Б. ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ ТА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ: ПОЛІТИКА ТА КОНФЛІКТИ

ПРИКОРДОННІ ВІЙСЬКА ТА НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ

Найпростішим виявилося націоналізувати Прикордонні війська та Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ (МВС), оскільки вони були досить нечисленними, формувалися переважно із призовників-українців і не були предметом суперечок із Росією.
Чисельність успадкованих Україною колишніх радянських Прикордонних військ становила 17 тис. чоловік, на кінець 1993 року ця цифра зросла до 36 тис. До кінця 1992 року Прикордонні війська охороняли лише зовнішні кордони колишнього СРСР, однак на початку 1993 – ці війська розмістили також на українсько-російському та українсько-білоруському кордонах, задля чого до Прикордонних військ переведено шість додаткових підрозділів зі складу регулярних збройних сил. У квітні 1993 року утворено митниці та прикордонні пропускні пункти на усіх авіалініях, що зв'язують Україну із країнами СНД, громадянам яких відтоді потрібні візи для в'їзду на територію України.
Українські кордони є одними з найдовших у Европі, вони становлять 7600 кілометрів. Одним із завдань, які ставила перед собою Україна, розміщуючи Прикордонні війська на українсько-російському кордоні, було перешкодити використанню її території для транспортування наркотиків, зброї та нелегальних мігрантів до Західної та Центральної Европи.
Війська МВС утворили ядро Національної Гвардії, що виконує такі ж функції, як і воєнізовані підрозділи у країнах Західної Европи,  наприклад французькі Compagnie Republicains de Securite та італійські Саrabinieri, що є підконтрольними парламенту і президенту (але не Міністерству оборони). Крім того, Київ зберіг частину колишніх внутрішніх військ, перед якими стоїть завдання охорони важливих заводів, атомних станцій, виправних таборів, а також залізничні війська.
Керівництво Республіки Крим спочатку заперечувало проти присутності частин Національної гвардії на півострові. Однак після усілякого роду заворушень та захвату парламенту Криму юрбою кримських татар у жовтні 1992 року воно погодилося на це, відтак у Сімферополі базується полк Національної Гвардії України.
Чисельність Національної гвардії становить нині 20 тис. чоловік, проте планується збільшити її до 30–50 тис. У завдання Національної Гвардії входить допомога Прикордонним військам у захисті територіальної цілісності України. (Вперше це сталося в операціях по закриттю кордонів України з Молдовою у березні 1992 року під час конфлікту, що спалахнув у Придністровській Республіці.) Серед завдань Національної Гвардії є й допомога в разі стихійного лиха, охорона посольств. Хоча спочатку не передбачалося використовувати Національну Гвардію для підтримання громадського порядку, проте навесні 1993 року її функції було розширено, коли Національна гвардія приєдналася до загону «Беркут», допомагаючи міліції під час безпорядків. Повідомлялося, що спільне патрулювання міліції та Національно] Гвардії виявилося ефективним у боротьбі зі злочинністю: було знешкоджено багато злочинців, конфісковано чималу кількість зброї. У разі введення в Україні воєнного стану саме Національна Гвардія відіграватиме головну роль (як це трапилось у грудні 1981 року в Польщі).
Прикордонні війська та Національна гвардія складатимуть кістяк у разі будь-яких дій із захисту суспільства від озброєних сепаратистів або (за необхідності) захисту України від збройного нападу ззовні. Цілком імовірно, що певну кількість регулярних військ, які скорочуються, буде переведено до цих підрозділів, оскільки вони можуть виявитися придатнішими для розв'язання проблем національної безпеки. Однак передислокація Прикордонних військ на кордон із Росією вимагатиме багато часу і коштів.


ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ

На відміну від інших республік колишнього СРСР Україна одразу ж після проголошення незалежності, що сталося 24 серпня 1991 року, почала проводити досить послідовну та радикальну, за радянськими мірками, політику щодо звичайних збройних сил. Націоналізація Україною збройних сил колишнього Союзу, що становили три чверті мільйона військових (750 тис. чоловік - ред.) і значну кількість військового обладнання, минула досить успішно, без жодних збройних зіткнень та розкрадання зброї бандитськими формуваннями, як це трапилось у Закавказзі.
Перехід озброєнь під юрисдикцію України був мирним і організованим, за винятком деяких випадків дезертирства або незаконної передачі обладнання Росії. Політика України, що іноді є нечіткою і непослідовною, спричинилася-таки певною мірою до погіршення відносин із Росією та країнами СНД. Зваживши на помилки минулого, українське керівництво перешкодило збереженню на своїй території іноземних військових баз, які могли б стати джерелом сепаратизму, збройного заколоту та нестабільності.
На початку 1992 року в Україні було розроблено текст присяги для солдатів і офіцерів, які мали поклястися у вірності «народу України», а не українському народові. Таке формулювання включене, аби мати гарантію, що більшість офіцерів-неукраїнців прийме присягу. Згідно з даними Генерального штабу колишнього СРСР, на той час українці становили лише 45 відсотків військових України, 40 – були росіянами (в тому числі 75 тис. офіцерів). На Чорноморському флоті 80 відсотків моряків, серед яких 600 офіцерів, також склали присягу на вірність Україні. Тих, хто відмовився присягати на вірність Україні, було відіслано до Росії або інших республік (таку вимогу висунули деякі радикальні сили, в тому числі Спілка офіцерів України).
Водночас майже 300 тис. українців, які служили за межами республіки, виявили бажання повернутися на батьківщину. За деякими оцінками, близько 100 тис. неукраїнців служать нині у Збройних Силах України, переважно у Стратегічних ракетних військах та на Чорноморському флоті. Загалом, понад 10 тис. офіцерів відмовились від прийняття української присяги, із них 3,5 тис. вирішили залишитися жити в Україні, покинувши службу у збройних силах, решта виїхали з республіки протягом 1992–1993 років.
Аби привернути на свою сторону військовослужбовців колишніх радянських збройних сил, в Україні у грудні 1991 року було прийнято «Закон про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» – перший закон такого роду в республіках колишнього СРСР. Українське керівництво усвідомлювало, що найголовнішою проблемою є соціальна незахищеність офіцерів. Новий закон допомагав їм позбавитися побоювання щодо свого соціального статусу, отже, сприяв тому, що більшість із них присягнула на вірність Україні. Однак і досі незрозуміло, чи знайде українська економіка достатньо ресурсів, насамперед грошових, щоби виконати цей закон. 60 тис. офіцерів в Україні не мають житла, а до кінця 1995 року сюди приїде ще 100 тис. офіцерів із республік колишнього СРСР.
Успіх націоналізації збройних сил колишнього СРСР на території України водночас породжує величезні соціальні проблеми, що стоятимуть перед республікою ще протягом тривалого часу. Намагання будь-якою ціною отримати житло, якого не вистачає, може призвести до конфліктів між офіцерами, коли деякі з них усіляко виявлятимуть свою «відданість», до утиску тих, хто є небажаним, до роздмухування націоналістичних пристрастей навколо обмежених матеріальних ресурсів. У Києві в березні 1993 року було відкрито Центр професійної перепідготовки військовослужбовців, який є спільним проектом Міністерств оборони та освіти, Агентства з працевлаштування, однієї з німецьких компаній та Українського офіцерського банку. Проте він не може розв'язати  проблеми. Служба в армії залишається непопулярною: лише третина юнаків призовного віку з'являється за викликом військкоматів. До того ж служба в армії все ще є небезпечною (протягом перших шести місяців 1993 року від убивств та нещасних випадків загинуло 209 військовослужбовців). Дуже мало тих, хто ухиляється від служби в армії, переслідуються законом.
До 1995 року українські збройні сили мають бути скорочені з 750 до 450 тис. чоловік, а до кінця десятиліття ця цифра має становити чверть мільйона чоловік – завдання, яке дуже важко чи, може, навіть неможливо виконати. Скорочення значною мірою залежатиме від розвитку подій у Росії, але переважно – від стану української економіки.
Швидке створення Україною власних Збройних Сил супроводилося переглядом системи колишніх військових училищ, розташованих на її території. 1992–1993 років Україна успадкувала багато найпрестижніших військових учбових закладів колишнього Радянського Союзу, в тому числі академії Збройних Сил, КДБ, МВС, Прикордонних військ, Стратегічних ракетних військ, а також спеціальні військові училища для військовослужбовців із країн, що розвиваються. Згідно з постановою 1992 року про військову освіту в Україні, яка виходила з традицій України докомуністичної, реорганізували більшість військових училищ і академій, а система військової освіти набула більш гуманітарного характеру у відповідності із тенденціями розвитку всієї системи освіти в Україні.
Проблема лояльності стосовно молодої незалежної держави відбита й у наполегливих спробах «українізувати» особовий склад збройних сил. Це може надати збройним силам українського «вигляду» та примусити тих неукраїнців, які склали присягу не з патріотичних, а з якихось інших мотивів, залишити військову службу. На кінець 1995 року навчання у військових училищах і академіях має вестися виключно українською мовою, впровадження якої розпочалося у серпні 1993 року. Згідно з відповідною директивою, «знання української мови є важливим засобом військового та патріотичного виховання військовослужбовців».
На середину 1993 року в Україні не було воєнної доктрини, що утруднювало як перебудову воєнно-промислового комплексу, так і ставлення керівництва країни до ядерної зброї та збройних сил. Проект такої доктрини парламент у серпні 1992 року відхилив через його надмірну «пацифістську» спрямованість, особливо щодо запропонованого нейтралітету України, відмови від участі у воєнних блоках та її без'ядерного статусу. Критиці піддавалася також відсутність у проекті визначення головного «потенціального противника» України. Автора цього проекту воєнної доктрини генерал-лейтенанта Василя Собкова, колишнього першого заступника міністра оборони, було покарано за ці «пацифістські гріхи» та переведено на нижчу посаду до Західного військового округу. Можливо, що воєнна політика України була занадто успішною. Держава успадкувала від колишнього СРСР надмірно великий офіцерський корпус, відданість якого незалежній Україні дуже важко оцінити. Однак ця політика дала змогу уникнути існування іноземних військових баз на території України, що є важливим моментом у разі виникнення боротьби всередині країни або загрози сепаратистського заколоту.


