Терористи збили літак під Луганськом - 49 загиблих

Бойовики в ніч на суботу, 14 червня, збили під Луганськом військово-транспортний літак Іл-76. Загинули 49 осіб. Прокуратура розслідує теракт.



 14.06.2014

На борту збитого терористами під Луганськом Іл-76 було 40 українських військовослужбовців і дев’ятеро членів екіпажу. Усі вони загинули, повідомляється на сайті Генеральної прокуратури України. Військово-транспортний літак Збройних Сил України було збито пострілами з зенітної установки та крупнокаліберного кулемета, зазначається на сайті Міністерства оборони України.

Трагедія сталася під час заходу на посадку в аеропорту м. Луганська близько першої години ночі у суботу, 14 червня. За цим фактом прокуратура почала досудове розслідування кримінального правопорушення, за ч. 3 ст. 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людей та значної майнової шкоди).

За даними міністерства оборони, ІЛ-76 здійснював перевезення особового складу з метою ротації. На борту літака перебували військовослужбовці, техніка, спорядження та продовольство.

Наталя Неділько


Збройні зіткнення на Луганщині тривають другу добу

Другу добу в місті Щастя (Луганська обл.) відбуваються збройні зіткнення, повідомляє прес-служба Луганської міської ради.

13 червня в місті Щастя відбувалися збройні зіткнення, які станом на ранок 14 червня тривають.

Другу добу в місті Щастя (Луганська обл.) відбуваються збройні зіткнення, повідомляє прес-служба Луганської міської ради.

"13 червня в місті Щастя відбувалися збройні зіткнення, які станом на ранок 14 червня тривають. Вчора з 02.05 до 02.10 на території міста був проведений запуск сирен систем оповіщення. Можлива причина - летів літак", - йдеться в повідомленні.

За даними відділу з питань захисту населення і території від надзвичайних ситуацій департаменту забезпечення життєдіяльності міста Луганської міської ради, за минулу добу в обласному центрі "ситуація була відносно стабільною, надзвичайних ситуацій не відбувалося".

У міськраді наголошують, що всі комунальні та екстрені служби міста працювали і продовжують функціонувати в штатному режимі, безперебійно курсує громадський транспорт. Луганськ забезпечений продуктами харчування, медикаментами, паливом.

Як повідомлялося, 12 червня представники самопроголошеної "Луганській народної республіки" захопили в місті Щастя будівлю училища професійної підготовки працівників міліції. Вони зажадали виділити приміщення для розміщення "комендатури" самопроголошеної "ЛНР".


У двох областях оголошено жалобу за загиблими в аеропорту Луганська

Виконуюча обов'язки Луганської облдержадміністрації Ірина Верігіна оголосила суботу, 14 червня, днем жалоби за загиблими біля луганського аеропорту військовослужбовцями.

Про це повідомляє прес-служба Луганської облдержадміністрації, - передає Інтерфакс-Україна.

У день жалоби на всій території області передбачено приспустити державні прапори України на будинках і будівлях органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій.

Також буде внесено відповідні зміни до програм теле- і радіопередач.

Луганська облдержадміністрація висловлює щирі співчуття рідним і близьким загиблих.

"Луганщина сумує разом із рідними загиблих військових. Це страшно, що сьогодні на луганській землі гинуть люди. Терористи за це відповідатимуть", - заявила Верігіна.

Разом з тим, на Дніпропетровщині 15 та 16 червня 2014 року також оголошено Днями жалоби.

"У зв'язку з загибеллю 14 червня 2014 року військовослужбовців, які захищали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, брали участь в антитерористичній операції", - йдеться у розпорядженні голови Дніпропетровської облдержадміністрації

У дні жалоби на всій території області будуть приспущені державні прапори України на будинках і спорудах органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій, а також скасовані розважально-концертні заходи, спортивні змагання.

Як відомо, у ніч із 13 на 14 червня терористи підбили військово-транспортний літак Повітряних сил Збройних сил України ІЛ-76, який заходив на посадку в аеропорту Луганськ. Загинуло 49 осіб.




Танки, Іл-76, що далі?

Величезний транспортник з чотирма двигунами Іл-76 при заході на посадку – просто ідеальна мішень, у яку влучить навіть дитина, якщо їй дати в руки ПЗРК. Літак з випущеними шасі і закрилками, гасить швидкість і, ніби зависає в кількох сотнях метрів над землею. Здавалося, що після загибелі людей на борту збитого Мі-8, керівництво АТО мало б зробити висновки. Висновків не зроблено.

Так, війна – це завжди смерть. Але так втрачати людей – це злочин. Дмитро Тимчук пише у своєму ФБ: "В районі розташування аеропорту раніше були зафіксовані вогньові точки противника – фактично об'єкт, контрольований українськими силовиками, знаходиться в облозі". Тобто, на аеродром, навколо якого не встановлено зону безпеки, саджати величезний транспортник – це означає грати в "російську рулетку". Вистрілять, чи не вистрілять? Як пощастить. Знаєте, це треба бути або непрофесіоналом, або мерзотником, щоб гратись чужими життями в такі ігри. Або – ще один варіант – ну дуже ненавидіти і українську армію, і все, що пов'язано з Україною.

Буквально кілька днів тому спостерігав, як генерал-майор Розмазнін намагається відповісти на питання, що зроблено для захисту наших вертольотів, які виконують бойові завдання. Генерал розповів про броньові щити, які встановлюють на гелікоптери. Так, посилення броні – дуже гарна ідея. Броня, звісно, захистить. Від хуліганів, які стрілятимуть з карабіну "Сайга" по вертушці, що пролітає над їхнім будинком. Від ракети вони не врятують. Тут треба перевірити, чи заряджені касети з тепловими ловушками і чи вистачає бортових акумуляторів, які живлять мережу для відстрілу антиракет. Маю інформацію, що з цим ситуація така ж, як і з бронежилетами. І, звісно – встановлення периметру охорони аеродромів, який гарантує безпеку повітряних суден під час зльоту і заходу на посадку. Патрулювання бойових гелікоптерів, здатних знищити вогневі точки бойовиків, під час приземлення авіаційної техніки.

