[ Читать дальше ]

В Дании изобрели велосипед, который может приводиться в движение не только при помощи педального привода, но и благодаря энергии солнца. Разработка под названием Solarbike оснащена солнечными батареями, вмонтированными в колеса, встроенным в раму аккумулятором и электродвигателем. Полностью зараженного аккумулятора хватит примерно на 70-80 километров пути. Максимальная скорость при использовании энергии солнца составляет 25 км/ч, если при этом еще крутить педали, то можно разогнаться свыше 50 км/ч. В далеко не самом солнечном городе Копенгагене за один световой день аккумулятор заряжается на столько, что велосипед может проехать от 2 до 25 км. Дальнейшая судьба проекта не известна.

… І ось вже подолано половину маршруту веліком і я на великій швидкості, розігнавшись з гірки щойно здоланої естакади, наближаюся до цілі – це крутий підйом на Дарницький міст з протилежного від мого дому берега Дніпра. Сонце наближається до обрію. Все навколо набуло блискучих сріблястих відтінків від цього. Дуже красива погода. В обличчя холодне повітря - як на замовлення заспокоює розпалені інтенсивним рухом щоки. Модні велосипедні окуляри не дають обвітрюватись очам.

Щойно досягнуто підйому – перемикаю передачу на легку, і, вуаля!, моє улюблене – дуже швидкі рухи педалей - просто ідеально для підкачаних сідниць та засиджених біля компу, пухкеньких після зими ляшок. Радості немає меж. Особливо, коли відчуваєш перші краплі поту на проблемних місцях.

З широченною посмішкою та з улюбленою музикою в навушниках врешті добираюся висоти Дарницького мосту, що там, знизу, здається нездоланною самотужки веліком. Але! Ось я – вже нагорі, і це якось дуже радісно, хоч така дрібниця!

Праворуч якийсь житловий будинок, багатоповерхівка. Самотня та якась обвітрена, старенька, посеред промислового комплексу. Бачу, що на мотузках сушиться різний одяг – значить житловий. Дивно, мабуть, ось так жити – коли нижні поверхи обличчям прямо під міст зазирають, а прямо перед верхніми – перила моста та машини в інтенсивному русі. А уявити собі як людина спить, в якої ліжко біля вікна – ніби на узбіччі дороги як якийсь бомж. Які ж бідолахи ці мешканці! Оце так збудували їм на носі моста…

Помічаю, що перед будинком якась одноповерхова споруда з величезними вікнами у два поверхи, а там чоловіки інтенсивно грають в якусь гру, чи то було якесь інше спортивне тренування – не встигла розгледіти. Але помітила, що крім цих двох споруд все інше навкруги – самі промислові будівлі та сміттєзвалища. Найближча інфраструктура міста кілометрів за десять. Оце так «повезло» комусь з місцем проживання… Мабуть вони там всі дуже товариські і всі одне одного знають, бо живуть як у комуналці на тому п’ятачку.

Їду далі. Врешті підйом завершився, і маю нагоду набирати швидкість. Відчуття – ніби ти літак, що розганяється для зльоту.

Попереду зупинився якийсь водій автівки й вийшов з машини. З цікавості спостерігаю, як він захоплено виходить на тротуар до поручнів, щось розглядає вдалечині, та налаштовує фотоапарат щоб зафіксувати побачене. Я теж дивлюсь в той самий бік, що й він. Дивовижний краєвид захоплює й мене теж. Витягаю шию вдивляючись, намагаюся охопити поглядом одночасно водний простір і весь обрій з того боку моста. На швидкості з’являється відчуття польоту. Не таке, звісно, як воно є насправді, але щось подібне польоту.

Увагу водія привернула картина протилежного берега Дніпра, що потойбіч мосту – Осокорки, Позняки й далі. Десь там далеко йшов дощ зі снігом, але з правого берега сідало золотисте сонце й небо було ясне. Таким чином місто на лівому березі виблискувало золотом на чорному фоні суворого неба за ним. Дуже красиво. Блискітки чиїхось вікон – ніби каміння Swarovski, вилискують на сонці. До того додати ще й холодного відтінку смарагдові ліси, що за містом! Дуже гарно.

 

Мій настрій настільки злетів, що спускаючись просторим й безлюдним мостом я вже не соромилася горлати на всю пісні, що мені грали у навушниках. Але коли побачила якихось людей, що йшли з електрички на транспорт – стало соромно і вирішила втриматись від того.