РОЗБІЖНОСТІ З РОСІЄЮ:  ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ

Головний конфлікт із Росією точиться щодо права власності на стратегічні бомбардувальники, які можуть доставляти крилаті ракети, що запускаються із повітря. Саме через нерозв'язаність цього конфлікту багато офіцерів не наважувалися складати присягу на вірність Україні. Узявши ці бомбардувальники під свій контроль, Україна опинилась у скрутному становищі – навесні 1993 року Москва поновила свої вимоги щодо цих літаків.
До весни 1993 року існувала ще одна проблема, пов'язана з елітною дивізією повітряного десанту, яка дислокувалась у м. Болграді Одеської області. До грудня 1991 року ця дивізія підтримувала гагаузьких сепаратистів у Молдові. На літо 1992 року 60 відсотків її військовиків склали російську, а решта – українську присягу. Проте ця дивізія не могла брати участь у навчаннях через те, що її літаки були націоналізовані Україною після того, як їхній обслуговуючий склад цілковито перейшов на бік Києва. Навесні 1993 року залишки обладнання цієї дивізії порівну поділено між Україною і Росією. Тих військових, які присягли на вірність Росії, переведено до Російської Федерації.
Розбіжності з Росією через успадковані Україною стратегічні бомбардувальники є майже вичерпаними. Ці літаки не відповідають потребам України, звичайно, якщо вона не збирається використовувати їх як засіб доставки ядерних крилатих ракет. Україна могла б продати Росії ці літаки або ж обміняти їх на енергоресурси, однак побоювання, що вони у майбутньому можуть бути використані проти неї, утримує її від прийняття такого рішення.


