государственность опирается на корпорацию служилой знати (дворянство, номенклатура и т.д.). Данная социальная организация отличалась чрезвычайной устойчивостью и, меняя свои формы, а не суть, воссоздавалась после каждого потрясения в российской истории, обеспечивая жизнеспособность русского общества, внутреннее единство его исторического бытия.

Комментарий. Не знаю, как насчёт «жизнеспособности» и «внутреннего единства», но это показывает, насколько крепко социальные паразиты вцепились в свою жертву. Насчёт обеспечения жизнеспособности считаю, что здесь была только цель удержаться во власти.

В целом эти 4 фактора не отражают и половины реальных причин самобытности и своеобразия русской истории, но, к сожалению, таков уровень официальной историографии.

Второй вопрос

Ну, а что касается вопроса о Русском Духе, Русской душе, то это не следует обсуждать с историками и историографами. Официальная наука до этого не доросла и такими понятиями не оперирует. Этому место в культурном самосознании русского народа, и то лишь в оценке, как мы выглядим со стороны.

Но, думаю, что даже в чисто исторической дискуссии нам следует защищать «русскую душу» от грязных намёков. Достаточно показать, что конкретный историк или общественный деятель не является признанным экспертом в области русской и мировой культуры. Свои же личные некомпетентные оценки не следует пропагандировать в рамках научной дискуссии.

Следует сказать, что русская культура (театр, балет, живопись, литература и т.д.) занимает значимое положение в мире. И именно воздействие этой культуры на западные умы породило это выражение – загадочная русская душа.

Нам-то в ней что загадочного? Мы так живём! Можно сказать, это наши внутренние потребности. Вы что, каждый день будете мучаться загадкой: «Как! Мне снова хочется спать! Почему?! Боже мой, как это загадочно!». Этак в психушку загреметь недолго. Люди так не живут.

Вот если кто-то от нашего исконно-русского мировоззрения оторвался, то для него, даже прожившего всю жизнь в России, русская душа непонятна. Для него это загадка. И для человека западной культуры загадка. Именно Западному миру «русский дух» так мозолит глаза, что они периодически публично об этом проговариваются.

Так это не мы, русские, фиксируем наличие загадочной русской души. Фиксируют это сторонние наблюдатели на западе. Вот к ним и вопросы, почему они это фиксируют. Если кто-то с пеной у рта заявляет, что никакой особой «русской души» нет, то нам от этого не плохо, а даже весело. Ведь говорить об этом – значит обвинять в маразме западную культуру.

Нам вот в «западной душе» ничего загадочным не видится. Подлечить кое-что можно бы, если попросят, а так всё понятно.

Ижевск

---
Источник: http://ru-an.info/news_content.php?id=474
---

                   


Есть замечательное правило: если в прошлое выстрелить из пистолета – будущее выстрелит в тебя из пушки. По версиям некоторых современных «деятелей от науки», пишущих книги или статьи на тему истории Древней Руси наши предки, оказывается, были настолько отсталыми дикарями, что жили на болотах, пугали всех прохожих под видом «леших» и прочей «нечисти». А потому, мол, и доблестных подвигов, борьбы с врагом за землю свою у наших предков не было – и была при этом «кучка разрозненных славянских племён, враждовавших друг с другом», как утверждают некоторые «знатоки древности». И бегали наши предки-русичи в одних портках, а то и без оных – именно на это делает упор в одной статье некий современный «археолог». Интересно, а в чём люди в те времена должны были бегать? В джинсах и кроссовках? Хотя, мы и сегодня ходим… в штанах. И в брюках. А женщины в юбках и платьях. Не понимаю, почему в статье о вооружении нужно делать акцент именно на штанах, при этом забывая главное – наличие того или иного вида вооружения у славян, технологию его изготовления, способы применения в бою…

Подобные «исторические сведения», очерняющие или высмеивающие наших прапредков, можно назвать не только идеологической диверсией, но и сочинениями психически нездоровых личностей. К сожалению, подобным примитивным подходом к изучению отечественной истории до сих пор страдают российские псевдоучёные и религиозные деятели с ортодоксальным видением, ведущие отсчет истории Руси – России почему-то с одного, отдельно взятого периода.

Меч как символ

Отставим в сторону всяческие измышления и домыслы на тему истории, а посему спокойно и обстоятельно поведаем нашим уважаемым читателям о том, как русское воинское искусство заставляло трепетать врагов от славянского меча.

Меч – на Руси издревле был привилегированным оружием и носивший его, как правило, имел высокий общественный статус. Меч состоял из широкой, острой с двух сторон полосы, то есть клинка, и из крыжа рукояти, части которой именовались: яблоко, черен и огниво. Каждая плоская сторона клинка называлась «голомень», или «голомя», а острия – «лезвиями». На голоменях делали одну широкую или несколько узких выемок. Клинки изготавливались из стали или железа, меч вкладывался в ножны, обитые кожей или, позднее, бархатом. Ножны делались из железа и иногда украшались золотыми или серебряными насечками. Меч привешивался к поясу при помощи двух колец, расположенных у устья ножен.

Меч – основное оружие русского воина-дружинника, символ княжеской власти и военная эмблема Древней Руси. Русские летописи и другие письменные источники пестрят упоминаниями о мече. Не менее широко представлены мечи и в археологическом материале. Основная масса мечей, как и другого оружия, дошла до нас с X века. Погребения воинов-князей – Игоря, Святослава и Владимира Святославича включали богатый набор оружия и прочего военного снаряжения.
[ Читать полностью... ]