хочу сюди!
 

Людмила

56 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 44-57 років

Замітки з міткою «друга світова війна»

Війна1941-1945.Велика Вітчизняна чи все таки громадянська? Ч 2

Дуже часто московська пропаганда формує думку, що всі без виключення росіяни (русские)  воювали на боці Червоної Армії, тільки вони були патріотами, тільки вони вмирали на устах з криками "За Родіну, За Сталіна!".

Ось що я нарив на просторах інтернету, шукаючи матеріал зовсім іншого характеру.


Кацапчегам буде приємно ознайомитися з іншими "ветеранами", своїми співвітчизниками, які мали зовсім протилежні погляди на патріотизм, на Сталіна і "главєнствующую роль партіі".

Подаю мовою оригіналу

                                                          Марш добровольцев

Получен приказ и прочитан приказ
Стоят добровольцы в строю
Мы к бою готовы и каждый из нас
Проявит геройство в бою

Припев :

Ни шагу назад, лиш вперед и вперед
Мы знаем приказ боевой
Жидовские банды с земли мы сотрем
Ведя наступательный бой

Мы долго страдали в жидовском ярме
У Сталина были рабами
Мы жизни незнали на нашей земле
Томились по тюрмам годами

Припев :

Но день пробужденья России настал
Печальные дни миновали
Фюрер Гитлер свободу нам дал!
Жидовские цепи упали

И радости нашей у нас не отнять
В борьбе с большевистскою сворой
Мы бьемся за новую Родину мать!
За счастье народа, за волю!

06.10.1942. Вл. Любимов.

P.S. Заяви про те, що вказаний вірш придумав я, що це придумали "украінскіє буржуазние націоналісти" чи ще якісь "конспіратори" не приймаються :)))




Манштейн. Втрачені перемоги.

Недавно дочитав книжку під вказаною у заголовку назвою, російською "Утерянные победы".
Для того щоб ніхто не маніпулював що там написано, як робили деякі аккаунти на "i.ua", я вирішив прочитати її самостійно.
Хочу поділитися деякими цитатами з цієї книги.
Наскільки це актуально на сьогоднішній день, судити Вам, моїм друзям і товариству сайту в загальному.

Про дружбу між Третім Рейхом і СРСР :

" Радянський Союз тільки до тих пір буде підтримувати дружні відносини, поки у нашому розпорядженні готова до наступу армія"

" ..... що Німеччина у зв"язку з можливим рано чи пізно вступом Радянського Союзу, який став тепер безпосереднім сусідом (як би Кремль і не здавався тепер миролюбно налаштованим у відношенні до Німеччини), знаходилась під прихованою загрозою війни"

" Він (Гітлер) боявся експансіоніських устремлінь російської держави...."

"В будь-якому разі, зосередження сил на нашому, а також на угорському та румунському кордонах було достанньо загрожуучим".

А нам досі комуно-більшовики і їх нащадки плетуть казочки про солом"яного бичка, якого хотів з"їсти страшний сірий вовк, ну, тобто про "віроломний напад підлих фашистів", а виявляється що сірий бичок, тобто червоний, сам хотів затопити своєю смолою всю Європу.

Про комісарів : (відносно наказу верховного командуванння, який пізніше отримав назву "наказ про комісарів".
Суть наказу заключалась в тому, що в ньому говорилось про негайний розстріл всіх політруків, які попали  в полон і були носіями більшовицької ідеології.
 
" З точки зору міжнародного права політичні комісари навряд чи могли користуватися привілеями, які поширювались на військовослужбовців. Вони звичайно не були солдатами. Я навряд чи зміг би розглядати як солдата, наприклад гауляйтера, прикріпленого до мене в якості політичного наглядача. Але так само не можна було зараховувати цих комісарів до осіб, які приймали участь в бою, як наприклад медичний персонал, військових кореспондентів. Навпаки, не будучи солдатами, вони були фанатичними борцями, власне борцями, діяльність яких по традиційних війскових поняттях могла вважатися тільки нелегальною.
В їх завдання входило здійснювати не тільки політичний контроль над командирами, але й надати війні більш жорстокий характер, який повністю суперечив попереднім уявленням про ведення бойових дій. Комісари якраз
і були тими людьми, які в першу чергу ввели ті методи ведення бойових дій і поводження з військовополоненими, які були у явному протиріччі з положеннями Гаагської конвенції про ведення сухопутної війни.
Але якої б думки ми не були відносно статусу комісарів з точки зору міжнародного права, іхній розстріл після взятття в полон під час бою суперечив будь-яким уявленням солдатської моралі.... Виконання цього наказу загрожувало не тільки честі військ, але і їхньому моральному духу. Тому я був змушений доповісти моєму начальнику, що у військах, підпорядкованих мені, цей наказ виконуватися не буде.....",
і далі зноска №27 :
"невелика кількість комісарів , які не дивлячись на це, були були розстріляні, не були взяті в полон в бою, а схоплені як керівники або організатори партизан. З ними поводились згідно військового права"

А що кажуть комуністи? Що комісарів знижували в першу чергу тому, що "хатєлі унічтожіть пєрвоє в мірє соціалістіческоє государство". А виявляється, що згідно міжнародного права, комісари не вважались солдатами!
.
Про смертні вироки і згвалтування :

"Коли на початковому етапі війни двоє солдат мого корпусу були засуджені до смертної кари за згвалтування і вбивство літньої жінки, то це було справедливо".

А що маємо з іншого боку? Вислів Іллі Еренбурга : "Силою зламайте расову зарозумілість німецьких жінок".

