1. Знайте ім'я прибиральниці
Коли я був на другому рівні інституту, наш професор влаштував нам письмовий тест. Я був старанним студентом, і тому відповів на всі питання, крім останнього: «? Як звуть жінку, що прибирає наш корпус інституту»

Мені здалося, що це якийсь жарт. Ну так, я кілька разів бачив нашу прибиральницю. Вона була високою темноволосої жінкою злегка за 50, але звідки мені було знати її ім'я? Я здав тест, так і не давши відповіді на це питання. Перед самим закінченням заняття один зі студентів запитав, чи буде це питання враховуватися у виставленні підсумкової оцінки.

«Природно», сказав професор. «На яку б ви роботу не влаштувалися, вам неодмінно доведеться спілкуватися з багатьма людьми, і серед них немає тих, хто абсолютно не важливий. Вони заслуговують вашої уваги і турботи, навіть якщо це звичайне вітання ».

Я проніс цей урок через усе своє життя. А ще я дізнався, що ту жінку звали Дороті.

2. Не залишайте людину мокнути під дощем
Одного разу рівно о 23:30 одна літня  жінка стояла на узбіччі траси в Алабамі під проливним дощем. Її машина зламалася, але їй було дуже потрібно дістатися до пункту призначення. Вона вирішила спробувати зупинити машину - хоча вийшовши під дощ, відразу ж промокла наскрізь.

Незабаром зупинилася машина, з якої вийшов молодий чоловік, відразу ж погодився їй допомогти - річ, нечувана в повних конфлікту 60-х. Чоловік не лише довіз її до місця, але й допоміг їй висушитися, і навіть викликав таксі.

Хоча жінка кудись дуже поспішала, вона все ж знайшла час подякувати йому, а також запитати його ім'я та адресу. І через сім днів у двері чоловіки пролунав стук. Як же він здивувався, коли побачив, що там стояла коробка з величезним плоским телевізором.

У листі, доданому до коробки, було написано: «Спасибі, що допомогли мені тоді на трасі. Той дощ промочив наскрізь не лише мій одяг, але й надію. А потім з'явилися ви. І завдяки вам я все-таки встигла побачитися з вмираючим чоловіком перед самою його смертю. Спасибі, що допомогли мені, не чекаючи нічого взамін. З повагою, місіс Нет Кінг Коул. ».

3. Не забувайте про тих, хто вам прислуговує
У ті далекі дні, коли морозиво з шоколадом коштувало куди менше, ніж зараз, один десятирічний хлопчик зайшов у кафе при ресторані, і присів за столик. Офіціантка поставила перед ним склянку води. «Скільки коштує морозиво з шоколадом»? - Запитав він. «50 центів», - відповіла офіціантка.

Хлопчик порився в кишені, дістав звідти монети і перебрав їх.

«А скільки коштує звичайне морозиво?» - Запитав він. До цього часу за інші столики сіло ще кілька людей, і офіціантка почала втрачати терпіння. «35 центів!» - Різко відповіла вона.

Хлопчик ще раз перерахував монетки. «Тоді мені звичайне, будь ласка», - сказав він. Офіціантка принесла йому морозиво, рахунок, і пішла. Хлопчик з'їв морозиво, розплатився з касиром, і вийшов з кафе.

Коли ж офіціантка повернулася за той столик і почала його витирати, вона ледь не розплакалася. Під порожньою тарілкою лежали дві монетки - по десять і п'ять центів. Хлопчик відмовився від морозива з шоколадом, щоб залишити їй чайові.

4. Прибирайте перешкоди на вашому шляху
Давним-давно в одній далекій країні її король наказав покласти посеред жвавої дороги величезний камінь. Після він сховався на узбіччі, щоб подивитися, чи зможе хтось прибрати його з дороги. Спершу по дорозі проїхало кілька придворних і багатих купців в каретах - всі вони просто об'їхали камінь, багато хто ще й голосно засуджували короля за те, що на дорогах біля столиці твориться подібне  але ніхто не зробив нічого, щоб прибрати камінь з дороги.

