Минуло
двадцять років нашої незалежності, а ми й досі не визначилися: чи йти
нам шляхом демократичного розвитку, чи повертатися туди, де були
Європа таких, як ми
є, — з нашим беззаконням, корупцією, авторитаризмом із тенденцією до
толітаризму й іншими багатьма нашими «здобутками» — прийняти до себе
нас не може. Росія ж не приховує своїх намірів повернути в «дружну
сім’ю» ті території, які було втрачено під час розпаду Радянського
Союзу. А найголовнішою ланкою в цьому її прагненні є Україна. Бо без
України відновити вплив Росії у світі хоча б приблизно такий, який мав
Радянський Союз, неможливо. І Росія, особливо путінська, намагається
повернути Україну у свої «міцні обійми». Для неї найважливішим
завданням є — не допустити Україну до Європи. Бо якщо Україна стане
членом Європейського Союзу, Росія назавжди втратить можливість
повернути собі колишню колонію, якою Україна була протягом століть,
починаючи від 1654 року.
Поставимо собі питання. Чому саме нам Росія продає газ за найвищою
ціною, тоді як Україна розташована найближче до Росії, є найбільшим
споживачем та ще й транзитером цього газу до Європи?
Звісно, висока ціна на газ, й це зрозуміло, вигідна Росії з
економічної точки зору, й звинувачувати її в цьому не можна. Та головне
полягає в іншому. Така висока ціна є потужним важелем доведення нашої
економіки до колапсу, повного розвалу. Що якраз і допоможе Росії
досягти своєї стратегічної мети. Прийняти Україну в омріяну сім’ю
«народів-братів». Росію і тут можна зрозуміти. Вона діє у своїх
інтересах.
А в чиїх інтересах протягом двадцяти років діє Україна?
Із цього приводу дозволю собі навести розлогу цитатузі свого листа дворічної давнини.
«День» № 225 від 11 грудня 2009 року:
«Взяти хоча б нашу енергетичну залежність від Росії. Це — зашморг на
шиї України. Чому ж тоді ми не розробляємо своїх родовищ енергоносіїв?!
Із нашої преси відомо, що ми маємо унікальне явище — газові викиди
Чорного моря, що їх було відкрито експедицією Інституту біології
південних морів у 1989—1991 роках. Загальна потужність цих викидів із
донних порід досягає одного мільярда кубометрів на добу. Явище настільки
очевидне, що в районі острова Зміїний викиди досягають поверхні води, і
море тут «кипить». Дослідження наших і закордонних спеціалістів, що
проводилися тут, говорять про те, що чорноморський шельф містить нафти й
газу більше, ніж Каспійське чи Північне море.
Відомо також, що наприкінці 70-х років ХХ століття були відкриті
величезні родовища природного газу (близько 120 трильйонів метрів
кубічних) у так званому лиманському трикутнику: Слов’янськ —
Старобільськ — Луганськ. Цього вистачило б, щоб повністю задовольнити
потреби всієї України протягом декількох століть.
І, звичайно, не випадково антиукраїнські сепаратисти за підтримки й
безпосередньої участі чільних посадовців із Москви обрали саме
Сєверодонецьк для проголошення у грудні 2004 року так званої автономної
республіки ПІСУАР на території суверенної України. Адже поряд з цим
містом — предмет величезної зацікавленості тих, які ненавидять незалежну
Україну.
Відомо також, що в
1993 році в Україну приїздив американський нафтопромисловець Річард
Харт. Він вивчив усі відповідні дані американських досліджень NASA, а
також підсумки досліджень, виконані ще радянською геологічною
розвідкою, які дивним чином потрапили на Захід із Мінгеології СРСР.
Після ознайомлення із ситуацією Харт заявив: «У вас тут море нафти,
крім того, двокілометровий шар газогідрату метану та й ще метровий шар
антрациту. Я запропонував вам вигідні умови: 10% добутої нафти — мені,
90% — вам. Але мені було відмовлено. Мабуть, у вас є достатньо
зацікавлених у тому, щоб тримати Україну в залежності від імпортних
енергоносіїв».
Керуючий Одеським
регіональним відділом Національної академії наук України академік
Георгій Лапін якось говорив: «Сьогодні, коли неоціненні результати
геологічної розвідки осіли в спецсховищах Мінгеології Росії, в Києві
вдають, немовби нічого не знають про наші підземні комори, а обізнаним
та особливо настирливим відповідають: «Немає коштів». Значить, є кошти,
щоб купувати чуже, а видобувати своє — нема?!».
Із цього всього робимо висновок. В Україні нема проблем з
енергоносіями. У нас є великі проблеми з антиукраїнським саботажем, з
антидержавною п’ятою колоною!
Якщо ми боїмося американців, а самі не можемо освоїти наші родовища, то
чому не запросити когось іншого, наприклад, норвежців, які мають
великий досвід добування нафти й газу в Північному морі. І можна бути
впевненими, що норвежці нас не колонізують.