КОНФЛІКТ З РОСІЄЮ: ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ

Чорноморський флот є і, напевне, залишатиметься джерелом суперечок між Україною та Росією, оскільки від самого початку існування ця проблема пов'язана із питанням про статус Криму. Навесні 1992 року керівництво обох сторін використовувало конфлікти, що розросталися через право власності на Чорноморський флот, з метою відволікти увагу населення своїх країн від внутрішніх економічних проблем. Під час відвідання одного з підприємств Ульяновська Президент Борис Єльцин, роздратований різким підвищенням цін, на яке скаржилися робітники, сказав: «Чорноморський флот був, є і буде російським. Ніхто, навіть Київ, не забере його у Росії». Договір, підписаний у середині січня 1992 року, що передбачав розподіл флоту на «стратегічний» (який залишався у власності СНД) та «звичайний» (який передавався Україні), так і не було виконано.
Протягом першого кварталу 1992 року позиція України ставала все радикапьнішою: спочатку вона доводила, що їй має належати частка Чорноморського флоту, а відтепер вимагала усі кораблі та обладнання флоту, розміщеного на її території. Оскільки позиція України ставала все жорсткішою, командувач  військово-морськими силами СНД адмірал Володимир Чернавін запропонував збільшити частку України при розподілі Чорноморського флоту до 20-30 відсотків (пізніше цю цифру збільшили навіть до 40 відсотків). Від весни 1992 року, після того як флот було позбавлено тактичних ядерних ракет і «стратегічний» аргумент російської сторони у цій суперечці відпав, було висунуто більш націоналістичні, емоціональні та історичні аргументи, які відтоді знаходять усе більше прихильників.
Севастополь – місце двох найвідоміших і найгероїчніших в історії Великоросії та колишнього СРСР битв під час Кримської війни 1853–1856 років і Другої світової. Бойова ж історія флоту скінчилася у Кримську війну 1853–1856 років, він тримався осторонь від подій першої світової війни, навіть був затоплений більшовиками після того, як 1918 року більшість із його кораблів підняла український прапор. Під час другої світової війни флот також не відігравав значної ролі через малу стратегічну значиміть району Чорного моря. І сьогодні досить важко обгрунтувати з воєнної точки зору стратегічну необхідність для СНД, і зокрема Росії, утримувати великий флот на Чорному морі, оскільки цей регіон навряд чи має глобальне значення. Стосовно ж захисту головних судохідних шляхів до Середземного моря, то цьому завданню найкраще відповідала б морська авіація берегового базування, яка є досить чисельною.
Отже, попередні заяви найвищого командування СНД про те, що Чорноморський флот необхідний для противаги американському Шостому флоту та присутності НАТО у Середземному морі, скорше випливають із традиційної риторики часів «холодної» війни, ніж із реального підходу до сьогоднішнього становища у світі. До того ж Чорноморський флот замкнутий у базах через нестачу коштів та пального для проведення навчань. Відтак він є, по-перше, гарною мішенню в разі збройного конфлікту, а по-друге, даремною витратою ресурсів, оскільки перспективи продажу кораблів постійно погіршуються.
Як відомо, російське командування визнало неможливим для російського Балтійського флоту залишатися в іноземних портах Латвії та Естонії. Водночас із боку Росії існує небажання погодитися з тим, що подібне ставлення має бути й до Севастополя. Проте російська сторона вимагає, щоби після розподілу флоту Севастополь залишався базою не лише для українських, а й для російських кораблів. Тож конфлікт щодо Чорноморського флоту зумовлений незадовільним станом українсько-російських відносин, а також упередженим ставленням російської правлячої еліти й населення як до незалежності України, так і до проблеми суверенітету Криму*. (*Ще у лютому 1992 року російський юрист Геннадій Мєлков доводив, що Севастополю спід надати особливого статусу на зразок «Західного Берліна», а Росія «має зберегти свої права на Севастополь незалежно від того, чи залишиться Україна у складі СНД» /Российская газета,– 1992.– 14 февраля).
Нагальна необхідність невідкладного розв'язання кримського питання особливо гостро постала після того, як розпочалася «війна указів» між президентами Росії та України щодо підпорядкування Чорноморського флоту та невдалої спроби розв'язати цю проблему на переговорах в Одесі. Згідно з ялтинською домовленістю, досягнутою в серпні 1992 року, Україна скасовує постанову парламенту про свою власність на всі кораблі, які приписані до українських портів, водночас Росія погоджується на те, щоб українська частка становила більше, ніж 20-22 відсотки, що їх раніше пропонувала російська сторона.
Підтримуючи позицію України, стосовно того, що розподілу підлягають лише кораблі флоту, але не його наземне обладнання, тодішній міністр оборони Морозов звільнив командирів місцевих наземних гарнізонів, у тому числі командира гарнізону міста Севастополя. При цьому націоналісти рішуче виступали проти впливу проросійських сил на півострові, а комуністи – проти того, що міністром оборони був Морозов. У вересні 1992 року усі наземні споруди та обладнання Чорноморського флоту були підпорядковані Києву, включаючи й військово-морські училища в Севастополі, що спричинило конфлікт між курсантами, одні з яких склали присягу Україні, інші – Росії. Двічі лунали постріли військово-морських патрулів під час навчань із використанням наземного обладнання українських військ ППО, що розташовані поблизу Севастополя. В Україні існує велика опозиція щодо передачі цих наземних споруд та обладнання під юрисдикцію Росії.
