Пане президенте!!!

      Звертаюся до Вас,як громадянка України із вимогою,у якій висловлю думку та голос
      більшості народу України:


                ПІДІТЬ  ДОБРОВІЛЬНО У  ВІДСТАВКУ!!!


      Ви погубили наших чоловіків,братів,хлопців,батьків.Саме ви та ваші прихвостні віддавали злочинні накази убивати.Наша вам всенародна ГАНЬБА!!!

                      МИ  ВИМАГАЄМО ВАШОЇ ВІДСТАВКИ  НЕГАЙНО!!!

   Якщо в вас є хоч краплина гідності,совісті,то ви підете і вчините найкращий вчинок...
 
  А ви,опозіціонери,повині запам'ятати наступне:Люди поклали своє життя не за владу
для вас,а за краще життя для свого народу і своєї Країни...Пам'ятайте про це!


 Я закликаю усіх людей доброї волі 
                 підтримати  моє звернення!

       ПАМЯТАЙМО ПРО ТИХ,ХТО ЖИТТЯ ПОКЛАВ
 
                    ЗА УКРАЇНУ,ЗА ЛЮДЕЙ...


       

"Беркут" та ВВ (дивіться шеврон) знущаються над полоненим. Хтось і далі буде виправдовувати дії покидьків?

Нещодавно почув новину, яка стосувалась прийняття багатостраждального столичного бюджету-2013 Київською міськрадою, де мене вразило наступне повідомлення: "...до бюджетних витрат було внесено пункт щодо поховання учасників бойових дій та безхатченків"...
Класика! Безперечно, що подібне поєднання так званих "учасників бойових дій" з досить не так званими "бомжами-безхатченками" є випадковим збігом, але досить і досить символічним збігом!
Подивляючись, з яким завзяттям всі оті  УБДешники видирають-вибивають по усіх-усюдах з держави гроші на свої чималі потреби, складається чітке враження, що всі вони ще бідніші за всіх українських бомжів-безхатченків, які, до речі сказати, грошей на свої похорони не випрошували ніде і ні в кого!
Не раз вже писав на теми військові, де визнаю однозначно повагу до людей, які пройшли випробування війною і не були боягузами, а були саме героями і тоді, і після, включно і зараз. Серед мої знайомих, яких я називаю правдивими афганцями, на противагу фальшивим афганцям, - не було жодного, який би хвалився участю в тій війні, щоб хизувався нагородами або посвідченням учасника бойових дій. Соромились вони і своїх пільг, коли потрібно було ходити оформляти якісь субсидії чи зменшення комунальних платежів. Соромно їм було це робити, бо вони були правдиві герої, а це не сумісно з жебранням і мародерством. Не кажучи про якісь святкування. Що святкувати?
Хтось може розумно пояснити, яке має відношення Держава Україна до всіх інтервенцій СРСР і війни у Афганістані з грудня 1979 - по лютий 1989 років, зокрема? Жодного! Жодного стосунку Україна до цієї злощасної війни не мала і не має! Як не має нічого спільного Україна з усіма подібними неоголошеними війнами в Кореї, В’єтнамі, на Ближньому Сході, в Анголі, в Нікарагуа і ще безліч аналогічних "гарячих точках" світу, куди засилав своїх військових спеців імперіалістичний монстр - комуністичний СРСР.
То що ми в Україні святкуємо 15 лютого і ще й так урочисто на найвищому державному рівні? Здачу Афганістану? Переможний драп радянських військ? Ще одну блискучу перемогу щодо втьоків, яку Росія цілком могла провести своїми силами, як і самостійно перемогти у Велику Вітчизняну, за словами одного з теперішніх чільних керманичів оної.

