Радіо «Афродита» — новий інді-партизанський проект «Мертвого півня». Це спроба реконструкції того, що було знищене. Спроба уявити, що радіостанцію з такими позивними не розгромили у 1945 році і вона працює досьогодні. Це збірка осучаснених переспівів майже забутих українських хітів ХХ століття («Ой Марічко, чичері», «А ми удвох», «Гуцулка Ксеня», «Ми хлопці з Бандерштадту», «Минає день, минає ніч», «Над морем», «Панно Інно», «Машинґвери», «Я помру від застуди (Вальс)», «Шахтарочка»).
Пам’ятати, пригадувати, не забувати, фіксувати, документувати, переказувати, переспівувати, нагадувати, зберігати, — саме цю мету переслідували Півні, працюючи над цим проектом, бо уряди, президенти та імперії зникають, а музика та правда залишаються.
[ Читати далі ]
Тарас Житинський – іванофранківець, батьки якого були в УПА. Більше десяти років живе в Лондоні і створив там гурт "Земляки". Лауреат фестивалю "Червона Рута-91" у Запоріжжі, лауреат Конкурсу молодих виконавців популярної пісні Міжнародного фестивалю "Слов'янський базар-92". Отримав Гран-прі на фестивалі української патріотичної пісні "Повстанським плаєм-2007" в Івано-Франківську. Тарас розповідає: "Колись давно, в Стародавньому Римі, імператор Троян казав, що народ можна знищити, не обов'зково воюючи з армією чи руйнуючи храми, можна просто знищити його історію. Ми зараз знову підіймаємо цю історію, яку для нас зберіг наш народ. Він цю свічку проніс крізь століття, і ми так само її несемо, ця свічка ніколи не загасне. Піснями ми повертаємо українську історію"
Біографія Що не говоріть, гени — велика річ. Народжений у родині репресованих вояків УПА в Карагандинській області, Тарас Житинський лише у 1981–му зміг повернутися на Батьківщину — місто Івано–Франківськ. Там він закінчив Івано–Франківський інститут мистецтв і здобув три дуже важливих для себе перемоги: третю премію у категорії "поп–музика"на фестивалі "Червона Рута" у 1991–му, а у 92–му — гран–прі фестивалю "Кришталевий лев" та спеціальну відзнаку на "Слов'янському базарі". В його творчому активі тих часів також надзвичайно вдалі, сказати б — ефектні, виступи на вже легендарних нині форумах "Оберіг" і "Мелодія". Справді потужно свій концертний сет Тарас відіграв на імпрезі, присвяченій 50–річчю створення УПА у 1992–му. Саме там розкрилися дивовижна харизма, сильний голос і вкрай експресивна манера виконання співака — три складові, що скрізь, де б не виступав, приносили йому успіх. Протягом 90–х Тарас Житинський записав і видав два цікавих альбоми — "Чорний лебідь" і "Ва–банк", а в 1996–му для нього починається нове життя: він несподівано перебирається до Лондона, де швидко налагоджує стосунки з нашою тамтешньою діаспорою, але ні на день не розлучається з улюбленою гітарою. Головними "кониками" репертуару Житинського були козацькі пісні, історичні думи та пісні УПА. Завівши собі на голові справжнього оселедця, він став схожим на вільного козака в екзилі. Це був хитромудрий план! План навернення несвідомих чи напівсвідомих українців на своїй Батьківщині до рідного коріння, до рідного слова і пісні, власне — до української культури. Тарасові хотілося довести (спочатку собі, а потім і співвітчизникам), що, живучи в іншій країні і в англомовному середовищі, можна повноцінно розвивати власну культуру і бути цікавим для місцевої публіки як представник слов'янської культури. Тому й не дивно, що Тарас в Англії має прихильників серед англосаксів.
Щороку Житинський разом із дружиною Марією і дочкою Іриною навідується в Україну — до родичів. Окрім того, Тарас намагається "захопити" по максимуму різноманітні літні імпрези, презентуючи щоразу нові композиції. Зокрема у 2008–му на фестивалі "УНІЖ", який влаштувала столична агенція "Наш формат", він представив свій альбом "Пісні козаків", виданий тією ж агенцією. "Ми заприятелювали з шефом "Нашого формату" Владом Кириченком, унаслідок чого було видано мій свіжий матеріал, записаний у Лондоні, — розповідає Тарас. — "Пісні козаків" — це гайдамацькі, стрілецькі й козацькі пісні різних часів і з різних теренів країни. Пісні "Ой у 1791 році" та "Любо, братці, любо" були записані етнографом Олександром Грибом років десять тому на півдні України. Насправді "Любо, братці, любо" в оригіналі завжди звучала українською, адже у війську Нестора Махна 98 відсотків бійців були етнічними українцями. І ця пісня була чимось на зразок махновського гімну і нині є фольклором для анархістів усього світу. Альбом "Пісні козаків" виявився одним із найбільш затребуваних у 2008–му серед новинок компанії — напевно, це було пов'язано з тим, що у 2007–му Тарас отримав ґран–прі на фестивалі "Повстанським плаєм", а також органічно влився у програму фестивалю "УНІЖ".
Наступним кроком було видання у 2009–му одразу двох позицій — альбомів "Козацькі балади" та "Їхали батяри". Перший і за стилістикою, і за настроями ніби продовжує диск "Пісні козаків", але вже під кутом мужньої чоловічої баладності, елегійності. Тут Тарас виконав відому пісню О. Веремчука "Курінний" та одну власну — "Там на ставі". Диск "Їхали батяри" має підзаголовок "Галицький шансон", представляє музику закарпатського композитора Ігоря Іванціва і справді дає певний зріз сучасної батярської пісні, іншими словами — дає уявлення про міський фольклор довоєнної Галичини, який у 20—30–ті роки становив надзвичайно строкате й колоритне полотно із цілим спектром суто галицьких характерів.
Уже кілька років у Великобританії функціонує створена Житинським група "Земляки", складена з наших "колишніх", яка грає і народну пісню, і авторський репертуар. "Земляки"мають непоганий концертний ангажемент по всій Англії, але поки що, за певних причин, не можуть відвідати Батьківщину, а точніше — покинути Великобританію. Сьогодні Житинський виношує доволі амбіційний проект — запис авторської пісенної програми із залученням справжнього симфонічного оркестру і за участі дочки Ірини. "Відтоді як Ірина отримала ангажемент на сцені Оперного театру в польському Вроцлаві, — каже Тарас, — я весь час обмірковую нашу спільну програму, яка б схрестила мою манеру співу, де, окрім народної музики, присутні впливи блюзу і класичного року, з оперним вокалом моєї дочки. Поки що заважає лише те, що запис живого симфонічного оркестру в Англії є надто дорогим задоволенням, а імітувати звучання оркестру за допомогою електроніки — не хочеться...
"Стовідсотковий пілігрим" — так визначив свою долю і спосіб життя сам Тарас Житинський. "Завжди відчуваю себе у дорозі, — пояснює він. — Зупинки бувають довшими чи коротшими, але головне — наповнити їх сенсом, тобто — творчістю. І рухатися далі..."
Автор: Олександр ЄВТУШЕНКО, "Україна молода"
Більше послухати Тараса Житинського можна тут:
Українська земля завжди славилась відважними воїнами, які не раз рятували її від поневолення. Хоч і багато героїв полягло у нерівній боротьбі з окупантами, слава про їхні звитяги буде вічно жити в нашій пам’яті. Українські січові стрільці та воїни Української Повстанської Армії віддали життя за щастя та волю свого народу, окропивши жертовною кров’ю нестримний поступ майбутніх поколінь до незалежності. І в полум’ї тих надій, буремних років та нестямного болю за рідний край загартувалась пісня, вільна, хвилююча та непереможна.
Альбом пісень під назвою «Лента за лентою» у виконанні вокального ансамблю «Орфей» пропонує знайомство з піснями Українських Січових Стрільців та воїнів УПА, що становлять унікальний пласт пісенної лірики часів Першої Світової Війни та 40-50-х років XX століття. Пропоновані пісні в сучасних аранжуваннях є переплетенням мотивів патріотизму, відданості рідній землі та любові до матері, товариша, коханої. Тож бажаю вам відчути жар тих сердець та зігріти їхнім теплом свої.
Гурт пройшов через усе це і залишився собою.
«КОМУ ВНИЗ» підіймають тебе з колін лютою силою козацтва, м’якою струною бандури, голосом, що дасть наснагу в час, коли вже нема кого слухати і не видно куди йти, а суспільство стрімко падає в брудну прірву комерції і попсовості, продажності та чорної неправди.
Пісні «КОМУ ВНИЗ» проймають тебе до самих темних, далеких закутків твоєї, ще не запроданої і не спаленої у вогні сьогодення, душі.
Якби мене спитали, чи є в Україні гурт, який може претендувати на статус культового, я відразу б назвала батьків української готики «КОМУ ВНИЗ». А найкультовішою постаттю на українській, як готичній, так і взагалі музичній сцені, я б назвала Андрія Середу.
[ Читати далі ]Така от я собі українка, без фанатизму. Не ношу вишиванку, в церкву рідко хожу, не дуже люблю українські народні пісні, не тому що не люблю зовсім - сумні вони здебільшого. Дехто навіть образитись на мене умудрився за такий "крамол". Ну це я просто згоряча. Але ж ми не можемо бути усі однакові під копірку? хіба ні?
Та справа не в тім.
Допоможіть будь-ласка віднайти українські вірші і пісні від яких хочеться жити. і не просто жити, а так би мовити досить активно жити))))) (для порівняння: мені подобаються африканські дикі танці, хоч насправді це лише видається, що вони дикі)
Дякую.
