Б. ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ ТА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ: ПОЛІТИКА ТА КОНФЛІКТИ

ПРИКОРДОННІ ВІЙСЬКА ТА НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ

Найпростішим виявилося націоналізувати Прикордонні війська та Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ (МВС), оскільки вони були досить нечисленними, формувалися переважно із призовників-українців і не були предметом суперечок із Росією.
Чисельність успадкованих Україною колишніх радянських Прикордонних військ становила 17 тис. чоловік, на кінець 1993 року ця цифра зросла до 36 тис. До кінця 1992 року Прикордонні війська охороняли лише зовнішні кордони колишнього СРСР, однак на початку 1993 – ці війська розмістили також на українсько-російському та українсько-білоруському кордонах, задля чого до Прикордонних військ переведено шість додаткових підрозділів зі складу регулярних збройних сил. У квітні 1993 року утворено митниці та прикордонні пропускні пункти на усіх авіалініях, що зв'язують Україну із країнами СНД, громадянам яких відтоді потрібні візи для в'їзду на територію України.
Українські кордони є одними з найдовших у Европі, вони становлять 7600 кілометрів. Одним із завдань, які ставила перед собою Україна, розміщуючи Прикордонні війська на українсько-російському кордоні, було перешкодити використанню її території для транспортування наркотиків, зброї та нелегальних мігрантів до Західної та Центральної Европи.
Війська МВС утворили ядро Національної Гвардії, що виконує такі ж функції, як і воєнізовані підрозділи у країнах Західної Европи,  наприклад французькі Compagnie Republicains de Securite та італійські Саrabinieri, що є підконтрольними парламенту і президенту (але не Міністерству оборони). Крім того, Київ зберіг частину колишніх внутрішніх військ, перед якими стоїть завдання охорони важливих заводів, атомних станцій, виправних таборів, а також залізничні війська.
Керівництво Республіки Крим спочатку заперечувало проти присутності частин Національної гвардії на півострові. Однак після усілякого роду заворушень та захвату парламенту Криму юрбою кримських татар у жовтні 1992 року воно погодилося на це, відтак у Сімферополі базується полк Національної Гвардії України.
Чисельність Національної гвардії становить нині 20 тис. чоловік, проте планується збільшити її до 30–50 тис. У завдання Національної Гвардії входить допомога Прикордонним військам у захисті територіальної цілісності України. (Вперше це сталося в операціях по закриттю кордонів України з Молдовою у березні 1992 року під час конфлікту, що спалахнув у Придністровській Республіці.) Серед завдань Національної Гвардії є й допомога в разі стихійного лиха, охорона посольств. Хоча спочатку не передбачалося використовувати Національну Гвардію для підтримання громадського порядку, проте навесні 1993 року її функції було розширено, коли Національна гвардія приєдналася до загону «Беркут», допомагаючи міліції під час безпорядків. Повідомлялося, що спільне патрулювання міліції та Національно] Гвардії виявилося ефективним у боротьбі зі злочинністю: було знешкоджено багато злочинців, конфісковано чималу кількість зброї. У разі введення в Україні воєнного стану саме Національна Гвардія відіграватиме головну роль (як це трапилось у грудні 1981 року в Польщі).
Прикордонні війська та Національна гвардія складатимуть кістяк у разі будь-яких дій із захисту суспільства від озброєних сепаратистів або (за необхідності) захисту України від збройного нападу ззовні. Цілком імовірно, що певну кількість регулярних військ, які скорочуються, буде переведено до цих підрозділів, оскільки вони можуть виявитися придатнішими для розв'язання проблем національної безпеки. Однак передислокація Прикордонних військ на кордон із Росією вимагатиме багато часу і коштів.


ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ

На відміну від інших республік колишнього СРСР Україна одразу ж після проголошення незалежності, що сталося 24 серпня 1991 року, почала проводити досить послідовну та радикальну, за радянськими мірками, політику щодо звичайних збройних сил. Націоналізація Україною збройних сил колишнього Союзу, що становили три чверті мільйона військових (750 тис. чоловік - ред.) і значну кількість військового обладнання, минула досить успішно, без жодних збройних зіткнень та розкрадання зброї бандитськими формуваннями, як це трапилось у Закавказзі.
Перехід озброєнь під юрисдикцію України був мирним і організованим, за винятком деяких випадків дезертирства або незаконної передачі обладнання Росії. Політика України, що іноді є нечіткою і непослідовною, спричинилася-таки певною мірою до погіршення відносин із Росією та країнами СНД. Зваживши на помилки минулого, українське керівництво перешкодило збереженню на своїй території іноземних військових баз, які могли б стати джерелом сепаратизму, збройного заколоту та нестабільності.
На початку 1992 року в Україні було розроблено текст присяги для солдатів і офіцерів, які мали поклястися у вірності «народу України», а не українському народові. Таке формулювання включене, аби мати гарантію, що більшість офіцерів-неукраїнців прийме присягу. Згідно з даними Генерального штабу колишнього СРСР, на той час українці становили лише 45 відсотків військових України, 40 – були росіянами (в тому числі 75 тис. офіцерів). На Чорноморському флоті 80 відсотків моряків, серед яких 600 офіцерів, також склали присягу на вірність Україні. Тих, хто відмовився присягати на вірність Україні, було відіслано до Росії або інших республік (таку вимогу висунули деякі радикальні сили, в тому числі Спілка офіцерів України).
Водночас майже 300 тис. українців, які служили за межами республіки, виявили бажання повернутися на батьківщину. За деякими оцінками, близько 100 тис. неукраїнців служать нині у Збройних Силах України, переважно у Стратегічних ракетних військах та на Чорноморському флоті. Загалом, понад 10 тис. офіцерів відмовились від прийняття української присяги, із них 3,5 тис. вирішили залишитися жити в Україні, покинувши службу у збройних силах, решта виїхали з республіки протягом 1992–1993 років.
Аби привернути на свою сторону військовослужбовців колишніх радянських збройних сил, в Україні у грудні 1991 року було прийнято «Закон про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» – перший закон такого роду в республіках колишнього СРСР. Українське керівництво усвідомлювало, що найголовнішою проблемою є соціальна незахищеність офіцерів. Новий закон допомагав їм позбавитися побоювання щодо свого соціального статусу, отже, сприяв тому, що більшість із них присягнула на вірність Україні. Однак і досі незрозуміло, чи знайде українська економіка достатньо ресурсів, насамперед грошових, щоби виконати цей закон. 60 тис. офіцерів в Україні не мають житла, а до кінця 1995 року сюди приїде ще 100 тис. офіцерів із республік колишнього СРСР.
Успіх націоналізації збройних сил колишнього СРСР на території України водночас породжує величезні соціальні проблеми, що стоятимуть перед республікою ще протягом тривалого часу. Намагання будь-якою ціною отримати житло, якого не вистачає, може призвести до конфліктів між офіцерами, коли деякі з них усіляко виявлятимуть свою «відданість», до утиску тих, хто є небажаним, до роздмухування націоналістичних пристрастей навколо обмежених матеріальних ресурсів. У Києві в березні 1993 року було відкрито Центр професійної перепідготовки військовослужбовців, який є спільним проектом Міністерств оборони та освіти, Агентства з працевлаштування, однієї з німецьких компаній та Українського офіцерського банку. Проте він не може розв'язати  проблеми. Служба в армії залишається непопулярною: лише третина юнаків призовного віку з'являється за викликом військкоматів. До того ж служба в армії все ще є небезпечною (протягом перших шести місяців 1993 року від убивств та нещасних випадків загинуло 209 військовослужбовців). Дуже мало тих, хто ухиляється від служби в армії, переслідуються законом.
До 1995 року українські збройні сили мають бути скорочені з 750 до 450 тис. чоловік, а до кінця десятиліття ця цифра має становити чверть мільйона чоловік – завдання, яке дуже важко чи, може, навіть неможливо виконати. Скорочення значною мірою залежатиме від розвитку подій у Росії, але переважно – від стану української економіки.
Швидке створення Україною власних Збройних Сил супроводилося переглядом системи колишніх військових училищ, розташованих на її території. 1992–1993 років Україна успадкувала багато найпрестижніших військових учбових закладів колишнього Радянського Союзу, в тому числі академії Збройних Сил, КДБ, МВС, Прикордонних військ, Стратегічних ракетних військ, а також спеціальні військові училища для військовослужбовців із країн, що розвиваються. Згідно з постановою 1992 року про військову освіту в Україні, яка виходила з традицій України докомуністичної, реорганізували більшість військових училищ і академій, а система військової освіти набула більш гуманітарного характеру у відповідності із тенденціями розвитку всієї системи освіти в Україні.
Проблема лояльності стосовно молодої незалежної держави відбита й у наполегливих спробах «українізувати» особовий склад збройних сил. Це може надати збройним силам українського «вигляду» та примусити тих неукраїнців, які склали присягу не з патріотичних, а з якихось інших мотивів, залишити військову службу. На кінець 1995 року навчання у військових училищах і академіях має вестися виключно українською мовою, впровадження якої розпочалося у серпні 1993 року. Згідно з відповідною директивою, «знання української мови є важливим засобом військового та патріотичного виховання військовослужбовців».
На середину 1993 року в Україні не було воєнної доктрини, що утруднювало як перебудову воєнно-промислового комплексу, так і ставлення керівництва країни до ядерної зброї та збройних сил. Проект такої доктрини парламент у серпні 1992 року відхилив через його надмірну «пацифістську» спрямованість, особливо щодо запропонованого нейтралітету України, відмови від участі у воєнних блоках та її без'ядерного статусу. Критиці піддавалася також відсутність у проекті визначення головного «потенціального противника» України. Автора цього проекту воєнної доктрини генерал-лейтенанта Василя Собкова, колишнього першого заступника міністра оборони, було покарано за ці «пацифістські гріхи» та переведено на нижчу посаду до Західного військового округу. Можливо, що воєнна політика України була занадто успішною. Держава успадкувала від колишнього СРСР надмірно великий офіцерський корпус, відданість якого незалежній Україні дуже важко оцінити. Однак ця політика дала змогу уникнути існування іноземних військових баз на території України, що є важливим моментом у разі виникнення боротьби всередині країни або загрози сепаратистського заколоту.


РОЗБІЖНОСТІ З РОСІЄЮ:  ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ

Головний конфлікт із Росією точиться щодо права власності на стратегічні бомбардувальники, які можуть доставляти крилаті ракети, що запускаються із повітря. Саме через нерозв'язаність цього конфлікту багато офіцерів не наважувалися складати присягу на вірність Україні. Узявши ці бомбардувальники під свій контроль, Україна опинилась у скрутному становищі – навесні 1993 року Москва поновила свої вимоги щодо цих літаків.
До весни 1993 року існувала ще одна проблема, пов'язана з елітною дивізією повітряного десанту, яка дислокувалась у м. Болграді Одеської області. До грудня 1991 року ця дивізія підтримувала гагаузьких сепаратистів у Молдові. На літо 1992 року 60 відсотків її військовиків склали російську, а решта – українську присягу. Проте ця дивізія не могла брати участь у навчаннях через те, що її літаки були націоналізовані Україною після того, як їхній обслуговуючий склад цілковито перейшов на бік Києва. Навесні 1993 року залишки обладнання цієї дивізії порівну поділено між Україною і Росією. Тих військових, які присягли на вірність Росії, переведено до Російської Федерації.
Розбіжності з Росією через успадковані Україною стратегічні бомбардувальники є майже вичерпаними. Ці літаки не відповідають потребам України, звичайно, якщо вона не збирається використовувати їх як засіб доставки ядерних крилатих ракет. Україна могла б продати Росії ці літаки або ж обміняти їх на енергоресурси, однак побоювання, що вони у майбутньому можуть бути використані проти неї, утримує її від прийняття такого рішення.


