хочу сюди!
 

Славушка

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «честь»

Герої Крут

Проблема всіх громадянських війн у тому, що вони найбільш жорстокі, як це не дивно, але так засвідчує історичний досвід. Жахливих епізодів часів 1918 -1919 років в Україні було безліч, але найбільшого звучання набув саме подвиг під Крутами жменьки хлопчаків, яких десь було коло 30-ти, а вже потім їх подвиг ототожнили з загальною чисельністю всіх загиблих під Крутами.
В чому полягав подвиг цього малого гурту молоденьких безвусих юнаків?
Головною причиною загибелі хлопчаків, які попали в полон, було їх затятість у своїх ідеалах Української Держави! Вони могли приспокійно залишитись в живих, якби в полоні збрехали і сказали, що їх примусово привезли і погрозами погнали битись, що всі вони готові влитись до частин армії Муравйова - їх би залишили живими, тому що такою була масова практика, яку яскраво засвідчив Шолохов у романі "Тихий Дон", де головний герой то з білими проти червоних, а потім легко став з червоними проти білих.
У тому і весь знаковий ДУХОВНИЙ ЧИН героїзму юнаків під Крутами - вони НЕ ЗРАДИЛИ ! Вони не зрадили своїх ідеалів, чим стали тотожні першим християнам-мученикам, які мужньо приймали смерть, бо не зрікались віри в Христа. З жертовних мук одних постала велика сила Християнства, а з жертви юнаків під Крутами постала наша Українська Держава!
Автор нижче наведеного матеріалу якраз цього і не розуміє, тому видумує причину жорстокої смерті юнаків, як і причину їх полону бачить у тому, що хлопчаки заблукали, хоча насправді вони пішли в атаку, свідомо в наступ на ворога! Сили були явно нерівні, що і обумовило трагічну кінцівку: полон і смерть.

Бій під Крутами: про міфи і про правду

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам’ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва.
29 січня 1918 року біля станції Крути на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем, за 120 км від Києва, відбувся бій, який як мало яка подія, досі зазнає чимало спекуляцій.
Мої думки з цього приводу засновані переважно на спогадах учасників бою (Ігор Лоський, Іван Шарий та інші), генерала О. Удовиченка, який приймав звіт після бою тощо. “Дані” ж людей, які були далеко від місця подій якраз і внесли плутанину (наприклад шановний історик Д. Дорошенко та безліч інших). Сприяли тому ж галицькі студенти 1930-х років, які міфологізували подію, творячи з неї новий міф (хоча само по собі це може й не погано). Так ось, розберемося з міфами (і з правдою):
Міф перший. “Триста безвусих, недосвідчених і неозброєних студентів”
Учасників бою з української сторони було близько 600 осіб. Цей факт є доведеним на основі військових звітів. Точніше: “1-а імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацька Військова школа”, яка складалася з 4-х сотень (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин, тобто загалом один курінь (батальйон). Це й була основна частина оборонців Крут. Крім юнаків, які вже перебували на станції Крути о 4 годині ранку 27 січня 1918 року до них приєдналася Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців в числі 115-130 людей. Правда сам курінь ще не був сформований. Це була його перша сотня, що складалася з київських студентів, а 4-та чота (бл. 30 осіб) сотні складалася із школярів, навіть підлітків 14-16 років. Студенти пройшли 7-денний вишкіл і вміли стріляти, а юнаки школи, або “юнкери” вже мали достатній військовий досвід у боях з більшовиками. А. Гончаренко та деякі інші пройшли фронти Першої світової війни.
Комендантом оборони Бахмача і командиром куреня юнацької школи було призначено сотника Аверкія Гончаренка, який пройшов Першу світову війну. Тому не відповідає дійсності міф №2, що боєм керував сотник Омельченко, який опісля помер від поранення в бою. Натомість, загальне керівництво здійснював сотник Аверкій Гончаренко.
Показово, що на з’єднання з наступаючими більшовиками, тобто з тилу проти своїх, з Ніжина виступив український полк ім. Шевченка. І взагалі через непродуману політику Центральної Ради (тодішньої “верховної ради”) у військових та інших питаннях, українська армія була фактично розпущена. Залишилось тільки декілька боєздатних добровільних формувань (полк Січових Стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, та ж Юнацька школа ім. Хмельницького тощо).
3-м міфом є мовляв “різанина”, в якій більшовики добивали беззбройних українських “дітей”. “Брехня як шапка”. Отже, яким був перебіг бою?
Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолений відомим Муравйовим, ішов як на парад, але наштовхнувся на сильний опір юнаків. Бій тривав цілий день в снігу за 20-градусного морозу. Завданням 600 українців було протриматися день. Увечері під загрозою оточення більшовиками та вже згаданим “українським” полком ім. Шевченка з Ніжина, що виступив на з’єднання з наступаючими більшовиками, вирішено відступити з бою на станцію. Організований відступ відбувався холоднокровно уже в темряві. Вояки сіли у потяг на станції і рушили у напрямі Києва, де з’єдналися з Чорними гайдамаками Симона Петлюри і взяли участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі “Арсенал”.
То кого ж розстріляли/закололи багнетами на станції?
Після бою під час перегляду в студентській сотні не виявилося цілої чоти чисельністю 35 людей. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло станції Крути і натрапили на більшовиків, що якраз надійшли. 28-ро студентів було закатовано, їх не розстрілювали, а кололи багнетами (може, щоб не створювати шуму стріляниною), 7 поранених доставили до Харкова, звідки їм вдалося втекти. Серед них, наприклад, був Ігор Лоський, син міністра. Іншому сину міністра, студенту Володимиру Шульгину, не поталанило –  він загинув. Саме цих 28 загиблих і було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків.
Міф №4 – “зрада офіцерів”.
Не відповідає дійсності і звинувачення у зраді старшин (офіцерів), які мовляв “сиділи у вагоні і пиячили, а потім сіли в поїзд і втекли”, не давши всім евакуюватися. Насправді ж із 20-ти старшин загинуло 10, а один помер у шпиталі (сотник Омельченко). Сотник Лощенко навіть виготовив саморобну гармату, яка на дрезині переміщалась вздовж колії, обстрілюючи більшовиків.
Міф №5 – “поразка”.
Постає питання: якщо вояки виконали наказ, і навіть перевиконали його, затримавши ворога замість одного дня на кілька днів, то чого тоді поразка? До того ж втрати більшовиків були більшими.
Отже, втрати української сягали: близько 250 юнаків, одна чета студентів (28 осіб) і 10 старшин, тобто близько 300 осіб із 600 учасників бою – половина.
Втрати більшовиків були значно більшими, що очевидно й викликало лють Муравйова при розправі з полоненими. Інша половина, ті хто не загинули, взяли участь у придушенні більшовицького повстання на заводі “Арсенал” у Києві і у всіх визвольних змаганнях. А окремі учасники бою пізніше опинились на еміграції. Це сотник Модест Семирозум, юнаки Чорпіта, Заквалинський, полковник Лощенко та інші. А сам А. Гончаренко, хоч і наддніпрянець, був сотником у Дивізії “Галичина” під час Другої світової…
Ворога було затримано, виграно дорогоцінний час на переговорах у Бресті, придушено більшовицьке повстання в Києві, вчасно евакуйовано державні установи перед наступом більшовиків.
Це дозволяє нам характеризувати бій під Крутами як перемогу українців.