Енергетична залежність наша від Росії — це найпотужніший економічний
фактор впливу на Україну, та далеко не єдиний. Засоби масової інформації
(дезінформації) — як електронні, так і друковані — повністю
господарюють тут. Книги, кіно, телебачення майже все російське або
проросійське. Дуже потужні сили активно діють проти нас, і різноманітний
їхній арсенал. А ми такі беззахисні своєю роз’єднаністю. Щоб вистояти в
таких умовах і зберегти поступ України до справжньої незалежності, а
українців — до достойного життя, всі ми (або переважна більшість нас)
повинні консолідуватися і не чекати «в хаті, що скраю», та хоч обирати
собі в поводирі патріотів, а не яничар та чужинців.
А якраз об’єднання — це є найтяжчим, майже неможливим завданням для
нас. Бо наші поневолювачі за багато століть, а особливо — за останні
десятиліття перед здобуттям незалежності вичавили з нас, українців,
любов до свободи та відчуття національної гордості. Це вже в наших
генах. Ми й народжуємося з відчуттям меншовартості — йди й сідай нам на
шию. Тож так похабно з нами і поводяться».
Так я писав два роки тому.
А що ж ми маємо сьогодні?
Чи змінилося за ці два роки щось в нашому житті?
Найбільшою нашою бідою і тепер залишається те, що суспільство, як і
раніше, є неконсолідованим, не об’єднаним метою побудови демократичної,
справді незалежної держави. Як результат цієї неконсолідованості
суспільства, ми маємо більшість у Верховній Раді, уряд і Президента, які
не зацікавлені в досягненні цієї мети! Навіть, навпаки, відверто діють
на шкоду Україні. Красномовний з цього приводу приклад — процес проти
Тимошенко.
Цей процес був
задуманий, щоб убити двох зайців. По-перше, нейтралізувати Тимошенко як
політичного конкурента Януковича. По-друге, зробити так, щоб Угоду про
асоціацію з ЄС було не підписано й не ратифіковано. І щоб це виглядало
не відвертим саботажем цієї Угоди. А те, що останні місяці перед
самітом наші високопосадовці постійно, особливо — Президент,
проголошували європейський вибір України, не що інше, як демагогія,
розрахована на простаків.
Непідписання ж цієї Угоди відкинуло Україну назад від Європи, до якої ми, начебто, були так близько.
Діло зроблено. Мету досягнуто. «Доброзичливці» наші задоволені.
А народ і опозиція сплять.
Хіба можуть ті, хто в грудні 2004 року відривав Східну Україну від
нашої держави, проголошуючи так звану автономну республіку ПІСУАР; ті,
що мають королівські маєтки тут і за кордоном чи мають мільярдні кошти в
офшорах, вести Україну в Європу, де високопосадовець за
найменшою підозрою в неправових вчинках відразу подає у відставку?!!
Наших можновладців можна зрозуміти з позицій людей, для яких багатство
і можливості, які дають це багатство, є головним у житті. Вони
відчувають себе напівбогами і мають від цього найвище задоволення. Але
чи можливо при таких очільниках побудувати правову державу?
А що ж народ? Як він реагує на стан справ у своїй державі?
Ми й досі не виросли із патерналістських постгеноцидних штанців.
Чекаємо таку владу, яка кине нам якийсь матеріальний мінімум, — і ми
задоволені. А керманичі нехай роблять що хочуть. Не розуміємо, що треба
будувати таку державу, де влада буде залежати від народу, а не навпаки.
Де всі діють в рамках закону, де захищені права громадян. Де бізнес
працює в рамках закону, де вільна конкуренція і нема рейдерства, тільки в
таких умовах зростатиме економіка країни, а значить, і добробут її
громадян.
Якби ми, громадяни
України, усвідомили це, ми б обов’язково об’єдналися і не сиділи б,
чекаючи подачки від влади, і рішуче стали б на шлях побудови потрібного
нам суспільства, поки це можливо зробити шляхом мирним, шляхом чесних і
прозорих виборів.
А то опозиція, бачте, й та начебто за ці самі ідеї, а домовитися між собою не може.
Шановні опозиціонери!
Невже ви не бачите (не усвідомлюєте), що країна (поки ще не колонія)
стоїть на краю прірви, а ви не можете вгамувати свої амбіції й
врешті-решт стати пліч-о-пліч, щоб рішуче діяти разом і повести
співвітчизників на справедливі (наскільки це можливо при новому законі)
вибори?!!
Перебуваючи протягом
двох десятиліть на межі між світами-антиподами, демократичним та
антидемократичним, балансуючи на цьому рубежі, як на вістрі ножа,
Україна, нарешті, повинна вибрати свій шлях, бо подальше перебування в
підвішеному стані дуже небезпечне.
Якщо до вас не доходить голос України, яка стогне під тягарем проблем,
гадаю, й це звернення із найвіддаленішої глибинки ви проігноруєте, то,
може, почуєте голос Великого Тараса:
Подивіться на рай тихий,
на свою країну,
Полюбіте щирим серцем
велику руїну!
Розкуйтеся, братайтеся —
і в чужому краю
Не питайте, не шукайте
того, що немає
І на небі, а не тільки
на чужому полі.
В своїй хаті — своя
правда, і сила, і воля!..
Із глибокою пошаною, Віктор ЗОЛОТИЙ, с. Василівка Миколаївської обл.