Про військовополонених (власних та армії противника):


"В Феоосії більшовики вбили всіх наших поранених, які перебували там в госпіталі, частину ж з них, яким був накладений гіпс, вони витягнули на берег моря, облили водою і заморозили на льодяному вітрі"

"Доказом того, що ми добре відносились до військовополонених, був їхній особистий вчинок  під час висадки радянського десанту під Феодосією. Там знаходився табір з 8000 полонених, охорона якиї розбіглася. Однак ці 8000 осіб, не кинулись в обійми своїм "визволителям", а навпаки, відправились маршем без охорони в напрямку Сімферополя, тобто до нас".

А пам"ятаєте казочку зі школи про генерала Карбишева, якого заморозили "азвєрєлиє есесовци". Виявляється що "гуманні НКВДисти" зробили це ж саме, але декількома роками раніше.

30.12.2012.                                   Рівне


Інопланетне вторгнення. Радянізація Західної України

У 1939–1941 роках повсякденне життя західноукраїнських земель зазнало різких змін під впливом радянізації та насадження примітивнішої цивілізаційної культури «визволителів».


Більшовицька навала

Сам вигляд солдатів та офіцерів «непереможної і легендарної» справляв незабутнє враження. «Перші радянські підрозділи, які займали Львів, мали незвично поганий вигляд: червоноармійці були голодні, обідрані, замурзані, брудні, вихудлі, одягнуті в погану уніформу та погано озброєні», – пригадував мешканець столиці Галичини. Фантастичні розповіді комуністичних політпрацівників під час зустрічей із населенням про принади життя в Радянському Союзі й загалом недолугість агітації подекуди викликали насмішки серед місцевих селян та міщан. Зовнішній вигляд і поведінка новоприбульців були яскравою протилежністю до слоганів комуністичної пропаганди про щасливе й радісне життя в Країні Рад.

Услід за радянським військом на новоприєднані території прийшли армія чиновників та апарат НКВД. Західно-українські землі, що були одними з найменш розвинених, найбідніших регіонів Другої Речі Посполитої, в умовах «золотого вересня» виявилися справжнім ельдорадо для більшовиків. Під час перебування в містах Галичини й Волині ті намагались оперативно покращити свій злиденний матеріальний стан, розпочавши «штурм» місцевих крамниць.

Щоб полегшити це завдання, одним із перших розпоряджень нової влади стало запровадження курсу карбованця на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дало змогу здійснити «легалізований грабіж» «звільнених» територій. Насамперед за низькими цінами скуповували одяг, взуття, інші товари мануфактури, папір, годинники, каву, шоколад, солодощі та ще низку дефіцитних в умовах «соціалістичного раю» продуктів широкого вжитку. Навантажені товарами транспорти із захоплених, конфіскованих та націоналізованих підприємств, складів і торгових точок масово виїжджали на схід. Водночас звідти привозили нафту, сірники, махорку й сіль. За кілька тижнів полиці в магазинах міст Західної України спорожніли. Бракувало всього – від одягу та взуття до паперу й засобів для гоління.

З огляду на ненаситний попит прибульців зі сходу, радянська влада намагалася якимось чином проконтролювати цей товарообіг. Зокрема, 1940 року в містах Галичини та Волині постала мережа державних комісійних магазинів, які за заниженими цінами скуповували в населення предмети одягу, взуття й побуту (друкарські та швейні машинки, меблі, патефони, ба навіть старі калоші й патефонні платівки).

Культурно незаймані

Українців та поляків шокували вкрай низький рівень освіченості й культурна примітивність не тільки простих солдатів та дрібних урядовців, а й вищих офіцерів та чиновників. Через цивілізаційну відсталість «визволителів» часто доходило до курйозів, які стали предметом глузувань та сюжетами численних анекдотів. Зокрема, поширеними явищами серед радянської номенклатури було використання в експропрійованих квартирах раковин клозетів замість умивальників, поїдання зубної пасти, носіння дружинами радянських офіцерів «трофейних» пеньюарів як вечірніх суконь тощо.

Відчуття відчуження посилював специфічний радянський етикет. За правило вважалося заходити у верхньому одязі та головному уборі до закритих приміщень, не поступатися місцем у громадському транспорті жінкам і не пропускати їх уперед, входячи у двері. Більшовики не знали, для чого призначені носові хустинки, засоби гоління, зубна паста, нічні горщики й інші «екстравагантні буржуазні» засоби гігієни.

На тлі охайного й елегантного польського офіцерства вкрай непривабливий вигляд мали радянські військові. Місцевому обивателеві важко було уявити офіцера з грубим неінтелігентним обличчям, який носив торбу речей чи тримав дитину на руках, мав неакуратний і зім’ятий вигляд, часто лаявся і в командах використовував словосполучення на кшталт «Давай-давай!».

Радянізація не тільки призвела до утвердження планово-командної моделі економіки, ідеологізації суспільної та культурної сфер, до встановлення атмосфери страху і терору, а й стала тріумфом більшовицької варварської дикості й хамства над більш розвинутою культурою широких верств «визволеного» населення, яке в умовах буржуазного ладу мало значно вищий рівень цивілізаційного розвитку, аніж прибульці зі сходу за «всеперемагаючого соціалізму».

Надзвичайно показовою в цьому сенсі була різка зміна моди. У містах стало небезпечно виходити на вулиці в дорогому і статусному одязі. Оскільки червоноармійці активно полювали за ручними годинниками та хорошим взуттям (в умовах СРСР черевики трактовано було як ознаку добробуту), то міщани воліли перших узагалі не надягати, а друге заміняли старим і недоглянутим. Серед пролетарів швидко поширювався радянський робітничий одяг – фуфайки, ватяні штани, чоботи, характерні картузи. Модними ставали елементи військового строю без відзнак – френчі, галіфе тощо. Львів, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Чернівці, Луцьк та Рівне вподібнилися до інших міст Союзу, вулицями яких ходили сірі, вбого вдягнуті люди, які будь-що намагалися не вирізнятися з безликого натовпу.