Андрій Ребрик

Більше є тут: http://spavedfront.io.ua/s105209/doli_geroev_krut

Вони не зрадили - вони співали гімн України. Хоч це, можливо, й частина легенди. На сайті http://kruty.org.ua/ зібрані спогади очевидців, учасників бою і більше чи менше причетних. Багато вартісної інформації.

92%, 45 голосів

8%, 4 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Смажена яєчня в Україні вартістю у...




Активістку, що смажила яєчню на Вічному вогні, випустили на підписку про невиїзд

Активістку Анну Сінькову, яку було затримано за приготування яєчні на Вічному вогні у грудні 2010 року, звільнено на підписку про невиїзд. Про це у своєму блозі пише журналістка Олена Білозерська.
На сьогоднішньому засіданні суду прокурори заявили клопотання про об'єднання справи Сінькової зі справою Донець — іншої дівчини, яка підозрюється у смаженні разом з нею яєчні. Знову було заявлено клопотання захисту про взяття Сінькової на поруки народних депутатів, обласних депутатів і громадських організацій.
Засідання суду продовжиться о 14:00. Суддя - Родіон Кірєєв.
Як повідомлялося, 20 червня троє молодих людей на знак протесту проти «свавілля влади і чиновників» готували яєчню на Вічному вогні у київському Парку Слави. Таким чином вони висловили підтримку активістці «Братства» Ганні Сіньковій, яка у грудні минулого року здійснила подібний вчинок і перебувала під вартою до 30 червня.
Нагадаємо, 16 грудня двоє інспекторів патрульної служби помітили чотирьох невідомих, які намагалися приготувати яєчню і сосиски на Вічному вогні, при цьому свої дії фіксували на відеокамеру.
22 грудня слідчий відділ Печерського райуправління міліції порушив кримінальну справу за статтею «хуліганство» проти дівчини, яка брала участь у смаженні яєчні на Вічному вогні в Києві.
http://news.dt.ua/articles/83595

Богдан Рясне
Які ж "розумні"-зарозумілі коменти тут зібрало товариство рускоє, що і відповідати немає що і кому.
Відповім невідомому читачу: на символічному вогні смажилась символічна яєчня як знак протесту до влади, а не знак наруги над полеглими. Влада яко шанує мертвих і брутально не шанує ще живих, за яких "щасливе мирне життя" ці герої і погинули. Що тут не зрозуміло?
Три місяці тримати людину в тюрмі за протестну акцію означає тільки одне - влада дійсно боїться.
Я особисто щиро здивований тою бадьорістю духу, яку демонструє дівчина після перебування за гратами - приклад мужності багатьом чоловікам, які тільки патякати здатні.
Молодець Ганна Сінькова! Так і треба! Тому що ми:
Не випрошуємо - вимагаємо! Свого - не чужого!
Знайте: українці - не раби! Не корились зайдам і коритись не будуть!

http://video.i.ua/user/2513455/29281/297203/
відео по темі

За яєчню на вічному вогні затримано двох хлопців

У п’ятницю, 1 липня 2011 року у Києві було затримано виконувача обов’язки прес-секретаря Київської міської організації партії «Свобода» Кирила Бабенцова та активіста «Чорного комітету» Богдана Тицького, повідомляє прес-служба партії.
Хлопців затримано як підозрюваних у справі щодо другого смаження яєчні на вічному вогні у київському Парку слави 21 червня 2011 року.
За повідомленням Олени Білозерської у її блозі, 1 липня близько 14:00 у хлопців були проведені обшуки, вилучено комп'ютери і всю оргтехніку, вилучили навіть сковорідки з кухні і одяг. Після обшуку їх доставили до райвідділку. До них не допускали адвокатів та батьків.
Адвокат Кирила Бабенцова «свободівець» Олег Бондарчук повідомив, що з приводу смаження яєчні на вічному вогні створена слідча група. Її керівником є слідчий Печерського РУГУ МВС Дмитро Цуркан. Також адвокат повідомив, що, за словами заступника начальника Печерського РУГУ МВС, проти К.Бабенцова вже порушено кримінальну справу. Однак міліціонер відмовився показати справу адвокату.
О.Бондарчук у коментарі О. Білозерській зазначив: «У хлопця поки що статус підозрюваного, він затриманий на 72 години. Чи буде слідчий просити про запобіжний захід у вигляді взяття під варту — він сказав, вони ще не вирішили. Ми з Сидором Кізіним через чергову частину подали заяву про негайний допуск нас до зустрічі з нашими підзахисними. Звісно, ніхто її не задовольнив».
О.Бондарчук підтвердив, що все сказане про К.Бабенцова стосується і Б.Тицького. Був ще третій затриманий хлопець, його, за словами пана О.Бондарчука, допитали і відпустили.
Нагадаємо, що 30 червня, Ганну Сінькову, яку 3 місяці утримували у СІЗО за смаження яєчні на вічному вогні, випустили з-під варти.
http://news.dt.ua/articles/83755