КОНФЛІКТ З РОСІЄЮ: ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ

Чорноморський флот є і, напевне, залишатиметься джерелом суперечок між Україною та Росією, оскільки від самого початку існування ця проблема пов'язана із питанням про статус Криму. Навесні 1992 року керівництво обох сторін використовувало конфлікти, що розросталися через право власності на Чорноморський флот, з метою відволікти увагу населення своїх країн від внутрішніх економічних проблем. Під час відвідання одного з підприємств Ульяновська Президент Борис Єльцин, роздратований різким підвищенням цін, на яке скаржилися робітники, сказав: «Чорноморський флот був, є і буде російським. Ніхто, навіть Київ, не забере його у Росії». Договір, підписаний у середині січня 1992 року, що передбачав розподіл флоту на «стратегічний» (який залишався у власності СНД) та «звичайний» (який передавався Україні), так і не було виконано.
Протягом першого кварталу 1992 року позиція України ставала все радикапьнішою: спочатку вона доводила, що їй має належати частка Чорноморського флоту, а відтепер вимагала усі кораблі та обладнання флоту, розміщеного на її території. Оскільки позиція України ставала все жорсткішою, командувач  військово-морськими силами СНД адмірал Володимир Чернавін запропонував збільшити частку України при розподілі Чорноморського флоту до 20-30 відсотків (пізніше цю цифру збільшили навіть до 40 відсотків). Від весни 1992 року, після того як флот було позбавлено тактичних ядерних ракет і «стратегічний» аргумент російської сторони у цій суперечці відпав, було висунуто більш націоналістичні, емоціональні та історичні аргументи, які відтоді знаходять усе більше прихильників.
Севастополь – місце двох найвідоміших і найгероїчніших в історії Великоросії та колишнього СРСР битв під час Кримської війни 1853–1856 років і Другої світової. Бойова ж історія флоту скінчилася у Кримську війну 1853–1856 років, він тримався осторонь від подій першої світової війни, навіть був затоплений більшовиками після того, як 1918 року більшість із його кораблів підняла український прапор. Під час другої світової війни флот також не відігравав значної ролі через малу стратегічну значиміть району Чорного моря. І сьогодні досить важко обгрунтувати з воєнної точки зору стратегічну необхідність для СНД, і зокрема Росії, утримувати великий флот на Чорному морі, оскільки цей регіон навряд чи має глобальне значення. Стосовно ж захисту головних судохідних шляхів до Середземного моря, то цьому завданню найкраще відповідала б морська авіація берегового базування, яка є досить чисельною.
Отже, попередні заяви найвищого командування СНД про те, що Чорноморський флот необхідний для противаги американському Шостому флоту та присутності НАТО у Середземному морі, скорше випливають із традиційної риторики часів «холодної» війни, ніж із реального підходу до сьогоднішнього становища у світі. До того ж Чорноморський флот замкнутий у базах через нестачу коштів та пального для проведення навчань. Відтак він є, по-перше, гарною мішенню в разі збройного конфлікту, а по-друге, даремною витратою ресурсів, оскільки перспективи продажу кораблів постійно погіршуються.
Як відомо, російське командування визнало неможливим для російського Балтійського флоту залишатися в іноземних портах Латвії та Естонії. Водночас із боку Росії існує небажання погодитися з тим, що подібне ставлення має бути й до Севастополя. Проте російська сторона вимагає, щоби після розподілу флоту Севастополь залишався базою не лише для українських, а й для російських кораблів. Тож конфлікт щодо Чорноморського флоту зумовлений незадовільним станом українсько-російських відносин, а також упередженим ставленням російської правлячої еліти й населення як до незалежності України, так і до проблеми суверенітету Криму*. (*Ще у лютому 1992 року російський юрист Геннадій Мєлков доводив, що Севастополю спід надати особливого статусу на зразок «Західного Берліна», а Росія «має зберегти свої права на Севастополь незалежно від того, чи залишиться Україна у складі СНД» /Российская газета,– 1992.– 14 февраля).
Нагальна необхідність невідкладного розв'язання кримського питання особливо гостро постала після того, як розпочалася «війна указів» між президентами Росії та України щодо підпорядкування Чорноморського флоту та невдалої спроби розв'язати цю проблему на переговорах в Одесі. Згідно з ялтинською домовленістю, досягнутою в серпні 1992 року, Україна скасовує постанову парламенту про свою власність на всі кораблі, які приписані до українських портів, водночас Росія погоджується на те, щоб українська частка становила більше, ніж 20-22 відсотки, що їх раніше пропонувала російська сторона.
Підтримуючи позицію України, стосовно того, що розподілу підлягають лише кораблі флоту, але не його наземне обладнання, тодішній міністр оборони Морозов звільнив командирів місцевих наземних гарнізонів, у тому числі командира гарнізону міста Севастополя. При цьому націоналісти рішуче виступали проти впливу проросійських сил на півострові, а комуністи – проти того, що міністром оборони був Морозов. У вересні 1992 року усі наземні споруди та обладнання Чорноморського флоту були підпорядковані Києву, включаючи й військово-морські училища в Севастополі, що спричинило конфлікт між курсантами, одні з яких склали присягу Україні, інші – Росії. Двічі лунали постріли військово-морських патрулів під час навчань із використанням наземного обладнання українських військ ППО, що розташовані поблизу Севастополя. В Україні існує велика опозиція щодо передачі цих наземних споруд та обладнання під юрисдикцію Росії.
У квітні – травні 1993 року, після того, як 100 депутатів зажадали відмінити Ялтинські угоди, конфлікт розгорівся з новою силою. Ці депутати, зокрема, звинуватили російську сторону у прийнятті одноособового рішення застосувати флот під час подій в Абхазії та у звільненні зі служби тих офіцерів, які прийняли українську присягу. У травні 1993 року понад 200 кораблів Чорноморського флоту (переважно допоміжні, а не бойові) підняли російський прапор у відповідь на підняття тижнем раніше українського прапора на деяких кораблях флоту. Український міністр оборони зажадав, щоби ті кораблі, які підняли російський прапор, залишили територію України – відплили до російських портів. Тим часом Росія продовжує наполягати на тому, що «Севастополь був і лишатиметься російською військово-морською базою».
Під час зустрічі на найвищому рівні між українським та російським президентами, що відбулася у липні 1993 року, було підтверджено намір обох сторін завершити до 1995 року розподіл флоту у пропорції 50:50. Проте виникає сумнів стосовно можливості ратифікації цих угод в обох парламентах. Російський парламент і Міністерство оборони поділяють поширену серед морського офіцерства думку, що флот зовсім не варто ділити. Багато офіцерів, підтримуючи претензії Росії щодо її суверенітету над Севастополем, негативно ставляться до ідеї оренди цієї бази, оскільки це, на їхню думку, означатиме визнання українського суверенітету над нею. Лідер Кримської Автономної Республіки привітав ідею про об'єднаний Чорноморський флот, а представник Президента Кравчука в Севастополі заявив, що флот має належати також і Росії.
Така точка зору викликає запитання, чи мають Україна і Росія однакові національні інтереси, яким би міг відповідати об'єднаний флот. Український парламент виступив проти згоди Кравчука на подвійне громадянство мешканців Криму та надання Росії в оренду наземних споруд і обладнання у Севастополі. Отже, проблема Чорноморського флоту ще далека від розв'язання; ймовірно, тут зберігатимуться конфлікти і напруженість. На ялтинській зустрічі у вересні 1993 року російська сторона запропонувала викупити українську половину кораблів і наземного обладнання флоту; українці погодилися лише «розглянути» цю пропозицію, хоча її навряд чи буде схвалено. Парламентський Комітет із законодавства і законності різко відреагував на можливу оренду севастопольської бази, заявивши, що лише парламент, а не президент уповноважений вирішувати такі питання. По-друге, цей комітет висловив точку зору більшості українського керівництва, згідно з якою передача Росії усього флоту та наземних споруд могла б «неминуче призвести до погіршення політичної ситуації в Криму та навіть сприяти виходу Криму зі складу України».
Досягнуті на сьогодні угоди щодо флоту лише відсувають остаточне розв'язання проблеми, пропонуючи певні компроміси у відповідь на вимоги, контрвимоги та кризу у взаєминах. Тим часом морське офіцерство все більше політизується, що зменшує можливість досягнення компромісу. Хоча більшість офіцерів, як і раніше, є росіянами, проте 80 відсотків (або 60 тис.) призовників – українці. Отож будь-який конфлікт у Криму може розділити флот за етнічною ознакою.
Оскільки протягом 1992–1993 років конфлікт щодо Чорноморського флоту то вщухав, то розгорявся з новою силою, Україна може, нарешті, дійти висновку, що для неї було б краще зажадати від Росії перевести увесь флот до її бази у Новоросійську, а частину кораблів передати Тихоокеанському та Північному флотам, звільнивши таким чином цілком і назавжди Севастополь і Крим від своєї присутності. Це, безперечно, примусить Росію визначитися, чи вона зацікавлена у флоті, чи у придбанні територій, чи у першому і другому разом. Забрати з території України ті кораблі, команди яких підтримують Росію, фізично неможливо, до того ж це може спровокувати поглиблення конфлікту. Найкращий шлях розв'язання цієї проблеми – це продати увесь флот Росії за умови, що вона переведе його із Криму до своїх портів чи портів інших країн СНД.
Очевидно, розв'язання проблеми Чорноморського флоту станеться ще не скоро. І Україна, і Росія спочатку вимагали для себе повного контролю над флотом, потім вирішили порівну його поділити, але врешті-решт Росія знову зажадала отримати увесь флот. Жорстка позиція Президента Єльцина під час ялтинської зустрічі в Криму у вересні 1993 року обумовлена прагненням задовольнити націоналістичні вимоги багатьох його виборців. Тим самим він сприяв падінню авторитета Президента Кравчука серед націоналістичних сил України. Буде важко віднайти шляхи розв'язання проблеми Чорноморського флоту ще й тому, що національні інтереси України та Росії щодо Криму – діаметрально протилежні. І хоча Президенти Єльцин і Кравчук, звичайно, не підуть на втягування своїх країн у війну з приводу Криму або флоту, проте цього не можна переконливо твердити про тих, хто сподівається посісти президентське місце у майбутньому як в Москві, так і в Києві.

