Цього року я не маю жодного бажання святкувати День Незалежності України як власне свято, чому спричинилось багато чинників і особистих, і зовнішніх, а найбільше - Закон про мови в України і всі ті зведення з регіонів про прийняття мови окупанта за місцеву основну мову - яке тут свято може бути?!
Хотів навіть свого прапора, якого щоразу вивішую, з синьо-жовтого поміняти на червоно-чорний УПА, або вчепити чорну траурну стрічку жалоби...
А тоді вирішив інакше: не дочекаються вороги, щоб я скорився: на День Незалежності України у Львові має бути похід єдності від будинку облдержадміністрації до пам'ятника Степану Бандері - до них з прапором і долучусь. Подивимось ще чия гору візьме, а для прикладу варіантів подій публікую уривок з "Гайдамаків" Тараса Шевченка - "Гонта в Умані"
 

Вітаю всіх з Днем Незалежності Україні!

З 21-ю річницею! Слава Україні! Героям Слава!

ГАЙДАМАКИ

Гонта в Умані

Хвалилися гайдамаки,
на Умань ідучи:
“Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі”.

Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти —
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Звір тілько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають
Рай, та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освітить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було і в Трої.
Так і буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть — земля горить,
Кров'ю підпливає.
Придбав Максим собі сина
На всю Україну.
Хоч не рідний син Ярема,
А щира дитина.
Максим ріже, а Ярема
Не ріже — лютує:
З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує.
Не милує, не минає
Нігде ні одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану… та й зомліє,
Згадавши Оксану.
А Залізняк: “Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!”
Погуляли
Купою на купі
Од Києва до Умані
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
“Карай ляха знову!”
Покотились по базару
Кінні narodowi;
Покотились малі діти
І каліки хворі.
Ґвалт і галас. На базарі,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: “Добре, діти!
Отак їх, проклятих!”
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта
І двох хлопців. “Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш — заріж і їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не ріжеш?
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо виростуть,
То тебе заріжуть…”
“Убийте пса! а собачат
Своєю заріжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!”
“Католики… бо нас мати…”
“Боже мій великий!
Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!”
Зібралась громада.
“Мої діти католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?..”
“Будем різать, тату!”
“Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?
Менше б гріха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга”. Махнув ножем —
І дітей немає!
Попадали зарізані.
“Тату! — белькотали,—
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…” — та й замовчали.
“Поховать хіба?”
“Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ворога не різали?
Чом матір не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходім, брате!”
Взяв Максима,
Пішли вздовж базару
І обидва закричали:
“Кари ляхам, кари!”
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Ні в будинку, ні в костьолі,
Нігде не осталось,
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося.
Базиліан школу",
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
“Ти поїла моїх діток! —
Гукає, лютує.—
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валіть стіни!”
Гайдамаки
Стіни розвалили,—
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували;
Душі не осталось. А Гонта кричить:
“Де ви, людоїди? де ви поховались?
З'їли моїх діток,— тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались? Крові мені, крові!
Шляхетської крові, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись… Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!
Де я прихилюся?”
Так Гонта кричав,
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
І сіли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
“Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —
Залізняк гукає,— Ану, навісний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!”
І кобзар ушкварив:

“А мій батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
І корову із діброви,
І намиста нанесли.
А я собі Христя
В намисті,
А на лиштві листя
Та листя,
І чоботи, і підкови.
Вийду вранці до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою”.

“Ой гоп по вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!”

Всі гуляють. А де ж Гонта?
Чом він не гуляє?
Чому не п'є з козаками?
Чому не співає?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до співи.
А хто такий
У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарі
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.
І темними улицями,
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть од шляху,
Свячений виймає
І свяченим копа яму.
А Умань палає,
Світить Гонті до роботи
І на дітей світить.
Неначе сплять одягнені.
Чого ж страшні діти?
Чого Гонта ніби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. Із Умані
Де-де чуть — гукають
Товариші-гайдамаки;
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, ніби чує:
“Ми не ляхи, тату!”
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
“Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо мені дітей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю”.
Поцілував, перехрестив,
Покрив, засипає:
“Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!
Сука мати не придбала
Нової постелі.
Без васильків і без рути
Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.
Просіть, сини! я прощаю,
Що ви католики”.
Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.
“Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вб'ють… коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Піду ще раз.
Ще раз погуляю!..”
Пішов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться.
Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне — усміхнеться.
Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.
Утер очі… тілько мріє
В диму, та й сховався.

Кожна партія - це система ідеологічних цінностей і переступ через ці ідеологічні цінності називається політичним рубіконом і якщо ти долаєш цей політичний рубікон, ти перетворюєшся на самовбивцю. Найважливіша якість суспільства є тоді , коли змагаються різні ідеологічні цінності .

Роковини подвигу українських юнаків у буремні часи української національної революції 1917-21 рр. спонукають не лише віддати шану їх самопожертві, але й спробувати чомусь навчитись у історії. В української історії змагань за суверенність, соборність, державність, генетична пам’ять про що впродовж віків робить нас українцями, нацією. В історії, тодішні сторінки котрої ми й нині, як колись її творці, не можемо читати «без брому». В історії, якої були позбавлені покоління підрадянської України. Бо саме спотворення перебігу тих подій, видається, є найвагомішою причиною нинішніх негараздів.

Французький генерал Анріс Поль-Простер у передмові до спогадів генерал-полковника армії УНР Олександра Удовиченка (народився у Харкові 125 років тому, 20.2.1887 р.) висловився так: «Народ, що виявляє такі докази спротиву і патріотизму, народ, який показує такі прекрасні героїчні вчинки, не може зникнути у рабстві».

Але умовою тої непохитної надії зайняти належне місце у сім’ї вільних народів він вважав живий спогад про своїх героїв.

Дійсно героями нації були ті дві сотні юнаків,  що добровільно стали на шляху чужоземної навали. Їх самопожертва була взірцем  для борців визвольних змагань 40-50 рр. минулого століття та має слугувати прикладом для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Отже, добровільний Студентський курінь спільно з окремими частинами армії УНР, що відступили з Бахмача,  в бою коло станції Крути 16 (29) січня намагалися зупинити  частину червоних військ (бл. 4000) Михаїла Муравйова, котрі, після ультиматуму Лєніна Центральній Раді, в кінці грудня рушили в Україну, щоби силою зброї встановити тут «революційний лад».