 

Трохи сірувата погода продовжувала подекуди блищати золотавими кольорами сідаючого сонця. Я так спітніла від свого спорту, що якби пішов дощ зі снігом – це би зробило мене щасливою. Навіть не знаю звідки взялися сили – почала намагатися переганяти всіх, хто рухався дорогою. Усвідомила, що вперше їду рівною дорогою на найважчій передачі, і мені майже не важко. Прохожі тротуаром звертають увагу на дівчину, що летить по дорозі веліком як босяк. Хотілося до всіх загравати й жартувати, але втримувалася. Натомість просто гралася навипередки з повзучими маршрутками. Якась запилена зелена, видно, що душна всередині маршрутка ледь-ледь рухалася дорогою. Втомлені товсті й слабкі люди як ті консерви всередині. Їдуть, качаються, й свято вірять, що з правого на лівий берег це дуже далеко й недосяжно, аж ні! Мені для подолання цієї відстані вистачає хвилин десять – п’ятнадцять моїм веліком. А вони у тій маршрутці – спочатку витрачають час на зупинці в очікуванні, а потім товчуться, а потім ще й повзуть і спиняються кожної зупинки витрачаючи дорогоцінний час, та псуючи собі здоров’я.

Я не псую.

Хіба що, день боліло коліно – перенапружила – але вже через день і забулося про той біль, зник наче й не було.

 

Одного разу їду звідкись у маршрутці.

Пильно, брудно, бридко, хтось дихає на вухо перегаром, хтось сопить, хтось пердить, хтось розклав велетенські жирові складки двома кріслами, придушивши мене на третьому… Все те вимагає стиснути своє «я» у мікроскопічну кульку, меншу навіть, ніж власне тіло, аби не обурюватись і не бридитись всьому тому.

Бачу – на одній з зупинок до маршрутки влазить дівчина. Вона дуже сильно виділялася з більшості. Дуже охайно одягнена – видно, кудись зібралася серйозно так погуляти. Охайний новенький капелюшок, начищені туфельки. Яскравий, новенький чистенький одяг. Мене ніби пересмикнуло – вона як та перлина серед смітника! Справді! Все навколо таке пильне, і люди запилені, сірі, пелехаті. І я не надто охайна їхала з роботи – пом’ята й сіра. Ну аж надто негармонійно виглядає такий «прикид» у такому середовищі.

 

Середовище.

Воно таке прекрасне! По за тими пильними, брудними стінами маршруток й наших робочих місць. По за тими бетонними стінами наших квартир й домівок. А відстані насправді такі мізерні! Відстані значно прийнятніші, ніж нам вимальовує час у громадському транспорті. І тільки з веліком я це все усвідомила.

 

 

 

Путешествие по Италии

Не до букв, конечно, но привычка - вторая натура, а охота пуще неволи. Скрепив зубы и завязав губы в узел таки напишу перед отключкой.

Нашел для себя с подачи Стаса Белковского Михаила Генделева. Пока не вчитался, но буду пробовать. Рано он умер от эмфиземы после пересадки легких, но очень много написал. Я пока только ощупываю его, но очень маленькими кусочками.http://gendelev.org/proza/gendelev-gendelev/30-zapiski-iz-mansardy/462-vo-pridet-kot.html

Сегодня, закончив пылесосить, задумался о чем-то и совершенно непроизвольно стал наматывать шнур на локоть и запястье. Вот ведь мышечная память. Или это что-то сродни загадочному чуваку, который жизнь задом наперед проживал. Как там это кино называлось? Шенри Хилтон или Саттон Жирмор? Или Бенджамин Баттон?  Да, точно.

Уже целая вечность минула, как меня нет в Крыму, и сгнил в ржавчину тот пылесос детства, да и вообще я уже почти старик, разбитый всякими болезнями. А вот надо-же. Выскакивают такие условные рефлексы. Долго умилялся этим, даже жене пришел показывать, как я начал наматывать шнур пылесоса на локоть. Так глядишь скоро начну и сисю просить и агукать. Альцгеймер?

А еще Штирлиц. Сегодня снова показывают по телику. Удивительно, что щелкая каналами я случайно попал на туда, где штандартенфюрер Исаев. Мало есть фильмов культовых, но этот из их числа. И не потому, что про русских и фашистов. Там очень много мысли. Очень. Много диалогов умных. Короче, 5+. Даже про религию и фашизм очень много параллелей.

А вот эксперимент над собой с мефенаминовой кислотой я закончил. Наивные юношеские воспоминания. При больших проблемах нужны и лекарства не менее огромные. Обидно.

Чуха неожиданно раздуплилась супер-гульками. За сегодня уже пыхов двадцать пять, не меньше.

А еще я подумал такое: я вот Чуху пыхаю на левой ноге. И вот как раз с ней (левой ногой) начались очень большие проблемы. Может это кара мне за зоопеттинг? Даже не знаю, что бы я выбрал, если бы встал такой выбор. Вот если предложит Боженька  - или пусть Чухе станет плохо или у меня с ногой совсем кранты?  Думаю, что Чуху я бы не предал никогда. Да и вообще никого. Скорее ногу пожертвую. Ну не в моем характере хоть кому-то сделать западло. Даже животинке. Даже в ущерб себе. Мазохист-мизантроп с принципами.

А еще каждую ночь мне снится езда на машине. Каждую! И каждую(!) ночь я в холодном поту просыпаюсь за миллисекунду до того, как под колеса попадет случайный прохожий. Иногда и несколько раз за ночь. Откуда? В жизни такого ни разу не было. Да и машину в последний раз брал больше года назад (или около того).

А позавчера во сне я катал на трехколесном велосипеде Михаила Пореченкова по своему микрорайону. По тому своему микрорайону, который остался в оккупированном Крыму, в Симферополе. По тому, куда я попасть и не могу и не хочу. Зачем я его катал - ХЗ. Сны - это вообще совсем отдельная тема. В моей жизни они занимают не меньше половины. Если не больше. Совершенно другая параллельная вселенная со своими законами.

На днях увидел в инете велосипедиста, прадва как серьги! Мне очень понравилось, и я решил сделать статуэтку! Серьги делаь я для себя не вижу смысла, ибо это очень специфическая тема... Не каждая захочет носить)))) А вот статуэточку смогу подариь кому-то... А глядишь и продать!)

Размер 15*9*2см

[ Читать дальше ]

Для справки: 24K GOLD – это 24-х каратное золото, то есть золото особой чистоты (999,9), практически без примесей. Велосипед из Беверли-Хиллз стоимостью 495 000 долларов, или почему голодает полмира... К автомобилям, яхтам и особнякам с миллионными ценниками мы уже привыкли, по крайней мере в Европе и США. Однако горный велосипед за полмиллиона долларов – это какое-то новое американское безумие! Прогрессивные технологии в производстве этого велосипеда не использовались. Поднять цену до заоблачных высот создателям удалось довольно просто: велик изготовлен из золота высочайшей пробы.

[ Прочитать полностью + ссылка на источник с фотографиями... ]

Тут вчора один таваріщь видав в фейсбуці півтони тексту про покатульки в неділю при тому каже що то ліпше, ніж 7 сезонів Сімпсонів поспіль.

Цю річку ми перетинали разів зо сім, а як називається -- забув...

Місцеві породи -- прапра-корова видно согрішила з буйволом.

Через кожні 20 км зупинка. Вибалакатись і посьорбати водички. Вода до речі стає противно-холодною у цій порі року.

Старі розвалені мости -- казковий дестрой.

Воловець. Звідси ми й починали дорогу.

Кусок гір, нічого особливого

Ближче до Мукачево зацінюєр місцеву архітектурку недавнього часу. Новобудови вже йдуть з іншим закосом.

Розказую як є на той випадок, якщо буде знов кудись кликати:
- ставати треба зранку шостої години. Що само по собі напряг;
- через збитий режим наступні пару днів не буде сили сидіти вечорами в неті;
- більшість лоботрясів, яких підписуєш зіскочуть в останній момент. отож, готуйтесь їхати мінімальною купкою;
- вай-фаю нема...
- графіка в цю пору року нікудишня. Карпати виглядають гірше, ніж на моєму нетбуці-дворнязі; Значить красівих селфі для гарного соціального резонансу не вийде;
- доведеться педалити 80км+ і робити вигляд, що дуже від того тащишся;
- якщо не береш фотік, матюкаєшся, бо потім всеж находиш прикольні кадри;
- вода в флязі стає паскудно холодною;
- якщо береш -- можеш не встигнути на електричку;
- багато не вип'єш. Залишки здорового ґлузду кажуть не брати більше 50 грам коньячку;

Єдиний можливий бонус від цього непотребу -- повна перезагрузка працездатності (актуально для всяких компутерних задротів). Сьогодні в мене другий понеділок, а при всіх напрягаг температура мізків лишається в межах 36.6.

Джерело

Велодрочери матолки!