У квітні – травні 1993 року, після того, як 100 депутатів зажадали відмінити Ялтинські угоди, конфлікт розгорівся з новою силою. Ці депутати, зокрема, звинуватили російську сторону у прийнятті одноособового рішення застосувати флот під час подій в Абхазії та у звільненні зі служби тих офіцерів, які прийняли українську присягу. У травні 1993 року понад 200 кораблів Чорноморського флоту (переважно допоміжні, а не бойові) підняли російський прапор у відповідь на підняття тижнем раніше українського прапора на деяких кораблях флоту. Український міністр оборони зажадав, щоби ті кораблі, які підняли російський прапор, залишили територію України – відплили до російських портів. Тим часом Росія продовжує наполягати на тому, що «Севастополь був і лишатиметься російською військово-морською базою».
Під час зустрічі на найвищому рівні між українським та російським президентами, що відбулася у липні 1993 року, було підтверджено намір обох сторін завершити до 1995 року розподіл флоту у пропорції 50:50. Проте виникає сумнів стосовно можливості ратифікації цих угод в обох парламентах. Російський парламент і Міністерство оборони поділяють поширену серед морського офіцерства думку, що флот зовсім не варто ділити. Багато офіцерів, підтримуючи претензії Росії щодо її суверенітету над Севастополем, негативно ставляться до ідеї оренди цієї бази, оскільки це, на їхню думку, означатиме визнання українського суверенітету над нею. Лідер Кримської Автономної Республіки привітав ідею про об'єднаний Чорноморський флот, а представник Президента Кравчука в Севастополі заявив, що флот має належати також і Росії.
Така точка зору викликає запитання, чи мають Україна і Росія однакові національні інтереси, яким би міг відповідати об'єднаний флот. Український парламент виступив проти згоди Кравчука на подвійне громадянство мешканців Криму та надання Росії в оренду наземних споруд і обладнання у Севастополі. Отже, проблема Чорноморського флоту ще далека від розв'язання; ймовірно, тут зберігатимуться конфлікти і напруженість. На ялтинській зустрічі у вересні 1993 року російська сторона запропонувала викупити українську половину кораблів і наземного обладнання флоту; українці погодилися лише «розглянути» цю пропозицію, хоча її навряд чи буде схвалено. Парламентський Комітет із законодавства і законності різко відреагував на можливу оренду севастопольської бази, заявивши, що лише парламент, а не президент уповноважений вирішувати такі питання. По-друге, цей комітет висловив точку зору більшості українського керівництва, згідно з якою передача Росії усього флоту та наземних споруд могла б «неминуче призвести до погіршення політичної ситуації в Криму та навіть сприяти виходу Криму зі складу України».
Досягнуті на сьогодні угоди щодо флоту лише відсувають остаточне розв'язання проблеми, пропонуючи певні компроміси у відповідь на вимоги, контрвимоги та кризу у взаєминах. Тим часом морське офіцерство все більше політизується, що зменшує можливість досягнення компромісу. Хоча більшість офіцерів, як і раніше, є росіянами, проте 80 відсотків (або 60 тис.) призовників – українці. Отож будь-який конфлікт у Криму може розділити флот за етнічною ознакою.
Оскільки протягом 1992–1993 років конфлікт щодо Чорноморського флоту то вщухав, то розгорявся з новою силою, Україна може, нарешті, дійти висновку, що для неї було б краще зажадати від Росії перевести увесь флот до її бази у Новоросійську, а частину кораблів передати Тихоокеанському та Північному флотам, звільнивши таким чином цілком і назавжди Севастополь і Крим від своєї присутності. Це, безперечно, примусить Росію визначитися, чи вона зацікавлена у флоті, чи у придбанні територій, чи у першому і другому разом. Забрати з території України ті кораблі, команди яких підтримують Росію, фізично неможливо, до того ж це може спровокувати поглиблення конфлікту. Найкращий шлях розв'язання цієї проблеми – це продати увесь флот Росії за умови, що вона переведе його із Криму до своїх портів чи портів інших країн СНД.
Очевидно, розв'язання проблеми Чорноморського флоту станеться ще не скоро. І Україна, і Росія спочатку вимагали для себе повного контролю над флотом, потім вирішили порівну його поділити, але врешті-решт Росія знову зажадала отримати увесь флот. Жорстка позиція Президента Єльцина під час ялтинської зустрічі в Криму у вересні 1993 року обумовлена прагненням задовольнити націоналістичні вимоги багатьох його виборців. Тим самим він сприяв падінню авторитета Президента Кравчука серед націоналістичних сил України. Буде важко віднайти шляхи розв'язання проблеми Чорноморського флоту ще й тому, що національні інтереси України та Росії щодо Криму – діаметрально протилежні. І хоча Президенти Єльцин і Кравчук, звичайно, не підуть на втягування своїх країн у війну з приводу Криму або флоту, проте цього не можна переконливо твердити про тих, хто сподівається посісти президентське місце у майбутньому як в Москві, так і в Києві.