Після всіх них на дорозі з'явився селянин, несучих за спиною мішок з овочами. Підійшовши до бруківки, він поклав мішок на землю, і спробував зіштовхнути камінь на узбіччя. Йому довелося для цього попотіти, але все-таки в підсумку йому це вдалося. І після того, як він знову звалив мішок на плечі, він побачив, що під прибраним каменем  лежить гаманець, повний золотих монет, і лист від короля, в якому він дарував гаманець разом з його вмістом тому, хто прибере камінь з дороги. Селянин зрозумів те, що багатьом з нас не вдається зрозуміти ніколи - 

«Кожна перешкода - можливість поліпшити наше становище».

5. Віддавайте, коли це потрібно
Багато років тому, коли я працював волонтером в лікарні, я познайомився з маленькою дівчинкою на ім'я Ліза, що страждала від рідкісної і серйозної хвороби. Її єдиним шансом на порятунок було переливання крові від її 5-річного брата, який вже перехворів цією хворобою, і виробив антитіла, здатні з нею впоратися. Доктор пояснив її братові, що від нього потрібно, і запитав, чи готовий він віддати сестрі свою кров. Він коливався не більше секунди, а згодом сказав: «Якщо це врятує її життя, я згоден».

Коли йшло переливання, він дивився, як і всі ми, на те, як на бліді щоки його сестри повертався рум'янець, і посміхався ... Але після він раптово спохмурнів і запитав у доктора тремтячим голосом: «А я скоро помру»?

Після ми дізналися, що хлопчик неправильно зрозумів доктора, і вирішив, що для того, щоб врятувати сестру, він повинен віддати всю свою кров.

7381АК

[ Читать дальше ]

27.07.15 12:53 УЛЯНА ТА МАРКО СУПРУНИ: "МИ ЗАВЖДИ БУЛИ УКРАЇНЦЯМИ, ПРОСТО МАЛИ ІНШИЙ ПАСПОРТ" "Ми, українці, голі-босі зупинили агресора. Але то було рік тому. Люди, які загинули, зробили нам ціною свого життя безцінний, золотий дар - час, для того, щоб ми могли готуватися і мінятися. Але державні структури все ще продовжують працювати дуже повільно".

Біографія подружжя Супрунів схожа на сценарій чи книгу: діти емігрантів, українці за походженням народилися, виросли, вивчилися, відбулися та зустрілися в США, а наприкінці 2013-го повернулися на батьківщину батьків, де заснували найпрофесійнішу школу підготовки військових медичних інструкторів в Україні і навчили рятувати своє життя на війні таку кількість патріотів, що в інтересах держави України отримали громадянство з рук Президента.

Імпортований патріотизм

Суботній ранок в офісі громадської організації "Захист патріотів" на Ярославовім валу - робочий день. В невеличкій кімнаті з українським прапором і фотографіями краєвидів столиці працюють за ноутбуками декілька дівчат. Час від часу заходять, повернувшись з відряджень на Донбасі, медичні іструктори та англомовні друзі і приятелі подружжя Супрунів.

Вони обоє, звісно, теж тут. Такі ж енергійні та врівноважені, зосереджені та привітні, як і під час нашої першої зустрічі - рік тому на тренінгу "Захисту патріотів" для журналістів.

За рік ентузіазм не вивітрився, рішучості не поменшало, а високо піднята планка не опустилася.

"Не втомилися, як багато інших волонтерів?" - запитую у Супрунів, які за віком старші від більшості помічників армії.

"Ні, - рішуче відповідає Уляна. - Бо ми не є волонтерами. Ми займаємося цим професійно. Це наша професія зараз. Чи, наприклад, ви стомилася бути журналістом?"

Робота, на відміну від волонтерства, звучить набагато прозаїчніше, без ореолу героїчності та самопожертви.

"Люди часом трохи романтично дивляться на ті речі, які ми тут робимо. Але нічого романтичного тут нема. Ми кожного ранку прокидаємося о 6:00 - 7:30, кожного ранку тут з 9-ої ранку, сім днів на тиждень виїжджаємо в не дуже приємні місця, робимо багато нецікавого - треба писати листи, планувати роботу, зустрічатися з людьми, хтось повинен отримати бензин, організувати машини, замовити всі матеріали, завезти їх, складати і т. д. Це все дуже банальні речі".

Створена цією стрункою з прямою спиною і довгим завжди розпущеним волоссям жінкою та її чоловіком ініціатива справді перетворилася на масштабний проект. В першу чергу - освітній. За кошти благодійників Уляна та Марко вивчили та взяли на роботу 18 тепер уже висококваліфікованих інструкторів, які, в свою чергу, навчили 21,5 тис. українських солдатів та офіцерів правил першої допомоги на війні.