Тарас Кузьо
НАЦІОНАЛЬНА  БЕЗПЕКА  УКРАЇНИ (Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)

(продовження далі в ч. 4)

Ярослав Дашкевич
Как Московия присвоила историю Киевской Руси
* Впервые напечатано в сборнике Ярослава Дашкевича «Учи неложными устами сказать правду» (К.: Темпора, 2011. – 828 с.).
Создавая свое украинское государство, украинцы должны пересмотреть и уточнить свою историю, основываясь на правде, достоверных фактах и исторических событиях. Находясь на протяжении веков под властью завоевателей, украинцы фактически были лишены возможности влияния на формирование национального сознания и развитие своей истории, в результате чего история Украины написана преимущественно в угоду этим завоевателям. Особенно не выясненным является вопрос о претензии и притязания Московии, а в дальнейшем России, на историческое наследие Киевской Руси.
В романе-исследовании В. Билинского (Страна Моксель или Московия // Киев: Издательство им. Елены Телиги, 2008, 2009, в трех книгах) сообщаются факты, взятые из исторических источников (преимущественно российских), что свидетельствует о коренном искажение истории Российской империи, направленным на создание исторической мифологии о том, что Московия и Киевская Русь имеют общие исторические корни, что Московия имеет «наследственные права» на Киевскую Русь.
Обычное мошенничество московитов, которые присвоили себе прошлое Великого Киевского княжества и его народа, нанесло страшный удар по украинскому этносу. Поэтому теперь задача заключается в том , чтобы, на основе правдивых фактов, раскрыть лживость и безнравственность московской мифологии.
Рассмотрим основные вопросы этой проблемы.
Московские, а позже русские цари понимали, что без большого прошлого невозможно создать большую нацию, великую империю. Для этого нужно было украсить свое историческое прошлое и даже присвоить чужое. Поэтому московские цари, начиная с Ивана IV (Грозного) (1533-1584), поставили себе задачу присвоить историю Киевской Руси, ее славное прошлое и создать официальную мифологию Российской империи.
На это можно было бы не обращать внимания, если бы эта мифология не задевала коренных интересов Украины, не была бы направлена на полное уничтожение Украины – ее истории, языка, культуры. Время показало, что российские импершовинисты делали и делают все возможное для реализации этой задачи.
На протяжении веков, особенно с началом XVI в. в головы людей внушали и внушают, что Российская государство и российский народ берут начало от великого княжества Киевского; Киевская Русь – колыбель трех братских народов – русского, украинского и белорусского; что россияне по закону «старшебратства» имеют право на наследство Киевской Руси. Этой жалкой ложью до сих пор пользуется российская историография и государственные деятели России, а также «пятая колонна» в Украине, в которую входят коммунисты и почти все регионалы в Верховной Раде. Известно что:

– Во время существования государства Киевской Руси про Московское государство не было ни одного упоминания. Известно, что Московское княжество, как улус Золотой Орды, основанно ханом Менгу-Тимуром только в 1277 году. К этому времени Киевская Русь уже существовала более 300 лет;
– Нет никаких фактов о связи Киевской Руси с финским этносом земли «Моксель» и позже Московским княжеством с княжествами земель Киевской Руси до XVI ст. В то время, как в 988 году произошло крещение государства Киевской Руси, финские племена земли «Моксель» находились в полудиком состоянии.
Как можно говорить о каком-то «старшем брате», когда этот «старший брат» появился на свет на несколько веков позднее чем русичи-украинцы. Он не имеет никакого морального права называть себя «старшим братом», диктовать человечеству правила существования, насаждать свою культуру, язык, мировосприятие. Известно, что до конца XV в. не существовало российского государства, не было старшего брата «великоросса» и российского народа, а была Суздальская земля – земля Моксель, а позже Московское княжество, которое входило в состав Золотой Орды – государства Чинґизидов. С конца XIII до начала XVIII в. народ этой земли называли московитами. Московские историки умалчивают вопрос о свое национальное происхождение.
Московиты, великороссы – кто они?
Московиты. В IX-XII в. обширный край от Тулы, Рязани и нынешней Московской области, меря, весь, мокша, чудь, мордва, мари и другие – все это народ «моксель». Эти племена стали впоследствии основой народа, что прозвал себя «великороссами».
В 1137 г. на эти земли пришел младший сын киевского князя Мономаха – Юрий Долгорукий, который остался без княжеского стола в Киевском княжестве. Юрий Долгорукий основал княжение Рюриковичей на землях «Моксель», возглавив Суздальское княжество. У него от женщины местного племени родился сын Андрей, которого назвали «Боголюбским». Рожденный и воспитанный в лесной глуши в среде полудиких финских племен, князь Андрей разорвал все связи с отечеством и со старыми киевскими обычаями.
В 1169 г. Андрей Боголюбский захватил и разрушил Киев: пришел варвар, который не чувствовал никакой семейной связи с славянской святыней – Киевом
За короткое время (50-80 лет) на каждое финское поселение был посажен князь из Рюриковичей, родившийся от мамы мерянки, муромчанки, мокшанки… Так появились на земле «Моксель» княжества: Владимирское, Рязанское, Тверское и другие. В это время на земле «Моксель» начинают проникать отдельные миссионеры по распространению христианства. О массовом «перетекание» славян с Приднепровье на земле «Моксель», как это утверждают московские историки, не может идти никакой речи. Для чего славянам из плодородных земель Приднепровье идти через непроходимыми заросли и болота тысячи километров в неизвестную полудикую глушь?
На базе христианства на земле «Моксель» начинает формироваться речь, которая со временем стала российской. К XII в. на землях «Моксель» проживали только финские племена. Это подтверждают археологические раскопки В. С. Уварова (Меряни и их быт по курганними раскопками 1872 г.). С 7729 раскопанных курганов не выявлено ни одного славянского захоронения.
Антропологические исследования А. П. Богданова и Ф. К. Вовка, которые проводили изучение человеческих черепов, подтверждают отличительные особенности финского и славянского этносов.
В 1237 г. на Суздальскую землю пришли татаро-монголы. Все, кто склонял голову, целовал сапог хана и принимал его подданство, оставались живыми и невредимыми, кто не хотел смириться – уничтожались. Владимирские князья Юрий и Ярослав Всеволодовичи покорились хану Батыю. Таким образом, земля «Моксель» вошла в состав Золотой Орды империи Чинґизидов и ее военная сила влилась в военные силы империи. Возглавлял военную дружину земли «Моксель» в составе войска хана Батыя владимирский князь Юрий Всеволодович. Факт формирования в 1238 г. военных дружин из финских племен, которые использовались Батыем в завоевательных походах на Европу в 1240-1242 гг., является прямым доказательством установления власти хана в Ростово-Суздальской земли.
На период военного похода Юрия Всеволодовича на Владимирское княжество был посажен младший брат Юрия – Ярослав Всеволодович, который отдал хану Батыю своего восьмилетнего сына Александра Ярославовича в аманаты (то есть заложники). Пробыв в Орде Батыя в с 1238 по 1252 г. Александр, названный и прославленный российскими историками как Невский, усвоил весь уклад и обычаи Золотой Орды, стал андом (кровным братом) сына Батыя Сартака, женился на дочери хана Батыя и впоследствии стал верным слугой Золотой Орды, возглавив Влодимирское княжество (1252-1263). Он не принимал участия ни в одной серьезной битве, все победы Александра Невского – жалкая ложь. Князь Александр просто не мог принимать участия в столкновениях на Неве в 1240 г. и на Чудском озере в 1242 г. так как был еще ребенком.
Следует отметить, что управленческая власть Ростово-Суздальских князей была минимальной. Ханом Батыем для руководства княжеством (улусом) назначался наместник – великий баскак, а на местах – удельные баскаки. Это были полновластные правители Золотой Орды, руководствовались законами Ясы Чинґизидов. Ложью российских историков является то, что суздальские, а позже и московские князья были независимы от Золотой Орды. Первым правителем княжества (улуса) в ханской грамоте назван баскак или даруга, а князья считались на втором, а то и на третьем месте.
Ложью является то, что Москва основана Юрием Довгоруким в 1147 г. Это миф, который не имеет доказательного подтверждение. Москва как поселения была основана в 1272 гду. В этом же году была проведена третья перепись населения Золотой Орды. При первой переписи (1237-1238 гг.) и втором (1254-1259 pp.) поселение – Москва не упоминается.
Московия, как княжество, возникло в 1277 г. по приказу татаро-монгольского хана Менгу-Тимура и было обычным улусом Золотой Орды. Первым Московским князем стал Даниил (1277-1303) (младший сын Александра т. с. Невского). От него берет начало династия московских князей Рюриковичей. В 1319 г. хан Узбек (об этом говорится в вышеназванном романе-исследовании В. Билинского) назначил своего брата Кулхана удельным московским князем, а с 1328 г. Великим Московским князем. В российской исторической литературе назван как Калита, Хан Узбек, приняв ислам, уничтожил почти всех князей Рюриковичей. В 1319-1328 pp. прошла смена династии Рюриковичей на династию Чинґизидов в Московском улусе Золотой Орды. А 1598 года в Московии прервалась династия рода Чинґизхана, которая началась от князя Ивана Калиты (Кулхана). То есть свыше 270 лет Москвой правили чистые Чинґизиды.