Богдан Рясне
Відверто кажучи я не дуже тішусь з подібних акцій громадської непокори над різними некрополями у Києві чи Львові, але тримати три місяці дівчину за подібне правопорушення - це огидно щодо дій наших умовно названих "правоохоронців", які зумисно акції громадської непокори і протесту кваліфікують як акти вандалізму і наруги, що є дуже і дуже різні речі. Тому допоки влада буде застрашувати нас дурістю застосування репресій - я за подібні вчинки громадянського протесту і супротиву.
До речі, підривників справжніх не знайдено ні в Запоріжжі, ні в Макіївці - все покрито туманом, який розвіють нові вибухи. Дуже небезпечний шлях обирає для себе теперішня влада: ремікс Помаранчової скорше всього мирним не буде... 

88%, 28 голосів

6%, 2 голоси

6%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Я не міг залишатися байдужим - тому і пішов воювати

Доброволець з Чернівців Сергій Козак вже довгий час перебуває в госпіталі. Чи приживеться його ліва нога, яку київські хірурги пришили, покаже тільки час.



Я не міг залишатися байдужим - тому і пішов воювати.

У мене як раз дружина народжувала другу дитину 23-го березня. Прийняв пологи в лікарні, побачив, що все нормально. А 25-го березня я поїхав на полігон.

В армії нас колись вчили, що все, чого не вистачає, солдат повинен знайти собі сам. Хоча це було давно, але можу сказати, що там нас раз і на все життя підготували.

Може бути, тому, коли побачив війну, сприйняв її нормально. А, може бути, я просто така людина.

Мене відправили у 95-ю бригаду, у другий батальйон. Ми воювали в групі оперативного реагування. Нашим завданням було конвої. Іноді потрібно було виводити якусь групу розвідки, яка потрапила в оточення. Перші жертви у зоні АТО були з нашої роти і мінометної батареї.

Поранення отримав, коли потрапили в засідку, повертаючись зі Слов'янська. У селі Долина. Засідка була досить професійна, продумана. Але так вже вийшло, що ми теж вміємо все продумати. Коли я помітив, що ціляться в нас, почав стріляти. Кулемет у нас був направлений в іншу сторону, а часу його розгортати не було. Першим точним і вдалим пострілом противника з РПГ-26 пробив броню і відірвало ногу мені і водієві. Після чого ми ще 20 хвилин продовжували вести бій. Я стояв на сидіння обличчям у бік пострілів, спирався більшою мірою на праву ногу і думав, що вона обпалена. Ліву просто не відчував. Присів, щоб дістати черговий магазин. Коли піднімався, зрозумів що з лівою ногою щось не так, тому що не можу на неї стати. Але встав і продовжив бій. Коли закінчили, посвітив на ногу, побачив, що вона вже зажгутована кимось із хлопців, а нижня частина лежить збоку, тримається тільки на шматку шкіри. Подумав : "слава Богу, що не праву".

Попросив хлопців, щоб вони знайшли мій рюкзачок. Засунув ногу туди і прив'язав до другої частини вище коліна.

Чисто інстинктивно подумав, що кину в рюкзак, а там розберуться, що з нею зробити. Мене накололи буторфанолом. Потім передзвонив командиру роти, повідомив про те, що ми потрапили в засідку. Повідомив про місце дислокації і про те, що нам вдалося відбитися.

Пришивали мені ногу в Харкові лікарі з київського госпіталю. Вони-то і вирішили, що нога має право на життя. Ось поки і живе. Коли привезли в Київ, думали, що доведеться все ж відрізати. Незважаючи на те, що операції були кожен день, хірурги - молодці, боролися, щоб її врятувати. Сміюся тепер, що вони пришивають непришиваемое... Хоча прогнозів і зараз немає ніяких, тому що там тільки один робочий посудину. Ще чекають операції, і ніхто не знає, як вона відреагує.

Ніжка тепер у мене - сепаратистка, хоча за кермом їжджу. Ось в Житомир їздив проводити нашу 95-шу бригаду, і на могилу до старшому лейтенанту Віталіку. Він загинув одним з перших.

На війні ніколи ловити враження. Вражень отримую набагато більше в госпіталі, коли бачу двадцятирічних покалічених хлопців.

За них мені страшно, а за себе боятися не виходить. Важко, коли їх, молодих пацанів, вбивають, або коли вони залишаються каліками. Адже там, на сході, їх ще дуже багато залишилося. Переживаю. Хочу, щоб вони всі звідти повернулися швидше і цілими.

Солдати - всі різні. Є такі, кому дійсно страшно, а є й такі, які під час перестрілки анекдоти розповідали. Коли Я це побачив, спочатку подумав, що у людей істерика, тому що катаються по землі, а це вони від сміху.

Текст і фото: Віка Ясінська, Цензор.НЕТ

http://censor.net.ua/resonance/305131/ya_slojil_svoyu_nogu_v_ryukzak_i_prodoljil_boyi


96%, 26 голосів

4%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 16



Подорож додому
Вітаю усіх... Час плине, люди змінюються... Хоча не завжди й не за будь-яких обставин. Деякі життєві пригоди здаються або ж подібними, або ж неймовірно ірраціональними... Що ж, сподіваюся, що ця оповідка викличе у Вас гарний настрій та дозволить хоча б трішки відволіктися від повсякдення. 
Приємного читання!

       Сер Гуіл, лицар Круглого Столу та лорд Манору на Вікхемі-при-Зеленій пустощі-коло-Стратфорду, саме їхав з Камелоту, коли він поглянув униз і побачив, що під ним була корова. Він зліз і покликав свого піхотинця, Джефа. 