Історія "Захисту патріотів" розпочалася в 2013 році, коли успішна родина українського походження продала житло в Нью-Йорку і вирішила нарешті переїхати на батьківщину батьків. В Україні вони планували перекладати українських письменників і розвивати українське кіно: Марко за другою освітою сценарист. А напередодні вирішили провести відпустку у Лондоні - там їх застав Євромайдан.

Довгих роздумів та зборів не було - Уляна та Марко вирушили до Києва. Уляна, яка 14 років здобувала професію медика в США, відразу долучилася до медичної служби Майдану. Подібний досвід вона встигла отримати 11 вересня у Нью-Йорку: надавала допомогу у центрі міста після теракту.

Вже після втечі Януковича Уляна втратила пацієнта-майданівця - Вадима з Харкова. 20 лютого пораненому кулею силовиків хлопцю вона з колегами зробила пряме переливання крові просто у КМДА. А пізніше він все-таки помер у лікарні.

"Уляна не плаче навіть на похоронах близьких, - згадує Марко, - а тоді не стримала сліз. Думаю, вже тоді вона по-справжньому замислилася про розвиток парамедицини (домедичної допомоги. - Цензор.НЕТ) в Україні".

Коли почалася війна - було не до роздумів. Супруни за підтримки Світового конгресу українців, директором гуманітарних ініціатив якого обрали Уляну, заснували "Захист патріотів". Першою метою "Захисту патріотів" було навчити щонайменше 10 тисяч військових і видати їм таку ж кількість аптечок.

До цього завдання американські українці (чи навпаки) підійшли з американською прагматичністю та особливою особистою відповідальністю. В першу чергу, вивчили всю літературу на тему військової медицини, яка значно відрізняється від цивільної. Потім запросили інструкторів із Каліфорнійського центру медицини катастроф, медиків-тренерів, які працювали в "гарячих точках", а також співробітників компанії ParamedCZ, щоб навчити своїх спеціалістів. І тільки тоді почали формувати аптечки за принципом - "все найкраще та найсучасніше", а не "те, на що знайшли гроші". Так, в українських учасників АТО з'явився IFAK (Individual First Aid Kit), яким користуються найкращі армії в світі.

18 лютого цього року десятитисячна аптечка була видана 19-річному морському піхотинцю. А кількість людей, яких навчили "патріоти", - сягнула за позначку 21500. Аптечок було видано лише на дві тисячі менше.

"Щотижня ми навчаємо 200 - 250 людей", - уточнюють Супруни.

Вісімнадцять їхніх інструкторів їздять по всій країні і зоні АТО з дводенними курсами першої невідкладної домедичної допомоги - розповідають і, головне, показують, як саме потрібно користуватися джгутами для зупинки кровотечі, кровоспинними бинтами, ізраїльськими бандажами і т.д. Саме вони ввели у слововжиток українця ці слова та розвіяли міф про силу порошку Сelox.

Перші партії препаратів в аптечки подружжя купувало за свої кошти, потім дещо допомогла діаспора з Канади. На сьогоднішній день "Захист патріотів" отримав 1,7 мільона доларів пожертв на свою діяльність. Левову частку з них їм довірив анонімний українець - не олігарх, не державний службовець.

Попри це - час від часу їм все ще доводиться вкладати свої кошти. Так було, наприклад, у випадку з австралійським грантом на навчання київської поліції.

"Коштів у розмірі 60 тисяч австралійських доларів просто не вистачило на всі аптечки для кожного полісмена, для кожної машини та на оплату роботи інструкторів".

Попри це Супруни жодного разу не пішли на компроміс - не замінили комплектуючі зі своєї аптечки на більш дешеві аналоги.

Цього ж вони очікують від інших. Наприклад, від Міністерства оборони України.

"У військові аптечки Міністерство оборони закупило найдорожче кровоспинне - Сombat Gauze. Це добре. Але замість американських CAT (відомий американський джгут для зупинки кровотечі. - Цензор.НЕТ) - якусь українську підробку, що ламається. Де тут логіка?"

Аргумент про те, що МОУ виходить з бюджету і просто не має фінансування на аптечки класу IFAK Супрунів не переконує.