Принади «соціалістичного раю»

Великим випробуванням для жителів Західної України стало загострення продовольчої проблеми в перші місяці більшовицької окупації. Бойові дії та наплив великої кількості біженців із окупованої Вермахтом частини Польщі зумовили стрімке зростання цін на харчі та промислові товари (до грудня 1940 року у 8–12 разів). Водночас поспішна націоналізація великої та середньої торгівлі зруйнувала налагоджену систему постачання, насамперед у містах. Зокрема, у Львові в грудні 1939 року міська влада націоналізувала 343 із 466 дрібних приватних крамничок і кіосків. Відтак узимку 1939–1940 років базарні ціни на вершкове масло, молоко, яйця, порівняно з довоєнним часом, збільшилися в середньому у 5–10, на хліб – у 4–5 разів, м’ясо (яловичину та свинину) у 5–7 разів. Після заборони продажу борошна і хліба на селі, колгоспники масово рушили в міста.

Наприкінці 1939 року ситуація ускладнилась і жителі міст та містечок Західної України зіткнулися з невід’ємним атрибутом радянської торгівлі – гострим дефіцитом продуктів першої необхідності, насамперед хліба, цукру, м’яса, молока та масла. До повсякденного життя міст Галичини й Волині ввійшли такі принади «соціалістичного раю», як черги, котрі часом сягали кількасот метрів і налічували до півтори тисячі осіб. У них городянам доводилося проводити щодня на морозі до трьох-чотирьох годин, щоб прогодувати себе та свої родини. В умовах гострої нестачі продуктів першої необхідності, влада запровадила нормування видачі товарів на особу. Часом мешканці мусили купувати відлежані на полицях харчі не першої свіжості. Зважаючи на дефіцит паперу, в магазинах зовсім не пакували товарів. Інколи щасливці, які придбавали продукти на вагу, зокрема борошно чи цукор, поверталися додому, несучи свою цінну здобич у кишенях або шапках. Бутафорією радянського добробуту стали пусті вітрини магазинів із портретами Сталіна, Лєніна та Молотова.

У другій половині січня 1940 року Львів, який вважали радянською візиткою Галичини, охопив голод. За цієї ситуації порятунком слугувала торговельна організація, яку в народі прозвали БЗС (баба з села). В умовах інфляції в деяких місцевостях відновився натуральний обмін продовольством, зросли рівень злочинності й спекуляція, виник чорний ринок, із яким активно боролася влада. Щоб прогодувати себе, мешканці міст були змушені обмінювати особисті речі й меблі на харчі. Символом масової пауперизації стали торги на Краківській площі у Львові, в яких брали участь вихідці з різних прошарків населення, позбавлені будь-яких засобів існування. «У двох доволі довгих шеренгах стояли продавці, серед яких опинилися представники найкращих і найкультурніших прошарків Львова, представники старої польської аристократії. Цілий давній і елегантний світ Львова… А вуличкою між двома шеренгами йшли покупці, якими найчастіше були росіяни – радянські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам», – згадував житель міста, поляк Ян Роговський.

До весни 1940-го вдалося частково подолати продовольчі проблеми й завдяки збільшеному постачанню припинити голод. Уже у квітні 1940 року до магазинів Львова, який напів-офіційна пропаганда вважала «улюбленим містом товариша Сталіна», прибули різні сорти риби, цукор, олія, борошно, масло, сири, яйця, овочеві консерви, кримські та кавказькі вина, сірники, папіроси тощо. Утім, попри показові заходи з покращення продовольчої ситуації в столиці Галичини, на периферії дефіцит окремих товарів широкого вжитку став неодмінним атрибутом влади «перших совітів».

Готове житло та «щасливі подорожі»

Наплив біженців і пізніша поява кількох тисяч представників більшовицької адміністрації, військ і співробітників НКВД з родинами, загострили житлову проблему в містах Західної України. Потреби військово-поліційної машини окупанта були задоволені в украй нахабний спосіб – конфіскації квартир та будинків у власників, насамперед представників польської еліти. До 27 листопада 1939 року тільки у Львові до диспозиції апарату НКВД та Червоної армії було передано 1004 помешкання. З ордером, а часом і без нього, прибульці самовільно займали квартири разом із меблями, виганяючи господарів у підвальні приміщення будинків чи й просто на вулицю. У кращих випадках ті були змушені ділити свою квартиру із сім’єю радянського вельможі.

Наприкінці грудня 1939 року розпочалася націоналізація житла у великих містах, за наслідками якої конфісковували також усе майно і передусім цінні речі. Ті, кому пощастило уникнути експропріації, були обкладені надміру високими податками й через загрозу репресій у разі невиплати чиншу, добровільно покидали свої помешкання, які відразу займали прибульці зі Сходу.

Водночас для підтримання соціалістичного реноме було активно проваджено політику забезпечення житлом «трудящих верств суспільства», унаслідок якої, наприклад, у користування робітників Львова було передано 11 тис. 869 квартир. Та це не вирішило житлової проблеми в місті. Тому влада вдалася до традиційних для СРСР методів ущільнення (поселення кількох родин в одне помешкання, перепланування великих квартир на кілька менших) і створення комуналок. Це спричинило побутові незручності та поступовий занепад міської культури, генерувало постійне напруження в суспільстві, створюючи джерела майбутніх конфліктів.

