У місті з’явилася маршрутка, прикрашена написом «Новороссия». Варто згадати, як Російська імперія перейменувала підступно загарбані землі Запорізької Січі
Олександр ПАЛІЙ, історик, автор книжок «Історія України» (2010), «Ключ до історії України» (2005)
Як відомо, російські царі додумалися назвати «Новоросією» край, що за тисячоліття до того входив до складу Київської Русі, а перед приєднанням до імперії належав до земель Війська Запорізького. Здавалося б, чергова недорога провокація. Ідеологи антиукраїнських провокацій регулярно в міру фінансування й фантазії намагаються «загадити» знакові, енергетичні місця України: Запоріжжя — пам’ятником Сталіну, Говерлу — наругою над гербом київських князів Рюриковичів.
Із цієї ж опери й плани передати у приватну власність українські святині Московському патріархатові. На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета «застовпити» Москвою місця найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви. Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом формування української солідарності. Це не що інше, як спроба не дати використати те колосальне моральне багатство, залишене предками, на благо української духовної (а отже, й політичної) єдності.
Проте навіть на цьому тлі Одеса виділяється. Вона є ключовим портом України, містом-мільйонником, розташованим до того ж на Правобережжі Дніпра, зрештою, центром Південного оперативного командування Збройних Сил. Крім того, Одеса є по суті єдиним справжнім містом Півдня України. Вона має певний історичний досвід урбаністичного життя. Треба сказати, лише лічені міста Півдня та Сходу України мають такий досвід, більшість із них виникли в новітній час як конгломерати робітничих поселень. Не дивно, що Одеса стала об’єктом посиленої уваги імперської пропаганди, що не шкодує коштів для провокацій.
За кількістю антиукраїнських провокацій Одеса, напевно, давно перевершила Крим. Дійшло до того, що мер цього українського міста забороняє вести документи українською, затираються написи «Слава Україні» тощо. В місті домінують відверто антиукраїнські ЗМІ, що поширюють стереотипи про нібито одвічно «неукраїнський характер» Одеси, її належність до «Новоросії» тощо.
Тому не зайвим буде згадати, що було на цих землях до того, як Російська імперія перейменувала загарбані підступом землі Запорізької Січі.
Починаючи з ІІІ—IV стст. н. е. навколо м. Тири (Білгород-Дністровський) і вгору по Дністру консолідувалося слов’янське плем’я. Отримавши за стародавньою назвою Дністра (Тивр) назву тиверців, це плем’я, крім слов’ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення, яке мешкало тут раніше. Тиверці брали участь у поході київських князів, зокрема в поході Олега на Візантію 907 р.
Уже в ХІІ ст. землі тиверців потрапили під владу Галицького князівства й залишалися в такому стані протягом перших чотирьох десятиліть XIII ст. Під натиском печенігів та інших кочовиків частина тиверців переселилася в сусідні землі Київської Русі.
1241 року район Одеси захопили монголо-татари. У вкрай неспокійних умовах частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько-Волинського князівства, однак Білгород зі слов’янсько-грецькою округою продовжував існувати.
Після 1362 року, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність від Київського князівства, яке тоді було васалом Великого Князівства Литовського.
Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на чорноморському узбережжі. За часів литовського князя Вітовта шляхтич Коцюб Якушинський заснував місто Хаджибей, уперше згадане 1415 року (майбутня Одеса), відновив фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудував фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на Чорноморському узбережжі та на Дніпрі. Тому вже через 4 роки можна буде святкувати справжній ювілей Одеси — 600 років.
У 1420-х рр. іноземні мандрівники повідомляли, що слов’янське населення нижнього Дніпра визнавало зверхність Вітовта.
Таким чином, безперервна слов’янська історія приморської Одещини тривала приблизно тисячоліття — з IV по XV століття.
1548 року Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді — Акерманський санджак. У регіон переселили ногайських татар.
Запорізькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали штурмом основні фортеці регіону — Акерман і Кілію, розглядаючи їх як форпости Туреччини та базу для набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків 1517, 1541, 1547, 1567, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 років. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортець, що вело до тимчасового послаблення набігів татар та работоргівлі.
Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорізького, тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення. Крім того, там було й багато українських селян, що втікали «на Ханську Україну» (як часто називали Одещину в період татаро-турецького панування) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні.
Після руйнування Московією Нової Січі й ліквідації Війська Запорізького 1775 року більша частина козаків таємно зібралася на байдаках і рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея (нині Одеса). Згодом більшість із них перебралася на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776—1828 рр.).
Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. Досі в околицях Одеси в найстаріших селах регіону (Усатовому та інших) є цвинтарі зі старовинними козацькими хрестами, старіші за перейменування Хаджибея на Одесу.
