Нарешті, Ющенко доручив КабМіну зробити аналіз впливу глобальної зміни клімати на Україну:

Согласно указу, Кабмин должен подготовить прогноз при участии
Национальной академии наук и сделать оценку влияния изменений климата
на национальную экономику и системы обеспечения жизнедеятельности
населения Украины.

Політика російського самодержавства щодо України в другій поло¬вині XIX ст.

Криза феодальної системи господарювання, зростання революційного руху в Європі спричинили посилення національно—визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст.
Посилення національного руху було зумовлене не тільки процесом консолідації українців, а й політикою національного пригноблення з боку царської Росії.
Царські власті прагнули стримати зростаючу хвилю культурно-просвітницьких заходів української інтелігенції.
У газетах з'явилися статті про те, що освіта українською мовою виховує в народі відчуження України від Росії, що українська мова взагалі не мова, а Діалект російської.
Коли в 60-х рр. спалахнуло народне повстання в Польщі, Олександр ІІ був наляканий тим, що воно може перекинутися в Україну. Тому 12 червня 1862 р. було видано «височайше повеління» про масове закриття недільних шкіл, де навчання велося українською мовою. У тому ж році влада заборонили видання перекладеного Ф. Морачевським українською мовою «Євангеліє».
18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав
указ («Валуєвський циркуляр») та розіслав його по всіх українських гу-¬
берніях. Циркуляром заборонялося навчання та видання українською мо¬-
вою книг. Валуєв стверджував, що української мови «не було, немає і не
може бути». .
Ці факти свідчили про антиукраїнську політику, що проводилася царсь¬кою владою.
17 травня 1876 р. Олександр II підписав так званий Емський указ (складений за участю полтавського поміщика М. Юзефовича). Суть указу:
— заборонялося друкувати українською мовою будь-які літературні тво-¬
ри (навіть тексти до нот);
— заборонялося завозити в Російську імперію книги українською мо¬-
вою, надруковані за кордоном; .
— заборонялося ставити українські спектаклі, влаштовувати концерти,
де виконувалися українські пісні;
— закривався Південно-Західний відділ Російського географічного то¬-
вариства, припинявся вихід газети «Київський телеграф»;
—- заборонялася діяльність громад, звільнялися з роботи професори-українці.
У 1881 р. на престол вступив, Олександр III. Цар вирішив пом'якшити національну політику в Україні. У губернії було розіслане «роз'яснення» Емського указу. Дозволено було друкувати українською словники, а та¬кож раніш дозволені твори художньої літератури, але обов'язково російсь¬ким алфавітом.
Проте Емський указ діяв. У 1892 р. цензори не допустили до друку українські перекази російських творів. Не були зняті заборони на імпорт українських книг, на публікацію українською дитячих книг. Сама назва «Україна» була замінена царською цензурою на принизливе «Малоросія».

Висновок. Політика царського уряду в Україні була спрямована на зни¬щення української культури, мови, традицій. Але народ України вже дав¬но усвідомлював Свою національну приналежність, значно зріс рівень його національної самосвідомості.


Ідеологізація і русифікація культурного життя в 70—80-ті роки ХХ ст. Політичний курс на «злиття націй».