Водночас у багатьох містах і райцентрах Західної України націоналізовані будинки залишалися без господарського догляду, що призвело до руйнації водогонів, газових магістралей, каналізації та внутрішнього електроустаткування, виникли перебої в постачанні газу городянам. Особливо важко їм було пережити морозну і тривалу зиму 1939–1940 років, коли доводилось опалювати помешкання дровами, підшивками старих газет і непотрібними меблями. Не краща ситуація була й з електричним струмом. Восени 1940-го в окремих районах Львова світло гасло вже після полудня, внаслідок чого до вжитку повернулися нафтові лампи.

До цього всього додалося погіршення санітарно-епіде-міологічної ситуації, викликане появою десятків тисяч біженців, які мешкали в бараках, підвалах та приміщеннях, часто позбавлених елементарних санітарних умов, наявністю багатьох нерозчищених сміттєзвалищ після бойових дій та дефіциту найнеобхідніших предметів гігієни – за «перших совітів» мило стало одним із символів недостатку, коштувало дуже дорого й було, за спогадами очевидців, «страшним і чорним як вугілля».

Елементом урбаністичного ландшафту стали страшенно переповнені трамваї, окремі пасажири яких прилаштовувалися на східцях та буферах, а паном ситуації тут був міліціонер-більшовик, що вирішував, де зупинятиметься транспорт і де кому виходити. Залізничні потяги ходили вкрай нерегулярно, часто із запізненням на кілька годин, неопаленими й неосвітленими вагонами, вибитими шибками, вкрай натрамбовані пасажирами, що тіснилися в коридорах, переходах, туалетах і навіть висіли із зовнішнього боку, тримаючись руками за вікна. Дістати квиток на таку «щасливу подорож» можна було тільки простоявши в кількагодинній черзі (чимало рейсів більшовики скасували, зважаючи на нестачу вугілля та вивезення великої кількості залізничного устаткування із Західної України на схід).

Загалом дворічне панування «визволителів» позначилося на добробуті чи не кожної тамтешньої родини, призвівши до різкого падіння рівня життя населення, пауперизації та соціально-культурної деградації. У цивілізаційному сенсі розвиток соціуму був відкинутий на кілька десятиліть назад. Вступ Червоної армії та подальші заходи з радянізації місцеві жителі сприймали як варварську навалу, яка змітала все на своє шляху, силоміць нав’язуючи свою модель розвитку.

Олександр Пагіря, Тиждень

Брест. 1939.Парад радянських і німецьких військ

Продовження попереднього блогу.Початок тут.
У той самий час, коли поляки йшли з фортеці, в Кремль був викликаний посол Польщі Вацлав Гжибовський.
Заступник наркома закордонних справ СРСР Володимир Потьомкін зачитав йому ноту, підписану Сталіним: «Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави. Варшава як столиця Польщі не існує більше. Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Це означає, що польська держава та уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свою дію договори, підписані між СРСР і Польщею. Надана самій собі і залишена без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для всіляких випадковостей і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР ». «Польща ніколи не перестане існувати!» - відповів посол і відмовився прийняти ноту. Потьомкін спробував вручити ноту прямо в руки, але Гжибовський кинув її на стіл і ще раз повторив: «Ніколи!» І вийшов з кабінету, грюкнувши дверима. Коли він під'їхав до будівлі посольства, його чекав кур'єр з Наркомінсправ - з нотою в руках. Але і там вручити ноту не вдалося. Тоді її просто відправили до посольства поштою.
У ту ж ніч і в той же час, коли  Потьомкін читав польському послові ноту Сталіна, в Кремль був викликаний і німецький посол граф фон Шуленбург. Його, на відміну від польського дипломата, приймали як дорогого гостя: не замнаркома з сухим читанням ноти, а Сталін, Молотов і Ворошилов з хорошими новинами. Після дружніх рукостискань фон Шуленбургу сказали, що саме сьогодні з світанком Червона армія перейде радянсько-польський кордон по всій довжині - від Полоцька до Кам'янця-Подільського. Посла попросили передати в Берлін дружнє прохання про те, щоб німецькі літаки не залітали на схід лінії Білосток - Брест - Львів. Посол пообіцяв, що ніяких неприємних сюрпризів у вигляді баражуюючих літаків на шляху радянських військ не буде.
А вранці «Правда» та «Известия» вийшли з текстом радянсько-німецького комюніке на перших шпальтах:«Щоб уникнути всякого роду необгрунтованих чуток щодо завдань радянських і німецьких військ, що діють в Польщі, уряд СРСР і уряд Німеччини заявляють, що дії цих військ не переслідують якої-небудь мети, що йде врозріз з інтересами Німеччини або Радянського Союзу і суперечить духу і букві пакту про ненапад, укладеного між Німеччиною і СРСР. Завдання цих військ, навпаки, полягає в тому, щоб відновити в Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави, і допомогти населенню Польщі перевлаштувати умови свого державного існування ».(Який цинізм!)  Так Радянський Союз розірвав підписаний ще в 1932 році радянський-польський договір про ненапад. Згідно з цією угодою заборонялися допомога і будь-яке сприяння Радянського Союзу державі, яка нападе на Польщу, і навпаки. Але що там виконання міжнародного договору, якщо мова йде про поділ територій! Радянсько-польський договір про ненапад був забутий в той же момент, коли Німеччина запропонувала просто поділити Польщу і назавжди стати добрими сусідами.До речі, Радянський Союз порушив договір з Польщею про ненапад ще до його одностороннього розриву - до 17 вересня, коли послу зачитали радянську ноту. Через тиждень після нападу Німеччини на Польщу, 8 вересня, посла Гжибовського запросив Молотов і сказав, що відтепер транзит військових матеріалів до Польщі через територію СРСР заборонений.(І це для держави,яка перебувала в стані війни!) А з першого ж дня війни Радянський Союз люб'язно надав Німеччині мінську радіостанцію, щоб німецькі війська могли використовувати її як радіомаяк для наведення літаків, бомбардуючих Польщу. За цю дружню послугу Герінг особисто подякував наркома оборони Клима Ворошилова. А коли з Польщею було покінчено, прислав йому в подарунок літак.
А що ж там у Бресті?У Бресті Гудеріан дізнався нарешті рішення дипломатів - Брест має відійти радянській стороні.Разом з 7000 полонених.21 вересня 1939 питання передачі міста обговорили з німецькою стороною прибулі в штаб корпусу Гудеріана представники танкової бригади Кривошеїна капітан Губанов і комісар батальйону Панов, була досягнута домовленість щодо дій наступного дня.