З початком нової російсько-турецької війни (1787—1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців під керівництвом запорізьких старшин Білого та Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького коша повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.
Козацькі чайки виявилися вкрай ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Тривалий час Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою російського флоту. В різні періоди вона налічувала від 50 до 200 чайок.
Запорожці відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота сходу оволоділа околицями Хаджибея, й після нетривалого, але запеклого штурму було взято фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород-Дністровський) і Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.
Українські козаки під керівництвом Антона Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань.
Загалом під час війни 1787—1791 років в операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Кілією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.
Приміром, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухи-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що 1788 року першим видерся на мури міста Очакова в складі Чорноморського козацького війська. За це його родові надали дворянське звання.
У грудні 1790 року українські козацькі загони під проводом Головатого й Чепіги відіграли ключову роль у штурмі Ізмаїлу.
У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. «Князь таврійський» Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: «Матросов набирать флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».
Більше того, усвідомлюючи відсталість імперії, російський уряд вдався до допомоги найманців із усієї Європи. Один із них — знаменитий Хосе де Рібас, до речі, посвячений козаками в запорожці.
Не менш показовою в цьому сенсі є доля шотландця Джона Поля Джонса, відомого на той час без перебільшення всьому світові за свою приватну війну з Англією. Джон Поль на кількох кораблях неодноразово атакував флот Британської імперії, яка тоді реально «правила морями», в серці самої Британії — в портах Британських островів, включно з Ліверпулем. Поль Джонс став фактичним засновником військово-морського флоту США, давши під перші американські кораблі свою флотилію. В американській військовій історії Поль Джонс уславився ще й своєю відповіддю на вимогу британців здатися. 1779 року сильніший англійський корабель біля узбережжя Англії артилерійським вогнем зніс палубу й убив половину команди Джонса, вимагаючи, щоб він здався. На що той відповів англійському капітанові: «Сер, я ще не починав битися», — й організував абордаж. За результатами цієї битви Франція вирішила підтримувати американські колонії в їхній боротьбі з метрополією.
Варто сказати, що Поль Джонс знав усіх перших президентів США, мав особисті аудієнції у французького короля Людовіка XVI й російської імператриці Катерини ІІ. В Україні його теж тепло зустріли та прийняли в запорожці під іменем «Павло» та нагородили кунтушем, шароварами, пістолями і шаблею.
У такому вигляді, в шароварах, шотландець проходжав по палубі свого флагманського корабля. Англійці, котрі служили в турків, сплутали його козацькі шаровари з турецькими й передали в Лондон, що Поль Джонс прийняв іслам.
Українські козаки й Поль Джонс відіграли вирішальну роль у головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, поразка в якій фактично призвела до вигнання турків з Півдня України.
Цю епічну картину — шотландець у запорозьких шароварах на чолі флагманського корабля флоту — згадували в Севастополі ще й під час Кримської війни 1853—1856 років.
Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість частину козаків фактично депортували за межі України — на Кубань. Хоча ще 1790 року фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом та Дністром до Чорного моря.
Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах як «гарматне м’ясо» та загарбати й колонізувати південні землі, в тому числі одвічні козацькі.
Сама ж «засновниця Одеси» Катерина ІІ відзначилася виключно тим, що, ніколи не бувши в Одесі, видала указ «Про вільний вхід у Хаджибейську гавань». Ні про яке заснування Одеси в указі не йшлося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії.
Отже, факти свідчать, що Одеса як місто з’явилася завдяки рукам і шаблям запорожців. Територія Одещини входила до Галицького князівства (ХІІ—ХІІІ стст.), Київського князівства (XIV—XV стст.), на її території розташовувалися поселення запорожців та козаків Задунайської Січі, Чорноморське козацьке військо відіграло вирішальну роль у відвоюванні цих земель у Туреччини. Фактично від самого перейменування Хаджибея на Одесу українці становили більшість у місті (за винятком невеликого проміжку на межі XVIII і XIX століть, коли більшість становили греки), і так є до цього часу. Місто розквітло й досягло того, що має, на вивезенні української пшениці в Європу.
Одеса — українське місто на українській землі.
Це аж ніяк не заперечує величезного внеску представників усіх етнічних груп в історію краю, його економічні й культурні досягнення чи, тим більше, його етнічну строкатість.
Зайве підтвердження того — вибір 52% батьків першокласників Одеси для своїх дітей української мови навчання. Хтось скаже — мало. А можна інакше: попри зусилля «видатних одеситів» — вихідця з узбережжя Японського моря Олексія Костусєва та уродженця Молдови Сергія Ківалова, більшість одеситів обрали для своїх дітей українську.
Тому сучасне дурноцвіття українофобії в Одесі — наносне й минуще.
http://www.day.kiev.ua/224846