Новая династия Романовых (Кобылиных) в 1613 г. обязалась свято хранить давние традиции и принесла клятву на верность старой династии Чинґизидов.
Московская православная церковь в 1613 г. стала стабилизирующей силой, которая обеспечивала сохранение татаро-монгольской государственности в Московии.
Из приведенных данных видно, что Московия является прямой преемницей Золотой Орды государства Чинґизидов, то есть, на самом деле татаро-монголы были «крестными отцами» московской государственности. Московское княжество (а с 1547 г. царство) не имело никаких связей в XVI в. с княжествами земель Киевской Руси.
Великороссы. Племя великороссов, или российский народ, как он сегодня называется, появилось около XV-XVII в. среди финских племен: мурома, мери, веси и др. Тогда начинается его история. Нет истории великороссов на земле Киевской! История великороссов начинается с «Залещанськой земли», с Московии, которые никогда не были Русью. Татаро-монголы, пришедшие на эти земли, внесли значительный вклад в формирование «великороссов». На психологию великоросса наложили отпечаток заимствования татаро-монгольского инстинкта завоевателя, деспота, у которого основная цель – мировое господство. Так в XVI в. сформировался тип человека-завоевателя, страшного в своем невежестве, ярости и жестокости. Этим людям не нужны европейская культура и письменность, им чужды такие категории как мораль, честность, стыд, правдивость, человеческое достоинство, историческая память и т.п. Значительная часть татаро-монголов в XIII-XVI вв. влилась в состав великороссов, из них начинают свою родословную более 25 % российского дворянства. Вот некоторые фамилии татар, которые принесли славу империи: Аракчеев, Бунин, Грибоедов, Державин, Достоевский, Куприн, Плеханов, Салтыков – Щедрин, Тургенев, Шереметьев, Чаадаев и много других.
Чтобы присвоить историю Киевской земли и увековечить эту кражу, великороссам надо было придушить украинский народ, загнать его в рабство, лишить собственного имени, выморить голодом и т.д.
Украинцев, которые проявились как нация в XI-XII вв., а возможно, и раньше, объявили «малороссами» и взялись вдалбливать эту версию всему миру. За малейшее отступление от этой версии людей казнили, уничтожали, ссылали в ГУЛАГи. Советский период был особенно жестоким. За то время Украина потеряла свыше 25 миллионов своих сыновей и дочерей, которые погибли в войнах за интересы России, во время коллективизации, в ссылках и в застенках.
Так «старший брат», «великоросс» заставлял жить «младшего брата», «малоросса» в жестоких «объятиях любви».
СОЗДАНИЕ ИСТОРИЧЕСКОЙ МИФОЛОГИИ РОССИЙСКОГО ГОСУДАРСТВА
Еще во времена княжения Василия III (1505-1533) в Московии зародилась идея величия, которую высказал представитель Московского православия монах Филофей: «Два Рима пали, а третий стоит, а четвертому не быть». С тех пор у московитов зарождается мысль всемогущества и «богоизбранности», что «Москва – третий и последний Рим». Эти мысли распространялись и утверждались в Московии. Сколько крови было пролито московскими князьями, а позже – царями ради этой бредовой идеи.
В царствование Ивана IV (Грозного) притязания Московии на наследство не только Киевской Руси, но и Византийской империи усилились. Так, по преданию, шапка Мономаха якобы подаренная киевскому князю Владимиру Мономаху его дедом – базилевсом Константином IX, считалась символом передачи власти Византией Киевской Руси. Учитывая то, что первым Суздальским князем был шестой сын князя Владимира Мономаха Юрий Долгорукий, то наличие в Московии этой шапки является «доказательством» наследственных прав московских правителей не только на Киевский великокняжеский престол, а и на наследство бывшей Византийской империи. Далее было составлено фальшивое завещание Владимира Мономаха о передаче «наследственных прав» сыну Мономаха Юрию Долгорукому, покорителю так называемой «Залещанской» земли. Все это было выдумкой. На самом деле, шапка Мономаха была золотой бухарськой тюбетейкой, которую Хан Узбек подарил Ивану Калите (1319-1340), приспособив эту тюбетейку-шапку для своего возвеличивания. (Логвин Ю. Кобыла, Калита и тюбетейка «Мномаха» // Время. – Киев, 1997, 27 марта).
Иван IV (Грозный) впервые в 1547 году венчался в церкви с титулом Московского царя, как «подражатель» греческих и римских императоров. Из 37 подписей, что скрепили грамоту, присланную с Константинополя в Москву, 35 оказались поддельными. Так Иван Грозный стал «наследником византийских императоров». Так узаконилась ложь.
Массированную государственную фальсификацию истории своего народа начал Петр. Он впервые в 1701 г. издал указ об изъятии у покоренных народов всех национальных письменных памятников: летописей, хронографов, хроник, древних исторических записей, церковных документов, архивов и т.д. Особенно это касалось Украины-Руси.
В 1716 г. ПетрI «снимает копию» c так называемой Кенигсбергской летописи, где были показаны «объединение» древнего летописания Киевского и Московского княжеств и таким образом "основывается" единство славянских и финских земель. Однако доступ к «копии»-фальшивке, как и к самому оригиналу, был закрыт.
Эта фальсификация ПетраI стала основой для дальнейших фальсификаций – написание так называемых «общеруских летописных сводов», в которых обосновывалось право Московии на наследственность Киевской Руси. На основе этих фальсификаций 22 октября 1721 г. Московия объявила себя Российской империей, а русских – русскими. Так была украдена у законных наследников Киевской Руси – украинцев историческое название Русь.
ПетрI завез из Европы большое количество специалистов, в том числе и профессионалов-историков, которых привлек к написание и фальсификации истории Российского государства.
Для этого каждый иностранец, что поступил на государственную службу, давал клятву о неразглашении государственной тайны и обязывался никогда не покидать Московскую державу. Возникает вопрос, какие могут быть государственные тайны при «обработке российской истории» древних времен? В любой цивилизованной европейской стране после 30-50 лет рассекречиваються все архивы. Российская империя очень боится правды о своем прошлом. Смертельно боится!