Курінь був сформований на початку січня 1918 р. з національно свідомих студентів українського народного університету, університету св.Володимира, учнів 7-8 класів (були й шестикласники) 2-ї Київської гімназії ім.. Кирило-Методіївьского братства та невеликих підрозділів гідротехнічної й військово-лікарської шкіл. Після короткотермінового військового вишколу перша сотня сотника Омельченка  вже  14 (27) січня прибула на станцію Крути й зайняла оборону.

Не для того, щоб зайвий раз піддати критиці бездіяльність українського військового командування (читаймо Дмитра Дорошенка), а лише для розуміння рівня самопожертви юнаків, наведу декілька фраз різних дослідників. Богдан Горинь зазначає, що гімназисти отримали штани, подерті шинелі та якісь арештантські шапки, старі поржавілі рушниці. Черевики та усе інше було їх власне. Але, коли більшовики через місяць захопили Київ, то на території 1-ї української військової школи, де формувався студентський курінь, вони знайшли повні склади нових чобіт, одностроїв, амуніції і навіть зброї. Учасник бою гімназист 8 класу Ігор Лоський невдовзі після бою розповідав, що невелику кількість набоїв юнаки швидко вистріляли, не маючи патронів невдовзі замовкли українські кулемети.. Загинув сотник Омельченко. Червоні матроси кинулись в штикову атаку.Все скінчилось через 5 годин бою, але більшовики відновили наступ на Київ лише через два дні. Наші загальні  втрати склали близько 150 чоловік,  більшовики втратили вдвічі більше.

 Аналізуючи перебіг початкового етапу українсько-більовицької війни, маємо  замислитись, як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу. Чому українська влада не спромоглася організувати надійний захист країни. Чому Центральна Рада за активної підтримки Генерального Секретаря Військових Справ М.Порша (змінив С. Петлюру) в перших числах січня 1918 р. (більшовики вже захоплювали Україну) ухвалила закон про демобiлiзацiю усіх військових частин в Україні та заміну регулярного війська народною мiлiцiєю.

Невже тільки кров і смерть патріотів може змусити державних керманичів відмовитись від ідеологем і партійних догм, як це проявилось у відношенні їх до створення власного війська.

Адже на початковому етапі української революції умови для розбудови національних збройних сил були дуже сприятливими.На різних фронтах й в установах царської армії перебувало більше 4 мільйонів українців.  На   перший Всеукраїнський Військовий З’їзд, що розпочався у Києві 18 травня 1917 р., були делеговані  представники від 1.580.702 українських вояків фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств. А вже   через місяць (18-23.6.1917 р.) на другому Всеукраїнському Військовому З’їзді  близько 2,5 тис. делегатів  представляли 1.732.444 українських військовиків.  З’їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя та доручив Українському Генеральному військовому комітетові  розробити план створення Вільного Козацтва.

Традиційно першою українською військовою частиною вважається 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, самочинно створений 1 квітня 1917 р. в Києві під командою полковника Ю. Капкана. Створення цього полку та нездатність центральної влади Росії щось подіяти з цією частиною стало могутнім імпульсом для організації українських частин. На Західному фронті з’явився один з найвідоміших полків українського війська – полк ім. Гордієнка, який під командуванням полковника (згодом військовий міністр УНР, генерал-хорунжий) Всеволода Петріва пробився зі зброєю в руках на Україну і брав участь в визвольнихзмаганнях як кінний полк.

Перші українські військові частини утворювались “явочним порядком” переважно за допомогою різних українських військових рад, комітетів, клубів, кошів. На жаль, було багато національних самоназв, але не було життєво важливого – власного організованого, дисциплінованого війська, навченого, національно свідомого війська. Навіть той же  утворений першим з’їздом Український генеральний військовий комітет – найвища військова установа, головою якого був обраний Симон Петлюра, на мав владних повноважень, отже, за сучасними мірками, був громадською організацією.

Все ж, перехід до українських частин був добровільним, а отже на початку українізації моральний дух українських частин був досить високим. Українізовані частини набагато довше зберігали військову дисципліну, тож деякі російські генерали навіть потурали українізації, щоб мати бодай українські, але боєздатні частини.

Та були серед царських воєначальників й такі, що, видається, краще заукраїнську владу розуміли потребу для молодої держави у захисті, в регулярних збройних силах. Генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач Південно-Західного фронту у 1916-17 рр. Микола Герасимович Володченко (маємо надію, що Сумщина відзначить 150 років від дня його народження), впроваджував українізацію в армії. Формував 1-й Український корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського та 2-й  Січовий Запорізький корпус генерал-лейтенанта  Г. Мандрики. Сприяв переходу в українську армію генералів і старших офіцерів фронту для участі в будівництві національних збройних сил. У вересні 1917 р. звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але пропозицію відкинули.

Генерал від інфантерії Микола Тодорович, командувач Київського військового округу, брав участь в українізації російської армії, формуванні українських частин.

Генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 34 корпус, найменований 1-м Українським, якраз в листопаді-грудні зупинив на лінії Шепетівка-Козятин-Старокостянтинів більшовизовані російські війська, які наступали на Київ з заходу. В знак протесту проти пасивної політики Центральної ради щодо створення регулярної української армії, пішов у відставку.

Віце-адмірал  Михайло Саблін підтримав будівництво Українських військово-морських сил, 3 грудня 1917 р. за його наказом Чорноморський флот (87 бойових кораблів) підняв українські прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР.

Навіть росіянин генерал від інфантерії Дмитро Щербачов, головнокомандувач Румунського фронту, енергійно проводив націоналізацію (в т.ч. українізацію) російських частин.  Визнав Центральну раду, розробив план  створення на базі Румунського та Південно-Західного фронтів об’єднаного Українського фронту, підпорядкованого Центральній раді і в листопаді 1917 р. став його головнокомандувачем. Пішов у відставку після Четвертого інтернаціоналу.

 Перекидаючи місток від тих подій до наших днів, маємо усі підстави підтвердити гірку істину, що наших можновладців історія таки нічому не вчить.

Замість того, щоб розбудовувати  й укріплювати свою державу, якої ми спромоглись вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта»,  дорвавшись до влади,  використовує її виключно для влаштування життя свого оточення, своїх близьких, рідних, дітей, внуків й правнуків. Найвищі посадовці держави, очільники військового відомства та їх команди (за одиничними винятками) приходячи до керівництва, у першу чергу піддають остракізму своїх попередників, відкидають без аналізу чинні документи, імітуючи діяльність, розпочинають писати нові концепції, доктрини, стратегії й програми, не підтверджені ні інтелектуально, ні ресурсно, то й реалізовувати їх в атмосфері загальної безвідповідальності ніхто наміру не має.