       "Джефе, хороший чоловіче, я, здається, їду на корові, а не на моєму вірному коні". 

       Джеф теж це бачив. Він не міг говорити, оскільки захекавшись намагався йти в ногу, а також намагався втриматися від голосного сміху. Останнє напевно мало б своїм наслідком те, що його голова втрапила б на плаху. 

       "Так, мій лорде, це дійсно виглядає саме так", Джеф, нарешті, спромігся хоча б щось вимовити. 

       "І все ж, мій добрий друже, я знаю напевне, що залишив Камелот саме на коні". 

       "Так, сер Гуіл, саме так Ви й вчинили. Це не викликає сумнівів". 

       "Чи можеш ти пояснити, як я опинився верхи на корові?" 

       "Ну, можливо, відьма зурочила Вас й перетворила коня в корову". 

       Сер Гуіл поділяв цю думку. Вона видавалася цілком логічною. Відьми робили подібні речі. Це як хоббі. Однак, він не хотів аби звичайний піхотинець спромігся показати себе розумнішим порівняно з ним. 

       "Ні, я гадаю, й це можливо, що було зурочено нас обох аби змусити нас думати, що я верхи на корові. Я вважаю, що корова, котру ми бачимо, або ж, скоріше, думаємо, що ми бачимо, досі є моїм вірним конем. Ось що я думаю. Чи згодний ти? " 

       Звичайно ж, ні. Чому б відьмі зачаровувати піхотинця? Те, що лицар їде на корові, жодним чином не впливає на життя піхотинця. Ні, тоді це була б дурна ідея. 

       "Так, мій лорде, я гадаю, що Ви кажете цілком вірно". 

       "Так. Я вважаю, що я правий. Ні, відьмі не перехитрити мене. Рушаймо". 

       Сер Гуіл під'їздив до Манору і завважив селян, власних селян, котрі дивилися у протилежний від нього бік. Він мав би поговорити з ними про це. Коли він під'їздив до маєтку, то почув мукання, що долинало від кріпаків. Він вирішив, що й справді поспілкується з ними з цього приводу. 

       Сер Гуіл був першим ковбоєм.
За оригінальний текст оповідки хочу висловити вдячність


© Don Roble, 2000-03
Тім:
 - Рушайте... Але... Рушайте лишень якщо ви люди мужні. Вхід до цієї печери охороняє істота лиха, настільки  жорстока, що жодна людина, котра боролася з нею, не лишилася серед живих.
 Кістки не менш аніж п'ятдесяти чоловіків лежать розкидані у його лігві.
 Так, мужні лицарі, якщо
ви маєте сумніви щодо Вашої сміливості й вашої сили, не йдіть далі, сама смерть чекає на усіх вас зі страхітливими, великими, загостреними зубами.
Король Артур:
 Що за ексцентричний виступ.
Як на мене, доволі промовистий скетч з шоу Монті Пайтона. Чимало людей, чимало справ. Усі ми робимо щось, що в подальшому тією чи іншою мірою відобразиться у житті, самій долі. Чи є тут закономірності, чи є тут втілення ідеалу... Хто знає... Певно, відповідь в кожного буде своя.
За цей цікавий малюнок та можливість його використання при оформленні замітки хочу висловити вдячність його автору, а за тим й застільникові Круглого столу (4s) bigO914.


88%, 23 голоси

8%, 2 голоси

4%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

«Остановить российскую агрессию!»

«Остановить российскую агрессию!»


Заявление Конгресса интеллигенции РФ против войны, самоизоляции России и реставрации тоталитаризма
05.09.2014


Граждане, Отечество в опасности — наши танки на чужой земле!

Александр Галич, 1968 год

 

Все больше и больше достоверных сведений о нахождении войск Российской Федерации на территории Украины и их участии в боевых действиях.

Все больше и больше тайных, анонимных захоронений российских граждан, военнослужащих, погибших на территории Украины, — позорных и оскорбительных.

Сегодня на нас, гражданах России, лежит ответственность за будущее. Мы допустили к власти политический режим, развернувший агрессию, и мы должны сделать все возможное, чтобы остановить третью мировую войну, пролог к которой, возможно, уже сегодня разыгрывается в Украине. Конгресс интеллигенции возник на волне протестов против аннексии Крыма. К сожалению, наши худшие ожидания подтвердились.

Сотни российских общественных деятелей, общественных и политических организаций уже заявили об антивоенной позиции. Поддерживая антивоенное обращение к президенту РФ международного общества «Мемориал», Конгресс интеллигенции требует:

    от президента России — немедленно прекратить агрессию против Украины;

     от властей России — расследовать случаи насилия и запугивания гражданских лиц- участников антивоенного движения и родственников погибших и пропавших военнослужащих;

    от руководства федеральных телевизионных каналов — прекратить агрессивную, сеющую ненависть между народами пропаганду, направленную против Украины и стран Запада; предоставить эфирное время для изложения альтернативной позиции по поводу событий в Украине.

    Конгресс интеллигенции призывает граждан России поддержать антивоенные акции и инициативы, сплотиться в широкое антивоенное движение.

Предлагаем подписать данное заявление участникам Конгресса интеллигенции и всем, кто разделяет нашу позицию.