"А чому немає? Вони не знають, скільки коштує така аптечка? Чому не передбачили необхідної кількості грошей? Чому на інше є, а на це немає?"

Це проблема підходу, а не коштів, впевнені вони.

"Якби представники Міністерства оборони пішли до виробників джгутів у США і сказали: хлопці, у нас критична ситуація, ми не можемо вам платити по 20 баксів за один, ми можемо тільки по 12. Переконаний - їм би відповіли: дякуємо за пропозицію! І потиснули руки".

Команда "Захисту патріотів" - це також віддані волонтери, які щотижня безкоштовно займаються формуванням військових аптечок, які потім відвозять на фронт

Міністерство оборони, на переконання патріотів, "злочинно заощаджує" на бійцях не тільки кошти, а й час.

"Нам, наприклад, пояснюють, що ми не можемо навчати бійця-рятувальника два дні, бо в статуті написано, що на це відведено лише вісім годин".

Курсанта Національної гвардії, повідомляють вони, за півроку навчання медицині навчають аж цілих… шість годин. Та навіть київську поліцію замість сорока годин навчали тільки десять. "Потім вони самі нам дзвонили і просили приїхати. Хотіли отримувати знання".

Військовослужбовці теж хочуть. Проблема лише в їх керівництві.

"Після тренінгів, - розповідають вони, - військові нам часто говорять, що вперше відчули, ніби хтось справді хоче, аби вони повернулися живими. І що вони вперше відчули, що це можливо. Завдяки аптечці, а головне - знанням. Бо, в крайньому випадку, джгут можна робити з ручки. Якщо знаєш як".

Проблема не тільки в МОУ. РНБО, наприклад, за словами Уляни Супрун, чотири місяці засідала для того, щоб створити Міжвідомчий медичний штаб АТО. Нарешті створила. У Києві.

"Це не штаб! - говорить Уляна. - Справжній та ефективний штаб взагалі не може знаходитися в Києві. Він повинен бути, як мінімум в Краматорську".

А поки його немає, ніхто в країні не займається тим, щоб точно задокументувати причини загибелі на війні. А ця статистика є надзвичайно важливою не тільки для України, а й для армій, що воюють в усьому світі.

"Якби я був москалем і хотів би тримати Україну в такій дурнуватій ситуації, я би все робив так, як робиться зараз", - коментує Марко таку ситуацію. І додає: "Позбутися залишків системи, яка не захищає своїх захисників, це і означає перемогти ворога".

Поки це не вдається, але руки не опускаються.

"З нею це неможливо", - говорить Марко, не приховуючи гордість за дружину.

"Навпаки, - Уляна робить у повітрі рухи боксера. - Злить та заохочує".

Рівень своїх вимог до підготовки інструкторів, проведення тренінгів та курсів навчання для солдатів та офіцерів, а також комплектації аптечок Супруни підняли так високо, що не можуть співпрацювати з жодною подібною організацією в країні.

"До нас постійно приходять і пропонують робити з кимось спільний проект. Але ми маємо рівень професійності і вимоги такого рівня, - Уляна високо піднімає руку. - А інші - ось такого, - опускає її. - Ми не можемо понижувати їх, замість того, щоб підтягувати інших".

Інші, за її словами, наприклад, погоджуються надати тренінг з першої невідкладної для 200 людей за декілька годин. Пропонують навчати мобілізованих.

"Ми так не працюємо. У нас можливі тільки два дні навчання за умови - один інструктор максимум на 20 курсантів. Інакше це не ефективно".

Інші організацїї Супруни не критикують. Лише констатують: "Вони не навчають на тому рівні, що ми вимагаємо і якого дотримуємося. Вони не мають інструкторів з бойовим досвідом, як ми. Вони не проводять для них таке навчання, як ми. Вони не забезпечують всіх, кого навчають, аптечками, як ми".

При цьому своїх знань в офісі на Ярославовім валу не приховують. "Ми всіх запрошуємо, всіх навчаємо, ми не закриваємо свою інформацію".

"Всі думають, що ми займаємось аптечками. Ні. Ми займаємось просвітництвом, навчанням. Ми даємо те, що залишиться в країні назавжди - знання", - говорить Марко.

"Від самого початку, зараз вже менше, нам постійно дзвонили і вимагали: дайте, дайте аптечки! Аптечки! А ми пояснювали, що головне - навчання".

Більше того, наполягає Уляна, один раз навчитися недостатньо.