"1. Німецькі підрозділи залишають Брест-Литовськ до 14.00 22 вересня. Детальний розклад:

8.00 - прибуття радянського батальйону з метою прийняття фортеці і нерухомості м. Брест-Литовська.

10.00 - зустріч змішаної комісії: з радянського боку - капітан Губанов, батальйонний комісар Панов, з німецької сторони - комендант міста підполковник Холм, перекладач підполковник Соммер.

14.00 - початок спільного параду німецьких і радянських підрозділів. Під час зміни прапора оркестри грають гімни обох держав.

2. Нездатні до евакуації поранені німецькі солдати залишаються під опікою Червоної армії і по одужанні будуть відправлені в свої підрозділи ... "- і т. д., всього 10 пунктів.
Згідно військовому щоденнику 19-го корпусу вермахту, о 8.00 22 вересня з Бреста відбуло німецьке командування. Для урочистої передачі міста залишилися командир корпусу генерал Гудеріан, начальник штабу, ад'ютант і кілька штабних офіцерів.

21 вересня в 9.00 Брест покинули останні підрозділи 3-ї танкової дивізії, слідом рушила колона підрозділів 20-ї піхотної моторизованої дивізії.

В 11.15 того ж 21 вересня прибув комбриг Кривошеїн ("... танкіст, який володів французькою мовою, - напише у спогадах Гудеріан, - тому я зміг легко з ним порозумітися. Всі питання, що залишилися невирішеними у положеннях Міністерства закордонних справ, були задовільно для обох сторін дозволені безпосередньо з росіянами ... "), його прийняли командир і начальник штабу німецького корпусу.

Гудеріан обмовив пункт, що вони з Кривошеїним будуть разом стояти на трибуні і вітати  частини що проходять . Після закінчення бесіди генерал запросив гостя пообідати, обидва виголосили тости.
22 вересня парад відкрили німецькі підрозділи - два дивізіони артилерії, посилений полк 20-ї моторизованої дивізії і в якості замикаючого розвідувальний батальйон. Коли останній німецький транспорт проїхав перед трибуною, настав час промов. Генерал Гудеріан оголосив про передачу радянській стороні "російської фортеці Брест". О 16.45 під звуки державного гімну Німеччини був спущений німецький прапор. Потім промову виголосив комбриг. Оркестр, в ролі якого виступав навчений грі на духових інструментах взвод регулювальників, заграв радянський гімн, і на тому ж флагштоку було піднято червоний прапор.
На цьому парад завершився. Попрощавшись з радянськими офіцерами, командир корпусу генерал Гудеріан і начальник штабу відбули на захід. Для врегулювання деталей в Бресті залишилися склавший повноваження німецький комендант міста і перекладач.
У той же день комбриг Кривошеїн видав наказ про "необхідність дотримуватися в місті революційний порядок". Обов'язки коменданта гарнізону були покладені на старшого лейтенанта Г.Бойко.
У день цього параду ще не впала Варшава. Ще залишалися польські оборонці в Брестській твердині.Але долю польської держави після сталінського ножа в її спину вже було вирішено.Ну і на останок декілька красномовних світлин і відеоролик.

Німці очікують радянські війська на в*їзді в Брест.Надпис на плакаті:"Привіт визволителям від панського гніту".

Урочистий в*їзд радянських військ у супроводі німецького духового оркестру.

Віддаємо честь нацистському прапору.

Командири напевно анекдоти розповідають одне одному.Французькою мовою.

Настрій командирів передається і солдатам.

Живописна наглядна агітація на вулицях міста.