Людмила Алексеева, правозащитник

Людмила Улицкая, писатель

Лев Пономарев, правозащитник

Андрей Макаревич, рок-музыкант, поэт

Владимир Войнович, писатель

Лия Ахеджакова, актриса театра и кино

Валерий Борщев, правозащитник

Леонид Гозман, общественный деятель

Гарри Бардин, аниматор

Игорь Яковенко, журналист, общественный деятель

Олег Дорман, кинорежиссер

Анатолий Вершик, российский математик, доктор наук

Владимир Мирзоев, режиссер театра и кино, сценограф

Андрей Смирнов, актер театра и кино, режиссер

Оксана Мысина, актриса, режиссер, рок-певица

Алексей Симонов, писатель, кинорежиссер, правозащитник

Олег Орлов, правозащитник

Георгий Сатаров, общественный деятель

Андрей Зубов, историк

Андрей Пионтковский, политолог, журналист

Леонид Никитинский, журналист

Ирена Лесневская, общественный деятель

Виктор Шендерович, писатель, журналист

Игорь Иртеньев, поэт

Лев Рубинштейн, поэт, публицист

Лев Тимофеев, публицист, общественный деятель

Сергей Гандлевский, поэт

Борис Соколов, публицист, историк

На 22:54 05.09.2014 Заявление подписали 1828 человек

https://nowarcongress.com/petitions/199/

100%, 22 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Ни слова лжи!

Анатолий Мозжухин

НИ СЛОВА ЛЖИ! (из книги "Власть")

          Умный человек может вполне прожить, не обманывая никого ни при каких обстоятельствах. Что это ему дает? Самоуважение, честь и достоинство, уверенность и покой. Вас никто не сможет уличить во лжи, подловить на обмане, упрекнуть или опозорить. Вы застрахованы от многих неприятностей, сопровождающих людей лживых, жизни которых не позавидуешь. 

          Бывают ситуации, когда правдивая информация может навредить говорящему. Например, чужая тайна, выданная вами, может испортить отношения с человеком, который доверил ее вам, при этом ему тоже, наверное, будет плохо, не зря же он скрытничал. Бывает ложь во спасение, когда человеку с панической психикой не говорят правду о его болезни, скрывают ее и даже лгут, оберегая его психику от предвидимой неблагоприятной реакции.

          Но во всех случаях, даже когда вам стыдно признаться в собственном дурном поступке, не лгите. Можно не сказать правду, но и не солгать при этом, в тех случаях, когда вы не решаетесь, боитесь в данный момент признаться в чем-то, не украшающем вас. Тогда сделайте это позже, но не тяните. Подумайте, наберитесь сил, ума и обязательно покайтесь, вас поймут, и будут уважать еще больше за мужество и честность. Вы снимите с себя страх возможного разоблачения, с которым многие бесхарактерные люди живут и мучаются, осознавая собственное ничтожество.  

          Не скрывайте ничего от близких и друзей, живите открытой жизнью. Если о вас знают всё, то смогут и помочь, когда надо, даже без вашей просьбы. Разумеется, откровенная жизнь предусматривает, что вы живете правильной, добродетельной жизнью, что вам есть, чем гордиться и нечего стыдиться. Иначе жить вообще не стоит, не то что мечтать о счастье.

Бессменный часовой крепости Осовец

Солдат, простоявший в карауле бессменно девять лет, остался верен присяге...


Генерал-майор Бржозовский покинул опустевшую крепость последним. Он подошел к расположившейся в полукилометре от крепости группе саперов. Царило тягостное молчание. Последний раз, посмотрев на свою полуразрушенную, осиротевшую, но непобедимою крепость, комендант Бржозовский сам повернул ручку. Целую вечность бежал по кабелю электрический ток. Наконец, раздался страшный грохот, под ногами затряслась земля и в небо взметнулись фонтаны земли вперемешку с кусками железобетона. Осовец - умер, но не сдался!

Так завершилась более чем полугодовая героическая оборона крепости Осовец.

ГАРНИЗОН УШЕЛ, ЧАСОВОЙ ОСТАЛСЯ...

К августу 1915 года в связи с изменениями на Западном фронте, стратегическая необходимость в обороне крепости потеряла всякий смысл. В связи с этим верховным командованием русской армии было принято решение прекратить оборонительные бои и эвакуировать гарнизон крепости. Но в ней и в окружавших ее фортах находились многочисленные армейские склады, и надо было сделать все, чтобы запасы, хранившиеся там, не попали в руки врага.

18 августа 1915 г началась эвакуация гарнизона, которая проходила без паники, в соответствии с планами. Эвакуация крепости - тоже пример героизма. Потому как вывозить все из крепости пришлось по ночам, днем шоссе было непроходимо: его беспрестанно бомбили немецкие аэропланы. Не хватало лошадей, и орудии приходилось тащить в ручную и каждое орудие тянули на лямках 30-50 человек. Все, что невозможно было вывезти, а также уцелевшие укрепления, которые противник мог бы использовать в своих интересах, были взорваны саперами. Вывод войск из крепости закончился 22 августа и лишь несколько дней спустя немцы решились занять развалины.

В 1918 году руины героической крепости стали частью независимой Польши. Начиная с 20-х годов, польское руководство включило Осовец в свою систему оборонных укреплений. Началось полномасштабное восстановление и реконструкция крепости. Было проведено восстановление казарм, а также разборка завалов, мешающих дальнейшему ходу работ.

При разборе завалов, около одного из фортов, солдаты наткнулись на каменный свод подземного тоннеля. Работа пошла с азартом и уже довольно быстро была пробита широкая дыра. Подбадриваемый товарищами в зияющую темноту спустился унтер-офицер. Торящий факел вырвал из кромешной тьмы сырую старую кладку и куски штукатурки под ногами.

И тогда произошло нечто невероятное.

Прежде чем унтер-офицер успел сделать несколько шагов, откуда-то из темной глубины тоннеля гулко прогремел твердый и грозный окрик:
-Стой! Кто идет?

Унтер остолбенел. - Матка Боска, - перекрестился солдат и рванул наверх.

И как полагается, на верху, он получил должную взбучку от офицера за трусость и глупые выдумки. Приказав унтеру следовать за ним, офицер сам спустился в подземелье. И снова, едва лишь поляки двинулись по сырому и темному тоннелю, откуда-то спереди, из непроницаемо-черной мглы так же грозно и требовательно прозвучал окрик:
-Стой! Кто идет?



Вслед за тем в наступившей тишине явственно лязгнул затвор винтовки. Инстинктивно солдат спрятался за спину офицера. Подумав и справедливо рассудив, что нечистая сила вряд ли стала бы вооружаться винтовкой, офицер, хорошо говоривший по-русски, окликнул невидимого солдата и объяснил, кто он и зачем пришел. В конце он спросил, кто его таинственный собеседник и что делает под землей.

Поляк ожидал всего, но только не такого ответа:
- Я, часовой, и поставлен сюда, охранять склад.

Сознание офицера отказывалось воспринять такой простой ответ. Но, все же взяв себя в руки, он продолжил переговоры.
- Могу я подойти, - взволновано спросил поляк.
- Нет! - сурово раздалось из темноты. - Я не могу допустить никого в подземелье, пока меня не сменят на посту.

Тогда ошеломленный офицер спросил, знает ли часовой, сколько времени он пробыл здесь, под землей.
- Да, знаю, - последовал ответ. - Я заступил на пост девять лет назад, в августе тысяча девятьсот пятнадцатого года. Это казалось сном, нелепой фантазией, но там, во мраке тоннеля, был живой человек, русский солдат, простоявший в карауле бессменно девять лет. И что невероятнее всего, он не бросился к людям, возможно врагам, но все же, людям общества с которыми он был лишен целых девять лет, с отчаянной мольбой выпустить его из страшного заточения. Нет, он остался верен присяге и воинскому долгу и был готов защищать вверенный ему пост до конца. Неся свою службу в строгом соответствии с воинским уставом, часовой заявил, что его может снять с поста только разводящий, а если его нет, то «государь император».



ОСВОБОЖДЕНИЕ

Начались долгие переговоры. Часовому объяснили, что произошло на земле за эти девять лет, рассказали, что царской армии, в которой он служил, уже не существует. Нет даже самого царя, не говоря уже о разводящем. А территория, которую он охраняет, теперь принадлежит Польше. После продолжительного молчания солдат спросил, кто в Польше главный, и, узнав, что президент, потребовал его приказа. Лишь когда ему прочитали телеграмму Пилсудского, часовой согласился оставить свой пост.

Польские солдаты помогли ему выбраться наверх, на летнюю, залитую ярким солнцем землю. Но, прежде чем они успели рассмотреть этого человека, часовой громко закричал, закрывая лицо руками. Лишь тогда поляки вспомнили, что он провел девять лет в полной темноте и что надо было завязать ему глаза, перед тем как вывести наружу. Теперь было уже поздно - отвыкший от солнечного света солдат ослеп.

Его кое-как успокоили, пообещав показать хорошим врачам. Тесно обступив его, польские солдаты с почтительным удивлением разглядывали этого необычного часового.

Густые темные волосы длинными, грязными космами падали ему на плечи и на спину, спускались ниже пояса. Широкая черная борода спадала до колен, и на заросшем волосами лице лишь выделялись уже незрячие глаза. Но этот подземный Робинзон был одет в добротную шинель с погонами, и на ногах у него были почти новые сапоги. Кто-то из солдат обратил внимание на винтовку часового, и офицер взял ее из рук русского, хотя тот с явной неохотой расстался с оружием. Обмениваясь удивленными возгласами и качая головами, поляки рассматривали эту винтовку.

То была обычная русская трехлинейка образца 1891 года. Удивительным был только ее вид. Казалось, будто ее всего несколько минут назад взяли из пирамиды в образцовой солдатской казарме: она была тщательно вычищена, а затвор и ствол заботливо смазаны маслом. В таком же порядке оказались и обоймы с патронами в подсумке на поясе часового. Патроны тоже блестели от смазки, и по числу их было ровно столько, сколько выдал их солдату караульный начальник девять лет назад, при заступлении на пост. Польский офицер полюбопытствовал, чем смазывал солдат свое оружие.

- Я ел консервы, которые хранятся на складе, - ответил тот, - а маслом смазывал винтовку и патроны.

И солдат рассказал откопавшим его полякам историю своей девятилетней жизни под землей.

ИСТОРИЯ ЗАТОЧЕНИЯ

В день, когда был взорван вход в склад, он стоял на посту в подземном тоннеле.

Видимо, саперы очень торопились, чтобы вложиться в график и, когда все было готово к взрыву, никто не спустился вниз проверить, не осталось ли в складе людей. В спешке эвакуации, вероятно, забыл об этом подземном посту и караульный начальник.

А часовой, исправно неся службу, терпеливо ожидал смены, стоя, как положено, с винтовкой к ноге в сырой полутьме каземата и поглядывая туда, где неподалеку от него, сквозь наклонную входную штольню подземелья, скупо сочился свет веселого солнечного дня. Иногда до него чуть слышно доносились голоса саперов, закладывающих у входа взрывчатку. Потом наступила полная тишина, смена задерживалась, но часовой спокойно ждал.

И вдруг там, откуда лился солнечный свет, раздался глухой сильный удар, больно отозвавшийся в ушах, землю под ногами солдата резко встряхнуло, и сразу же все вокруг окутала непроглядная, густая тьма.

Придя в себя, солдат осознал всю тяжесть происшедшего, но отчаяние, естественное в таких ситуациях, ему удалось побороть, хотя и не сразу. Как бы то не было, но жизнь продолжается и часовой, прежде всего, стал знакомиться со своим подземным жильем. А жильем его, по счастливой случайности, оказался большой интендантский склад. В котором были большие запасы сухарей, консервов и других самых разнообразных продуктов. Если бы вместе с часовым тут, под землей, очутилась вся его рота, то и тогда этого хватило бы на много лет. Можно было не опасаться - смерть от голода не грозила ему. Здесь даже оказалось солдатское успокоительное - махорка. А спички и большое количество стеариновых свечей позволяли разогнать гнетущую тьму.

Тут была и вода. Стены подземного склада всегда были влажными, и кое-где на полу под ногами хлюпали, лужи. Значит, и жажда не угрожала солдату. Сквозь какие-то невидимые поры земли в склад проникал воздух, и дышать можно было без труда.

А потом забытый часовой обнаружил, что в одном месте в своде тоннеля пробита узкая и длинная вентиляционная шахта, выходящая на поверхность земли. Это отверстие, по счастью, осталось не совсем засыпанным, и сквозь него вверху брезжил мутный дневной свет. Итак, у подземного Робинзона было все необходимое, чтобы поддерживать свою жизнь неограниченно долгое время. Оставалось только ждать и надеяться, что рано или поздно русская армия возвратится в Осовец и тогда засыпанный склад раскопают, а он снова вернется к жизни, к людям. Но в мечтах об этом он, наверно, никогда не думал, что пройдет столько лет, прежде чем наступит день его освобождения.

Остается загадкой, как коротал девять лет одиночества этот человек, как он сохранил свой рассудок и не забыл человеческую речь. Ведь даже у Робинзона, которому одиночество было невыносимо и чуть его не сломало, было больше надежды на спасение, залитый солнцем остров и Пятница.

Однако и в подземной жизни были свои события, нарушавшие однообразное течение времени и подвергавшие стойкого солдата нелегким испытаниям.

Вы помните, что на складе хранились огромные запасы стеариновых свечей, и первые четыре года солдат мог освещать свое подземелье. Но однажды горящая свеча вызвала пожар, и, когда часовой проснулся, задыхаясь в густом дыму, склад был охвачен пламенем. Ему пришлось вести отчаянную борьбу с огнем. В конце концов, обожженный и задыхающийся, он все же сумел потушить пожар, но при этом сгорели оставшиеся запасы свечей и спичек, и отныне он был обречен на вечную темноту.

А потом ему пришлось начать настоящую войну, трудную, упорную и изнурительно долгую. Он оказался не единственным живым обитателем подземелья - на складе водились крысы. Сначала он даже обрадовался тому, что здесь, кроме него, были другие живые существа, пусть и бессловесные. Но мирное сосуществование длилось не долго, крысы плодились с такой ужасающей быстротой и вели себя так дерзко, что вскоре возникла опасность не только для складских запасов, но и для человека. Тогда солдат начал войну против крыс.

В непроницаемой темноте подземелья борьба человека с быстрыми, проворными умными хищниками была изматывающей и трудной. Но человек, вооруженный штыком и смекалкой, научился различать своих невидимых врагов по шороху, по запаху, невольно развивая в себе острое чутье животного, и ловко подстерегал крыс, убивал их десятками и сотнями. Но они плодились еще быстрее, и эта война, становясь все более упорной, продолжалась в течение всех девяти лет, вплоть до того дня, когда солдат вышел наверх.

КАЛЕНДАРЬ

Как и у Робинзона, у подземного часового тоже был свой календарь. Каждый день, когда наверху, в узком отверстии вентиляционной шахты, угасал бледный лучик света, солдат делал на стене подземного тоннеля зарубку, обозначающую прошедший день. Он вел счет даже дням недели, и в воекресенье зарубка на стене была длиннее других.

А когда наступала суббота, он, как подобает истому русскому солдату, свято соблюдал армейский «банный день». Конечно, он не мог помыться - в ямах-колодцах, которые он вырыл ножом и штыком в полу подземелья, за день набиралось совсем немного воды, и ее хватало только для питья. Его еженедельная «баня» состояла в том, что он шел в отделение склада, где хранилось обмундирование, и брал из тюка чистую пару солдатского белья и новые портянки.

Он надевал свежую сорочку и кальсоны и, аккуратно сложив свое грязное белье, клал его отдельной стопой у стены каземата. Эта стопа, растущая с каждой неделей, и была его календарем, где четыре пары грязного белья обозначали месяц, а пятьдесят две пары - год подземной жизни. Когда настал день его освобождения, в этом своеобразном календаре, который уже разросся до нескольких стоп, накопилось больше четырехсот пятидесяти пар грязного белья.

Вот почему часовой так уверенно ответил на вопрос польского офицера, сколько времени он провел под землей.



СЛЕПОЙ ГЕРОЙ

Такую историю о девятилетней жизни в подземелье поведал бессменный часовой откопавшим его полякам. Затворника привели в порядок и отвезли в Варшаву. Там осмотревшие его врачи установили, что он ослеп навсегда. Жадные на сенсации журналисты не могли проигнорировать такое событие, и вскоре история о забытом постовом появилась на страницах польских газет. И, по словам бывших польских солдат, когда офицеры, читали эту заметку то, говорили им: - Учитесь, как надо нести воинскую службу, у этого храброго русского солдата.

Солдату предложили остаться в Польше, но он нетерпеливо рвался на родину, хотя родина его была уже не та, и называлась по-другому. Советский союз встретил солдата царской армии более чем скромно. И подвиг его остался не воспетым, поскольку не было, по мнению идеологов новой страны, места подвигам в царской армии. Ведь только советский человек мог совершать подвиг. Реальный подвиг реального человека превратился в легенду. В легенду, которая не сохранила главного - имени героя.

Совершенно секретно №12(290) 2010 Ярослав СКИБА

Чи вам не остогидло бути худобою, менти?