"Потрібно повторювати мінімум раз на півроку, бо все міняється і модернізується. Ми постійно відправляємо наших інструкторів на курси підвищення кваліфікації".

Нещодавно українська група була на базі американської армії в Німеччині.

"Американські інструктори сказали нашим: ви найкращі зараз у світі. Бо ми тренуємо 1000 на рік, а ви - 20000. Ваш досвід є надзвичайним".

Скоро українці поїдуть в США демонструвати свої навики і здобувати нові. Після закінчення війни, упевнені Супруни, Україна матиме найдосвідченіших парамедиків у світі.

Громадяни України

Як багато освічених українців з еміграції, Супруни завжди хотіли отримати громадянство. Але процедура занадто тривала та складна. Особливо зараз, коли на це немає ані зайвого часу, ані сил.

Можливо так би й залишилося, якби нещодавно Уляну не запросили в Міністерство оборони. Вона й до цього була там разів з двадцять, але цього разу жінка зі списком, в якому, до речі, прізвище Супрун було вказано першим, зволікала. Спочатку довго дивувалася, чому в паспорті Уляни нема по батькові, а потім і зовсім не пропустила на територію Міністерства оборони іноземця.

Напевно, про ці труднощі дізналися в Адміністрації президента і зрозуміли, що ці люди точно мають право отримати синій паспорт. Міністр оборони навіть надіслав в АПУ листа, в якому вказав, що надання цим людям громадянства - в інтересах держави.

"Ми завжди були українцями, лише мали інший паспорт", - говорить Уляна. Нам часто закидали, що ми, мовляв, іноземці, а отже - нам легше, ми можемо поїхати в будь-який момент, - поясняє Уляна. - Ну от, тепер ми теж громадяни, тепер теж платитимемо тут податки. Що нам тепер казатимуть?"

"А виїхати з країни при бажанні може хто завгодно", - підкреслює Марко.

Вони не збираються. Хоча могли б - і в Нью-Йорк, і в Лондон. Але вже приїхали - додому. Хоч поки що не мають тут свого власного житла. Натомість мають нову хвилю мобілізації, плани на створення реабілітаційної програми для поранених ветеранів та сучасний реабілітаційний центр у Львові, постійний клопіт з наповненням аптечок та навчанням інструкторів. А коли війна закінчиться - будуть все ж таки книжки та фільми.

Анастасія Береза, "Цензор.НЕТ"

Голубая мечта: проснуться однажды утром, выглянуть в окно, а там – никого! Только одна звенящая тишина. Ты так жаждешь этого, будто это нечто запредельное, хотя именно ты уже обладаешь потрясающей способностью быть вне звуков и людей. 

Довелось мне сегодня на троллейбусе ехать. Деньги внезапно кончились, а проезд в маршутке дороговат. Но это так, лирическое отступление... Время около часу дня, самая жара, термометры зашкаливают, люди потеют и плохо пахнут. Но и это фигня... Стою я в троллейбусе (сесть не реально - сожрут), с маленьким рюкзачком. Тут между мной и поручнем протискивается тело весом в центнер, женского пола, лет этак 55-60, оттаптывает мне любимый белый кроссовок, вместе с ногой, естественно... Ну ладно, влезла, стой уже.. И тут троллейбус таки трогается, и тело начинает на меня наваливаться всем весом. Вежливо и тихо прошу её так больше не делать - спина болит зверски, и при каждом толчке извне в нее вгрызаются бешеные сурки. и тут начинается крик и ор. Как я посмела, такая растакая, сделать королевишне замечание, да меня тут вобще не стояло, да и как это я посмела с рюкзачищем (к слову в рюкзачке от силы килограм весу, и размеры весьма скромные) на больную спину жаловаться! И понеслась... Орала тетка знатно. В итоге дедулька сидящий уступил этой разобиженой место, со словами "только заткнись уже". Села и продолжала бурчать себе под нос. А я что? А я ничего, проехала свои три остановки и вышла.

Даллол, Эфиопия...
Люди, которые здесь живут, терпят отсутствие связи с внешним миром и температуру, которая не опускается ниже 40 °C.Но живут...

Оригинал взят у fcdynamokiev в Фотопрогулки. Кладбище деревьевА вы видели кладбище деревьев? Посмотрим и задумаемся

[ Читать дальше ]