У 70-х — середині 80-х рр., у період наступу тоталітарного режиму на суспільне й духовне життя, у культурному житті України посилюють¬ся ідеологізація та русифікація.
Русифікація — система заходів радянського керівництва в національних республіках, спря¬мована на масове вивчення російської мови з відносним звуженням вивчення національних мов. В Україні русифікація здійснювалася партійним і держав¬ним керівництвом СРСР і УРСР.
Ідеологізація національної політики передбачала пропаганду та реаліза¬-
цію ідеї зближення і злиття всіх націй СРСР у єдину спільноту — радянсь¬
кий народ.
Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала дія¬ти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.
Зменшувалася кількість україномовних шкіл (особливо в Криму, Донець¬кій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях). У 1979 р. в Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Ро¬сійська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних закладах з 5 років.
У 1983 р. Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький у секретній інфор¬мації про хід виконання Постанови «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови...» доповідав, що в Україні вдосконалено програ¬ми з вивчення російської мови та літератури; класи поділяються на підгру¬пи з метою якісного вивчення російської мови, зросло число шкіл із погли¬бленим вивченням російської мови, збільшено тиражі російськомовних ди¬тячих художніх книг, збільшено прийом студентів до ВЗО на факультети російської мови та літератури.
Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесам ідеологіза¬ції та русифікації в Україні.
Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом пере¬вищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала су¬воро контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної їй ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викла¬дання гуманітарних дисциплін і суспільствознавства.
Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів — В. Сухомлинс-кого,
В. Шаталова, М. Щетиніна, процес навчання і виховання був уніфі¬кований. Творчий розвиток особистості обмежувався.
Наприкінці 60-х — на початку 70-х рр., після Цькування О. Гончара за роман «Собор», починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.
31972 р., після обрання В. В. Щербицького Першим секретарем ЦК КПУ, посилюється наступ на творчу інтелігенцію а боку партійного Керівництва. Русифікація України була найважливішим «соцзобов'язанням» В. Щербицького перед радянським урядом.
Курс на зближення і злиття всіх націй СРСР був закладений у новій Програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді партії 1981 р. У Конституції УРСР 1978 р. констатувалося, що «створено нову історичну спільноту лю¬дей — радянський народ», і проголошувалося успішне розв'язання національно питання.
Тоталітарній системі потрібне було художнє виправдання свого курсу на
денаціоналізацію, зокрема українського населення. Було потрібне підтвер¬
дження мистецтвом партійних доктрин про «розвинене соціалістичне су¬-
спільство як вищий тип людської цивілізації», «Нову історичну спільноту
людей — радянський народ», «соціалістичний спосіб життя» і його перевагу
над буржуазним.
Діячі культури, які виконували ці вимоги, одержували високі гонорари, їй присуджувалися лауреатські звання, державні премії, надавалися соціальні блага.
Створювалися відповідні громадські організації — спілки письменни¬-
ків, художників, композиторів, що натискали на «неслухняних» митців,
спираючись на партійні постанови і рішення. Передбачалося, що основни¬
ми постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, пар-¬
тійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму
й комунізму.
Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Ше¬вчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшика, В. Дрозда; В. Маняка, І. Чендея.
«Незручних» літераторів (Олесь Гончар. Іван Дзюба, Олесь Бердник, Бо-¬
рис Чичибабін) виключали зі Спілки письменників України. Віктора Не-
кросова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко
«Княжа гора», «Маруся Чурай». ,
70-і роки СТАЛИ в Україні часом «генерального розгрому» інакодумців, у тому
числі літераторів, художників, етнографічних хорових Ансамблів («Гомін»)
і т. д. Це десятиліття особливих переслідувань за ідеологічними мотивами в
Україні одержало назву «ери маланчукізму» (за прізвищем секретаря ЦК
КПУ з ідеології В. Маланчука).
Висновок. Ідеологізація та русифікація 70—80х рр. негативно позначилися на розвиткові культури України. Незважаючи на певні успіхи й досягнен¬ня, українська культура перебувала в стадії «застою», як і все радянське суспільстввщ цілому. Курс на «злиття націй» виявився безперспективним і викликав негативне ставлення у певної частини творчої інтелігенції.


Що ми маємо в ХХІ ст?
Ми маємо наслідки кількох попередніх століть, невігласів, які продовжують принижувати і паплюжити мову, культуру і націю!!! Де вони беруться??? Де скільки ненависті до всього українського???

50% телевізійного ефіру російськомовний!!! 70-80% радіо російська попса!!! Некажучи про книги!!! І вони хотять статус рос. мови державний!!! Наврят дочикаються - нормальних людей більше!!!

Аналізуючи сучасний стан речей в українській політичній та суспільній дійсності, я інколи приходжу до висновків, від яких мені стає неприємно і соромно за самого себе...

Про що це я? Скоро зрозумієте.

Не треба бути генієм, щоб зрозуміти наступні речі:

1. В Україні наразі дійсно має місце свобода слова, совісті  і суспільно політичних ідеологій;

2. Суспільно-політичні ідеології патріотичного напрямку не підтримуються державою з огляду на те, що це було б порушенням норм чинної Конституції;

3. Ідеології, які без перебільшення можна кваліфікувати як ворожі до України і українства, дуже поширені в нашій країні і мають  неабияку підтримку з боку іноземних держав;

4. Обставини, що викладені в п.1-3, з великою ймовірністю можуть привести до втрати Україною незалежності через популярізацію ворожих ідеологій і приходу політичних сил, що їх озвучують, до АБСЛЮТНОЇ влади в країні легітимним шляхом - через утворення конституційної більшості в парламенті внаслідок здобуття 67% на виборах (а це не є неможливим), або шляхом махінацій з народними депутатами  (спробу чого ми нещодавно спостерігали).