После Петра I, который превратил Россию в Российское государство, элита Московии начала задумываться над необходимостью создания целостной истории собственного государства. За это дело тщательно взялась императрица Екатерина II (1762-1796), которая не допускала мысли о том, что в царском ряду она может быть среди рядовой татаро-монгольской знати. По европейски образованная Екатерина II ,ознакомившись с архивными первоисточниками, обратила внимание, на то ,что вся история государства держится на словесной былинной мифологии и не имеет доказательной базы.

Поэтому, Екатерина II своим указом от 4 декабря 1783 г. создает Комиссию для составления записок о древней истории преимущественно России, под руководством и присмотром гафа А. П. Шувалова, в составе 10 выдающихся историков. Основная задача, которая была поставлена перед комиссией, заключалась в том, чтобы за счет переработок летописей, написание новых летописных сводов и других фальсификаций обосновать «законность» присвоение Московией исторического наследия Киевской Руси и создание исторической мифологии государства Российского. Комиссия работала 10 лет. В 1792 г. «Екатерининская история» увидела свет. Работа комиссии проводилась в следующих направлениях:
– сбор всех письменных документов (летописей, архивов и т.п.). Эта работа уже частично была сделана Петром I. Сбор материалов проводился не только из своей страны, а также с других стран – Польши, Турции и др.;
– изучение, фальсификация, переписывание или уничтожения исторических материалов. Так были переписаны летописи: «Слово о полку Игореве», «Повесть временных лет», «Лаврентьевская летопись» и много других. Некоторые летописи переписывались по несколько раз, а оригиналы уничтожались или засекречивались. Так, были засекречены «Скифская история» А. И. Лизлова, что была издана в 1776 и 1787 гг., «История Российская с древнейших времен». М. Татищева, выданная 1747 г. В «Скифской истории» А. И. Лизлова указывается, что жители Московии – это отдельный обособленный самобытный народ, который ничего общего не имеет с Русью (Киевом), Литвой, поляками и т.п.;
– написание новых «общеруских сводов», которые писались в XVIII ст., а подавались, что они XI, XIII, XIV вв. Все эти своды проповедовали «общерускую идею». Это в то время, когда на киевской земле жили славянские племена (поляне, древляне, северяне и др.), которые уже были христианами, в «Залещанской» земле жили финские племена (мурома, меря, весь, мокша и др.), которые находились в полудиком состоянии, и эти племена не имели в истории ничего общего вплоть до XVI в.;
– для обоснования единства Киевской Руси и финских племен были написаны тысячи различных сводов. Все эти своды и летописи, как указывается в романе-исследовании В. Билинского есть только в переписанном виде, ни одного оригинала. Ни одного! Все это указывает на невероятную по масштабам бесстыдства и наглости, фальсификацию при создании истории Государства Российского.
Нельзя вечно жить во лжи!
Настало время, чтобы украинские историки написали правдивую историю Украины, которая основывалась бы не на фальсифицированных Екатериной II летописях и заново написанных в XVIII веке «общеруских летописных сводах», а на исторических фактах, зафиксированных в документах, в частности таких стран, как Польша, Турция, Греция, Иран и др. Люди должны знать правду.

К началу нового, ХХ века, в США уже вовсю катались на роликовых коньках, которые по своей конфигурации и конструкции были частично похожи на сегодняшние. А в Швеции и Дании популярность получили педальные ролики Takypod, изобретенные Эдвардом Петрини. Удивительно, но выглядит очень современно – можно было бы продавать в одном магазине с какими-нибудь сигвеями.

В 1956 году компания IBM представила свой первый накопитель на жестких магнитных дисках. Он весил более тонны и хранил 5 мегабайт данных. Cпустя полвека самый слабый iPhone 5S весит 112 граммов и имеет 16 гигабайтов памяти – примерно в 3200 раз больше

Так выглядели американские спасательные жилеты для матросов – а точнее, спасательные матрасы – еще в 1917 году.

Один из первых массовых калькуляторов Marchant XLA (1913 год). В карман такой не положишь. Приспособлен для больших магазинов и закупался для продавцов больших универмагов и кассиров банковских учреждений. К нему прилагалась отдельная инструкция на 130 страниц.

Первая электрическая дрель от немецкой фирмы Fein (1895). В XIX веке даже рабочие инструменты выглядели, как дорогой предмет мебели.

Одна из первых стиральных машин американской марки с электрическим приводом Thor (1908 год). Машина имела деревянный барабан, который поочередно совершал 8 оборотов по часовой стрелке и 8 против. Чтобы соединить барабан с валом электродвигателя, имелся небольшой рычаг.

Первая газонокосилка (1916 год) в качестве эскперимента несколько недель использовалась в Ботаническом саду Миссури. Она была такая громкая, что поставки первой партии пришлось приостановить – более тихая версия появилась только через год.

Звуковой локатор в США (1921 год). Так американские военные мониторили свое воздушное пространство еще меньше ста лет назад.

Первый действующий принтер в истории, сделанный на основе изобретения математика Чарльза Бэббиджа в 1834 году. Это громоздкая модель механического компьютера, который имел функцию автоматической печати и назывался «разностная машина». Полностью модель была собрана по старым чертежам лишь через 150 лет.

В 1905 году немец Карл-Людвиг Несслер продемонстрировал свое изобретение – аппаратную химическую завивку. Выглядело это так: во время презентации аппарата на волосы модели были накручены двенадцать длинных и довольно тяжелых латунных стержня, подключенных к разогревающемуся электрическому аппарату. Вся процедура длилась около пяти часов.

Тостер фирмы Frary & Clark (1924 год) – не самый первый, но самый красивый. Сейчас такого точно не делают.

Башня Ворденклиф (1901–1917 годы) – первая беспроводная телекоммуникационная башня, созданная Николой Теслой и предназначавшаяся для коммерческой трансатлантической телефонии, радиовещания и демонстрации беспроводной передачи электроэнергии. Интересна в качестве примера того, как могли бы выглядеть башни сотовых операторов сто лет назад – представьте, что таких тысячи!

Американская портативная радиостанция (1921 год) для успокоения ребенка в коляске или кроватке; радионяня начала прошлого века, большая и внушительная.



Ортопедические тренажеры (1893 год), придуманные шведским врачом Густавом Цандером. Пользовались особенной популярностью у стокгольмской аристократии.

Уже походят на ноутбук в раскрытом виде, но совершенно необычные устройства в сложенном варианте – черные коробки с небольшими экранами, похожие больше на современные кассовые аппараты. Первые лэптопы: Gavilan (1983 год) и Grid compass (1982 год).

Хотим представить вам список из 11 военных автомобилей времён 1-й мировой войны, произведённых до 1918 года, в это число вошли боевые машины, бронированные автомобили и бронетранспортеры. В своём большинстве эти машины прошли 1-ю мировую войну, которая началась 28 июля 1914 года и окончилась 11 ноября 1918 года.

11. Бронеавтомобиль Гарфорд - Путилов

Гарфорд - Путиловский броневики были одним из видов бронированной боевой машины, которые производились в России в эпоху Первой мировой войны . 
Хотя Путиловец был очень прочным и надёжным аппаратом, на самом деле был не вполне пригодным. С его огромным весом в 11 тонн, он имел всего навсего 30 л/сил и имел максимальную скорость 15 км/ч. И сам дизайн броневика был слишком громоздким, были очень ограничены внедорожные возможности.

