Василь Симоненко

Скільки б не судилося страждати,        

Все одно, благословлю завжди    

День коли мене родила мати 

Для  життя, для щастя, для біди.

 

День, коли мої маленькі губи

Вперше груди мамині знайшли,

День, що мене вперше приголубив

Ласкою проміння із імли.

 

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, чорт візьми! –

На землі сміятись  і страждати

Жити і любить поміж людьми!      

 

Це оповідання я вже публікував тут, у блогах. Та через обставини, що від мене не залежали, довелося
видалити більшу частину блогу. Під видалення потрапило і це оповідання. Зараз маю змогу відновити
видалену частину блога. Тому ті, хто вже читав це оповідання, нехай пробачать мене за його повторну появу у стрічці друзів і, спокійнісінько, закриють, не читаючи.


                                                                      ***
   Її звали Марина. Подруга старшої сестри. Екстравагантна дівчина. Всю зиму проводила на ковзанах,
не знімаючи свої "дутиші" навіть, коли йшла в гості, чим здорово дратувала мою маму. Важкенької
Марининої руки побоювалися, навіть, найзавзятіші ловеласи, любителі привабливого жіночого ландшафту.
Мені було 14, їй-18. У такому віці, це відстань, як між двома галактиками. Ми просто признавали факт
існування одне одного і жили, кожен у своєму світі.

  Закінчивши школу сестра вступила до університету, поїхала на навчання, і Марина також зникла
з мого обрію. Згодом і я закінчив школу і поїхав в інше місто вивчати нелегку гірничу науку.

 [ Читати далі ]

Несамовито
Хочу влити
В твоє мовчання
Я свій крик.
Скажений цей,
Безглуздий рік -
Мого приниження
І болю -
Тобі віддати!
Візьми з собою
Усі мої
пекучі дні.
Мені залиш
на дні
Лиш осад.
Лише спогад,
Про дні,
Що серце зводять
До вищої розплати.
Про миті,
У яких
Хотілося вмирати.
Залиш мені
Мою свободу,
Мою - невизначену -
вроду,
І горду
Мою самотність,
Що дні
подальші
Зводить
В одне бажання -
Спокою.
І тиші...
Залиш мені...
Залиш мене!
Залиш лиш.

Блаженно хочеться любові!
З любов'ю хочеться блаженства,
Бажання мрій і навіженства,
І снів - гарячих й кольорових!
І хочеться також мовчання.
І тиші. Й вітру шелестіння.
Світанків, спокою, зітхання,
Днів з прохолодою. Й терпіння...

Сьогодні на Сайті-Близнюку злого Некрота на ім'я Рупс з'явився новий шедевр Олександра Некрота: в розділі "Сатира и юмор", категорія "Гомерический Эрот", сам вірш має назву "КАБЛУЧНЫЙ ВЕЧЕР".
Приємного прочитання Вам, як завжди!

Чи бачив ти, як срібний місяць
Нечутно сльози губить вниз?
А чув як зорі тебе просять
Летіть до них, летіть у вись?

Ти відчував страшну безодню,
Що вже давно в твоїй душі?
Я бачу: ти із цим незгоден.
Ти ж так ненавидиш вірші!!!!

А плакав ти хоч раз до ранку,
Та так що ледь не помирав?
Щоб аж душа завила звіром,
Бо ти її не цінував*?

Любов - то жорстока гра,

То залежність наркомана,

Та без неї життя не життя,

Настільки сильне почуття...

Воно може вбити й врятувати,

Знесилити і сили дати,

Це вірний шлях відчути щастя,

Або ж потрапити в пітьму.

*********************************************

Земля тремтить і бачить море,

Море сильного мовчання,

Мовчання дасть окремий потяг,

Потяг дасть нове чуття...................

Пять хвилин тому

Був впевненний у тому,

Що я тебе люблю,

Мені ти кажеш, що не вірю.

Пять хвилин тому

Хотів зробить щасливу,

Тебе і долю я свою,

Та це було аж пять хвилин тому...

І я шукаю свою провину,

Не вибачаю собі ні на хвилину,

Бо втратити тебе - 

Це втратити повітря,

На водній глибині

У пів століття...

Пять хвилин тому

Був впевненний, що втратив

Тебе і долю я свою

Тепер же я не вартий,

Ні погляду твого, ані любові чистій,

Що мав я усього ... пять хвилин тому...

І я шукаю свою провину,

Не вибачаю собі ні на хвилину,

Бо втратити тебе - 

Це втратити повітря,

На водній глибині

У пів століття...

Не зрозуміла, та все ж моя,

Апатія до свого життя.

Відсторонений, та все ж живий,

Лиш думаю, що Світ такий....

Такий самотній без добра,

Такий сумний, як забуття,

Такий пянкий, як це вино,

Що пю його уже давно.

Напіврозумний цей маразм,

Сумний до болі ввесь цей час,

Ні на секунду волі дати,

Не може мене він відпускати,

Можливо сам у цьому винен,

Можливо час прийшов й потрібен,

Мені, як Сонце і вода,

Потрібні, щоб росла трава.

Але так тяжко, бо постійно

Пю воду із сухого джерела,

І моє тіло, як в Берліні

Впало, як впала там стіна.