 

Дивлячись на все це, я приходжу да жахливого висновку, що змінити ситуацію, що скалалася, можна лише обмеженням конституційних прав і свобод. Тобто заборонити партії, що відверто виборюють інтереси іноземних країн. Обмежити розповсюдження ідеологій, що є ворожими для України (але ж хто буде визначати, що є "ворожим", ??). На практиці такі дії можуть призвести до появи цензури, "ідеологічної поліції" і інших "цікавих" речей!  

Ситуація ж, яку маємо сьогодні, нагадує мені балаган, де перемакає той, хто голосніше кричить!

То що ж виходить -  маємо тупіковий варіант: або балаган, або фашизм??

Але ж які альтернативи???

 

Ну шо, схоже що всі, хто встиг понакладати собі у штани через маньоври Внутрішніх Військ зробили це дарма.

А друге, я переконаний (стверджую), що перемога Помаранчевої Революції таки дійсно відбулась, оскільки:

1. Чесні та прозорі вибори. Вже раз було, схоже, що наступні вибори також можуть відбутись на пристойному рівні.
2. Свобода. Декілька місяців демонстрацій, мітингів й інших майданів під ЦВК, КС, ВР і ніхто нікого дубінками не розганяв (як це неодноразово було під час правління ЛД. Кучми, або як це відбувається із «маршами незгодних» у сусідів).
3. Свобода слова. Схоже, що ЗМІ почали брехати «під власну дудочку». Централізоване впровадження темників вже не відбувається.
4. Економіка. Економіка розвивається, не дивлячись на підвищення цін на газ та на різні «кризи».

Ну і взагалі, не все так погано, як нам це нав'язують різні політ-технологи.

Наша мова

Цікава річ - це наша мова,
Дивують слух її слова,
Її ми кличем - калинова,
Та не говоримо "моя"

Чому не мовимо ми знову,
Своєю мовою? Ти ба -
Використовуємо знову
Чужі думки, чужі слова...

Ми маєм тисячі відмовок,
Вживаєм мови не свої -
Ми не повернемося знову
Ми вже не ті - ми не свої.

Kpyto (c)

12 квітня р.б.2007. м. Стрий. сиджу в маршрутці, яка вирушає до Львова. Водій - типовий український трудяга років 45-50 - слухає радіо...

Радіо (не будемо називати станцію, щоб не робити реклами) - типовий зразок ностальгії за совком. Проспівала Алла, яку всі чомусь вважають "прімадонной". І всі решта композиції в тому ж дусі і, причому, всі російськомовні. А джингли не перестають повторювати "Всьо лучшеє вазвращяєтса". Проте, постає питання: чому російсько-радянське - це краще? Чому ніхто не говорить, що навіть в ті часи були й українські пісні, які для старших людей асоціюються з молодістю, а не лише Пугачова, Антонов і т.д.?

Коли з голів наших людей нарешті вийде ця ностальгія за совком? Особисто я, в силу свого віку,  за совка жив небагато, але дещо можу пригадати. Чомусь на згадку приходять лише кілометрові черги, дефіцит (коли щоб купити банальні яйця потрібно було їхати в інший кінець міста, де їх "викинули"). А ще пригадується, як в поаткових класах вчителі наказували перед Різдвом, що ніхто не ходив і не "кричав попід вікнами", а зранку стояли біля церкви і вираховували, хто з учнів ходив на службу з дідусем-бабцею...

То чи насправді нам потрібно, щоб "лутшеє вазвращалось"?

Шевченко, Франко, Леся Українка – генії, якими пишається український народ. На його думку – ті постаті, які презентують Україну в Європі, у світі. Проте… Спостерігаючи за вихвалянням нашими “славними українцями” напрошується думка Вітольда Гомбровіча, про меншовартість нації, яка вихваляється своїми давно померлими геніями. Так, ці люди дійсно були геніями свого часу і на сьогодні в нас не бракує геніїв як визнаних, так і невизнаних. Проте, вихваляння ними може бути потрактоване, як усвідомлення власної меншовартості. Виходячи з того ж Гомбровича, це виглядає, як бідняк вихваляється тим, що «його бабця мала колись фільварок і була в Парижі». На мою думку акцентувати увагу потрібно на тому, що ці генії вийшли з НАШОГО, а нечужого народу, що вони одні з нас.