10. Эрхардт E-V/4

EV/4 Эрхардт был одним из первых высоких бронированных немецких автомобилей, которые использовались вплоть до начала Второй мировой войны для внутренней полиции Германии. Авто весил почти 9 тонн, при этом в нем одновременно могли находиться до девяти человек и до трёх пулемётов.

9. Бронеавтомобиль Остин.

Остин был произведён в Британии во время Первой мировой войны. Но был на вооружении российской армии, как во время войны с Германией, так и во время Гражданской войны.

8. Bssing A5P

Bssing A5P был бронированным автомобилем, произведенным в Германии в годы Первой мировой войны, производство A5P началось в 1916 году и производилось в ограниченном количестве. Броневик работал на 6-цилиндровом двигателе грузовиков Bssing. У него был огромный бронированный стальной корпус и вмещал 10 человек экипажу, 6 из них управляли тремя пулемётами 7,92 -мм МГ 08 или MG 15. На некоторые устанавливали 20 мм пушки.
A5P служил на Восточном фронте до 1917 года.

7. Бронеавтомобиль Джеффри-Поплавко

Пулемётный бронеавтомобиль Русской императорской армии. Является первым полноприводным бронеавтомобилем, принятым на вооружение войск Российской империи[1]. Создан на базе полноприводного грузового автомобиля Jeffery Quad 4017 производства американской фирмы Thomas B. Jeffery Company. Проект бронеавтомобиля разработан командиром 26-го АПВ штабс-капитаном Виктором Поплавко. Всего за 1916—1917 годы Ижорским заводом был собран 31 серийный бронеавтомобиль, ограниченно применявшийся частями Русской императорской армии в ходе Первой мировой войны и обеими противоборствующими сторонами в ходе Гражданской войны

6. Бронеавтомобиль Lanchester

Бронеавтомобиль Lanchester был британскийм бронеавтомобилем произведённым в годы Первой мировой войны. В 1914 году Lanchester был вторым самым многочисленным автомобилем на вооружении армии после Rolls-Royce. Первоначально он был разработан для поддержки военно-воздушных сил для спасения сбитых пилотов.

5. Бронеавтомобиль Rolls-Royce, 1914 год

Этот британский бронеавтомобиль разработан в 1914 году и использовался в Первой мировой войне и в начале Второй мировой войны. Rolls-Royce в основном использовался на ближневосточном фронте. Автомобиль был модернизирован в 1920 году и в 1924 году, в результате чего были созданы Rolls-Royce 1920 Pattern и Rolls-Royce 1924 Pattern. В 1940 году 34 транспортных средств, которые служили в Египте в 11-м гусарском полку были сильно изношены и их заменили на Rolls-Royce с несущим противотанковым ружьем , 0,303-дюймовым Брен-пулеметом и дым-гранатометами.

4 . Charron, Girardot et Voigt, 1902 год

Charron, Girardot et Voigt 1902 года был французским бронеавтомобилем, разработанный грузинским инженером Михаилом Накашидзе в 1902 году. Он был оснащен пулеметом Hotchkiss, и с 7 мм броней для наводчика, скорость автомобиля составляла около 50 км/ч.

3. Бронеавтомобиль Дэвидсон

Один из первых американских бронеавтомобилей был построен в 1915 г. тридцатью кадетами Северо-западной Военной Академии (Хайленд Парк, штат Иллинойс) под руководством полковника Рояла Дэвидсона больше для демонстрации военной мощи Америки. Эта машина создавалась на шасси обычного коммерческого автомобиля Cadillac с колесной формулой 4х2, путем установки на него бронекорпуса, лобовая часть которого имела рациональный угол наклона. Экипаж машины, называемой теперь Davidson-Cadillac 1915 Armored Car состоял из трех человек. В передней части размещался водитель, над головой которого, для лучшего обзора, был сделан купол. В средней части корпуса, размещался пулемет Browning M1895 прикрытый 5-мм бронещитом, который обслуживали два человека. В бортах корпуса были выполнены вырезы для ведения стрельбы из личного оружия (пистолета или винтовки).

2. Симмс Мотор Уор Кар, 1899 год

Симмс Мотор Уор Кар был первым в мире реальным броневиком. Он был спроектирован и построен британским изобретателем Симмсом в 1899 году. Машина имела броню Vickers толщиной в 6 мм и был приведен в действие четырьмя цилиндрами 3.3-литровым, 16 л.с. двигателем. Максимальная скорость около 14,5 км / час. Силовой агрегат помещался в центральной части шасси рядом с водителем, который наблюдал за дорогой при помощи системы зеркал. По первоначальному замыслу бронеавтомобиль с экипажем из 12 человек предполагалось оснастить двумя поворотными башнями спереди и сзади и еще одним пулеметом среднего расположения, но единственный опытный образец получил два станковых пулемета «Максим» калибра 7,69 мм. С окончанием войны в Южной Африке британское военное ведомство потеряло интерес к работам Сим-мса и его проекты были забыты.

1. Бронированный Квадрицикл , 1898 года

Это был легкий квадрицикл фирмы «Бистон Мотор Сайкл» (Beeston Motor Cycle) с одноцилиндровым 1,5-сильным мотором «Де Ди-он» (De Dion) и пулеметом «Максим» (Maxim), установленным на месте переднего пассажира. Для испытаний его отправили на англо-бурскую войну. Также был оснащен железным щитом в передней части автомобиля для защиты водителя.

Заключна частина
, і

А це вже як тепер з Україною, ну і про Крим теж все ясно

Люблю покопатись в першоджерелах, бо стає багато що зрозуміло в сучасності, причому я постійно переконуюсь, що традиції передають на підсвідомому рівні, бо я щось мало вірю в те, щоб Пукін і його клан вивчали історію дипломатії. Вони такі є від свого нутра підлі, а щоб не просто ляпати звинувачення, подаю тексти з поважної книги, написані знаючими людьми.
Зокрема прошу звернути увагу, звідки походить оте "старший брат" і "молодший брат" тощо. Зовнішня цензура і пропаганда теж не сучасний витвір і навіть не агітпрому СРСР. За тим всім маємо визнати, що української дипломатії ще фактично немає, вона тільки народжується і формується, але важливо, щоб вона не бралася дублювати рефівську традицію дипломатичної наглості і дурості. Прошу до читання: