Дмитро Снєгирьов

Повстанський рух на Луганщині 1921-1923 рр.
Провокативні методи та спецзагони ВЧК

У березні 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад, організований більшовиками, ухвалив рішення щодо посилення боротьби з "бандитизмом", тобто, проти всіх своїх політичних супротивників, оголосивши це "государственной задачей первостепенной важности".
У лютому 1921 року тодішній головнокомандувач всіма Збройними силами Російської республіки Л. Каменєв у доповіді В. Леніну (про стан боротьби з бандитизмом) змушений був визнати, що "банди на території правобережної України мають характер місцевих організацій, які користуються підтримкою та співчуттям населення. Сила банд коливається від 100-250 бійців і має загальну чисельність близько 2500 бійців". У липні 1921 року в офіційній доповідній записці того ж Каменєва згадується 18 повстанських загонів лише в Донбасі, які об'єднували близько 1500 кіннотників та мали 19 кулеметів.
На момент цих подій повітові надзвичайні комісії (далі - ЧК) в Україні були ліквідовані через відсутність відповідної кількості працівників. Їхнє місце зайняли так звані політбюро, які входили на автономних правах до міліції. Повітові ЧК були збережені тільки в небагатьох особливо важливих центрах Донбасу, наприклад, у Маріуполі. Керівництво таких комісій було завжди відоме працівникам, яких скеровували з досить високих посад в апараті "губчека". Про це красномовно свідчать шифровки, які органи ВЧК надавали своїм низовим каральним структурам: "Як встановлено, контрреволюційні організації та угруповання добре обізнані про те, що ВЧК даного часу вимушене на, так би мовити, деяку пасивність. Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен з нас... Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії комунізму".
Не розраховуючи на місцеві кадри, з Росії, для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів держполітуправління у Правобережній Україні був призначений російський більшовик В. Євдокимов. Сотні чекістів із різних губерній Росії були відряджені в Україну. Серед них – відповідальний працівник Брянської ЧК Д. Мєдвєдєв, який був призначений головою Старобєльскої ЧК.
Разом з посиленням каральної системи та безжального терору , V Всеукраїнський з'їзд проголосив амністію всім "бандитам", які бажають припинити боротьбу. Амністія діяла до 15 червня, а потім її дію продовжили ще на місяць. Згідно з офіційними даними, амністією скористалося приблизно 10000 повстанців, що свідчить про масштаб повстанського руху на Правобережній Україні. З-поміж тих, хто зголосився скласти зброю, були керівники штабу Махно-Звєрєв, Полєно, Вдовіченко. Проти останнього чекісти використали брудний та відверто провакативний метод. Важко пораненого, його скерував Махно на лікування до Новоспасовки. Там, у непритомному стані Вдовіченка захопили в полон. Піддавши страшним тортурам та моральному тиску, чекісти примусили його підписати заяву про перехід до більшовиків та звернення до повстанців щодо припинення збройної боротьби.
Подібні методи нащадки чекістів використовуватимуть у боротьбі проти повстанців на Західній Україні у 40-50-х роках.
Частина повстанців під загрозою розстрілу перейшли на сторону влади. ЧК тоді вирішило використати їх, аби деморалізувати повстанців із середини: одних відправили до повстанців, інших – розстріляли їхні ж колишні бойові побратими. Ця поразкова пропаганда поєднувалась з жорстокими репресіями проти поранених повстанців та їхніх родин. У випадку, коли знаходили пораненого повстанця, карали не тільки його, а й родину, в якій він переховувався.
Провокації, терор та розстріли заручників стали нормою роботи чекістів. Основним моментом у боротьбі проти повстанців було просунення чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів з метою ліквідації керівництва та морального занепаду усередені загону.
У липні 1921 року Мєдвєдєв, який вже тоді був начальником Старобєльської ЧК, отримав інформацію про наявність у районі великого повстанського загону у кількасот шабель. Загін вів себе доволі пасивно, діяв, здебільшого, з метою захопленя провізії. Це свідчило про те, що загін не мав міцного керівництва. Мєдвєдєв, уникаючи прямого зіткнення із загоном, вирішив деморалізувати загін зсередини шляхом просунення туди завербованої ним людини, колишнього штабс-капітана царської армії на псевдо Басня. Спираючись на колишніх пере вербованих повстанців, які діяли у загоні, чекістам за чотири доби вдалось ліквідувати керівників загону, а самих повстанців, кількістю 350 шабель, переконати в необхідності добровільно перейти до Совєтів.
Приблизно за такою ж схемою чекісти ліквідували загін Огнєва. Цей загін мав характерну деталь: після кожної операції його учасники розходились по домівках та лісах, очікуючи наказів командира. Цим і скористався Мєдвєдєв. Загін, у складі близько сотні багнетів, застали зненацька біля хутора Сємікозова у момент їхнього збору. Місце і дату Мєдвєдєв знав заздалегідь, позаяк за допомогою колишніх перевербованих повстанців сам їх і вказав.
Але найбільш характерною та показовою операцією чекістів, з використанням псевдоповстанських загонів, стала операція з ліквідації повстанського командира Івана Блохи, загін якого базувався у селі Бараніковка Біловодського району. Невелике формування чисельністю близько 50 шабель відрізнялось високою активністю та провело менш ніж за місяць десяток успішних операцій. Про перебіг подій під час проведення чекістсько-військової операції збереглись мемуарні свідчення учасника тих подій, командира 14-го стрілецького полку 2-ї Донської дивізії.
22 червня 1921 року чекісти захопили у полон одного повстанця із загону Блохи. Під час допиту повстанець розповів, що штаб загону разом з командиром Іваном Блохою переховується в очереті біля села Бараніковка.
Та, не знаючи місцевості і проходів, військові самостійно не наважились на проведення операції з ліквідації повстанського штабу. У цей час на допомогу військовим прибув окремий загін ВЧК зі Старобєльська. З огляду на те, що загін ВЧК не був відомий мешканцям села Бараніковка, які підтримували та співчували повстанцям, вирішили видати чекістів за повстанський загін, поширивши з-поміж мешканців села інформацію щодо роззброєння та захоплення у полон частини ЧА новоприбулим псевдоповстанським загоном, чекісти вирішили таким чином витягнути з очерету повстанців.
"24-25 червня загін ВЧК, видавши себе за бандитів, з'явився у селі Бараніковка та після короткого бою заарештував на очах у місцевого населення загін контррозвідників мого полку, чим викликав велику радість місцевого населення. Відразу ж командиру загону псевдобандитів на контррозвідників пішли скарги місцевого населення. В одного селянина взяли бика, в іншого – коней, у третього – барана та корову. Скаржились на те, що комуністи їх зовсім пограбували відібравши останній хліб. Вони стали бити заарештованих, плювати їм в обличчя, кидати каміння, вигукуючи "Вот вам, сволочи-комунисты разверстка", – писав у своїй доповідній командир ЧА. Яскрава картина "народної любові"" до червоних визволителів та їхня поведінка стосовно місцевого населення.
Після суду мешканців села над полоненими червоноармійцями старший загону ВЧК, який видавав себе та своїх людей за повстанців, роздягнув червоноармійців, провів їх селом, аби мешканці переконались, що діють справжні повстанці і закрили їх у хліву, випустивши заарештованого полоненого повстанця. Запевнивши його, що в селі діє невідомий йому повстанський відділ, чекісти дали повстанцеві команду привести до них на перемовини щодо спільних дій отамана Блоху разом із повстанським штабом.
Переконаний в "істинності" повстанців, Іван Блоха разом зі своїми 20 оплічниками прийшов у приміщення виконкому, де знаходився штаб ВЧК, і відрекомендувався місцевим командиром повстанських військ. Ввечері того ж дня мав відбутися суд над полоненими червоноармійцями. В той час, коли для штабу Блохи подали коней для того, щоб їхати на псевдосуд, Івана Блоху вбив командир загону ВЧК, а псевдоповстанці розправились з керівниками повстанського штабу. Двом повстанцям вдалось утекти. Все це побачили мешканці села, які зрозуміли свою помилку, але вдіяти вже нічого не могли.
"Після ліквідації штабу Блохи контррозвідники мого полку були звільнені з-під варти, після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям. 26 червня контррозвідники повернулися до свого полку. Начальник загону ВЧК вручив подяку мені, товаришу Баклушинському та всім червоноармійцям, які брали участь у проведенні операції", – зазначив у своїй доповідній командир полку.
Методи, які застосовували чекісти у боротьбі проти повстанців на Луганщині у 20-х роках, вони перенесли і в Карпатські гори, використовуючи вже в боротьбі з загонами УПА у 40-50-х роках.
28 листопада 1921 року колегія Донгубчека нагородила голову Старобєльского ЧК Мєдвєдєва золотим годинником "за умелую и усиленную борьбу с бандитизмом в Старобельском уезде". Це була перша нагорода на довгому кривавому чекістському шляху Д. Мєдвєдєва. Через 20 років Мєдвєдєв у лісах Рівненщини знову використовував той досвід провакацій та створення псевдозагонів, який він здобув на Луганщині, але вже у боротьбі з загонами УПА.
Могила отамана Блохи, незважаючи на 80-річне комуністичне панування, доглядається мешканцями села Бараніковка. Людська пам'ять міцно закарбувала імена своїх героїв.
http://www.galinfo.com.ua/news/117056.html

Коментар: не хотів як то кажуть "тиснути на психіку", тому витримав паузу, але для мене підступність ліквідації повстанців не так вражає, як ось ці рядки "...після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям".
Коли вбивають навіть вже полонених - це огидно, але то є знищення людей, які взяли зброю до рук і чинили активний спротив, проте коли підступом дізнаються просто про світоглядні симпатії чи антипатії і за те розстрілюють мирних людей - це вже не просто підлість, а злочин проти людяності!  Коли вбивають не за дію, а за слово - це найжахливіше, що може бути.
І я ставлю поряд і тих повстанців проти тиранії, хто загинув зі зброєю в руках, і тих, хто просто їх підтримував як міг, за що і був покараний - всі вони є ГЕРОЇ !!!

Результати голосування, яке я випадково збив

Історія з пораненням генерала ватутіна як і вся історія срср покрита мороком, ну не можливо було без брехні катам бути хорошими, не буває без брехні двох правд, неможливо заховати криваві руки по чесному а значить слід петляти, петляти так щоб вже ніхто не відрізнив правду від брехні. А правда таки пробивається на гору, надто багато брехні було та й винищити всіх не вдалось, не вдалось мізки промити, не вистачило ще декілька поколінь, щоб з людей зробити запрограмовані машини, хоча експерименти особливо боляче таки вразили частину України. Цікавтесь різними думками та робіть висновки самі, інформації зараз вистачає.

Таємниці поранення Ватутіна

29 лютого 1944 року. У супроводі 8 охоронців і штабних офіцерів Ніколай Ватутін виїхав до 60-ї армії.  При наближені до села Мілятин охорона почула попереду перестрілку, але проігнорувала небезпеку. Хоча за інструкціями мала одразу змінити напрямок руху. Згодом попереду виявили велику групу людей. Але колона далі продовжувала рухатись, доки по них, із засідки, на відстані 200 метрів не було відкрито вогонь. В описі бою його учасниками міститься низка принципових розходжень. Це стосується й участі у поїздці Нікіти Хрущова, і кількості машин, і кількості повстанців, і поведінки генерала та його охорони.  В одному місці чисельність партизанів називається біля 200-300 осіб, далі зменшується до сотні... А наприкінці виявляться, що їх було декілька десятків. Й, швидше за все, це був не бойовий підрозділ УПА, а місцева самооборона. Описання характеру бою теж викликає багато запитань - починаючи від твердження Жукова, що Ватутін особисто очолив оборону, і аж до того, що його пораненого винесли бійці з автомобіля. Місце поранення говорить, що обидва твердження очевидно надумані. Адже як в автомобілі куля могла вдарити знизу, коли стріляли збоку? Так само, як і описання геройської поведінки генерала, коли він нібито особисто очолив оборону. Дослідник Грішин у статті "Загадка гибели генерала Ватутина" для характеристики події взяв за епіграф слова Лєрмонтова:  Гарун бежал быстрее лани, Быстрей, чем заяц от орла, Бежал он в страхе с поля брани... І це, очевидно, правда. Бо тікали так, що партизанам залишили всі штабні карти разом із генеральською шинеллю. Реконструкція бою виглядає приблизно так. Після перших пострілів, коли машина застрягла, Ватутін із солдатами швидко відступив до найближчого придорожнього рову й заліг там. От тоді куля й вдарила його ззаду у верхню частину стегна. Але кулі не літають колами - пролетіла над головою, повернулась назад і попала в ногу? Стріляли не з лінії фронту повстанців, а з тилу?  Дослідники тих подій зауважують, що саме в той час у районі описуваних подій перебувала розвідувально-диверсійна група держбезпеки "Тайга", яку особисто опікував терорист № 1 Павло Судоплатов - спеціаліст по прибиранню неугодних Сталіну фігур. Суперечливість фактів, а також сталінська традиція для постраху вбивати своїх, робить це припущення цілком імовірним.

Свідчення дочки генерала Ватутіна

У київському госпіталі у Ватутіна почалася гангрена, яку легко можна було вилікувати, застосувавши американський пеніцилін. Однак сталін особисто найсуворіше заборонив його використовувати при лікуванні генерала. Про це прямо говорили Хрущов та інші свідки тих подій. І це - доведений факт, що визнається всіма істориками. Звичайно, можна прикидатися дурниками, як це роблять деякі дослідники, і все списувати на маніакальну підозрілість сталіна. Той, нібито, остерігався отруєння генерала американськими ліками. Проте кобу можна запідозрити багато в чому, але тільки не в наївності. Бо одночасно у всій країні й у тому ж госпіталі, де лежав генерал, пеніцилін масово використовувався для лікування поранених солдатів і офіцерів, рятуючи життя сотням тисяч людей. Чому ж лише Ватутіну він міг зашкодити? На справжні наміри Сталіна опосередковано вказує ще одне: категорична відмова Ватутіна від'їздити на лікування до Москви. Певне, генерал сподівався, що у прифронтовій зоні, подалі від Кремля, йому вдасться вижити. А там, чого доброго, удасться змінити гнів на милість злобного тирана. Та, як показала дійсність, це були марні сподівання. Ще в 2000 році газета "Столичные новости" надрукувала інтерв'ю з дочкою Ватутіна, яка перебувала тоді в Києві біля батька. Вона яскраво описує ту ситуацію: "Півтора місяці тато лежав у госпіталі. Казали: "Все нормально, чекайте..." Майже кожен день до батька приходив Хрущов, не казав нічого істотного, потискав руку і йшов собі. У тата почалася гангрена. Він просив: "Відріжте мені ногу, чорт із нею, буду жити без ноги". Батькові кололи знеболювальне, але все одно він був у жахливому стані. Генерал, герой війни, кричав благим матом на всю лікарню. Лікарі приходили до палати і обурювались: "Не обманюйте, вам не боляче, перестаньте над нами знущатись...". Нога загнивала, звідти буквально вилазили черви. Почалось зараження крові. 15 квітня 1944 року тато вмер...".

На запитання кореспондента: "А ви переконані, що Ніколая Ватутіна просто "прибрали?" - Олена Ватутіна дає однозначну відповідь: "Це був наказ Сталіна". Власне, для родини Ватутіна ім'я його справжнього вбивці не було секретом ніколи, як і для всієї тодішньої радянської верхівки. Бо, у значній мірі, демонстративне знищення відомого воєначальника символічно попереджало, що ніякі заслуги, ніяка слава не врятує від помсти вождя. І тільки тваринна відданість, і послух можуть служити примарною гарантією безпеки. І таку поведінку потрібно щоденно демонструвати. Як це робили, наприклад, Калінін і Молотов, дружин яких Сталін відправив у табори, хоча названі опричники йому фактично нічим не загрожували. Все це робилося лише для утримування останніх у відповідному тонусі. Таку ж роль своєрідного "жертовного барана" для постраху найближчого, особливо військового оточення, і мала відіграти своєрідна страта Ватутіна.

Генеральський розмах

Колишній розвідник, а згодом офіцер з особливих доручень при генералові армії Ватутіні, капітан Юрій Коваленко наводить шокуючі факти ставлення вищого армійського керівництва до новомобілізованих із лівобережної України. У цьому питанні ані Жуков, ані Ватутін не відрізнялися один від одного. Коваленко переказує розмову, що відбулася, за його словами, у штабі за участю Георгія Жукова. На зауваження когось зі штабних офіцерів, що для новомобілізованих лівобережних українців не вистачає обмундирування й зброї, він сказав: "Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать". І їх кинули в крижані води Дніпра, без обмундирування, з однією гвинтівкою на десятьох. Правдивість цих слів підтверджують праці багатьох істориків, зокрема, Володимира Кучера та Петра Чернеги, у книжці "Україна у Другій світовій війні (1939-1945)". 

Такою була ціна перемоги. Ціна, у якій українці були звичайним гарматним м'ясом у далекосяжних геополітичних намірах їхніх начальників. http://www.pravda.com.ua/columns/2010/05/5/4960514/

.................................................................

«Генерала Ватутіна до вищої міри покарання засудив провід УПА» - Сотенний УПА Мирослав Симчич 

1 - Повернімося до діяльності УПА. Проти повстанців діяло не лише НКВС. Винищення бандерівців було «золотою мрією» більшовицької партизанщини. Ставив собі такі плани і керівник чи не найпотужнішої російської партизанки - Ковпак. Ніколи не мали приємності зустрічатися з ним?  2 - Я не бував у ті часи на Волині, тому з Ковпаком не зустрічався. Але після того, як його розбили німці, по наших селах блукало багато «ковпаківців». Вони просили, а бувало, що й відбирали у наших людей їжу. Згодом багато хто з них перейшов у ряди УПА і воював до кінця.  Ті хлопці розповідали, щодо Ковпака пішли, бо не мали вибору - не знали, куди податися: іти у Німеччину під англійські й американські бомби не хотіли, служити до німців - тим паче. Ковпак якраз підбирав собі людей, то вони і прибилися до нього. Не за ідею - для того, аби лишень якось пережити скрутний час. 1 - Одним із найбільших ворогів повстанців був радянський генерал Микола Ватутін, якого упівці буцімто вбили. Втім за іншою версією, смерть генерала була прозаїчнішою. Кажуть, його доконала гангрена?  2 - Брехня. Ватутін був здоровий, як слон, а вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію Лівобережжя: своїх чоловіків-українців він не вдягнув, не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то весь той натовп загнав у воду - пливи як хочеш, виживав один з десяти. Він втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів які займалися лише боєм із німцями ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Довго він не потрапляв нам до рук. Проте згодом вскочив у нашу засідку, був смертельно поранений і в шпиталі помер. 1 - Ви на власні очі бачили, ж загинув Ватутін?  2 - Ні, доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці. Він родом із Волині, відбув двадцять літ каторги. Найвищу міру кари той хлопець отримав за те, що, коли втрапив у руки ворога, на ньому була ватутінська шинель. Він мені переповідав ті події так: розвідка донесла, що Ватутін їхатиме з групою у Житомир (не пам'ятаю точно, звідки він прямував, здається, з Києва). На шляху генерала стрільці влаштували засідку з трьох сотень вояків.  Машини під'їхали - стрільці відкрили вогонь. Куля не вибирає, Ватутін чи не Ватутін. А те, що у нього була гангрена, — це брехня. Він ішов разом із діючою армією і був здоровий, нічого йому не бракувало, просто поранили його так, що лікарі не змогли врятувати.  1 - Пане Мирославе, зараз чи не найбільше суперечок точиться стосовно того, прирівнювати в правах повстанців і радянських солдат чи ні. Чи бачите ви можливість примирення між вояками Червоної армії та УПА?  2 - Між тими, хто воював у Червоній армії, і нами на сьогоднішній день немає ніякого антагонізму. У нас є антагонізм з так званими героями, які були в КДБ і у совєцьких каральних структурах, які нас били. З ними у нас антагонізм залишиться, поки будемо живі.  1 - Ну а офіційне примирення між вояками УПА та Червоної армії можливе?  2 - Ми, ветерани УПА, разом із ветеранами війни проводимо збори, разом зустрічаємося, разом святкуємо тощо... Вони - теж українці, а що пішли до Червоної армії воювати, то так склалася воєнна обстановка. Наші вороги - це оті кадебісти. Прості солдати Червоної армії і ми - абсолютно однакові. Вони нас шанують, а ми шануємо їх.

http://www.partyzan.kiev.ua/History/vas_symch.htm

Героїчні сторінки боротьби українського підпілля на Донбасі довгі роки залишалися прихованими від загалу шаром секретності архівів. Довгі роки ця тема була поза очами дослідників історії донецького краю. Але тепер, коли архіви СБУ стали доступні українцям, відкрилася й тема, що стала суспільно важливою та вкрай цікавою через свою актуальність та малу дослідженість. Саме темі українського націоналістичного підпілля на Донбасі у часи другої світової війни присвячене дослідження донецького історика Олександра Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини», що вийшло друком наприкінці 2009 року. Досліджуючи архіви СБУ та свідчення очевидців тих подій, Добровольський розповідає нам, ким були ті підпільники, що у далекі часи не жаліли власного життя та долі задля побудови Незалежної України. Автор то сухою мовою документів чи протоколів допитів, то емоційно-переконливо доводить нам, що міф про Донбас, що ніколи не відігравав ролі у боротьбі українців за власну державу – вигадка радянських та сучасних пропагандистів-антиукраїнців.

Боротьба українського національного підпілля під час другої світової війни тривала не тільки на західній Україні, як було прийнято вважати, а й діяла на Сході та Півдні України. Осередки ОУН діяли у Маріуполі, Слов`янську, Костянтинівці, Горлівці, Сталіно, Бахмуті та інших містах та селах Донеччини.

На чому так люблять акцентувати увагу російські дослідники української історії - так це на тому, що всі без виключення члени ОУН були галичанами, волиняками, буковинцями і т.д. Як правило, ніхто з них не аналізував біографічні дані цих людей, тож в якості допомоги варто подати невеликий список керівного та рядового складу членів ОУН Донеччини 1941-43 років. 1.Журба Олександр Авксентійович, 1906 року народження, м. Артемівськ Донецької області. Активно працював в ОУН у Донецьку. 2. Якубович Валерій (Всеволод) Іванович, 1903 року народження, с. Петриківка Дніпропетровської області. Провідник ОУН Красноармійського району. 3. Зубко Віктор Трохимович, 1912 року народження, м. Макіївка Донецької області. Оунівець Красноармійського району. 4. Костенко Дмитро Борисович, 1897 року народження, с. Гришине Красноармійського району Донецької області. Діяв у Красноармійську.

.................................................................  http://yark.hiblogger.net/489694.html

«Цілком можливо, що при правильній державній політиці згодом ми зможемо на прикладі українських підпільників, на досвіді їх жертовної боротьби виховувати молодь Донбасу. Ми зможемо навчити дітей та молодь патріотизму, любові до Батьківщини та показати, що тут, на Донеччині, є приклади героїчної боротьби українців», - розповів автор дослідження Олександр Добровольський кореспонденту порталу NGO.DONETSK.UA.

http://yark.hiblogger.net/465864.html&nbsp      

Сьогодні прочитав хорошу замітку http://blog.i.ua/user/2177116/348308/ Підтримую автора. Та в коментарях побачив цікаву відповідь. Між автором і одним читачем зав'язалась розмова про об'єднання таких правих і лівих патріотів. А що, ідея розумна. Бо я вважаю, що якщо далі українці будуть самі себе " ділити по Дніпру" ( хоча ця примовка вже не доречна) коротше будуть "праві" і "ліві", то розколу України не уникнути! А це спричинить що одні підуть під Москву, а другі ще куди небудь. І тоді ніякої України не буде! Отже чвари нам не потрібні. Але тут повстає запитання: через що сперечаюься патріоти?.. Щоб це зрозуміти, треба сперше вияснити хто ж такий патріот. Отже:

по простому кажучи, патріот - це людина яка любить свою Батькуівщину. Правда любити можна по різному, але якщо справді любиш, то не словом а ділом. Подумайте самі, і думаю ви будете згідні. Але що людина може зробити для України? Перш за все - працювати на благо Батьківщини. Сумлінно виконувати свій обов'язок, чи ти політик, чи робочий. Навіть якщо ти студент або школяр, бо як ти вчишся - таким і будеш спеціалістом. Друге - дотримуватись законів, не дивлячись на інших. Третє, також не мало важливе - поважати і берегти українську культуру. Так, це важливо.       Важливо, бо Україна без своєї культури - це як людина без характеру і без душі. Патріот, ну добре, хай може не розмовляти на рідній мові, але хоча б добре нею володіти. Не нехтувати безмежними ланами багатої української літератури. І нарешті останнє. Через цей пункт мені прийдеться читати величезну кількість дурних, і безпідставних коментарів. Так от, патріот повинен пам'ятати минуле свого народу, поважати захисників свого народу. А чому?! А тому що Україна без своїх героїв не Україна. Якби не козаки, Україну би без сумніву вважали частиною Речі Посполитої. Також різні повстанці проти польського ярма. І ми можемо спостерігати що дуже часто борців за Україну хочуть зганьбити. І в них це добре виходить. Памятаю, не так давно, сварилися про Мазепу. Багато говорили: "він зрадник!". Так, він зрадник, він зрадив Петра першого, але він це зробив щоб не зрадити Україну. Зрадивши царя, він із шведами воював проти Росії.        Для чого?! Щоб вибороти незалежність для України! Так! Тільки для цього. Він домовився з шведами: "ми вам допомагаємо воювати проти царя, а після перемроги проголошуємо повну незалежність від будь кого". Отже він не зрадив своїх предків( які боролись за те ж ), він не зрадив України. А хто називає його зрадником - той визнає себе нащадком царських холопів і слуг( тих кого зрадив Мазепа ). Те саме ми бачимо в недавніх подіях.       ( перед усім коротко про націоналізм: "Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм". Отже націоналізм можна прирівняти до патріотизму, а не до нацизму чи буржуазії ) Так от, в середині двадцятого століття, майже на всій території України ( на той час УРСР ) поширється націоналістичний рух( не тільки на заході ), який в часи другої свіьової війни переростає в збройне повстання, метою якого ( як і всі повстання на Україні ) є НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Але повстали вони не тільки проти СРСР. Адже ще до утворення УПА, провідники ОУН вирішують залучитися підтримкою фашистів, які обіцяли незалежність України. Та після проголошення незалежності в багатьох містах України, німецька верхівка заарештовує провідників за такі дії. Німці зрадили українців, окупували їхні землі і чинили терор. Саме через це створюється УПА яке почало воювати проти всіх окупантів ( фашистів і більшовиків ). Значить получилося так само як і з Мазепою: зрадили Сталіна( якому доречі як і царю не присягали на вірність ), зв'язались з його ворогами, але не зрадили своїх предків. Так, це не дуже добре що вони були ( деякий час ) з німцями, але вони ж не знали що проти їхнього населення буде терор з боку тих "союзників". А як взнали, як получили добре, то схаменулись, і повстали і проти них також ( і не боялись воювати на два фронти ). Але всеодно, аж досі, дуже багато людей обзивають їх нацистами, за те що вибрали не тих союзників. А я поясню чому. Справа в тому що Хмельницького ніхто не винить за те що він попросив допомоги в поганців ( в татар ) щоб визволити Україну з польського ярма. Чому?! Бо воював він не проти Москви а проти ляхів. Ви такого не помітили : хто воював з Росією  - той зрадник! Хм... цікаво, чи не так? Патріоти, схаменіться, подумайте, чиї ви патріоти: України чи Росії? Не зрадник той хто не зрадив народу! Не зрадьте ВИ народу, якщо ви називаєте себе патріотом! Памятайте захисників своєї Вітчизни, поважайте їх.

От ми і вияснили хто ж такий патріот. Якщо і праві і ліві патріоти будуть справжніми патріотами України, такими як написано вище, то вони об'єднаються, і рівної сили їм не буде. А якщо кожен буде справжнім патріотом і якщо такі патріоти будуть при владі, то Україна беде сильною, соборною, нероздільною державою, в якій кожен живе як людина.

Поскриптум: можете запропонувати ще якісь пункти, може щось ще забув. Поспілкуємось, подумаємо разом. Але будьте ласкаві: спокійно, без образ і без проявів національної нетерпимості.

Слава Україні!

Цікаве дослідження Олександра Вєтрова (Національна спілка журналістів України). Не хотілося б щось виривати зі статтті, чи передавати по-своєму. Думаю, варто почитати...

Учасники національно-визвольного руху 40-х років XX століття багато перейняли від повстанців Холодного Яру, разом із його історичною назвою. Саме на Черкащині було започатковане повстанське вітання "Слава Україні!", з відповіддю "Україні Слава!", яке потім вояки УПА змінили на "Героям Слава!"

Показовим є використання назви "Холодний Яр" в закодованих назвах формувань та підрозділів у ряді регіонів України. Перше збройне формування, під час проголошення у Львові самостійної Української держави 30 червня 1941 року, носило назву "Холодний Яр". Невдовзі, 27 липня 1941 року в Рівному, на святі української Державності на площі Старого Замку, у присутності 10 тисяч людей, постав Перший курінь Українського війська імені Холодного Яру. Полковник СБ УПА Федір Кондрат згадував, що в Дубровицькому районі Рівненської області, це район річки Горинь на кордоні України й Білорусії, уже восени 1942 року була створена школа командирів УПА "Холодний Яр", у якій проводився офіцерський вишкіл . 12 квітня 1943 року розроблено проект розгортання повстанської армії "До ситуації", де проблемі поширення УПА на Наддніпрянську Україну приділено значної уваги. Перехід ОУН до збройної боротьби автори документа відносять до другого тактичного ступеня діяльності - самооборонного. Планували, зокрема, ліквідувати комуністичний вплив серед населення Наддніпрянщини, у міру можливості почати організацію третього перехідного осередку, що своєю базою мав би холодноярські ліси та дніпровські плавні. Завдання цього осередку полягало в гуртуванні боєздатних утікачів із примусових робіт, таборів полонених тощо, та переправлення їх на Полісся. Один із керівників ОУН Шанковський відмічав: "Можливості використання місцевини й традицій Холодного Яру для розгорнення повстанської дії в Південній Україні розглядалися в повстанських штабах на Волині. І для ствердження тієї можливості вже в червні вислано звідтіль рейдуючий відділ УПА, який пройшов через Житомирщину, Трипільщину, і через Черкащину добився до Кіровоградщини, де мав зустріч із провідником ОУН Кіровоградської області - Мартином. Можна сказати, що цей рейдуючий відділ заініцюював створення УПА-Південь". Влітку 1943 року на території центрально-українських областей створено два відділи УПА: у Холодному Яру під командуванням Білика - "Костя", та на Уманщині під командуванням Мартина - "Остапа". Наприкінці літа до них долучився відділ із Полтавщини під командуванням "Діда Тараса", колишнього учасника повстансько-партизанського руху на Наддніпрянщині в 1920-1923 роках. Для підсилення повстанської групи в жовтні 1943-го з Волині на Наддніпрянщину відправлено сотню під командуванням Омеляна Грабця - "Батька". Розсекречені в 2008 році документи НКВС-МДБ СРСР свідчать: "Керівник опергрупи НКВС УРСР "Орел", діючий в тилу противника, доніс, що по перевіреним агентурним даним 21 вересня 1943 року з району Колки, Волинської області, командуванням УПА була направлена в район Білої Церкви бандгрупа УПА, чисельністю до 300 чоловік, під командуванням Железняка, яка перейшла лінію фронту з тими ж завданнями, і діє в даний час в лісах Холодного Яру Кіровоградської області". На території Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся), де діяла УПА-Північ, назва "Холодний Яр" трапляється в звітах 7-ї сотні 1-го куреня загону імені Івана Богуна. Названа сотня, під командуванням Богуна-"Батька" діяла у Володимир-Волинському районі Волинської області. В одному зі звітів зазначалося, що сотня була сформована у вересні 1943 року й переведена на терен свого базування під кодовою назвою "Холодний Яр". У 1944 році підрозділи УПА-Північ перейменували на зразок поселень Центральної, Північної й Східної України. Так з'явилися загони Полтавський, Сумський, Чернігівський, Батуринський, Корсунський. Зміни сталися й у структурі УПА-Південь. Саме в квітні 1944 року командування південної групи УПА виділило значну кількість відділів на формування з'єднання УПА-Південь під назвою "Холодний Яр". Його очолював Іван Свистун (Ясен). В архіві СБУ зберігся протокол допиту начальника штабу з'єднання "Холодний Яр" УПА-Південь Євгена Басюка, від 29 вересня 1944 року. На запитання: "Чому ваше з'єднання було назване Холодний Яр?", він відповів: "Назву "Холодний Яр" надали не випадково. Як відомо, район Холодного Яру в період 1920-1922 років був базою петлюрівських загонів у їхній боротьбі з радянською владою за самостійну Україну. Щоб надихнути людей на боротьбу й зберегти зв'язок із тією боротьбою, з'єднання назвали "Холодний Яр". В оперативному плані це з'єднання мало діяти в межах генеральної військової округи, між Збручем і Дніпром. Один із куренів з'єднання під командуванням "Панька" мав базуватися в районі Холодного Яру на Черкащині. Повстанців в УПА виховували, зокрема, на описах боротьби селян Центральної й Східної України в 1920 - 30-ті роки проти більшовиків. До переліку літератури, рекомендованої для читання воякам-повстанцям, був включений "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського. Можна сказати, що УПА розглядала себе спадкоємицею задумів, за які боролися отамани-холодноярці. Псевдоніми, криївки, методи підпільної роботи - усе це лише дещиця із запозиченого в співвітчизників із Центральної України. УПА-Південь розділялась на три військові округи: ВО "Холодний Яр"; ВО "Умань"; ВО "Вінниця". 5 липня 1944 року в Жовківському районі Львівської області, на території військової округи "Башта", було сформовано сотню УПА під криптонімом "Холодноярці". На її основі згодом формують сотні "Холодноярці-1", "Холодноярці-2"і "Холодноярці-3". У серпні 1944 року із цих підрозділів формується курінь Холодноярців. Окрім Львівщини, сотня з тотожною назвою "Холодноярці" також діяла з 1944 року в складі 17-го Бережанського тактичного відтинка на Тернопільщині, на території військової округи "Лисоня". Навесні 1945 року, після реорганізації структур ОУН і УПА, було створено Закерзонський край та військову округу УПА "Сян". За організаційним поділом край складався з менших підпільно-територіальних одиниць, зокрема, з округ та надрайонів. Один із надрайонів отримав назву "Холодний Яр". Він охоплював своєю діяльністю польський повіт із центром у місті Перемишлі. Можна констатувати, що назва "Холодний Яр" та похідна від неї назва "холодноярці" були поширені в криптонімах формацій національно-визвольного руху в середині 40-х років ХХ століття. І визначальну роль у цьому відіграв роман Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр". Тож, ці факти є чудовим прикладом тяжіння традицій української національно-визвольної боротьби до ролі в ній Холодного Яру. Навесні 1944 року курінь УПА Івана Сала "Мамая" у складі сотень Гутича, Великана та Яструба, поповнившись у Тернополі новобранцями 1925-1927 років народження, прибув на Волинь. Звідти вони вирушили на Наддніпрянщину в бік урочища Холодний Яр, із наміром підняти повстання проти радянської влади. Цей рейд не вдався. Їх перепинили, сили були не рівні. Повстанцям удалося відірватися від переслідування внутрішніх військ НКВС. Пошарпаний у боях курінь на чолі з Іваном Салом відступив на північний захід і розсіявся по лісах Рівненщини. Про те, що курінь просувався до урочища Холодний Яр для підготовки збройного повстання, указував ще один затриманий бандерівець - Миколайчук. А пропагандист сотні "Велетня", на псевдо "Смерека", стверджував, що там передбачається "агітувати населення за самостійну Україну, а тоді буде революція". Куреню Івана Сала (Мамая) добратися до Холодноярщини не вдалося. Курені з'єднання не змогли синхронно, як планувалося, прибути туди з Рівненщини. Натомість малими групами розосередилися по лісах. Ні Мамай, ні його зверхник, командир з'єднання "Холодний Яр", Свистун-Ясен - свідками Холодноярського повстання так і не стали. Мамай загинув у вересні, а Ясен загинув 8 грудня. На початку того ж весняного місяця з району міста Дубно на Рівненщині, якісь прибічники командира з'єднання "Холодний Яр" Свистуна-Ясена знову вирушили на Холодноярщину. Групами по 40-50 чоловік вони сподівалися прибути в район Холодного Яру, і підняти збройне повстання проти радянської влади. Повстанці несли із собою пропагандистську літературу. Радянським спецслужбам не вдалося напасти на слід цього підрозділу Ветеран УПА Іван Олексійович Приходько, 1922 року народження, уродженець села Сні тинь Лубенського району Полтавської області, згадував: "У серпні 1944 року в Рівненських лісах, на межі з Тернопільщиною, біля містечка Майдан була сформована бойова сотня "Дніпро" (відділ УПА-Південь) на чолі з командиром, що мав псевдо "Ягур". Особовий склад сотні був укомплектований вихідцями з Наддніпрянської України. "Дніпровці" успішно вели бої із чекістами на теренах Шумського, Дедерківського, Вишневецького й Кременецького районів Тернопільщини, а також Дубненського району Рівненщини. 12 грудня 1944 року сотня "Дніпро" отримала наказ вирушати й продовжувати боротьбу в Наддніпрянській Україні. Одразу після переходу колишнього кордону СРСР, на території Хмельницької області, сотня розділилася на два загони: перший на чолі із чотовим "Атосом" рушив напрямком на Житомирщину. Другий загін очолив чотовий "Берест". Сам родом із Жашкова Черкаської області, він мав провести бойовий підрозділ УПА на допомогу повстанцям Холодного Яру". Не судилося. У Липовецькому районі Вінницької області, під час переправи через річку Соб, загін потрапив у засідку, де й прийняв останній бій. Декого з повстанців схопили просто на воді, і лише одиницям удалося прорватися крізь щільне кільце чекістів. ...Все ж деякі групи дісталися Холодноярщини. Про це свідчать ряд оперативних зведень спецорганів: "4 октября 1947 года, примерно в 18-19 часов, в селе Екатериновка Каменского района Кировоградской области, бандгрупой "УПА", численностю в 4 человека, совершён налёт на здание сельсовета и правления колхоза. Бандиты были в возрасте от 20 до 30 лет, вооруженные автоматами, пистолетами и гранатами. ...Бандиты с колхозниками разговаривали на украинском языке, а между собой говорили на непонятном для присутствующих языке, но якобы имеющим сходство с польським"