Владною командою зведена нанівець роль Ради національної безпеки й оборони (екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш: «…РНБО перестала взагалі працювати, як центр формування державної політики у сфері національної безпеки»). Уряд, як видно, не вважає пріоритетним укріплення обороноздатності, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в  урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Уявили спектр його відповідальності.

Таке спостереження особливо рельєфно підтверджується відношенням влади до фінансування потреб оборони. Наша ж армія впродовж усіх років, при усіх президентах, урядах і міністрах фінансів (навіть записних патріотах) фінансувалась практично вполовину від мінімальної потреби, тож фактично втратила боєздатність. Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони часів Ющенка цей рівень був понижений до 2%,  потім цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1, 5%,  в останні  роки – менше одного! відсотка. Нині визначили 1,2%.

 У березні 1918 року, при перепохованні групи загиблих під Крутами на Аскольдовій горі, голова Центральної ради, а згодом і перший президент УНР Михайло Грушевський сказав: «Солодко і гарно вмерти за отчизну – каже латинський поет, поезії  якого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно!».

Але, чи дочекаються колись герої нації, полеглі під Царгородом і Доростолом, на Синіх водах, під Берестечком і Конотопом, Крутами й Базаром, на Дніпрі й під Гурбами, під столицями Європи, не лишень високих і красивих слів, але й правди.

Правди про те, що їх самопожертва не була марною і їх нащадки мають вільну, сильну, заможну, соборну Україну. Пам’ятають та вічно шануватимуть їх подвиг.

 П. Й. Процик, військовий експерт, заступник Начальника Генерального штабу Збройних Сил у 1997-2002 рр., генерал-лейтенант запасу, радник Голови Народного Руху України

                            Шановний пане Президент!

До Вас звертаються пенсіонери, що проживають у м. Біла Церква, Київської області. Гладкевич Георгій Михайлович – Пенсіонер, Дитина війни, Чорнобилець 4-ї категорії та Інвалід 1 групи (хвороба Паркінсона) та Гладкевич Антоніна Григорівна – Пенсіонер, Чорнобилець 4-ї категорії, Мати-героїня (Указ Президента України № 847\2011  від 23.08.2011 р.).
    Згідно із Конституцією та Законом України «Про звернення громадян» ми звернулися до місцевого відділення Пенсійного Фонду із Претензією щодо: 1)порушення ними вимоги ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», згідно з якою з 1 січня 2006 р. діти війни мають отримувати щомісячно доплату до пенсії в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком; 2) з вимогою сплатити претензійну суму в розмірі 6759 грн.20 коп. заборгованості за 68 попередніх місяців та з пропозицією надалі виплачувати кожного місяця всю належну суму відповідно до Закону України.
                             
    У відповідь на Претензію Пенсійний Фонд м. Біла Церква, в особі керівника гр. Дебольської В.І., повідомив нам, посилаючись на ст.222 ч.2 Господарського кодексу України, що:
 «УПФУ у м. Біла Церква не є суб’єктом господарювання, а відтак правовідносини щодо призначення (перерахунку) пенсії, що виникли між пенсіонером та територіальним управлінням Пенсійного фонду України є адміністративними. Отже на них не можуть поширюватися норми господарського законодавства.  Порядку подання та розгляду претензій у правовідносинах щодо призначення (перерахунку) пенсії, що виникли між пенсіонером та територіальним управлінням Пенсійного фонду України чинним законодавством не передбачено. Враховуючи викладене вище, підстав для розгляду вашої претензії та прийняття будь-якого рішення за наслідками такого розгляду (прийняття \ відмови в прийнятті) в управління ПФУ у м. Біла Церква немає».
            
    До речі, ця відповідь на нашу Претензію зроблена з помилкою і адресована не Антоніні Григорівні, а Ользі Григорівні, про що ми повідомили ПФУ.
Враховуючи попереднє довготривале листування із Пенсійним Фондом м. Біла Церква, з усіх відповідей чиновників Пенсійного фонду видно, що вони не бажають мати справу із пенсіонерами, іноді взагалі не відповідають на запити, або відповідають відписками. Ми не маємо коштів на нотаріусів та адвокатів, не маємо змоги ходити по судах, бо обидва хворі люди похилого віку, а мій чоловік взагалі лежачий хворий, який потребує постійного цілодобового догляду.
З огляду на те, що ми більше не маємо засобів і можливостей добитися встановлення справедливого нарахування пенсії згідно чинного законодавства, ми звертаємося до Вас, Вікторе Федоровичу, як до Гаранта Конституції, який, зокрема, «є гарантом прав і свобод людини і громадянина» (ст.102 КУ). Згідно із статтею З Конституції України, яка гласить:  «Людина,  її  життя  і здоров'я,  честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та  їх  гарантії  визначають  зміст  і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.  Утвердження  і  забезпечення  прав  і  свобод людини є головним обов'язком держави», просимо Вас прогарантувати наше право на соціальні виплати та пенсію.