Пане Президенте, починайте діяти! Можливо, в Адміністрації кипить робота, але люди про це нічого не знають. Звісно, тиждень після інавгурації – це дуже мало. Але Україна обрала Президента військового часу. І це змінює всі наші уявлення про час і терміни прийняття рішень. Звісно, ми чули про якісь телефонні розмови Петра Порошенка з Володимиром Путіним – саме під час заїзду на територію України трьох танків з Росії. Дехто із спостерігачів факт перетину нашого кордону танками і їх пересування центральними вулицями українських міст кваліфікує, як стандартну процедуру танкової розвідки, мета якої: визначити наявність і глибину протитанкової оборони, дії авіації, розташування мінних полів, наявність підрозділів з протитанковим озброєнням та інше. Противник розвідку провів. Що далі? Люди, які здатні з окремих повідомлень відтворювати загальну картину, дають жорсткий прогноз. Хоча, навіть російські генерали не можуть зазирнути в голову до свого головнокомандувача. В таких ситуаціях діє класичний принцип: хочеш миру – готуйся до війни.

Дмитро Тузов Політичний оглядач

http://uainfo.org/blogosphere/politika/339917-yegor-sobolyev-yaku-lyustracyu-mi-zaproponuvali-petru-poroshenku-blogi-up.html
http://www.newsru.ua/ukraine/14jun2014/schastia.html
 

Рада Європи шокована діями бойовиків у Луганську

Рада Європи шокована новиною про загибель 49 українських військових, які були на борту літака ІЛ-76, підбитого терористами в аеропорту Луганська в ніч на 14 червня



 14.06.2014
Терористи нічого не досягнуть "холоднокровним безглуздим вбивством" українських військових, які були на борту збитого у Луганську транспортного літака. Про це йдеться у заяві генерального секретаря РЄ Турбйорна Ягланда.

Рада Європи шокована новиною про загибель 49 українських військових, які були на борту літака ІЛ-76, підбитого терористами в аеропорту Луганська. Про це йдеться у заяві генерального секретаря РЄ Турбйорна Ягланда, яку він зробив зранку у суботу 14 червня. "Я вражений і глибоко стурбований цією звісткою про трагічну втрату людських життів в Україні", - йдеться у заяві. Турбйорн Ягланд наголосив, що "терористи нічого не досягнуть цим холоднокровним безглуздим вбивством" і заявив, що Рада Європи продовжуватиме робити усе можливе у "межах свого мандату", щоб стабілізувати ситуацію в Україні. "Президент Порошенко може розраховувати на нашу підтримку", - сказав він.

Як відомо, Тубйорн Ягланд не раз наголошував на тому, що Рада Європи не займатиме позицію щодо підтримки якоїсь однієї зі сторін у конфлікті між Україною та Росією, а розглядатиме ситуацію лише з точки зору захисту прав людини, чим напряму опікується РЄ. Проте, як повідомило сьогодні DW джерело в апараті Ради Європи, новина з Луганська змусила Турбйорн Ягланд "переглянути свою позицію нейтралітету". "Фактично, у цій заяві вперше від початку конфлікту генсек чітко зайняв позицію на підтримку України", -- сказало джерело.

 Вікторія Власенко


Сенатор Менендес закликав Обаму вдатися до секторальних санкцій проти Росії


14 червня 2014, 13:19

Вдатися до жорсткіших санкцій проти Росії закликав американського президента Барака Обаму керівник сенатського комітету з закордонних справ Роберт Менендес.

За його словами, російська влада продовжує підтримувати та комплектувати загони бойовиків на Сході України. Такі ворожі та дестабілізуючі дії Кремля - вимагають від США термінової реакції у вигляді обмежень щодо низки секторів російської економіки, наголосив сенатор.

Згадав Менендес і про російські танки, що перетнули українські кордони. Це, на думку Менендеса  є свідченням значної ескалації конфлікту, яке міжнародна спільнота не має права проігнорувати.


http://www.5.ua/ukrajina/suspilstvo/item/386412-senator-menendes-zaklykav-obamu-vdatysia-do-sektoralnykh-sanktsii-proty-rosii
підготував огляд ЗМІ Богдан Гордасевич, «РАЗОМ TV»

У радянські часи його ім’я було під жорстоким "табу". Водночас без цієї людини неможливо уявити культурне та політичне життя української нації у 1920-1940-х рр., не кажучи вже про національно-визвольний рух періоду Другої світової війни.

Олег Кандиба-Ольжич народився 21 липня 1907 року в Житомирі. Його батьком був відомий український поет Олександр Олесь. У1909 році сім’я Кандиб переїхала до Києва. Згодом — до Пущі-Водиці, ближче до місця роботи батька.

Олег був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. У 1919 році його батько стає культурним аташе Української Народної Республіки в Будапешті, що згодом негативно відбилося на долі Олега та його матері, які після поразки УНР та з приходом радянської влади стали "ворогами народу".

У січні 1923 року Олег з мамою покидають Україну й прибувають до Берліна. Там довго не затримуються й переїжджають до Чехословаччини, оселяються за п’ятдесят кілометрів вiд Праги у Горніх Черношицях, згодом — Ржевницях.
 
До 1924 року О.Кандиба навчається в Українському громадському комітеті в Празі, а в зимовому і літньому семестрах 1924-1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Водночас він відвідує лекції з передісторичної археології та історії мистецтва, пише наукові та дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства.

Ґрунтовні праці молодого археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, а згодом до Італії, де він читає лекції. У Римі Олег, який на той час був уже відомим науковцем, зустрічається з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем.


Євген Коновалець і наша доба

Як стверджують біографи Ольжича, ця зустріч мала вирішальне значення для його подальшої долі як діяча націоналістичного руху. Полковник Коновалець побачив у молодому вченому та видатному поетові обізнану з тодішньою дійсністю в Україні людину, яка дуже добре розуміла значення духовного фактора у визвольно-революційному процесі державного відродження українського народу.

У 1928 році в Празі з’являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою "Рудько", підписане псевдонімом О. Лелека. Навчання на філософському факультеті Олег Кандиба завершив у 1929 році, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року в журналах "Літературно-науковий вісник", "Студентський вісник" публікуються перші вірші поета.

Як стверджував Улас Самчук, відомий український письменник, публікації О.Ольжича у "Віснику" забезпечили йому "одне з перших місць емігрантського Олімпу".
 
У 1929 році О. Кандиба вступає до Організації українських націоналістів й одразу ж стає її провідним діячем. На доручення полковника Є.Коновальця він організував "Культурну референтуру ОУН", яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань українських націоналістів, об’єднала довкола себе чимало відомих діячів культури та мистецтва.

Ольжич був одним із будівничих та оборонців Карпатської України, яка постала у березні 1939 року внаслідок розвалу Чехословацької Республіки.

У 1940 році стався розкол ОУН, зокрема група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою утворила "революційний провід ОУН". Ольжич різко засудив розкол і беззастережно став на бік ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника.


"Найкраща людина, яку можна мати за вождя". До 120-річчя Андрія Мельника

З вибухом Другої світової війни О.Ольжич на чолі перших похідних груп ОУН вирушає в Україну й очолює націоналістичне підпілля в Києві. З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя. Постає Українська національна Рада як майбутній парламент незалежної України. Починає виходити газета "Українське Слово", організовуються інші українські інституції.

З метою мобілізації народу на побудову Української держави О.Ольжич за дорученням проводу ОУН організовує багатолюдне відзначення та звеличення подвигу героїв, які у 1921 році були розстріляні більшовиками поблизу села Базар, що на Житомирщині. Незважаючи на протидію окупаційної німецької влади, до Базару зійшлася велика кількість українців з усієї України. Німці, здивовані розмахом маніфестації, зайняли спочатку вичікувальну позицію. Але вже невдовзі розпочалися арешти, зокрема, найбільш масові — на Житомирщині та Коростенщині. До початку грудня було заарештовано понад 200 активістів ОУН.

Активізація діяльності ОУН на східних теренах призводить, врешті-решт, до масових арештів у Києві. Зокрема заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену та Михайла Теліг, Івана Рогача, Петра Кошика, Ореста Чимеринського та інших чільних діячів ОУН.

На той час О.Ольжич як заступник голови ОУН фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні, а тому змушений постійно переховуватися від окупантів. Він покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА.




"Незриме військо поневоленої нації". Якими мали бути його солдати?

Усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини та окупації Радянським Союзом території України, О.Ольжич ухвалює рішення про створення "Куреня смерті", загону добровольців, який мав залишитися за лінією фронту з метою проведення широкомасштабних диверсійних акцій в тилу ворога.

Очевидно, він добре розумів приреченість людей, які б відважилися на цей крок, однак вважав, що ідея нових Тернопілів чи Крутів неодмінно підніме на нову боротьбу майбутні покоління українців. Але О. Ольжичу так і не вдалося реалізувати свою ідею.

Фашисти чатують за ним, а в травні 1944 року на конспіративній квартирі у Львові гестапівці знаходять його й заарештовують. На сьогодні існують три версії, що пояснюють причини та обставини арешту провідника ОУН.

Зокрема, висловлюється припущення, що арешт О. Ольжича відбувся через "провал" однієї з його зв’язкових, яка раніше потрапила до гестапо й видала керівника українського націоналістичного підпілля.

Арешт провідника міг бути спричинений цілеспрямованою діяльністю німецьких спецслужб, які розшукували рукопис книжки "Революція рве кайдани", де О.Ольжич зібрав факти про злочини нацистської Німеччини проти українського народу.


Українська націоналістична преса УВО, ОУН, УПА, УГВР (1928-1951)

Також існує припущення, що арешт керівника ОУН зумовлений його намаганнями встановити контакти із західними союзниками, які на той час готувалися до відкриття другого фронту. У всякому разi можна стверджувати, що питання арешту О.Ольжича — одне із малодосліджених у його біографії й потребує додаткового вивчення.

Як особу, особливо небезпечну для Рейху, його терміново везуть на допит у Берлін, а згодом — у концтабір Заксенхаузен, де після неймовірно жорстоких катувань він загинув. Тіло героя було наказано спалити у крематорії.

Творча спадщина О.Ольжича, якщо не брати до уваги його наукових праць, невелика: три поетичні збірки, низка публіцистичних статей та кілька нарисів про культуру. Але, як стверджує Зенон Городиський, соратник О. Ольжича з національно-визвольної боротьби, вона "багата за змістом, бо в ній він глибоко з’ясував ідеологічні засади і напрями культурної політики".

За життя О. Ольжич видав лише дві книжки поезій: "Рінь" (Львів, 1935) та "Вежі" (Прага, 1940). Третя збірка "Підзамчя", упорядкована самим автором, побачила світ уже після його смерті.

Поетична творчість О. Ольжича має безпосередній зв’язок із його ідеологічними та політичними переконаннями. Саме у поетичних формах він намагався скристалізувати власні ідеологічні й навіть політичні концепти.

Ольжич вважав, що прогрес та відносне матеріальне благополуччя зіпсували людину, а бездуховність або ж фальшива соціалістично-інтернаціоналістська культура вбивала у ній творчі потенції. Саму ж людину він хотів бачити якісно оновленою.

Це добре підмітив Олег Штуль-Жданович, соратник О. Ольжича, який, зокрема, відзначав: "Маємо на увазі, що та людина була не зіпсута, та людина не вміла на конференціях говорити про мир, а в суті готувати війну, та людина не вміла говорити про боротьбу за правду, а торгувати тією правдою одночасно". І до образу людини морально чистої звернувся зір О. Ольжича.

У цьому контексті характерною є поема "Городок 32", яку можна вважати програмним твором поета. "Городоцький чин", "городоцька трагедія" — тема, з відомих причин маловідома в українській літературі. А тому доробок О.Ольжича і в цьому плані видається значущим.

Василь Білас і Дмитро Данилишин, бойовики УВО-ОУН у 1932 році здійснили невдалий напад на поштову установу в місті Городку, що на Львівщині. Тікаючи, молоді хлопці були схоплені польськими жандармами й заарештовані, а згодом страчені. Але геройська постава, мужність, лицарська поведінка молодих хлопців під час суду вразили українське суспільство.

Як інтерпретує цю тему О.Ольжич? Для поета подвиг молодих галицьких хлопців, — це привід для розмови більш широкої та важливої. Для автора це нагода порушити низку проблем, які й сьогодні залишаються актуальними. Найголовніша з них — формування в українця характеру безкомпромісного воїна, готового віддати життя за визволення своєї Батьківщини.


До питання про ідеологію Організації українських націоналістів

Ольжич у притаманній йому манері — стиль, мов переблиск гострого меча, наче крицевий передзвін — не залишає ворогам України жодних шансів. Рубікон перейдено, моральний бар’єр слабкодухості подолано, всяка жертва віднині потребує помсти. Все особистісне, що пов’язане з добробутом, віднині має відійти на задній план.

Лише "дух одвічної стихії", що об’єднає мільйони, поведе до вистражданої волі:


Потрібно всіх у роботі,

А серце б’є, як обух.

Прокляття моїй плоті,

Що слабша за мій дух.


Подвиг В.Біласа і Д.Данилишина став зразком мужності й жертовності покоління, до якого належав О.Ольжич. Це була одна з найтрагічніших подій, яка глибоко вплинула на почуття і свідомість не лише галичан, а й всього українського народу.

Як поет, О. Ольжич усіляко пропагував цінності, що підкреслювали героїчну суть українця та української нації. В одній із статей він писав: "Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде".

Ольжич гартував характер української людини, бо хотів, щоб залізний характер мала українська нація.



P.S.Більше про життя, творчість і боротьбу О.Ольжича можна дізнатися у книзі - Б. Червак "Слово, що стало зброєю" (До 100-річчя від дня народження О.Ольжича) - Київ; Видавництво ім. Олени Теліги, 2007 р.

Богдан Червак
http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/08/27/92187/

29 травня, поблизу міста Слов’янська Донецької області, унаслідок падіння гелікоптера Мі-8 Нацгвардії, що потрапив під обстріл терористів, загинув начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України генерал-майор Сергій Кульчицький.

Звістка про трагічну смерть схвилювала усіх, хто знав та служив з Сергієм Петровичем.

Скрізь, де доводилося служити генералу Кульчицькому, люди були найкращої думки про нього: порядність, розсудливість, врівноваженість, доброзичливість - далеко не усі якості, притаманні цьому талановитому та енергійному командирові.

Вимогливий, принциповий офіцер вимагав від себе й від підлеглих сумлінного виконання службових обов’язків на благо Вітчизни. Він віддавався роботі наповну, турбувався про підлеглих і в тяжку хвилину ставав горою на їх захист. Високий, мускулистий, міцної статури, з мужнім, вольовим обличчям він мав неабиякий талант командира…

«…Справжній командир… Завжди був поряд зі своїми бійцями: жив у палатці їв нехитру солдатську їжу, яку бувало, сам і готував, - так охарактеризував Сергія Петровича користувач соцмережі, який спілкувався з генералом під час виконання завдань на сході. – Він завжди літав чи їздив туди, де стоять його солдати. Він захищав Україну і робив це добре, робив це чесно. Мені пощастило бути знайомим з цією людиною…»

Подібні слова вимовить кожен резервіст першого батальйону Нацгвардії, адже останні місяці свого життя генерал-майор Сергій Кульчицький присвятив підготовці саме цих бійців.

Від першого дня навчань він був поряд з добровольцями. Пригадується день відправки батальйону на схід для служби на блокпостах… З оптимістичною посмішкою Сергій Петрович того дня вселив надію кожному, що все буде добре, - перемога за нами...

Більше місяця він разом із бійцями перебував на сході в зоні проведення АТО, з честю виконував свій обов’язок та до останнього подиху залишався вірним своєму народу, служінню якому присвятив усе життя…

Цікавим і непростим був життєвий шлях доблесного офіцера. Народився Сергій Петрович Кульчицький 17 грудня 1963р. у Східній Німеччині у місті Веймар, де проходив службу його батько, Петро Іванович, радянський офіцер.

З дитинства Сергій Кульчицький мріяв стати офіцером, як батько, а тому в 1981р. вступив у Далекосхідне вище загальновійськове командне училище в місті Благовіщенську Амурської області.

У 1985 р. він закінчив училище з відзнакою, отримавши військове звання лейтенанта, для проходження служби відправився за Полярне коло в селище Печенга-І Мурманської області, де обіймав посаду командира десантно-штурмового взводу 61-ї окремої бригади морської піхоти Північного флоту.

Молодий лейтенант Кульчицький мав І розряд з бігу та лижних гонок, І розряд з подоланням смуги перешкод і гирьового спорту. В рукопашному бою переважав одночасно двох-трьох супротивників, навіть сміливці не наважувались зійтись з ним у двобої.

У 1991р., після проголошення незалежності України, прослуживши майже 8 років в Заполяр’ї, Сергій Кульчицький перевівся служити до України в місто Тернопіль в батальйон Національної гвардії на посаду заступника командира батальйону.

Наступні роки Сергію Петровичу довелося проходити службу в Криму та на Івано-Франківщині.

З 2010 по 2012 рік Сергій Кульчицький обіймав посаду заступника начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, а з серпня 2012 року - начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління внутрішніх військ МВС України (тепер Національної гвардії України).

За умілі та сміливі дії під час ліквідації наслідків повені в Хустському районі Закарпатської області його відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

За заслуги перед Вітчизною генерал-майор Сергій Петрович Кульчицький нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, орденом «Ілля Муромець», орденом «1020 років хрещення Київської Русі», вищою нагородою товариства Червоного Хреста України «Почесна відзнака» та 8-ма медалями, зокрема медаллю «За відзнаку у військовій службі».

Командування та особовий склад Національної гвардії України низько схиляє голови в скорботі. Відданому та мужньому Офіцеру - вічна пам’ять…

Генерал-майора, начальника управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України Сергія Кульчицького поховають у Львові на Личаківському цвинтарі в пантеоні героїв України.

http://www.vv.gov.ua/news.php?nid=4893&lang=ua

Плаче небо дощем, вогнем місто палає,
Старі люди казали, що так буває.
Не повинні батьки сльози горя ковтати,
І своїх діточок в небеса відпускати.

    Приспів
Ми молимось за вас, Небесна Сотне наша.
Ми молимось за вас, небесні янголи.
Герої не вмирають, і ми відповідаєм:
- Спасибі вам, рідненькі, за те, що ми живі.

Спасибі вам, рідненькі, за те, що не зламались,
За те, що до останнього свободу стерегли,
Ми на коліна миром стаєм перед батьками,
- Простіть нас дорогенькі, що їх не вберегли.

     Приспів

Слухати

http://news.eizvestia.com/news_incidents/full/286-podrobnosti-vzryva-na-blokpostu-v-odesse

Слава Україні – Героям Слава! А якщо трішки замінити і казати так, Щастя Україні - Героям Слава?

З поміж багатьох визначних діячів національно-визвольного руху середини минулого століття одне з чільних місць посідає Роман Шухевич. У його постаті віддзеркалилася доля покоління українців 30 - 40-х років, які мужньо і жертовно боролися за незалежність своєї Батьківщини.
Його суспільно-політична діяльність тісно переплелася з такими визначними та відомими особистостями як Степан Бандера, Євген Коновалець, Ярослав Стецько та інші. Дослідження громадсько-політичної діяльності Романа Шухевича та висвітлення її в діаспорних виданнях важливе для новітньої історії України, дає можливість краще збагнути та з’ясувати чимало неоднозначних подій, зокрема про ОУН - УПА, загалом характер та суть українського національно-визвольного руху, насамперед, в період Другої світової війни, які й донині є предметом гострих дискусій науковців та широкого загалу.
 “Роман Шухевич – середнього зросту (до 170 см), русявий, міцної статури, погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаній військовим ременем, у галіфе та чоботях. Завжди при зброї – на шиї автомат, під курткою-пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман Шухевич був релігійною людиною, починаючи свій день з молитви. Пропускав він молитви лише за надзвичайних випадків…” . Таким Романа Шухевича запам’ятав Петро Дужий.
Вже з дитячих років Роман Шухевич знаючи ким були його попередники-Шухевичі, відчував певний внутрішній обов’язок: бути одним з його славетного роду. Його мати – Євгенія Стоцька-Шухевич 1883 р.н., із старовинного священицького роду Стоцьких, була репресована і відбувала своє заслання в Джамбульській обл. у Казахстані, де й померла 30 червня 1956 року. Батько-Осип Шухевич, народився 1879 року, закінчив Академічну гімназію і правничі студії Львівського університету. Працював повітовим суддею у містах Краковець та Кам’янка-Струмилова (тепер Кам’янка-Бузька) на Львівщині. 1918 року був призначений повітовим політичним комісаром Західно Української Народної Республіки. За це 1919 року був заарештований польськими властями, сидів у львівській тюрмі Бригідки. Був під постійним наглядом НКВС-МГБ 1944-47 рр. Коли стало зрозуміло, що його не можливо використати для арешту сина, Осипа Шухевича, важко хворого, радянські спецслужби відправили на заслання у Кемеровську обл. в Росії, де він і помер.
Саме найкращі риси трьох поколінь - прадіда, діда й батька - передалися Романові Шухевичу, якому доля присудила очолити боротьбу українського народу проти наїзника-фашиста та проти поневолення України комуністичною Росією.
Свої дошкільні роки Роман провів у м. Краківці, Ярославського повіту неподалік Яворова. А згодом, після переведення батька на іншу роботу- переїхав до Камінки-Струмилової (Камянка-Бузька). Неподалік Камянки тече річка Західний Буг, на берегах якої любив гратися малий Роман. Там же він навчився плавати. Іноді він міг годинами сидіти на березі річки, приглядаючись у воду. У такі хвилини його краще було не чіпати. Він на всі прохання піти казав різко “Не піду!”, поринаючи далі в свої думки.
У власних спогадах Степан Шухевич описав епізод з розмови Романа з батьками. “Певна особа маючи нагоду чути розмову Романа з батьками, так переповіла її: ”Слухаючи розмову старших про те, що Шухевичі походять із старовинного українського боярського роду Роман заявляє своєму батькові Осипу категорично: ”Який з тебе боярин, коли ти війська немаєш”.
Дещо пізніше, восени 1918 року, прислухаючись до розмови старших про українсько-польську війну за Львів 1918-19 рр запитав: ”А чому не переломите на якімсь відтінку залізничного шляху, і не відітнете Городок від Львова?”. Це говорить про те, що Роман Шухевич будучи малим вивчав і цікавився діяльністю національно-визвольного руху.”
Покоління Романа Шухевича — це українські гімназисти та студенти, дуже часто з відомих родин, озброєні не лише патронами, а й добрими знаннями та вірою у свою справу. “Шуха” підпільне членство характеризувало як “105 - відсоткового” — більш ніж ідейного, надійного та вірного.
В гімназії Роман проявив себе як зразковий учень. Його товариш по шкільній лаві Лев Ярошевський писав: “Був він щуплим, сухорлявим, зовсім незамітним хлопцем... Але в дуже короткому часі Роман своїми здібностями, своєю вдачею та своєю поведінкою звернув на себе увагу не лише нас, учнів, але й наших професорів... Він усім радо помагав, а робив це в такій субтильній (ввічливій) формі, щоб не показувати своєї вищості над другими або щоб когось другого не принизити. Він був скромним, але принциповим, працьовитим, дуже обов’язковим і на свій вік серйозним та притім веселої, погідної і лагідної вдачі, завжди приязно успосібленим до своїх товаришів. Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові... До професорів відносився з пошаною… Вже в 6-й клясі Роман Шухевич став духовним провідником цілої гімназії”. Відзначені автором спогадів прикмети характеру Романа залишилися на ціле його життя. Про це свідчать усі, кому довелося познайомитися з Р. Шухевичем в різний час та за різних обставин.
30 жовтня 1918 р. Р. Шухевич, будучи учнем другого класу Академічної гімназії, приїхав на три дні до батьків у Кам’янку Струмилову. 2 листопада повернутися до Львова він вже не зміг, оскільки після Першолистопадового чину розпочалася польсько-українська війна. Перестали їздити залізничні поїзди на лінії Львів–Підзамче–Сапєжанка–Кам’янка–Радехів. Ці та інші події цього часу мали великий вплив на одинадцятирічного Романа. Однією пам’ятних дат визвольних змагань для Р. Шухевича була великодня поштова листівка 1919 р., надіслана для привітання “стрільця і лицаря” Ромка. В ті буремні часи вона виявилась єдиним поштовим подарунком, який Р. Шухевич переховував у своєму архіві, як пам’ятку з часів польової пошти УГА.
Після закінчення польсько-української війни Р. Шухевич поновлює своє навчання. У вересні 1919 р. він знову замешкав у своєї бабці Герміни Шухевич у Львові, перейшовши навчатися до 3-го класу гімназії. В Академічній гімназії Р. Шухевичу вдалося ближче познайомитися з пластовою організацією. Діяльність “Пласту” так припала до душі Романові, що він вирішує стати пластуном. 12 листопада 1920 р. його прийняли до 1-го пластового полку імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Р. Шухевич став членом 2-го гуртка “Крук”. В цей час він активно займався кількома видами спорту: плаванням, футболом, бігом на різні дистанції, кошиківкою (баскетболом) та відбиванкою (волейболом). 12 березня 1921 р. Р. Шухевич склав пластову присягу, а 9 червня цього ж року отримав третє пластове відзначення.
Учасник націоналістичного підпілля, згодом відомий в еміграції Петро Терещук (справжнє прізвище Олександр Матла) вказував, що Р. Шухевич був унікальною особистістю, що значною мірою вплинуло на весь розвиток націоналістичного підпілля: “Факт, що Роман Шухевич був пластуном, добрим спортсменом, любителем музики, а рівночасно вірним членом УВО і ОУН свідчить про його всебічний талант”.
Керівництво пластового полку імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного високо оцінювало його якості, зокрема з цього приводу зазначалося: “найліпший з гуртка. Честолюбивий. воєвничий, енергічний”. Р. Шухевич проявив себе якнайкращим чином, невдовзі ставши провідником (керівником) гуртка. На той час він мав пластовий однострій, до якого входили такі елементи: капелюх, сорочка, пояс та палиця.
Влітку 1925 р. відбулась чергова мандрівка “Турів” Карпатами (загалом відбулося три одномісячні мандрівки “Турів”). Ця мандрівка звершилась участю в Другій пластовій зустрічі, що проходила 2–6 серпня за участі 205 пластунів і пластунок та представників громадськості. Почалася вона на скелях Бубнища біля Болехова. Окрім незвичайно сильної бурі та зливи в ніч з 5 на 6 червня, яка більшість учасників зустрічі позбавила даху над головою, запам’ятався ще один геройський вчинок “Шуха”, який він здійснив разом із своїм пластовим побратимом Іваном Сенівим. Двоє старших пластунів по прямовисній стіні видряпались на верх найвищої скелі “Вежа”, зняли з неї австрійську чорно-жовту хоруговку, вивішену в часи Першої світової війни, а на її місце закріпили український національний прапор (пізніше поляки його збили скорострілами). Після двох днів таборування всі учасники зустрічі під проводом Івана Чмоли вирушили в марш слідами стрілецьких боїв.
Перебуваючи в “Пласті” Р. Шухевич пам’ятає і про свій улюблений водний спорт. Як згадує “чорноморець” Антін Іванюк: “Вже змалку Роман-Тарас любив воду і залюбки годинами просиджував над ставком у рідному Краківці, задивляючись у глибокій задумі, як бурхливі мутні води з гомінким плюскотом пробігали шлюзою вниз. Ходив у дитячім моряцькім одінні, що в старшопластунських роках стало, може, і висловом його зацікавлення водним пластуванням. Захопився українським морем і його вагою, тим - то й пристав як один з перших до гурту пластунів, що не тільки популяризували культ українського моря серед суспільства Західної України, але й дали у Пласті почин новій галузі пластування”.

Роман Шухевич в УВО
Шухевич став членом Української військової організації у 1923 році, ще учнем 6-го класу гімназії. В один із осінніх вечорів під брамою львівського собору Святого Юра колишній січовий стрілець, а на той час член УВО Петро Сайкевич заприсяжив “Шуха” та його найкращого приятеля Богдана Підгайного. Мине три роки, і вони здійснять свій перший бойовий чин — 19 жовтня 1926 року на вулиці Львова загине шкільний куратор, відповідальний за знищення українського шкільництва, — Станіслав Собінський. Це був акт помсти за приниження і утиски українців на території Польщі. Ось як про це писав Ю. К-рий в 31 числі видання СУРМА – травень 1951 р. в статті “Атентат (спогад про Романа Шухевича). “...Перед моїм від’їздом я був коротко з Романом у Петра. Петро представив нам всі труднощі виконання плану. Наша розвідка донесла, що польська безпека чогось сподівається і що куратора стережуть... На цей випадок Петро подав план: повкладати до кишень екразиту і висадити себе разом з куратором в повітря. Чи ми чуємося на силах виконати це завдання?
Мені пробігли мурашки по спині. Я кинув поглядом на Романа. Побачив його гострий енергічний профіль, його стиснені уста, і – мабуть рівночасно Петро почув два рішучі: так.
Різні думки приходили: хотілось кинути працю, бо й пощо? – але тоді ставав мені перед очима Роман і я чув при від’їзді поїзду його останні слова: “Юрку, ми мусимо”. Певні сумніви в душі Ю. К-рого з’явилися після розмови з одним з учасників майбутнього атентату, Генком, який намагався переконати, що “немає найменшого сенсу давати життя кількох молодих людей за ціну якогось там куратора...” бо це, на його думку, нічого не допоможе, адже на місце вбитого прийде інший.
Після розмови перебуваючи в змішаних почуттях Ю. К-рий відправився до Романа, щоб отримати від нього пораду: “... Як звичайно, щиро і відкрито, Роман кинувся мені на шию, обняв і поцілував, і нараз – немов чимось вражений, відскочив від мене, та запитав коротко , що зі мною? Я почав розказувати про мою розмову з Генком, про його думки і погляд на справу атентату, почав схилятися до його думок. – і говорячи чув, що мені ніяково, соромно, огидно, і глянувши Роману в очі – замовк. Я побачив в його сталевих очах якийсь дивний блеск, його затиснені уста легко усміхнулися... Ми стиснули собі руки і довго йшли мовчки... Я чув, що разом з ним мене опановує цілковитий спокій , відчував що разом з ним можу ставити чоло цілому світові...”.
На початку 1930-х “Дзвін” очолив бойову реферантуру ОУН. Саме його постать стоїть за найгучнішими атентатами ОУН: убивством радянського дипломата Майлова у 1933 році (як виклик проти Голодомору на Великій Україні) та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Величезна хвиля арештів провідників ОУН не оминула й «Шуха». Довгий час він перебував у концтаборі «Береза Картузька» для українських в’язнів. Володимир Янів, член ОУН, згодом відомий український психолог, який перебував у сусідній камері, згадував, що часто перестукувався через стінку з «Шухом». Одного разу Роман не вийшов на контакт, а пізніше відгукнувся — перепрошував за те, що не зміг відповісти, бо в той час молився. Зрештою «Шух» започаткував традицію спільної для політичних в’язнів ранкової та вечірньої молитви у львівській в’язниці Бригідки.
Під час гучного львівського процесу над «Бандерою та товаришами» Шухевича запитали: «Що спонукало підсудного вступити до ОУН?”, Роман відповів: «Це був наказ мого серця!» Згодом адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах запише: “Тих чотири слова викликали таке велетенське враження, що коли б це було можливо, ціла зала загула б від оплесків”.

Роман Шухевич в батальйоні "Нахтігаль"
Окрема сторінка в біографії головнокомандувача УПА , це його військова служба в батальйоні вермахту “Нахтігаль”, частині ДУН (Дружини Українських Націоналістів) з 1941 по 1943 рр. Про цю сторінку біографії Романа Шухевича написано в книзі “Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках”, яка була видана в 1953 р закордоном, В цьому виданні є кілька спогадів про Шухевича, де він постає перед читачем не лише як вправний військовий, а і як вихована, порядна, товариська людина. Ця книга цікава ти, що вперше після другої світової війни піднято тему українських легіонерів в німецькій армії. Її автори, колишні вояки батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”, дивізії СС Галичина, та бійці УПА Є. Побігущий, Т. Крочика, К. Малий, Є. Рен (останній присвятив свої спогади Романові Шухевичу) пишуть про мету створення та діяльність ДУН (Дружин українських націоналістів). Книга вперше відкрила маловідомі сторінки визвольних змагань.
Історія створення ДУН виглядає так. Завдяки домовленості Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери з командуванням вермахту, останнє зобов’язалося надати бази для підготовки та навчання особистого складу Дружин Українських Націоналістів, складової частиною яких був і український батальйон „Нахтіґаль”.
“Організатори ДУН також виєднали в німців, щоб ми не присягали Гітлерові на вірність, а Україні. Ми були українська самостійна військова одиниця, яка мала свій український прапор, українську команду й персонал старшинський і підстаршинський. Був лише зв’язковий старшина до вермахту, як це водиться в усіх союзних арміях. Нашим зв’язковим у «Ролянді» був сотник Новак, великий наш приятель і дуже інтеліґентна людина. Назвали наш Леґіон для маскування «Роляндом». Другий Леґіон, що ним командував сотник Роман Шухевич, німці назвали «Нахтіґаль» (соловейко). Цікаво, що назву „Нахтіґаль” (соловейко) українська частина отримала від німецьких офіцерів, які були буквально зачаровані співом українських вояків. Саме під цією легковажною пташиною назвою батальйон і ввійшов до історії Другої Світової війни.”
На початку 1941 року місцеві осередки ОУН провели спеціальну мобілізацію, потім майбутніх вояків спрямували до Кракова, де вони пройшли спецперевірку комісії ОУН, лікарський огляд, а також щось на зразок „курсу молодого бійця”. По цьому вони спрямовувались на головну навчальну базу батальйону в Нойгамер. Командиром частини було призначено сотника Романа Шухевича, при якому постійно знаходились представники німецького командування – Альбрехт Герцнер і офіцер зв’язку, старший ляйтенант Теодор Оберлендер.
“Свої перші широкомасштабні маневри курінь “Нахтігаль” проводив разом з першим батальйоном спецполку абверу “Бранденбург 800”. Вишкіл проходив надзвичайно інтенсивно, головний акцент робився на польові вправи та міські вуличні бої. Часто підготовка відбувалася ночами…
Загальне командування куренем з боку німців здійснював командир 1-го батальйону Бранденбурзького полку Ганс-Альбрехт Герцнер, а зв’язковим старшиною був обер-лейтенант Теодор Оберлендер (майбутній міністр у справах переселенців в уряді ФРН). З українського ж боку куренем командував сотник Р. Шухевич Загалом офіцерський склад “Нахтігалю” був німецьким. Тільки окремі українці керували взводами та відділами…
Документи свідчать, що на початку літа 1941 р. “Нахтігаль” налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили вермахтівські польові уніформи Національна символіка з’явилася на формі “нахтігалівців” після входження до Львова. Тоді вояки на своїх погонах нашили вузенькі блакитно-жовті стрічки…”
Численний склад „Нахтіґалю” був достатнім, аби претендувати на роль абсолютно самостійного підрозділу. Тому з початком бойових дій „Нахтіґаль” було придано до першого батальйону полку „Бранденбурґ 800”, що підпорядковувався німецькій військовій розвідці – Абверу. Втім, ніяких розвідувальних функцій українцям виконувати не довелося. Та й поспішних висновків із підпорядкування „німецьким шпигунам” робити не слід, адже офіцерам і солдатам „Нахтіґалю”, незважаючи на протести німецького керівництва, вдалось вимогти для себе право на присягу українському народові, чим ветерани батальйону заслужено пишаються й досьогодні.
“ Після короткого слова коменданта Леґіону підходили до нього вояки і він кожному вручав рушницю, а вояки говорили наче присягу: «Цією зброєю здобуду волю України або згину за неї» і цілували рушницю.”
Спогади про Романа Шухевича дуже теплі. Його згадують не лише як вправного військового, а і як гарного друга, людину. яка любить Україну. Його вихованці проявляли себе як порядні люди, навіть у відношенні до тих, хто був їм неприємними. Яскравий приклад – це історія з гауптманом Мохою (теж вихованцем Шухевича). Моха – “авзіхтсофіцер”, мав компетенцію зв”язкового старшини. “Доводилося співпрацювати з різного ступня німецькими старшинами. і всюди стрічав людей інтелігентних, часом також дещо зарозумілих щодо свого стану і нації,але чогось подібного як гавпт. Моха, не доводилось більше в житті бачити...
Відразу він хотів усунути всіх українських старшин, щоб сотнями командували німецькі підстаршини. Це йому не вдалося... На Білорусі він заборонив співати по українському, щоб населення не знало, яка то частина квартирує... Доходило до таких абсурдів, що часом хотілося сміятися...” Але незважаючи на це Шухевичу вдавалося залагоджувати будь-які конфлвкти між Мохою і солдатами. Під різним приводом він запрошував Моху на різні свята. і все заспокоювалося на певний час.
І ось під час одного з боїв проти більшовицьких партизанських загонів Моха опинився на межі між життям і смертю. “...Кілька кроків від Мохи наші хлопці також у боротьбі, і один помічає, що Мосі вимкнулась ручна граната з руки і впала йому під ноги. Моха блідне, ще секунда – і біля стіп розірветься власна граната, рознесе його на шматки... А біля нього ті ж українці, яким він забороняв співати українських пісень, яким видає лише по три цигарки на день, коли німецькі вояки отримують по шість... Ось той Моха вилетить за хвилину догори...”
Такі думки були в голові найближчого до Мохи бійця, але водночас були і інші, про те, що вони всі – виховані Шухевичем, і Моха теж. І всіх Шухевич навчав товаристкості, дружбі, а отже судити може лише Бог. І одна мить, і бієць кидається до гранати і відкидає її в сторону ворога. Такими були вихованці Шухевича.
Подальша історія легіону є типовою для німецької піхотної частини, яка входила до складу групи армій „Центр” під час літньої кампанії 1941 року.
18 червня особистий склад „Нахтіґалю” був перекинутий у прикордонний Ряшів, а в ніч з 22 на 23 червня без бою перейшов радянський кордон на ріці Сян, опісля чого ходою дістався Львова досвітнім ранком 30 червня. Саме вояки батальйону зайняли львівську радіостанцію, звідки на весь світ пролунав знаменний „Акт Відновлення Української Державності”. 7 липня батальйон був перекинутий у Тернопіль, що його здала совєтська армія, після чого в складі передових німецьких частин продовжив наступ на схід. Із боями „соловейки” зайняли Браїлів і Вінницю, після чого для відпочинку були передислоковані до невеличкого польського містечка Юзвин. Саме там особистий склад батальйону узнав про ув’язнення Степана Бандери, а також всього коаліційного Українського уряду – Українського Державного Правління – на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Після цього командир „Нахтіґалю” Роман Шухевич був змушений заявити представникам вермахту про те, що батальйон більше не в змозі існувати в складі німецького війська.
“Зі Львова "Нахтіґаль" пішов далі на Схід. Його старшини, підстаршини і вояки відзначились у боях своєю відвагою, і кілька з них були нагороджені медалями. Курінь дійшов аж до Вінниці, й звідти його стягнули до Австрії. Там, у порозумінні з сотником Романом Шухевичем ми опрацювали меморандум ДУН до німецької влади, і цей меморандум підписали всі леґіонери.
Вичувалось непевне положення ДУН. У нас не було ніякого зв’язку з нашим проводом, тобто з тими, що мали зв’язки з вермахтом, бо всі вони були ув’язнені. Безпосередньо помагав чи творив технічно «Ролянд» полк. Ріко Ярий. Його також заарештували. Сотник Новак зовсім одверто сказав нам, «що існує якась дивна й неймовірна політика. Висилати Леґіон на фронт, а водночас ув’язнювати всіх тих, хто творив цей Леґіон».
Після довгих дебат наша команда вирішила, що треба подати німецькій владі меморандум, щоб усе-таки з’ясувати становище і дальшу долю ДУН. Підготовою цієї справи займався я в порозумінні зі сотником Романом Шухевичем. Такий меморандум ми опрацювали, його підписали всі члени ДУН, і ми подали його представникам Берліна. У відповідь наспіла телефонограма, що наш меморандум розглядатиметься і ми одержимо відповідь на нього за кілька днів, а в між часі маємо виїхати до Франкфурту над Одрою, щоб там об’єднатися з групою «Північ», тобто курінем Романа Шухевича, і там відбудеться реорганізація ДУН у нову військову одиницю. Зміст нашого меморандуму був такий:
1. Привернути проголошення самостійности України.
2. Негайно звільнити всіх арештованих провідників ОУН і Степана Бандеру.
3. Негайно звільнити з ув’язнення членів Тимчасового Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі.
4. Забезпечити негайно членів найближчої родини членів Леґіону і звільнити з ув’язнення їхніх найближчих.
5. Реорганізований Леґіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.
6. Команда Леґіону і вишкільної кадри має бути українська.
7. Обов’язки і права командного складу такі, як і в німецькій армії.
8. Члени Леґіону зложили вже присягу на вірність Україні, а тому не можуть вже присягати на вірність іншій державі.
9. Реорганізований Леґіон може підписати умову однорічної контрактової служби (до кінця 1942 року).
10. Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої умови.
Звичайно, що ми мало надіялися на будь-який позитивний відгук і вважали, що німецькі чинники відкинуть наш меморандум. Проте так не сталось. За декілька днів нашого перебування вже у Франкфурті над Одрою нас повідомлено, що приїде представник ОКВ (Головного Військового Командування). На збірку цілого Леґіону цей представник приїхав на коні, а я не дістав коня. Це не був випадок, а зумисне продумана справа, щоб принизити українського старшину.”
Конфлікт між ДУН та німецьким командуванням загострився після неприємного епізоду. Ось як про це згадує Євген Рен “Останннім поштовхом , який випровадив з рівноваги весь Легіон, була жахлива подія ,непростимий злочин, якого допустилося тоді німецьке командування нал стрільцями Легіону. На одному похороні поляглого добровольця нечайно не було українського прапорця на могилі, а лише німецький. Тоді один доброволець по похороні підсунув той німецький прапорець із свастикою під вінець. Це підглянув один німецький поліцай, з того зробили страшний злочин, і не помогли жодні переконування й прохання з української сторони. Ображено Німецьку Державу, і того стрільця забрали до тюрми і ... розстріляли. Від того моменту остаточно змінилося відношення вояків Легіону до німців” Вже 13 серпня весь особистий склад батальйону було відправлено назад, до Нойгамера, для вирішення його подальшої долі. Війна на східному фронті для „Нахтіґалю” скінчилася.