Іноді починає здаватись, що ми в Україні живемо в якомусь ірраціональному світі, де все до гори дригом: зеків величають "злодій в законі" і вони стають не чолі держави, яко правової і демократичної; інтервенти і мародери вдягають личину героїв і влаштовують свята в честь себе, а що вже знущаються над країною і співвітчизниками - то взагалі героїзм винятковий! Напевно, що саме так себе б поводили чеченці, якби захопили владу в Росії! Інакшої аналогії до поводження так званих "учасників бойових дій" включно з "афганцями" в Україні важно віднайти, бо це навіть гірше за всяку ворожу окупацію, аніж ці натуралізовані герої в нашій державі!
В голові не вкладається, як подібне може бути, але воно є! Як реальність! З того виникає пропозиція, щоб ввести фразеологічний зворот "учасники бойових дій та безхатченків" як усталений в усі правові документи нашої держави, як і свято 15 лютого доповнити в назві "День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та безхатченків нашої держави" - цілком логічно для подібного маразму, яким є на тепер це Свято інтервентів у нашій Україні. І медальку давати всім ветеранам УБД -  "За здачу Афганістана", а особливо заслуженим - орден "За зраду Наджибули". А всіх УБД посмертно нагороджувати поіменно як героя-руйнівника СРСР зіркою в траурній рамці. Живим не можна, щоб не показились, бо всі вони оті УБД рахують себе великими патріотами "се-ру-се-ру", який вони ж по-суті і просрали...
Важко передати, як це все набридло: цей маразм здеморалізованої держави з натуралізованими героями іншої держави. І пригадую слова знайомого правдивого афганця: "Часом так шкодую, що я там в Афгані не загинув..." І я його досить добре розумію, але хтось має в обов’язок - жити. Жити і робити так, щоб в країні Україна не було ні вшанувань натуралізованих героїв інтервенцій, ні знедолених безхатченків.

Богдан Гордасевич
м. Львів

"У вас краще виходить писати про творчість матері і на патріотичну тематику. А це не ваше, ви не володієте питанням, перепрошую" блогер Слідопит
Спеціално на замовлення додаю вірша Галини Гордасевич написаного ще у часи СРСР, коли Червонописький розпочав з трибуни в Кремлі травлю А. Сахарова


НАРДЕПОВІ СРСР ЧЕРВОНОПИСЬКОМУ
(Інвалідові війни в Афганістані)

Де ти втратив ноги – відомо,
Та хіба ти в тім винуватий,
Що послали з рідного дому
“Мусульман-братів визволяти”?

На жорстоку афганську землю
Ти ступив не другом, не братом,
Ти на ній пригинався низенько,
Прикриваючись автоматом.

І летіла з чужого Кабула
На Вкраїну вість невесела
Чи з віддаленого аула
(Як там звуться афганські села?).

І ридала зболена мати,
Плакав ти над убитим другом,
І вишкірювались автомати
Смертоносним вогненним пругом.

Ти би вмер, а в полон не здався,
Ти розплачувався з боргами.
Ти питанням не задавався:
За що платиш своїми братами?

За чиєсь безвір’я і тупість
Кров у землю афганську стікала,
І хололи під сонцем трупи,
Смерті хижа коса не стихала,

У той час, як нахабний зайда
За столом розперезував паса,
І не втерши масного заїда,
На повій задивлявся ласо,

У той час, як онук Герострата
Душу твого народу топче.
Знаєм ми, де ти ноги втратив.
Де ж ти голову втратив, хлопче?

Проблема всіх громадянських війн у тому, що вони найбільш жорстокі, як це не дивно, але так засвідчує історичний досвід. Жахливих епізодів часів 1918 -1919 років в Україні було безліч, але найбільшого звучання набув саме подвиг під Крутами жменьки хлопчаків, яких десь було коло 30-ти, а вже потім їх подвиг ототожнили з загальною чисельністю всіх загиблих під Крутами.
В чому полягав подвиг цього малого гурту молоденьких безвусих юнаків?
Головною причиною загибелі хлопчаків, які попали в полон, було їх затятість у своїх ідеалах Української Держави! Вони могли приспокійно залишитись в живих, якби в полоні збрехали і сказали, що їх примусово привезли і погрозами погнали битись, що всі вони готові влитись до частин армії Муравйова - їх би залишили живими, тому що такою була масова практика, яку яскраво засвідчив Шолохов у романі "Тихий Дон", де головний герой то з білими проти червоних, а потім легко став з червоними проти білих.
У тому і весь знаковий ДУХОВНИЙ ЧИН героїзму юнаків під Крутами - вони НЕ ЗРАДИЛИ ! Вони не зрадили своїх ідеалів, чим стали тотожні першим християнам-мученикам, які мужньо приймали смерть, бо не зрікались віри в Христа. З жертовних мук одних постала велика сила Християнства, а з жертви юнаків під Крутами постала наша Українська Держава!
Автор нижче наведеного матеріалу якраз цього і не розуміє, тому видумує причину жорстокої смерті юнаків, як і причину їх полону бачить у тому, що хлопчаки заблукали, хоча насправді вони пішли в атаку, свідомо в наступ на ворога! Сили були явно нерівні, що і обумовило трагічну кінцівку: полон і смерть.

Бій під Крутами: про міфи і про правду

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам’ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва.
29 січня 1918 року біля станції Крути на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем, за 120 км від Києва, відбувся бій, який як мало яка подія, досі зазнає чимало спекуляцій.
Мої думки з цього приводу засновані переважно на спогадах учасників бою (Ігор Лоський, Іван Шарий та інші), генерала О. Удовиченка, який приймав звіт після бою тощо. “Дані” ж людей, які були далеко від місця подій якраз і внесли плутанину (наприклад шановний історик Д. Дорошенко та безліч інших). Сприяли тому ж галицькі студенти 1930-х років, які міфологізували подію, творячи з неї новий міф (хоча само по собі це може й не погано). Так ось, розберемося з міфами (і з правдою):
Міф перший. “Триста безвусих, недосвідчених і неозброєних студентів”
Учасників бою з української сторони було близько 600 осіб. Цей факт є доведеним на основі військових звітів. Точніше: “1-а імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацька Військова школа”, яка складалася з 4-х сотень (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин, тобто загалом один курінь (батальйон). Це й була основна частина оборонців Крут. Крім юнаків, які вже перебували на станції Крути о 4 годині ранку 27 січня 1918 року до них приєдналася Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців в числі 115-130 людей. Правда сам курінь ще не був сформований. Це була його перша сотня, що складалася з київських студентів, а 4-та чота (бл. 30 осіб) сотні складалася із школярів, навіть підлітків 14-16 років. Студенти пройшли 7-денний вишкіл і вміли стріляти, а юнаки школи, або “юнкери” вже мали достатній військовий досвід у боях з більшовиками. А. Гончаренко та деякі інші пройшли фронти Першої світової війни.
Комендантом оборони Бахмача і командиром куреня юнацької школи було призначено сотника Аверкія Гончаренка, який пройшов Першу світову війну. Тому не відповідає дійсності міф №2, що боєм керував сотник Омельченко, який опісля помер від поранення в бою. Натомість, загальне керівництво здійснював сотник Аверкій Гончаренко.
Показово, що на з’єднання з наступаючими більшовиками, тобто з тилу проти своїх, з Ніжина виступив український полк ім. Шевченка. І взагалі через непродуману політику Центральної Ради (тодішньої “верховної ради”) у військових та інших питаннях, українська армія була фактично розпущена. Залишилось тільки декілька боєздатних добровільних формувань (полк Січових Стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, та ж Юнацька школа ім. Хмельницького тощо).
3-м міфом є мовляв “різанина”, в якій більшовики добивали беззбройних українських “дітей”. “Брехня як шапка”. Отже, яким був перебіг бою?
Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолений відомим Муравйовим, ішов як на парад, але наштовхнувся на сильний опір юнаків. Бій тривав цілий день в снігу за 20-градусного морозу. Завданням 600 українців було протриматися день. Увечері під загрозою оточення більшовиками та вже згаданим “українським” полком ім. Шевченка з Ніжина, що виступив на з’єднання з наступаючими більшовиками, вирішено відступити з бою на станцію. Організований відступ відбувався холоднокровно уже в темряві. Вояки сіли у потяг на станції і рушили у напрямі Києва, де з’єдналися з Чорними гайдамаками Симона Петлюри і взяли участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі “Арсенал”.
То кого ж розстріляли/закололи багнетами на станції?
Після бою під час перегляду в студентській сотні не виявилося цілої чоти чисельністю 35 людей. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло станції Крути і натрапили на більшовиків, що якраз надійшли. 28-ро студентів було закатовано, їх не розстрілювали, а кололи багнетами (може, щоб не створювати шуму стріляниною), 7 поранених доставили до Харкова, звідки їм вдалося втекти. Серед них, наприклад, був Ігор Лоський, син міністра. Іншому сину міністра, студенту Володимиру Шульгину, не поталанило –  він загинув. Саме цих 28 загиблих і було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків.
Міф №4 – “зрада офіцерів”.
Не відповідає дійсності і звинувачення у зраді старшин (офіцерів), які мовляв “сиділи у вагоні і пиячили, а потім сіли в поїзд і втекли”, не давши всім евакуюватися. Насправді ж із 20-ти старшин загинуло 10, а один помер у шпиталі (сотник Омельченко). Сотник Лощенко навіть виготовив саморобну гармату, яка на дрезині переміщалась вздовж колії, обстрілюючи більшовиків.
Міф №5 – “поразка”.
Постає питання: якщо вояки виконали наказ, і навіть перевиконали його, затримавши ворога замість одного дня на кілька днів, то чого тоді поразка? До того ж втрати більшовиків були більшими.
Отже, втрати української сягали: близько 250 юнаків, одна чета студентів (28 осіб) і 10 старшин, тобто близько 300 осіб із 600 учасників бою – половина.
Втрати більшовиків були значно більшими, що очевидно й викликало лють Муравйова при розправі з полоненими. Інша половина, ті хто не загинули, взяли участь у придушенні більшовицького повстання на заводі “Арсенал” у Києві і у всіх визвольних змаганнях. А окремі учасники бою пізніше опинились на еміграції. Це сотник Модест Семирозум, юнаки Чорпіта, Заквалинський, полковник Лощенко та інші. А сам А. Гончаренко, хоч і наддніпрянець, був сотником у Дивізії “Галичина” під час Другої світової…
Ворога було затримано, виграно дорогоцінний час на переговорах у Бресті, придушено більшовицьке повстання в Києві, вчасно евакуйовано державні установи перед наступом більшовиків.
Це дозволяє нам характеризувати бій під Крутами як перемогу українців.

Андрій Ребрик

Більше є тут: http://spavedfront.io.ua/s105209/doli_geroev_krut

Вони не зрадили - вони співали гімн України. Хоч це, можливо, й частина легенди. На сайті http://kruty.org.ua/ зібрані спогади очевидців, учасників бою і більше чи менше причетних. Багато вартісної інформації.

1 листопада - Листопадовий Чин відзначаємо разом!

ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1918 (Листопадовий Чин, Листопадовий Зрив) – українське національно-визвольне повстання, що відбулося в ніч з 31.10 на 1.11.1918 у Львові, внаслідок якого було утворено Західно-Українську Народну Республіку. В жовтні 1918, передбачаючи близький розпад ослабленої війною і національно-визвольними рухами Австро-Угорської імперії та перебуваючи під впливом факту існування Української Держави у Наддніпрянській Україні, західні українці почали готуватися до створення власної незалежної держави. Ще в вересні 1918 у Львові було створено Військовий Комітет, який розпочав підготовку до збройного повстання у Галичині. 18-19.10.1918 у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту і українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко-католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду (УНРаду; див. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19), яка стала представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині. 19.10.1918 УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншості вислати своїх представників до УНРади. Президентом УНРади було обрано Є. Петрушевича. В свою чергу польські політичні діячі 28.10.1918 створили у Кракові т. зв. Польську Ліквідаційну Комісію, яка мала 1.11 прибути до Львова і за допомогою військових частин захопити владу в краї. 30.10.1918 УНРада, враховуючи ці обставини, поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак намісник Галичини ген. К. Гуйн відповів на цю пропозицію відмовою. 31.10.1918 на спільному засіданні членів УНРади і Військового Комітету було вирішено взяти владу в місті збройним шляхом. Військовий Комітет було перейменовано в Українську Генеральну Команду (див. Український Генеральний Військовий Комісаріат), яка мала здійснювати безпосереднє керівництво повстанням. Штабом повстання став Народний Дім у Львові. Повстання розпочалось о 4 год. ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1500 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк. Над ратушею і намісництвом було піднято синьо-жовтий прапор, австрійського намісника Галичини ген. К. Гуйна і коменданта Львівського військового гарнізону ген. Порсфера було заарештовано. 1.11.1918 о 7 год. ранку сотник Д. Вітовський склав рапорт К. Левицькому про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади. Розпочався період становлення української державності у західно-українських землях (див. Західно-Українська Народна Республіка).

Детальніше тут:

http://spavedfront.io.ua/s84575/1_listopada_-_listopadoviy_chin_vidznachamo_razom

 http://kruty.org.ua/ 

З нагоди 94-річниці подвигу героїв Крут  відбудуться урочисті заходи з ушанування пам’яті української молоді, яка загинула в нерівному бою біля станції Крути 29 січня 1918 р., відстоюючи зі зброєю в руках незалежність Української держави.

  В акції очікується участь представників національно патріотичного молодіжного руху, громадських організацій та проукраїнських  політичних сил. Запрошуються до участі всі небайдужі патріотичні політичні сили і громадські організації!!!            Захід розпочнеться 29 січня 2012 р. о 12.00 (Меморіал пам'яті героїв Крут, залізнична станція Крути, Ніжинський р - н, Чернігівська обл.).

Співтовариство "ВАРТА" пропонує всім учасникам та однодумцям ДОЛУЧИТИСЯ ДО  підтримки заходу із вшанування ГЕРОЇВ КРУТ і  ЗОКРЕМА,  поміняти тимчасово свої аватарки на ТЕМАТИЧНІ....

ДЯКУЄМО ДРУЗІ!!! Слава Україні! Героям СЛАВА!

ТИСНИ І ОБИРАЙ АВАТАРКУ!!!

Друзі! ВІТАЮ всіх з двома визначними Датами!

В Перший день нового 2012 року всі СПРАВЖНІ УКРАЇНЦІ відзначили не тільки прихід Нового року, нових сподівань, нових надій. Україна відзначила 103-річницю з дня народження  Степана Бандери. На Майдані Незалежності у Києві, з цієї нагоди, національно свідомі сили  України  провели мітинг.

Пропоную Вашій увазі ФОТОЗВІТ. А висновки, як завжди, пропоную зробити кожному ВЛАСНІ!

Чим може пишатимся Росія? Дивіться - тут. Країна повина знати своїх героїв! 

Не моє. Копіпаст. Можливо, комусь допоможе?

© Тетяна Малярчук, письменник, журналіст

Я вважаю себе достатньо запеклим патріотом, але чомусь постійно сперечаюся з іншими патріотами. Особливі проблеми маю з одним знайомим, який вже після першого пива "мочить" усіх без винятку москалів-кацапів, хохлів-кровопивць, сцикунів-запроданців, кагебістів, їхніх коханок, дітей і онуків, жидів, ну, і поляків за компанію.

Я не можу більше жодної секунди це слухати, навіть якщо припустити, що мій знайомий має достатньо вагомі причини так вчинити. Або піди і зроби, або замовчи нарешті. Український націоналізм занадто балакучий і занадто героїчний, а ці речі між собою майже ніколи не поєднуються. Герої - вони мовчазні істоти. І лише після того, як виб’ють ворожу армію, жуючи хот-дог, круасан або чорний хліб з салом, залишають для майбутніх шанувальників якусь одну нічим непримітну фразу. Наприклад, "А все-таки вишні цього року дуже рано зацвіли". Українські ж герої швидше розкажуть на пам’ять пів "Кобзаря", ніж прочитають підручник з історії України. Натомість вони зовсім не вміють бути хитрими, а хитрість часто куди важливіша для перемоги, аніж сміливість. Ахіллес вбив Гектора, але Одіссей зі своїм дерев’яним конем взяв Трою. Таким хитромудрим чином я намагаюся сказати, що сцикуни теж можуть бути націоналістами. Ба більше - бути сцикуном - це природня людська властивість, тоді як геройство і безстрашшя часто лише прояв соціопатії.

Я розумію, хочеться. Боляче. Мені теж боляче. Я мрію бачити Україну багатою, щасливою, демократичною, вільною. Щоб співалися українські пісні, відроджувалися українські традиції, і всі, навіть злодії і проститутки, говорили українською мовою. Але поки цього всього нема і я не знаю, що робити, аби було - не кричатиму, що я герой. Бо не герой я ніякий. Я багато чого боюсь. Багато чого не знаю. Я не вбиватиму москалів і продажних хохлів, бо, по-перше, не маю зброї, по-друге, не вважаю, що бути москалем - це смертельний гріх. Ідеальних людей не існує, кожен ховає в шафі пару десятків не зовсім порядних вчинків. Я також не вірю в однозначний розподіл всього, що стається, на добро і зло. Ніколи не знаєш, чим що закінчиться. Щось добре, наприклад, як-от, помаранчева революція, може закінчитися реставрацією "понятій", і тепер, ображені і розчаровані, ми соромимося своєї тодішньої радості. Але розчаровуватися теж рано, бо за неписаними законами буддизму реставрація "понятій" може закінчитися неочікувано добре і всі ми раптом знову возрадуємося.

З бандитами, наприклад, теж все не так однозначно. Відомо, що вони погані. Але я чула багато історій про те, що на початку 90-х деякі бандити були хорошими. Тобто вони били, вбивали і грабували - з цим все нормально. Але, крім своєї професійної діяльності, ті бандити мали неабияк розвинену національну свідомість. Напевне, їм залежало на тому, щоб бути саме українськими бандитами, не знаю, чому. Івано-франківський бандит Бен, приміром, першим вивісив над радянським Івано-Франківськом жовто-блакитний прапор. Пізніше його вбили, підклавши вибухівку в авто, і навряд чи у помсту за націоналістичні переконання. Просто бандитизм перейшов на вищий рівень. Інша івано-франківська легенда теж про бандитів і теж вкрай націоналістична, навіть якщо спершу здасться, що про лікарів. В однієї бідної жінки був шестирічний син і якогось вечора його раптово прихопив гострий апендицит. Жінка викликала карету швидкої допомоги (вона жила за межами Івано-Франківська у невеликому селі), але в ті часи цим каретам більше пасувало називатися драндулєтами, і вони ніколи не приїжджали, бо не мали чим заправитися. Жіночка взяла хворого сина на руки і вибігла на трасу. Вона сподівалася, що якийсь добросердечний водій відвезе її в обласну лікарню, але в ті часи, як правило, йшлося про виживання, а не сердечні якості. Жіночка простояла на трасі більше години, почалася злива, і так було навіть ліпше, бо тепер ніхто не міг розгледіти розпачу і сліз на її обличчі. Нарешті зупинилася чорна гігантська іномарка. Жіночка не вагаючись заскочила в салон і звеліла водію, голомозому, в хутрах і золоті, мчати в лікарню. Той помчав. Дорогою жіночка розказала йому усе своє нещасне життя і не менш нещасне життя свого сина, і що чоловік її - алкоголік - помер кілька років тому, і що грошей у неї немає, і що немає жодної надії їх заробити. Водій іномарки увесь час мовчав, але залишив жіночці на прощання свій номер телефону. Чи то він був вражений силою материнської любові, чи пройнявся глибиною людської безвиході. Але в лікарні на жіночку чекав неприємний сюрприз. Лікар відмовився оперувати сина без попередньої певної суми хабаря. У жінки не було грошей ані з собою, ані вдома. Лікар сказав: як нема, то я пішов спати. А вночі хлопчик помер. Далі історія грунтується винятково на неперевірених фактах. Жіночка намагалася поскаржитися на лікаря в міліцію, подати на нього в суд, бо тоді, хоча й жилося важко, але від звичайного апендициту все-таки вмирати було не прийнято. Однак ніде ніхто на нещасну не звертав уваги. Лікар продовжував лікарювати і, здається, ще встиг вбити одну вагітну жінку. Мама померлого хлопчика зателефонувала водію іномарки. Бандит її пам’ятав. Уважно вислухав і сказав лишень: "Лягайте спати". І через кілька днів лікаря знайшли у лісі повішеним. Іноді мені шкода, що тих давніх бандитів перестріляли. Теперішні якісь зовсім безсовісні. І що найгірше, вони страшно балакучі. Куди не ткнешся, який канал не увімкнеш, всюди вони щось говорять, всі націоналісти, щось захищають, проти чогось борються. Так перекрутили поняття патріотизму, що аж стидно ним називатися. Помовчіть, ради бога. Згадайте, що вишні цього року рано зацвіли.

     «Цим судовим рішенням діючий режим Януковича продемонстрував усьому українському народові своє справжнє ставлення до історії України, її героїчних сторінок та особистостей, що поклали своє життя на вівтар свободи, за волю і незалежність нашої країни від будь-яких загарбників. Даний ляпас Януковича і його команди усьому українству, є ще більш ганебним і цинічним  у виборі часу, а саме напередодні святкування славного 20-ти річного ювілею проголошення Акту про державний суверенітет України, на який злодійська банда не знайшла коштів на проведення військового параду, на виготовлення ювілейних медалей та навіть на салют у столиці! Зате їм вистачає сотні мільйонів коштів на майданчики для гелікоптерів, на реконструкцію власних резиденцій і дач, на закупівлю нових літаків та гелікоптерів», – наголосив депутат.

«Цей ганебний «подарунок» Банкової, вчинений руками продажних і маріонеткових судів і суддів, принесений усім антиукраїнським та україноненажерницьким силам в середині країни, та особливо їх ляльководам у Кремлі!

Висловлюю свій категоричний протест і осуд подібним ревізіоністським реваншистським діям сьогоднішньої тимчасвої і випадкової відверто антиукраїнської влади Януковича! Переконаний, що лічені роки віддаляють нас від того дня, коли нова демократична влада, сам народ, справжня історія все розтавлять на свої місця, і Україна остаточно визнає і відповідно вшанує історичну велич Шухевича і Бандери!», - наголосив Ю.Романюк.