    Даний Відкритий лист до Президента України В.Януковича складений мною, журналістом, за документами і листами, що були передані мені разом із зверненням пенсіонерів про допомогу. Для перевірки фактів, в рамках журналістського розслідування ми виїхали на місце, до Пенсійного Фонду у м. Біла Церква. Реакція працівників ПФУ на появу журналістів разом із донькою пенсіонерів була миттєвою. Керівник Пенсійного Фонду гр. Дебольська В.І. в грубій формі вказала нам на двері і відмовилася давати коментарі по справі. Крім того, застосувала звичний для неї прийом виклику охорони для випровадження надокучливих відвідувачів. Цього разу, усвідомлюючи відповідальність за перешкоджання журналістській діяльності, охорона не виконала наказ керівника ПФ. Але, за свідченням не на камеру, охоронець ПФ повідомив, що у такий спосіб гр. Дебольська В.І. розправлялася з багатьма «невгамовними» пенсіонерами і, зокрема, охоронець спостерігав, як минулого разу охоронці силою випровадили доньку пенсіонерів Гладкевич. Взагалі, таку поведінку чиновника можна розцінювати як неадекватну і хворобливу з огляду на те, що Пенсійний фонд не є приватною власністю громадянки Дебольської і що будь-який держпосадовець повинен дотримуватися вимог Закону «Про державну службу». Якщо б не одне пояснення такої поведінки: за інформацією з джерел органів внутрішніх справ, громадянку Дебольську В.І. «кришують» певні особи, прізвища яких буде названо у свій час при відповідних обставинах на підставі доказів. Відомо те, що ОВС у Київській області давно намагаються «приборкати норовливу» керівницю ПФУ, але їм це не дають зробити її «хазяї».
Тому постають риторичні запитання: чому у Пенсійному Фонді, держустанові, в якій посадовці мають надавати послуги громадянам – платникам податків, до людей ставляться як до диверсантів? Чому керівник Пенсійного Фонду, окрім належної державної охорони, найняла за державні кошти ще і приватну охоронну фірму «А1»? Чому керівництво Пенсійного Фонду у своїх відповідях маніпулює статтями Законів, підлаштовуючи їх таким чином, щоб у всілякий спосіб «відфутболити» скаржників, чим створює соціальну напруженість у суспільстві? Кому це вигідно? Згідно позиції керівництва ПФУ в м. Біла Церква, прикриваючись ч.2 ст.222 Господарського кодексу України, пенсіонери взагалі не мають права звертатися із Претензіями до Пенсійного Фонду, бо він не є суб’єктом господарювання! Хоч стаття 1 «Закону про звернення громадян» говорить протилежне: «Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій  незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та  скаргою  про їх порушення».
    Отже, виходить, що: 1) комусь вигідно створювати соціальну напруженість у суспільстві через неможливість пенсіонерів добитися законного рішення по пенсіях; 2) відсутній механізм фіксації державної заборгованості перед пенсіонерами; 3) неможливо відстояти свої права на пенсію у законний спосіб через Пенсійний Фонд; 4) пенсіонери неспроможні (фінансово і фізично)  розглядати справи у судах; 5) безперспективність будь-яких спроб реалізувати  позитивне рішення суду через мотив «відсутність коштів у бюджеті»; 6) непереборна протидія держпосадовців у Пенсійному Фонді зводять нанівець будь-які намагання вирішити проблеми з пенсіями.
    До слова, пенсіонери Гладкевич не в змозі ходити по інстанціях, але за досвідом братів по нещастю, які мають досвід пошуку правди по кабінетах виконавчої влади, розуміють, що це марна справа, тому і звернулися безпосередньо до Гаранта їхніх прав.
З огляду на те, що дана справа торкається кожного пенсіонера по всій країні, а це мільйони громадян, очевидно, що вирішення цієї проблеми лежить у комплексному підході на всеукраїнському державному рівні. В серпні ц.р. мені до рук потрапив документ, що містить в собі інструмент урегулювання суспільно-політичної напруженості і являє собою публічний громадянський суд за участю всіх інституцій суспільства, в т.ч. Президента країни. Це дало б змогу знайти колегіальне рішення по багатьох проблемних питаннях і ці рішення були б народними, тобто, легітимними. Автор цього звернення – Таємна Служба Інституту Гарантування Конституції. Назва цього інструменту – «Собор». Для ініціації впровадження такого підходу дане звернення мною було направлене до «Комітету опору диктатурі в Україні» 10 серпня, а також надіслане провідним ЗМІ та журналістам, деяким публічним народним депутатам, ГО «Ніхто окрім нас», навіть передане Ю.Тимошенко у СІЗО. У м. Біла Церква я безпосередньо зверталася до місцевого штабу партії «Фронт змін» і потім до Арсенія Яценюка через його секретаря. Безрезультатно. Напевне, «ФЗ» всі сили кинув на збір підписів.
Не отримавши жодної реакції, це звернення я оприлюднила у статті http://politiko.ua/blogpost67266 Загалом, у моєму списку спілкувань з різними політичними силами, політиками та громадськими діячами на тему їхньої готовності сприяти захисту прав людей понад 30 осіб. Багато хто з них мають і засоби, і можливості, і кошти, аби започаткувати в країні такий процес захисту прав громадян в усіх сферах. Проте, як видно, політичним лідерам більше до смаку витрачати кошти на палатки, мітингувальників та збір підписів під затребуваними гаслами, аніж робити реальну справу. Бо піар завжди приносить миттєві рейтингові результати, не виходячи з кабінету чи ефіру Савіка Шустера.
Власне, я не маю ані коштів, ані зв’язків на телеканалах, ані партійного та людського ресурсу, але як журналіст і громадянка, на свій страх і ризик, звертаюся до Вас, Вікторе Федоровичу, як до Гаранта Конституції, підтримати ініціативу впровадження публічного громадянського суду і сприяти його реалізації.

Олена Треммері,
Член Асоціації Європейських Журналістів, вільний журналіст.

24.11.2011

 

Олег Однороженко

Віталій Огієнко, Український інститут національної пам'яті.

Завдяки гетьману в суспільстві утвердилася концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої: "Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного".

Наприкінці 2010 р. в Україні відзначили 440-у річницю з дня народження Петра Конашевича-Сагайдачного.

Петро Конашевич-Сагайдачий є найвідомішим і найславетнішим гетьманом Війська Запорізького до часів Богдана Хмельницького. Гетьманування Петра Сагайдачного (з незначними перервами з 1616 по 1622 рр.) стало цілою епохою в історії українського козацтва.

Маючи знамениту Острозьку Академію за плечима, П. Сагайдачний зробив величезний внесок в зміцнення позицій козацтва в Україні, а головне - в перетворення Війська Запорізького на виразника устремлінь українського народу та на потужну військову силу, з якою мусили рахуватися усі сусіди.

Сагайдачний - воїн-оборонець

Передовсім Петро Сагайдачний постає перед нами відважним полководцем та неперевершеним тактиком, генієм військової думки того часу.

На Запоріжжі, у цій «школі життя» Сагайдачний швидко здобуває високий авторитет: стає обозним та керує всією артилерією Січі, згодом очолює січове товариство - стає кошовим отаманом, а потім гетьманом Війська Запорозького. Розташована на межі християнського і мусульманського світів Січ стала природним заслоном проти татарських і турецьких набігів. Сагайдачний же почав не лише захищатися, а й організовувати походи на Крим і Туреччину.

Він реформує козацьке військо, на базі окремих загонів організовує регулярне військо з суворою дисципліною, розробляє стратегію та тактику антитурецької боротьби.

Морські походи під началом Сагайдачного, коли козацькі чайки з'являлися раптово у стін Стамбула та "скурювали мушкетним димом столицю турецького султана",- як писав сучасник, викликали справжній жах у ворога. І що найважливіше - козацький десант звільняв православних полонених, що томилися в тяжкій турецько-татарській неволі. Успішні морські походи 1616-1618 рр. на чолі із Сагайдачним стали прикладом сучасного військового мистецтва та посилили впевненість козаків у своїх силах. Продумана тактика і стратегія вкупі із майже міфічною хоробрістю та відчайдушністю стали дійсно непереможними.

Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що "на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті".

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами - як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 "чайок", в яких розміщувалося до 20 тисяч козаків. Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним.

Козацька чайка. Креслення французького інженера Боплана. 1660-ті

За свідченням сучасника, "не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору". Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: "Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати".

На Січі, на цій окраїні християнського світу ця незвичайна пасіонарність українського народу знайшла віддушину та не в останню чергу завдяки Петру Сагайдачному відповідну своєму часові організацію.  Історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: "Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний".

Не менш успішним ніж на морі був Сагайдачний у сухопутних кампаніях. Апофеозом козацької звитяги стала Хотинська війна 1621 р., коли козакам безупинно доводилося витримувати атаки в багато раз переважаючої турецької армії, відчайдушно контратакуючи. Сагайдачний безпосередньо брав участь у бойових діях, незважаючи на поранення напередодні отруйною татарською стрілою.

Без перебільшення, перемога під Хотином врятувала Польшу та Україну від турецького поневолення, а Сагайдачний відіграв у цьому головну роль.  Вірменський хроніст Авксент писав з цього приводу: "Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам".

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Войська єго королівської милості Запорозького. Портрет 1622 року. Гравюра з книги К.Саковича "Вірш на жалосний погреб Зацного Рицера Петра Конашевича Сагайдачного".

Сам перебіг кампанії 1621 р. засвідчив, що козацьке військо, яке налічувало 40 тисяч чоловік і становило половину війська Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати будь-які військові завдання. Петро Сагайдачний як полководець, здобував перемоги виключно не стандартними, на той час, рішеннями. Сутність його оброни була у використанні тактикики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, до речі, випробувану в багатьох успішних морських походах. 

Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту.

Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку у його лави.

Взагалі, військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при чому вирішальний удар завжди наносився миттєво й у найслабкіше місце.  Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке багато разів зупиняло наступ турецько-татарських орд результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях.

Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу. 

Сагайдачний - політик

Сагайдачний був непересічним політиком та дипломатом, який дивився на роки вперед та вибудовував як в межах України так і закордоном довгострокові дипломатичні комбінації. Він наполегливо й неухильно проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти. "Політик великий і справний", як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.

Сагайдачний боровся за розширення козацького реєстру та в інший спосіб намагався легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, розширити козацькі права, вивести польські війська з України, встановити релігійне рівноправ'я та визнати вищу православну ієрархію. Він розумів, що кожен, навіть невеликий поступ у цьому ділі сприятиме посиленню позицій козаків в обороні прав народу українського народу та православ'я. Вперше за Сагайдачного козацтво формує свою політичну програму, в якій виходить за вузько станові інтереси. Утворюється спілка козацтва, міщанства й духовенства.

Саме в цей час відбувається активне формування національної української спільноти з її чітко вираженими географічними кордонами.

В цьому Сагайдачному також належить визначальна роль, адже саме Сагайдачний знову залучив Київ в орбіту майбутньої нової Української козацької держави. При ньому Київ знову стає політичним осередком нової України.

Історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності.

"В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя".

Не в останню чергу завдяки його діяльності в тогочасній суспільній свідомості утверджується бачення козацтва як символу слави руського народу, "щита" християнського світу проти невірних, що урівнювало українців з іншими народами, утверджувало "чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту".

Петро Сагайдачний - гетьман. Малюнок ХІХ сторіччя

У середовищі козацької спільноти завершується формування погляду на себе як на "політичний народ", рівноправний зі шляхтою, котрий виступає легітимізованим виразником і захисником прав та свобод "нашої руської нації". На зміну старій княжій аристократії утверджується нова провідна суспільна еліта - козацька старшина на чолі із Петром Сагайдачним.

Поняття "руський народ" набуває "термінологічної конкретності", позначаючи мешканців територій, історично пов'язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби.

Формується погляд на цей "народ" як на самодостатню політичну спільноту, чиє існування санкціонується божим промислом у непереревній тяглості віри і Церкви. При цьому козацтво починає визнаватися нарівні із шляхтою невід'ємною складовою ланцюга тяглості й легітимації народу.

Утверджується концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої.

"Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного", - зазначалось у проханні православної шляхти (не козацтва!) до сейму 1623 р.

Сагайдачний надав козацькому руху інтелектуальної глибини, міцно пов'язавши його із захистом православ'я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступили проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стає одним із гасел козацько-селянських повстань.

Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства - важливого культурного центру України, яке виступало проти Унії.

Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв популярності організації в широких народних масах, високо підніс авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій. 

Не можна не згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького і єпископів - що відновило знищену унією православну ієрархію. Це відбулося за ініціативи Петра Сагайдачного і означав без перебільшення порятунок православної церкви та її вірних від духовного та морального занепаду. Очевидно, Сагайдачний чудово усвідомлював важливість опертя козацької шаблі на ідею та віру.

Він зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок - поставив зброю на охорону культури. Таке поєднання зробило із козацької військової сили справді політичну потугу та могутній притягальний центр для українського населення.

Сагайдачний - меценат і покровитель освіти та культури

Сагайдачний навчався в Острозькій школі - центрі тогочасної української вченості інтелектуального й духовного життя.  Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурним та освітнім центром, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу.

Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Дружба з Іовом Борецьким пізніше переросла в політичний союз, який відіграв вагому роль в українському релігійному і політичному житті.

За сприяння Сагайдачного було засновано школу при Київському братстві, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію. 

Впродовж усього життя він допомагав освітнім та культурним центрам матеріально, за заповітом залишивши  майже все своє майно й гроші Київській, Львівській і Луцькій школах "на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнських за чим би наука тривати могла вічні часи".

Джерело: офіційний сайт Українського інституту національної пам'яті.

 Стівен Пайфер був послом США в Україні від 1997-го до 2000 року. Це були роки першої каденції президента Леоніда Кучми. Сьогодні Пайфер працює аналітиком в одному з найпрестижніших політологічних центрів Вашингтона – Brookings Institution. Він далі цікавиться Україною, пише багато про проблеми енергетичної безпеки. У розмові з Радіо Свобода він кілька разів наголосив, що корупція, особисті й корпоративні інтереси є найбільшою небезпекою для України сьогодні. Встановлення національної ідентичності, на його думку, є найбільшим досягненням за 20 років незалежності.