Особисто я вже навчився обминати зайве спілкування з органами так званого "правопорядку" України, але тему цю не попускаю, тому що вона небезпечна для нашого життя як зараз, так і на майбутнє.
Чому я з недовірою ставлюсь до наших правоохоронців? Тому що вони охоронці бог знає чого, але не правопорядку. І що найстрашніше: себе українські правоохоронці рахують поза законом, тобто їм можна закони порушувати - їм прощено все наперед. І їх родичам, і їх друзям, і взагалі кому їм закортить заступитись. Прикладів кричущих злочинів правоохоронців, які хитро прикривають та закривають інші їх "товарищи по ксиве" безкінечна кількість. І я чудово розумію причину такого стану: оплата українських правоохоронців і соціальний захист є дико мізерними, тому вони і придумали дружно собі таку мульку, що грошей у нас мало, але зате ми, правоохоронці, поза законом! Нам можна все! Окрім моментів, коли "своя своїх не познаша": коли п'яний прокурор зніс насмерть постових даїшників, які, до речі, не раз бачили його нетверезим за кермом і не зачіпали, - тільки тоді  цього прокурора покарали суворо. А простих людей давити можна. Ось збив нещодавно мент автом жінку і поніс  за те "страшне покарання" - штраф у 225 гривень.
Як на мене, подібний стан речей надзвичайно тривожний: коли люди в своїй масі остерігаються правоохоронців не менше, аніж справжніх бандитів і злодіїв. Такою є фактична ситуація, при тому що я знаю велику кількість цілком порядних і нормальних чоловіків, які працюють в правоохоронних структурах, але... Якщо бардак є запрограмованим структурно - окремій людині його не пересилити.
Простий приклад: у нас у Львові прийнято постанову, що маршутки повинні робити посадку і висадку тільки на зупинках, або їх водіїв будуть штрафувати і штрафують повсякчас. Бардаковість ситуації у тому, що постанову у міськвиконкомі прийняти зуміли, а облаштувати зупинки - ні. Тому і водії зупиняються де завгодно, і пасажири зупиняють маршутки де завгодно, а міліція успішно працює по виписуванню штрафів - план перевиконують, золоті наші охоронці, аж шуршить купюра за купюрою. Ось тільки порядку від того не більшає. Тому що правоохоронцям він і не потрібен: якщо буде порядок, то як вони гроші будуть заробляти. Я вже багато разів звертав увагу на актуальну проблему оцінки роботи правоохоронних структур за здеградованою радянською методою "від виробітку": скільки злочинців затримано і злочинів розкрито. Одним словом міліція перша, хто зацікавлена в існування злочинності, як це не дико звучить. І прокуратура, і судді, і адвокати, і вся інша правоохоронна наволоч зацікавлена у існуванні і створенні чим більшої злочинної ситуації в суспільстві!
І це не смішно аж ніяк! Хоч і хочеться сказати: "Як це не смішно звучить, але правоохоронці України продукують злочинність, а не поборюють!" І вже тим паче ніколи її не ліквідують при такому трактуванні своїх обов'язків як репресію за злочин, а не наведення правового порядку в суспільстві.
Шановне суспільство України - громадяни нашої держави, якщо ми хочемо нормально жити, то потрібно всім чітко зрозуміти, що обов'язком держави як соціальної інституції є захистити вас, ваше здоров'я і життя, ваше житло і майно, ваших рідних від різних злочинних посягань! ЗАХИСТИТИ! Для того й існує весь так званий силовий апарат держави з гордою назвою "правоохоронні органи". Бо якщо злочин відбувся - держава вже не виконала своїх функцій! Жертві розбійного нападу, побиття, згвалтування, не кажучи про каліцтво або й вбивство, - не дуже потішить і найлютіша покара злочинця. Кожній людині куди важливіше бути так захищеним, щоб ні за яких обставин не стати жертвою злочинних посягань! Особливо жертвою свідомо спланованого злочину!
Ось що головне нам всім потрібно зрозуміти: гарні правоохоронці упереджують злочини, а погані - звітують про розкриття злочинів, що відбулись, причому за часту це розкриття є сфальшованим або і сам злочин надуманим, бо для зарплати важить кількість злочинів і їх розкриття, а не захищеність громадян і їх добробут життя. Повний дурдом від А до Я.
Тому я не можу обливати помиями міліціянта львівського ДАЇ, який був молодим, красивим і гарно вбраним у білосніжну форму - одним словом був взірцевим на вигляд, що придрався до водія нашої маршутки  47 десь опівдні 3 червня 2011 р. і оштрафував його за зупинку коло Привокзального ринку - він виконує свої дурнуваті обов'язки здирати штрафи. І класикою жанру бардаку було те, що поки він був зайнятий процедурою виписування штрафу - нескінченна кількість інших маршуток зупинялась і забирала своїх пасажирів. І я щиро дякую тим порушникам-водіям всіх маршуток, що так роблять! Там сідають переважно жінки, що накупили харчів на ринку,  з важкими торбами, часто старшого віку - їм ще з тим ходити-мандрувати у пошуках неіснуючих зупинок? А нешановним даїшникам ганьба і сором за місце, де вони "пасуться". До речі, дуже вдале визначення, як для худоби, що пасеться, але ж то люди, а не худоба... Як можна себе так зневажати? Прикро. Мені за них - так. Хоч я не належу до правоохоронців, але і до худоби теж себе не прирівнюю на противагу від тих, що роблять вигляд наче не розуміють що і як має бути по честі і гідності.
Не буду повчати самих правоохоронців, які і без мене знають як повинно бути по правді, а навпаки подякую їм за той порядок, що вже є у нашому місті, зокрема вдячний їм за наведення порядку з припиненням розпиття пива де попало у Львові - значно покращало. Ще б з курцями і матюками у громадських місцях дали лад - взагалі місто стало б просто чудовим. Ось чи треба перейматись, а не бути худобою на 9 травня чи на Привокзальній...
 
Богдан Гордасевич

І прошу дати відповідь на просте запитання: Хто робить з правоохоронців України худобу?

9%, 3 голоси

6%, 2 голоси

84%, 27 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Зачем бить лежачего???

Вот есть выражеие "не бей лежачего" то есть как бы совсем никаких усилий и сложностей.
В наше время (я имею ввиду пацанческие годы) было правило лежачих не бить. Почему то сейчас все чаще я вижу в американских боевиках, а теперь и в наших, когда даже "положительные герои" мочат с остервенением лежачего противника.
Почему поменялся кодекс  чести, какой то межпацанской и мужской этики  (когда драка до первой крови, когда лежачих не бьют и тем более не добивают, когда один на один???). Не от того ли что американщина затмила наш исконно русский кодекс чести и жизни? И бить лежачего ( то есть добиваться всего не прилагая усилий, как в том выражении) стало нормой?