 © Костянтин Литвиненко (Каменяр)

дереворит повстанського художника Ніла Хасевича

Зовсім непомітно цього року відзначено трагічну дату 5 березня - день загибелі 64 роки тому в селі Білогорщі під Львовом в бою під час підступної спецоперації  московських окупантів відомого політичного, військового та громадського діяча України генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича. Це і не дивно, тому що дотепер ми ховаємо і оплакуємо новітніх героїв України з славної Небесної сотні. Прекрасні люди пішли від нас наглою смертю тільки тому, що якийсь недоумок вирішив за український народ, як йому жити і яким бути. І як 70-т років тому ми не скорилися і повстали! І перемогли! Хоча новий окупант вже заступив ногою за наші кордони, але і його чекає ганебна поразка не дивлячись на всю його безмежну військову потугу. Чому? Тому що ми, українці, - нація героїв!
І тільки є один жаль: якими гарними людьми були ті всі чоловіки та жінки, якби їм не довелося стати героям...
Про Романа Шухевича багато говорять як видатного політика та військового, але зовсім обминають тему, що він був прекрасним піаністом, успішно закінчив  перед війною Львівську консерваторію і мав всі можливості прожити життя музикантом, доносячи людям радість цього мистецтва, але... Весь час в світі знаходяться такі огидні падлюки, як Сталін та Гітлер, а наразі маємо Путіна і вже скинутого Януковича, що не дають людям жити за покликом душі, а змушують їх братися до зброї і йти хресною дорогою боротьби, мук і страждань в ім'я людей, творячи з них Героїв Чину. Те саме зараз бачимо ми в Україні - повстає нова плеяда героїв. Люди не дбають про себе, а дбають про свій народ і свою державу! Дякуємо їм за це! Роман Шухевич з небес бачить це і з почуттям гордості може промовити: - Моя жертовність і моїх підлеглих вояків не була марною, бо є та Україна, за яку ми боролось! Є Українська Самостійна Соборна Держава! Є український могутній народ!
 Слава України! Героям Слава!   

http://gartua.io.ua/s211497/roman_shuhevich_z_minulogo_v_suchasne
    Роман Шухевич: з минулого в сучасне
http://gartua.io.ua/s698857/roman_shuhevich_-_navichno_z_nami

Богдан Гордасевич

Коли сідав за комп, то мав на думці вилаяти усіх тих, хто начебто і рахується захисниками народу і країни, але насправді виявились у найважливішу хвилину бою не з боку народу, а проти нього або десь по кущах поховались, як довбана супер-бупер-спецпідрозділ СБУ "Альфа" хвалиться тим, що вони людей не розстрілювали, як це робив псевдо-антитерористичний підрозділ МВС "Омега"...

Важко дотепер осягнути цей безмір трагедії, всього того, що відбулося за остання дні. Цілий день палю свічку, сиджу і дивлюсь на неї...