- Що, на Вашу думку, є найбільшою перешкодою на шляху демократизації і реформ в Україні?

С.П. -  Великою проблемою для України є те, що особисті й корпоративні інтереси випереджають національні. Це, отже, є проблемою для демократії. Багато політичних сил в Україні аж ніяк не цікавляться демократичними питаннями, їхня мета – це особиста вигода, а також корпоративна вигода.

- Чи Ви бачите спосіб цю проблему подолати, переконати політичних гравців в Україні, що національні інтереси є їхніми інтересами – якщо ці інтереси будуть забезпечені, тоді й їхні особисті та корпоративні інтереси матимуть кращі можливості? Чи може це свідомість, яка потребує більше часу, щоб проявитися? Може, це розуміння, яке або є, або його нема?

С.П.  Це потребує часу і є різні способи, як це осягнути. Електорат тут може відіграти важливу роль: просто не голосувати за тих, хто не підтримує національні інтереси. Одним із прагнень Помаранчевої революції було намагання прогнати стару гвардію з політики. На жаль, з різних причин, помаранчевий уряд не покращив ситуацію і не здійснив своїх обіцянок, що й викликало багато скептицизму серед населення. Щоб воювати з цим явищем, треба мати добрі антикорупційні закони, які неупереджено втілюються в життя. Я вважаю, що в Україні антикорупційні закони використовуються для переслідування опозиції, а це шкодить демократії та шкодить Україні.

- Здається, корупція існує в Україні споконвіку. Ми добре знаємо, що Україна успадкувала глибоко закорінену систему радянської корупції, яка з радянської просто перетворилася на капіталістичну. Ми дуже часто чуємо, що Україна має добрі антикорупційні закони, однак ніхто не збирається втілювати їх у життя. Кожен український президент говорив про боротьбу з корупцією, скликав антикорупційні комітети й комісії. Видається, що корупція – це єдине, що зростає в Україні.

С.П.   Багато країн воює з корупцією. Скоріше чи пізніше, ті, хто має найбільше користі від корупції, почне цікавитися верховенством права, щоб зберегти і забезпечити те, що вони здобули корупційним шляхом. Я припускаю, що українські олігархи воліли б не думати про те, хто буде наступним президентом, не журитися, що після виборів вони можуть втратити велику частину свого майна. Створення системи, де панує верховенство права, є корисною і для олігархів, однак поки що вони не поспішають її розбудовувати. Але, врешті-решт, думаю, що українське населення мусить знайти спосіб, щоб змусити український уряд застосовувати антикорупційні закони рішуче і справедливо.

- Навіщо олігархам боротися за верховенство права? Вони просто домовляться з будь яким новообраним президентом. Ситуація, яка зараз існує в Україні, не вимагає, щоб вони підтримували і розбудовували верховенство права для того, щоб зберегти свою власність.

С.П.   Так. Саме в такій ситуації я бачу велику користь у договорі з ЄС про Зону вільної торгівлі та нову угоду про асоціацію. Україна буде змушена змінити деякі закони і грати за європейськими правилами, я думаю, це матиме позитивний вплив і змусить Україну робити те, чого вона не хоче робити. Попри те, що багато українських політиків говорить про Зону вільної торгівлі з ЄС, вони не розуміють, наскільки радикальними будуть ці зміни, які вимагатиме від України цей договір. Отож, цей зовнішній стимул може змусити Україну взятися за корупцію.

- Що б Ви назвали найбільшим досягненням за ці 20 років незалежності? 

С.П.   Я думаю, що є досягнення. Пригадайте, як 15-16 років тому дехто запитував, чи вистоїть Україна як незалежна держава. Мені здається, що сьогодні в Україні існує сенс національної ідентичності, як у західній, так і в східній Україні. Може, на сході це почуття не є таким вираженим, однак мені видається, що які проблеми не існували б, українці готові вирішувати їх як нація, в рамках їхньої національної держави. Ця національна ідентичність є позитивним досягненням.

З економічного боку, ці 20 років були складними. Але якщо подивитися на інші колишні республіки, там теж з економікою складно. Це нелегкий процес – перейти з командної економіки на ринкову. Є злети, і є падіння, але загалом є трішки прогресу. Українська зовнішня політика є непростою, але українські відносини із Заходом нині є доконаним фактом. Є певні речі, про які Україна може сказати, що вона їх досягла.

20 років української незалежності дали мішаний результат. 4-5 років тому в Україні панувала складна демократія, це були наслідки Помаранчевої революції. Існувало розуміння демократії, і це розуміння перетворювалося на державні інституції. Сьогодні існують побоювання, що Україна відступає від цих демократичних досягнень, і з точки зору західних аналітиків це дуже розчаровує.

- Чи вірите Ви, що правителі України та її люди хочуть того самого?

С.П.   Це перегукується з інтересами правителів. Я думаю, що правлячий клас хоче бачити Україну успішною державою, тому що вони розуміють, що це їхнє політичне підґрунтя, ключ до виборів і таке інше. Але з іншого боку, є різні інтереси: національні, корпоративні, особисті й партійні, і мені не зовсім подобається, як ці інтереси перемішані в Україні.

- Говорячи про Україну, часто доводиться говорити й про Росію. З американської точки зору, яку роль відіграє Росія в українських успіхах і невдачах? Чи Україна могла досягнути більше, якби Росія не була її сусідом?

С.П.   Це гіпотетичне запитання. Україна має спільну історію з Росією, має з нею економічні зв‘язки. Україна мусить мати відносини з Росією, отож краще, щоб ці відносини були позитивними. Я не думаю, що Росія хоче відновити СРСР, однак у сфері так званих привілейованих інтересів Росія прагне обмежити Україну.У питаннях, які є критичними для Москви, Росія хотіла б, щоб Україна їй підкорялася, а це обмежить українські зовнішньополітичні можливості. Росія не хоче бачити Україну в НАТО і останнім часом стало ясно, що Росія також не хоче бачити Україну в ЄС, оскільки це справді відтягне Україну від московської геополітичної орбіти і зменшить російський вплив над Україною.

Для України останніх 20 років були викликом: зберігати стабільні відносини з Росією і поширювати й поглиблювати  відносини із Заходом. Є певний поступ у цих питаннях, однак тут я повертаюсь до своїх побоювань щодо згортання демократії в Україні останнім часом.