Як захищали Брестську фортецю у вересні 1939

Брестську фортецю можна по праву назвати двічі героєм.Усі знають про подвиг її захисників у липні 1941.Правда долі самих захисників обивателеві відомі менше,вони замовчувалися довго.Відомо про спільний парад радянських і німецьких військ 23 вересня 1939 року. Але про все це напишу наступного разу - там є багато цікавих деталей.А сьогодні піде мова про першу частину оборони Бреста.
Всього лише через два тижні після перших залпів гітлерівського лінкора «Шлезвіг-Гольштейн» польські жовнєжи вступили в бій за каземати і цитаделі тієї самої фортеці.Оборона Брестської фортеці у вересні 1939 року - героїчна віха не тільки в історії Війська Польського, але й усієї Другої світової війни. Шкода, що про драматичні події тих днів забувають. Розрізавши Польщу, як розігрітий ніж вершкове масло, танкісти корпусу Гудеріана побачили в біноклі стіни фортеці 13 вересня 1939 року. Наказу наступати на схід поки не було, солдати і офіцери танкових і моторизованих дивізій раділи в очікуванні швидкого закінчення компанії і веселого відпочинку. Що їм ця застаріла споруда на східній околиці Польщі, коли вся країна вже практично завойована! Хіба знайдуться божевільні, здатні зупинити танкову армаду з понад півтисячі машин, готові в безвихідній ситуації лізти під кулі і безглуздо загинути? Знайшлися. На початку Другої світової в Бресті-над-Бугом розміщувався штаб IX військового округу і кілька польських військових частин. Задумана і побудована Росією як комплекс потужних оборонних укріплень, після закінчення Першої світової війни Брест-Литовська фортеця вже не розглядалася військовими як серйозну перешкоду бойовим діям, і використовувалася як ППД - пункту постійної дислокації - для розміщення частин і підрозділів. На момент підходу гудеріанівского корпусу в фортеці знаходилися за різними даними від 2500 до 4000 чоловік з маршових і каральних підрозділів під командуванням генерала Костянтина Плісовського. Гарнізон мав у своєму розпорядженні 18 польовими гарматами, 8 зенітками і 36 танками «Рено». Не бозна-що, проти чотирьох дивізій загарбників. Захисники фортеці, як могли, підготувалися до бою: замінували мости і під'їзди, вирили окопи повного профілю, обладнали кулеметні гнізда і вкопали в землю кілька танків. Вранці 14 вересня 1939 розвідбат і танковий полк з складу десятої танкової дивізії фашистів пройшли лінію зовнішніх загороджень і з ходу атакували Кобринські укріплення. Гудеріан вважав, що 80-ти танків полку буде цілком достатньо, щоб придушити опір і захопити фортецю. Основні сили корпусу кинулися до Бресту, охоплюючи його броньованими кліщами з півночі та сходу, розриваючи залізничні комунікації, з ходу проскакуючи дрібні населені пункти. Надії Гудеріана не виправдалися. Погано озброєні, розрізнені підрозділи поляків, проявивши героїзм і незвичайну кмітливість, змогли відбитися. До вечора 14-го німецькі танкісти знищили майже половину польських «Рено», але, незважаючи на артилерійську й авіаційну підтримку, були змушені відступити під лютим вогнем захисників фортеці. Бліц-криг місцевого масштабу не вдався. Гудеріан зрозумів, що тут можна загрузнути всерйоз, довелося міняти тактику.
З вечора і до самого ранку 15-го вересня 1939 року по фортеці била німецька артилерія. Важкі снаряди трощили стіни і казарми, але не принесли значної шкоди захисникам, Які сховалися в казематах. Добровольці навіть зробили пару вилазок і знищили кілька танків і броньовиків. Вранці 15-го вересня до танків 10-ї дивізії корпусу Гудеріана приєдналися підрозділи піхоти з 20-ї моторизованої дивізії. Бої, що місцями переходять у запеклі рукопашні сутички, тривали цілий день, але атака знову захлинулася. Ні підтримка з повітря, ні потужний артналіт не змогли зламати запеклий опір жменьки сміливців. 16-го вересня батальйони двох дивізій німців знову і знову піднімалися на штурм укріплень. Наступ фашисти організували строго «по науці»: артпідготовка, а потім піхотна атака. Німецький педантизм в якійсь мірі допоміг захисниками. Поки стріляли гармати, вони ховалися під товстими склепіннями і потужними стінами, повертаючись в окопи з появою на полі брані піхоти. Командири атакуючих батальйонів намагалися підняти солдатів в атаку відразу за вогненним валом артнальоту, але це так і не вдалося. В передові підрозділи відправився сам Гудеріан. Його ад'ютант був смертельно поранений, але всі зусилля німців, які зазнали величезних втрат, як і раніше не мали успіху.Не допомогла і важка артилерія комбрига Кривошеїна,яка обстрілювала захисників на прохання Гудеріана 2 дні. Несолодко довелося і захисникам фортеці. Відбивши з 14 по 16 вересня 7 піхотних атак, підтримуваних танками, артилерією і авіацією, поляки втратили убитими і пораненими близько 40% всього особового складу. Поранений осколком керівник оборони фортеці генерал Плісовський залишився без зв'язку з командуванням, захисники не мали ні найменшого поняття, що відбувається за стінами казематів. Поки ще залишався єдиний не перекритий німцями шлях відходу - на Тересполь. Плісовській прийняв рішення припинити опір і відступити. Під покривом ночі залишилися в живих захисники залишили фортецю. Відхід прикривав маршовий батальйон 82-го піхотного полку та рота саперів. Після мінування дороги і вибуху моста вони повинні були приєднатися до основних сил відступаючих. Як виявилося згодом, генерал Плісовській прийняв  своєчасне рішення. Відступ супроводжувалося сутичками з німецькими патрулями, авангардом підрозділів, які отримали завдання перекрити дорогу на Тересполь. Ще трохи, і йти було б просто нікуди. Німці увійшли до Цитаделі вранці 17-го вересня. В архівах не залишилося документів, що підтверджують сумарні втрати загарбників під час штурму фортеці. Можливо, їх ніхто не підраховував. Але в донесенні одного з полків 20-ї моторизованої дивізії зазначено, що протягом лише 15 вересня 1939 втрати полку склали більше 130 чоловік убитими і близько 230 - пораненими. У захопленій фортеці гітлерівцями були полонені 988 польських солдатів і офіцерів, в основному поранені,які не мали можливості пересуватися самостійно.Кажуть що 23 вересня на спільних святкуваннях з приводу перемоги 
Гудеріан 
сказав Кривошеїну:"— Поляки — храбрецы, каких мало на белом свете. Второй раз штурмовать крепость Бреста я бы не мог... сколько тут поляки положили моих парней! Теперь  из Берлина приехала целая миссия, каждый день вывозят трупы солдат в Германию..."(В.Пикуль "Площадь павших борцов") Гудеріану прийшлося брати Брест вдруге...
Але, так само як і через два роки в 1941 році, захоплення Брестської фортеці у вересні 1939 року не означало, що опір зломлено. Командир батальйону, що прикривав разом з саперами відступ, капітан Вацлав Радзишевський формально порушив наказ і відмовився залишати поле бою. Солдати, опинившись перед вибором - відступити слідом за основними силами генерала Плісовського або підтримати свого комбата - залишилися у фортеці. Непокірний капітан разом зі своїми добровольцями-підлеглими вдень 17 вересня вів бій на Північному острові. Пізно вночі під покровом темряви залишкам батальйону з одним артилерійським знаряддям вдалося потай зайняти форт Граф Берг (форт Сікорського), який німці вважали порожнім весь наступний день. Помилка розкрилася тільки 19 вересня. Радзішевському запропонували здатися, але хіба заради цього він відмовився залишати фортецю? Маленький гарнізон був блокований, з самого ранку 20 вересня його методично обстрілювали декількома гаубицями, не застосовуючи, втім, піхотних атак, очевидно вважаючи, що нікуди полякам не дітися - або здадуться, або загинуть. Положення змінилося 22 вересня 1939, коли в Брест увійшли передові підрозділи Червоної Армії. До вечора, після артилерійської підготовки за штурм форту, що оборонявся бунтівним польським капітаном, взялися червоноармійці 29 танкової бригади РККА за підтримки броньовиків. Захисники форту відбили три атаки і навіть підбили бронеавтомобіль з єдиної своєї гармати. Другий броньовик звалився в рів. Чергові спроби придушити вогнище опору були зроблені 24 і 25 вересня. Як і попередні, вони не мали успіху. 26-го за форт взялися серйозно. Після обстрілу з важкої артилерії відновилася запекла атака. Поляки знову вистояли, і, незважаючи на важкі втрати, в черговий раз гордо відхилили пропозицію здатися. Вночі з 26 на 27 вересня захисники які залишилися в живих  вирішували складне питання, вести бій далі і загинути, або припинити безглуздий опір. До цього часу Польща вже була розчавлена і розділена, уряд виїхав за кордон. Розуміючи це, капітан Радзишевський віддав підлеглим останній наказ - розійтися, і самостійно пробиватися до своїх домівок і сім'ей. Аналогічно вчинив і сам капітан. Незважаючи на блокування форту, спроба вирватися з оточення вдалася. Радзишевський пробрався до своєї сім'ї в Кобрин, але його знайшли і заарештували органи НКВС. Подальші сліди нескореного капітана загубилися на безкрайніх просторах ГУЛАГу. За іншими даними останки В.Радзішевского покояться в Катинському лісі. Ще тривала (майже два тижні) оборона Брестської фортеці польськими жовнєжами в 1939 році показала, що старовинні фортифікаційні споруди, що захищаються відчайдушними сміливцями, можуть бути серйозною перешкодою навіть для озброєного до зубів супротивника який набагато переважає чисельно . І Радзишевський, і Плісовський пішли з фортеці непереможеними. Прості солдати і офіцери, що перебували під їх командуванням, проявили себе справжніми героями, і напевно продовжували б битву, будь в цьому хоч якась військова необхідність. Про їх мужність і героїзм у наші дні згадують рідко, але чи применшує  це велич подвигу рядового трудівника війни?
Продовження тут. http://blog.i.ua/community/3062/1074744/