На сьогоднішній день потрібно розуміти, що світ буде судити про нас не за постатями тих же Шевченка, Франка, Українки, Лисенка, Стуса… Тобто, не лише за ними. І, навіть, не за постатями Ющенка, Тимошенко, Януковича, Лазаренка. Пересічному європейцеві вони, в принципі, до одного місця. Враження про Україну вони формують на основі безпосереднього спілкування з нами: туристами, заробітчанами, бізнесменами та іншими вествами, які в той чи інший спосіб потрапили чи то до Європи, чи за океан. Кожен з нас повинен пам’ятати просту сентенцію: “Україна – це ми”

В давнину, люди вірили, що по сусідству від них живуть людозвіри — люди з головами тварин.

Минали роки, сторіччя, та тисячоліття, людина пізнавала навколишній світ, змінювались уявлення про своїх сусідів.

Тепер, коли людина вийшла за межі Землі, створила атласи всієї поверхні нашої планети та покрила весь світ глобальною мережею для телекомунікацій, що ми знаємо про своїх сусідів?

Чим живуть наші найближчі країни-сусіди? Які вони фільми дивляться? Яку музику слухають?

Принаймні приблизну відповідь можна знайти на сторінках проекту «Слов'янська Музика» що знаходиться на порталі infostore.org.

http://infostore.org/info/871483

 Юрко Буревій у своєму пості http://blog.i.ua/user/409635/16968/ розмірковує про комуністів в окремо взятому Полтавсьму селі. Дивно мені, як ідеологія, яка в своєму принципі є вичерпаною, може існувати в порядній європейській державі, якою я б хотів хотів вважати Україну. Та мало того, що ця ідеологія ще існує, має своїх послідовників, вона ще рветься до влади. Мені це дивно. Чому? Поляснюю.

На мою думку комунізм у своєму кінцевому ідеаольному варіанті аж надто нагадує первісно-общинний лад. Той же загальний котел, до якого всі щось кидають, і кожен за потребою собі щось звідти бере. Є один вождь зі своє свитою, жерцями і т.д. Всі поклоняються одному божку чи духам предків... Тут мені може багато хто заперечити, мовляв "не може бути при комунізмі божків чи  духів предків!!!". Почекайте. А як же ттовариш Ульянов-Лєнін, який по сьогоднішній день лежить мумією на площі в гранітному саркофазі, ідоли якого стоять бо містах і селах України. А члени політбюро, маразматичні і нікому не потрібні виступи яких старше від мене покоління змушене було знати, щоб просунутись по службовійдрабині за часів "розвинутого соціалізму". а вигнання "невірних" зі стада, о то й і ритуальні вбивства...

Проте. Ера первісно-общинного ладу минули тисячі років тому. Певне її відновлення в Європі зазнало фіаско. То чому наші люди далі хочуть за інерцією відродити цей лад?

Наскільки я можу пам'ятати цей період "побудови комунізму", то для мене він асоціюється з дефіцитом, чергами, пригнобленням людської гідності, знищення "невірних". З історії відомі факти: Розстріляне відродження, Голодомор, "врагі народа", яких було більше ніж самого "народа", брєжнєвський застій, тотальна русифікація, знищення національної ідентичності (до сьогодні маємо верству населення, яку називають "хохлами", "малоросами").

Можливо, мені хтось раціонально пояснить, чогму ми повинні повертатись до такого минулого, що воно нам принесе.

Щодо репліки університетського викладача "Комунізм — не така вже й погана ідеологія, просто вона потрапила не в ті руки". А де комунізм призвів до розквіту суспільства? Багато хто скаже, що Китаї. Але ж в Китаї економічний розвиток став можливим лише із запровадженням капіталістичних відносин. то про який комунізм може йти мова. Крім того в Китаї мжна спостерігати такі ж типові для тоталітарної держави переслідування "незгідних", політичні репресії.

Чи таке иайбутнє потрібно для прийдешніх поколінь в Україні? Чи, можливо, краще жити в демократичній державі європейського зразка? Остання система також має свої недоліки, до яких ставлюсь трохи упереджено. Але все ж це той вектор, який повинно прийняти суспільство в нашій країні. Але це тема окремої розмови.

В статті «Trade-off looms for arid US regions: water or power?» стверджується, що для забезпечення електричною енергією домогосподарств, в США витрачається втричі більше води, ніж споживається цим домогосподарством.  Відповідно, із збільшенням потреби в електричній енергії, та збільшенням кількості електростанцій, з'являтиметься нестача води для інших потреб.

Цікавим є те, що за деякими прогнозами, глобальне потепління «сушитиме» клімат, а в Україні і так вже існують регіони з проблемами водопостачання (той же Крим).