Я думаю, що Янукович прагне кращих відносин із Заходом і ближчих стосунків з ЄС. За останній рік він постійно говорить: я хочу увійти в зону вільної торгівлі з ЄС, я не готовий входити в митний союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Він дотримується цієї позиції, попри великий тиск з боку Росії. Однак якщо в Україні згортання демократії буде тривати, Януковичу буде дуже важко розбудовувати й поглиблювати українські відносини з Європою та США.

- Що, на Вашу думку, може переконати Януковича та його партію діяти по-іншому? Чому вони так віддано відкидають усі здобутки Помаранчевої революції, як наприклад, свідоме громадянське суспільство, громадську активність та діяльність? Президенти повинні радіти, коли в них активна й дієздатна громадськість.

С.П.   Абсолютно, зокрема, якщо ця громадськість на вільних та справедливих виборах 2010 року обрала Януковича президентом. Партія Регіонів та Віктор Янукович скористалися з вільних, демократичних виборів, і важко зрозуміти, чому вони від цього тепер відходять і намагаються зменшити демократичний простір в Україні.

- Може вони просто не розуміють демократії?

С.П.   Може, вони не довіряють демократії. Якщо ви справді вірите в себе і в свою програму, політику, вам немає чого боятися демократичних виборів. Тому я думаю, що, може, вони не довіряють демократії.

- Ви вже згадували мантру Президента Януковича про те, що він хоче інтегрувати Україну в Європу, він прагне членства України ЄС. Однак те, що відбувається всередині України, суперечить оголошеним намірам. Скільки часу залишилося Януковичу, щоб звести його заяви і його дії в одне русло, перед тим, як терпець Заходу увірветься?

 С.П.   Він вже платить за свої кроки. Кілька місяців тому один високопоставлений український урядовець запитав мене, що потрібно, щоб Януковича запросили до Вашингтона або щоб Президент Обама відвідав Київ. По-перше, щось конкретне, відповів я, оскільки цей Білий Дім організує зустрічі, які дають реальні результати. А по-друге, і це ще важливіше, треба коригувати те, що відбувається у внутрішній політиці України,бо за теперішніх українських реалій, я не бачу, чому хтось хотів би запрошувати Януковича до Америки.Час Президента Обами обмежений, він готується до передвиборної кампанії, що зменшить його можливості займатися закордонною політикою, отож яка тут користь? Якщо Обама запросить Януковича до Вашингтона, його розкритикують в Конгресі і в пресі. На тлі того, що відбувається в Україні, я аж ніяк не бачу ані візиту Януковича до Вашингтона, ані візиту Обами до Києва.

- Американці, як правило, є дуже патріотичними. На недавнє святкування американського Дня незалежності до столиці прибули тисячі людей, відбулися грандіозні концерти та інші заходи, ну і, звичайно, прекрасний салют. Чи Ви зустрічали багато патріотизму у Ваших контактах з українськими урядовцями?

С.П,   Я думаю, що українці вірять в Україну, і це є одним із найважливіших досягнень останніх 20-ти років. Звичайно, є різниці між тим, як американці й українці проявляють свій патріотизм, і я не сказав би, що українці є менш патріотичними, ніж американці. Це нюанс, але це такий нюанс, який журналісти часто оминають, коли вони пишуть, що ця частина України є прозахідною, а інша проросійською. Я вважаю, що люди в Україні вірять в Україну але й водночас хочуть мати нормальні відносини з Росією, однак це не те саме, що бути проросійським. Януковича називають проросійським, я вважаю, це просто оманливий і лінивий вислів.

Янукович дотримується політики, яка більше цікавить Росію, ніж, скажімо, політика Віктора Ющенка, але це не плазування перед Москвою, це намагання досягти певного результату. Є безліч справ, на які Україна дивиться зовсім по-іншому, ніж Росія. Ось зараз Росія дуже тисне на Україну, щоб та увійшла в Митний союз, однак Київ не здається.

- Цей Митний союз раптом став великою справою. Навіть Кучма свого часу не захотів входити в Єдиний економічний простір.

 С.П.   Це продовження російських інтересів щодо колишніх радянських республік. Спочатку було СНД, тоді Організація колективної безпеки, Митний союз – це найновіший російський фокус. 2003 року Кучма заявив, що готовий долучитися до Єдиного економічного простору, але лише в рамках договору про зону вільної торгівлі, оскільки вступ до неї не загрожував би українському вступі до СОТ. Вступ до Митного союзу не лише ускладнить правила СОТ, а також загрожуватиме укладенню угоди про зону вільної торгівлі з ЄС.

- Ви вважаєте, що в Україні існує національна ідентичність, як на заході, так і на сході України? Україна є різноманітною країною з різними регіональними відмінностями, як і, до речі, США. Нью-Йорк суттєво відрізняється від Техасу, північ від півдня. Але щось тримає ці відмінності разом. В Україні часто говорять про національну ідею, про потребу її якось сформувати, мовляв, національна ідея – це якась програма чи рецепт. 

С.П.   Сполучені Штати, як незалежна держава, мають понад 200 років історії за собою. Україна має лише 20, хоча має довгу історію ще до незалежності. У 1994-1995 роках американська розвідка підготувала аналіз «Україна, нація в небезпеці». Цей аналіз ставив питання: чи існуватиме Україна за 5-10 років? 1998 року я прибув в Україну, і я зрозумів, що це вже не є серйозним питанням. Чергові опитування свідчать про те,що національна свідомість в Україні росте.Навіть під час Помаранчевої революції,коли у Сєверодонецьку відбувся сепаратистський з‘їзд, сепаратистські тенденції все одно були відкинуті. Тоді я читав різні звіти про те, що мери поверталися з Сєверодонецька, звітували перед радами, а ради відкидали положення цього з‘їзду. Це зрілість. Люди не підтримували Ющенка, але вони хотіли, щоб Україна була єдиною і цілою. Єдине місце, що може непокоїти, це Крим, але мені видається, що навіть там вирішують проблеми в рамках цілісності України.

- Що, на Вашу думку, є найскладнішою радянською спадщиною, яку Україна мусить ще подолати?

С.П.   Ті розподіли, через які українці дивляться на свою історію. Навіть таке болюче питання як Голодомор ще не має однозначного тлумачення і бачення. Щодо спадщини, то 1991 року перед Україною стояли три важливі виклики: розбудувати модерну економіку, розбудувати відкрите, демократичне суспільство і розбудувати міжнародні відносини з країнами, з якими Україна таких відносин взагалі не мала. Ці три напрямки розбудовувалися під тінню радянського минулого України, ця розбудова триває і ще триватиме.

- Нещодавно на конференції у Вашингтоні Збігнєв Бжезінський зробив такий прогноз: наступних 5 років будуть вирішальними для України. Якщо Україна сконсолідує свою державність, далі крокуватиме демократичним шляхом, сумарним ефектом такого розвитку буде демократичним поштовхом для Росії. Що Ви думаєте з цього приводу, чи вважаєте, що Україна робитиме конкретні прогресивні кроки чи  вона буде продовжувати свій танець: один крок вперед, два назад?

С.П.   Я не дуже хочу робити п‘ятирічні прогнози, 5 років тому хтось інший теж напевно констатував, що наступних 5 років будуть вирішальними. Україна йде своїм не зовсім рішучим шляхом вже довго. Враховуючи те, що відбувається в Україні зараз, є причини для непокоєння. Не розумію, чому Київ не усвідомлює, що кращі стосунки із Заходом посилять його позицію щодо Москви. Недавно білоруський президент Лукашенко намагався розбудувати мости із Заходом. Однак події, що сталися в Білорусі минулого грудня після президентських виборів, спалили ці мости. Тепер Лукашенко має справу лише з Москвою, і вони його аж ніяк не церемоняться з ним. Київ повинен це розуміти.

Прем‘єр Азаров майже щотижня нарікає на високу ціну російського газу, на розбудову «Південного потоку», отож Київ повинен поставити собі запитання: якщо наші відносини із Заходом були б міцнішими, чи могли б ми краще захистити свої інтереси перед Росією? Я вважаю, що згортання демократії в Україні безпосередньо ускладнює українську зовнішню політику.

- Мені здається, що намагання України догодити Москві  не дають ніякого результату. Харківські угоди не усунули проблеми ціни газу. Українське бажання отримувати дешевий газ скоріше чи пізніше мусить десь і якось закінчитися.

С.П.   Так. Мені видається, що Київ висунув Харківську угоду, що знизила ціну на газ для України на 100 доларів за тисячу кубів тому, що це вважалося необхідним для українського економічного менеджменту. Чимало людей, що дуже добре розбираються в міжнародних газових ринках, стверджують, що Київ міг би виторгувати нижчу ціну без того, щоб залишати Чорноморський флот в Україні ще на 25 років. Багато країн, які мають довгострокові контракти з «Газпромом», переглянули свої домовленості без того, щоб здавати свої позиції. Україна нині розуміє, що Харківські угоди нічого не розв‘язали, і Україна повинна серйозно взятися за свої енергетичні проблеми, чого вона за останніх 20 років ще не зробила.

Наприкінці 90-тих років провідна міжнародна енергетична компанія вивчала полтавські газові родовища. Їхній висновок – Україна може збільшити видобуток вітчизняного газу з 18-20 мільярдів кубів на рік до 30-40 мільярдів кубів. Треба просто розвивати існуючі поклади.

- Для того були потрібні інвестиції?

С.П.   Так, але вони б оплатилися. Проектувалося подвійне виробництво за 5-7 років. Що сталося? Нічого. Щоб втримати низьку ціну газу для споживачів, заплативши високу ціну за імпортований російський газ, українські уряди, як за Кучми, так і за Ющенка та Тимошенко, так само і за Януковича, за видобутий вітчизняний газ платять низьку ціну. Американська компанія, що працювала в Україні, згорнула свою діяльність після 8 місяців, бо ціна, яку вони отримували за цей український газ, навіть не покрила кошти видобутку. Україна кидає гроші в Росію і платить у 4-5 разів більше за російський газ, ніж за власний.

- Але ця система певній групі людей заробляє мільярди.

 С.П.   Безперечно. Саме тут особисті й корпоративні інтереси переважають над національними. Уявіть собі, якою була б газова криза 2009 року, якби Україна, замість того, щоб видобувати 18 мільярдів кубів видобувала б 40 мільярдів.

Утримуючи низьку ціну на газ для споживачів, Україна усунула будь-який стимул заощаджувати  газ. Україна має найбільш енергетично екстенсивну економіку світу. Вона використовує удвічі більше енергії, ніж Польща, у 5 разів більше, ніж Німеччина. Так, це буде боляче, якщо ціна газу стане дорожчою для споживачів, але вони якось пристосуються. Власна продукція газу й серйозна програма енергозбереження могла б сьогодні привести Україну до того, що вона могла б задовільняти 80-85% своїх газових потреб. Однак послідовні погані газові рішення різних урядів зробили це неможливим.

Саме тут я хочу Януковичу віддати належне. Минулого року в рамках домовленості з МВФ Україна погодилася підняти ціни на газ приблизно на 30%. На жаль, у цьому році Україна своїх обіцянок не виконала і тому не отримала від МВФ грошей.

Нібито знову точаться бесіди про полтавські газові родовища. Мова йде про офшорний видобуток газу, про сланцевий газ. Тут головне, щоб Україна створила правильний інвестиційний клімат, щоб місцеві гравці не усунули тих, хто готовий робити інвестиції.

- Отже, 20 років своєрідного прогресу, але не такого прогресу, який міг би бути, якби українське керівництво ухвалювало розумніші рішення.

С.П.   Так. Пригадаймо дев‘яності роки. В Україні тоді багато говорили про третій шлях економічного розвитку. Якщо подивитися на ці країни, які взялися за серйозні економічні реформи – Польщу, Чехію, Болгарію – скрізь потерпіла економіка, вона зменшилася. Але за 4 роки відбулися зміни, і їхні економіки почали зростати. Україна ухвалювала половинчасті економічні рішення, і її економіка падала й падала. Скорочення, яке мало б тривати 3-4 роки, в Україні розтяглося на 8 років.

Щодо демократії, то 4-5 років тому українська демократія була кострубатою, але люди вірили, що їхній голос був чогось вартий. Україна ще має бурхливе громадянське суспільство, але багато що повертається назад. Україна не Білорусь, не Казахстан і не Азербайджан. Чотири роки тому ми вважали, що Україна йде шляхом Польщі, сьогодні так ніхто не вважає.Це все ще можна налагодити, але чи цей уряд спроможеться, ми ще побачимо.

- Як би Ви привітали українців з 20-ю річницею незалежності  держави?

С.П.   Я хочу привітати український народ з 20-ю річницею Незалежності. Країна домоглася певного прогресу.Але я думаю, що Україна ще має потенціал, щоб стати сучасною європейською державою, і я сподіваюся, що керівництво країни допоможе їй стати саме такою.

Шувалов та сестра Льовочкіна...