Протиотрута від Ісаєва

Доволі часто помічав, і не тільки тут, що як тільки мова заходить про винуватців Другої світової розгораються спори і опоненти закидають нас інфой и посиланнями на свою ікону - Олексія Валерійовича Ісаєва. Написав ряд творів в серії "Антисуворов", де нібито доводить недолугість версій Суворова-Різуна. Я особисто читав Ісаєва і нікому б не радив цього робити, хіба що заради того, щоб побачити примітивну роботу гебіських подпєвал. Ну а для цілого пласта "патріотів совєцкой родіни" це звісно ж авторитет. Так ось, друзі, протиотрута є! Це книга Петра Тона "Живому классику А.Исаеву", де автор послідовно, чітко, пункт за пунктом доводить брехню цього нібито об'єктивного історика та його "істеричних фактів". Тож, друзі, наступного разу коли вам будуть тикати Ісаєвим, давайте їм читати Тона, може порозумнішають.
"Совсем недавно один мой приятель зашел ко мне, чтобы посмотреть новинки моей библиотеки. Слово за слово, разговор повернул на разоблачителей "Ледокола", всяких мастей помогайб-грызунов-городецких и их эпохальные труды. Собственно, это было продолжение давнего спора, поэтому, чтобы не толочь воду в ступе, я подошел к полке, взял с нее только что прочитанную книгу "Антисуворов" Алексея Валерьевича Исаева, и предложил другу выбрать наугад любую страницу из этой книги, утверждая, что найду на ней искажение фактов цитируемых мемуаров или книг. Он с сомнением полистал "Антисуворов" 2004 года издания и сказал мне: "Наугад выбирать не буду, потому что книгу еще не читал. Разбери ВСЕ страницы последовательно. Начни с "Введения" страницы с пятой по десятую включительно. А потом пойдем дальше по главам"

Ну я ему про “Введение” все и рассказал, что обнаружил. Он ответил — “быть не может, чтобы так много ляпов было всего на шести страницах! Наверно, ты что-то не так понял”

Вот я и спрашиваю у Алексея Валерьевича - “может, я действительно что-то не так понял?

Промова Сталіна від 19 серпня 1939 року

В минулій замітці ми мали змогу послухати Адольфа Гітлера щодо причин нападу на СССР.

А зараз повернемось трохи раніше, а саме 19 серпня 1939 року на зібрання Політбюро ЦК ВКП (б) і комінтерну, і подивимось на слова товариша Сталіна і як він пояснював підписання пакту Молотова-Ріббентроппа:

«Сейчас критической фазы достиг вопрос: война или мир. Мы абсолютно уверены, что в том случае, если нами будет заключен договор о взаимопомощи с Англией и Францией, то Германия будет вынуждена смягчить свои претензии к Польше. В этом случае, возможно, будет избежать войны. И последствия этого будут для нас весьма опасными. В противном случае, если мы заключим пакт о ненападении с Германией, она, безусловно, нападет на Польшу, и в этом случае вмешательство Англии и Франции на стороне Польши неизбежно. В этом случае мы имеем все шансы остаться в стороне со всеми вытекающими из этого выгодами. В связи с этим понятно наше решение принять предложение Германии о заключении пакта, а представителей Англии и Франции вежливо отправить по домам. Мы в высшей степени заинтересованы в том, чтобы в Европе началась война между Германией и англо-французским блоком и чтобы эта война длилась как можно дольше, чтобы воюющие стороны полностью исчерпали бы свои ресурсы. За это время мы должны интенсифицировать нашу работу в воюющих странах с тем, чтобы мы были полностью готовы к тому, что произойдет по окончании войны»

Джерело Christian Zentner/ CHRONICK ZWEITER WEKTKRIEG / Otus Verlag AG, St.Gallen

Шкода, що ми вже не зможемо запитати товариша Сталіна, що мало відбутися, після того як Німеччина вичерпала б свої сили?

Кремль поширює дрімуче мракобісся про Другу світову війну

Письменник та історик Віктор Суворов у ексклюзивному інтерв’ю розповів «Тижню» про роль СРСР у розв’язуванні Другої світової війни й затуркуванні суспільства псевдоісторичною пропагандою.

На переконання Суворова, обмеження доступу до радянських документів в архівах – один із важелів впливу Кремля не лише на громадян Росії, а й мешканців інших країн пострадянського простору, а також на західних істориків, зокрема на зміст і спрямованість їхніх публікацій.

За словами письменника, з відкритих джерел вже відомо, що від осені 1939-го до червня 1941 року Генштаб Червоної армії розробив щонайменше п’ять планів завоювання Європи, але російська влада намагається «накачати» суспільство, концепціями схожими «на «історіографію» кондового брєжнєвського застою».

«Це дрімуче мракобісся поширюють у дуже багато способів, зокрема й через нав’язування видавництвам силоміць авторів – оскаженілих неосталіністів, створення всіляких відкритих і таємних фондів, що спонсорують подібну макулатуру. Годі вже й казати про всю систему державних ЗМІ, особливо телебачення, яка намагається пошити в дурні народ», - підкреслив Суворов.

Втім письменник переконаний, що всі ці потуги часто дають протилежний результат. «Стомившись від мороку офіціозу, не маючи шансу в державних профільних наукових журналах прочитати правду чи бодай гостру полеміку, людина тягнеться до альтернативних джерел інформації. Зрозуміло, що з роками вся ця курява осяде, фальсифікаторів забудуть, а правда ввійде у шкільні та університетські підручники історії», - впевнений Суворов.

Повна версі інтерв’ю з Віктором Суворовим «Зашорена історія» у журналі «Український тиждень» №25-26.

ФСБ рассекретила документы про деятельность ОУН-УПА

Служба безпеки Росії опублікувала документи НКВС-МДБ присвячені нашій повстанській армії.

Зрозуміло, що опубліковане ретельно добиралось і редагувалось, що це маленький шматочок архіву, який ретельно оберігає ФСБ.

В цілому, серед відібраних документах йдеться про штучність повстанського руху, про його співпрацю з німцями та інше. Та навіть в цих архівах (якщо це справжні документи, а не чергова фальсифікація) є досить цікаві епізоди. І це, наголошую, в тих документах які пройшли ретельний відбір дружньої нам стркутури ФСБ.

 

(из сообщения начальника 4 Управления НКВД СССР Судоплатова заместителю начальника 3 управления НКВД СССР Илюшину.)
5 декабря 1942 г. № 7/с/97

«В с.Соленом, Днепропетровской области, в мае с.г. украинскими националистами был вывешен на здании районной управы петлюровский желто-голубой флаг. На сходе они выступили с речами, в которых подчеркивали необходимость создания «самостоятельного украинского государства». За это немцы вскоре же повесили старосту, начальника полиции, его заместителей, председателя колхоза и уполномоченного колхоза. Трупы их висели для устрашения остальных в течение 8 дней».
ЦА ФСБ России. ф. 100, оп.11, д.7, л. 60-66

 

(из Протокола допроса Кутковца Ивана Тихоновича. 1 февраля 1944г.)

«Украинское население, даже не националистически настроенное, в лице УПА видело свою защиту от немцев, всемерно помогало УПА продовольствием, одеждой, транспортом и т.п.»

«Всем немецким оккупационным властям на Украине 19 ноября 1941 года была разослана директива, предписывающая не допускать в органы самоуправления и полиции сторонников бандеровского движения, а 25 ноября 1941 года немцы издали приказ об уничтожении их.
Вследствие начавшихся со стороны немцев массовых репрессий в отношении бандеровцев, последние перешли на нелегальное положение и повели активную работу по созданию подпольных оуновских организаций и боевых вооруженных групп – «боевок»».

ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л.143

(из докладной записки Народного комиссара государственной безопасности УССР Савченко Народному комиссару государственной безопасности СССР Меркулову.1 марта 1944 г. № 341/С, г.Киев)

«Известно, что бандеровцы в практике своей работы уделяли большое внимание насыщению местной украинской полиции своими националистическими кадрами, которые при формировании УПА, по указанию ОУН, бежали из полиции с имевшимся у них оружием и вступали в УПА. Такие факты, в частности, были зарегистрированы на Волыни и в Полесьи».
ЦА ФСБ России, ф.100, оп.11, д.7, л.140-179