Тарас Кузьо
НАЦІОНАЛЬНА  БЕЗПЕКА  УКРАЇНИ (Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)

(продовження далі в ч. 4)

Ярослав Дашкевич
Как Московия присвоила историю Киевской Руси
* Впервые напечатано в сборнике Ярослава Дашкевича «Учи неложными устами сказать правду» (К.: Темпора, 2011. – 828 с.).
Создавая свое украинское государство, украинцы должны пересмотреть и уточнить свою историю, основываясь на правде, достоверных фактах и исторических событиях. Находясь на протяжении веков под властью завоевателей, украинцы фактически были лишены возможности влияния на формирование национального сознания и развитие своей истории, в результате чего история Украины написана преимущественно в угоду этим завоевателям. Особенно не выясненным является вопрос о претензии и притязания Московии, а в дальнейшем России, на историческое наследие Киевской Руси.
В романе-исследовании В. Билинского (Страна Моксель или Московия // Киев: Издательство им. Елены Телиги, 2008, 2009, в трех книгах) сообщаются факты, взятые из исторических источников (преимущественно российских), что свидетельствует о коренном искажение истории Российской империи, направленным на создание исторической мифологии о том, что Московия и Киевская Русь имеют общие исторические корни, что Московия имеет «наследственные права» на Киевскую Русь.
Обычное мошенничество московитов, которые присвоили себе прошлое Великого Киевского княжества и его народа, нанесло страшный удар по украинскому этносу. Поэтому теперь задача заключается в том , чтобы, на основе правдивых фактов, раскрыть лживость и безнравственность московской мифологии.
Рассмотрим основные вопросы этой проблемы.
Московские, а позже русские цари понимали, что без большого прошлого невозможно создать большую нацию, великую империю. Для этого нужно было украсить свое историческое прошлое и даже присвоить чужое. Поэтому московские цари, начиная с Ивана IV (Грозного) (1533-1584), поставили себе задачу присвоить историю Киевской Руси, ее славное прошлое и создать официальную мифологию Российской империи.
На это можно было бы не обращать внимания, если бы эта мифология не задевала коренных интересов Украины, не была бы направлена на полное уничтожение Украины – ее истории, языка, культуры. Время показало, что российские импершовинисты делали и делают все возможное для реализации этой задачи.
На протяжении веков, особенно с началом XVI в. в головы людей внушали и внушают, что Российская государство и российский народ берут начало от великого княжества Киевского; Киевская Русь – колыбель трех братских народов – русского, украинского и белорусского; что россияне по закону «старшебратства» имеют право на наследство Киевской Руси. Этой жалкой ложью до сих пор пользуется российская историография и государственные деятели России, а также «пятая колонна» в Украине, в которую входят коммунисты и почти все регионалы в Верховной Раде. Известно что:

– Во время существования государства Киевской Руси про Московское государство не было ни одного упоминания. Известно, что Московское княжество, как улус Золотой Орды, основанно ханом Менгу-Тимуром только в 1277 году. К этому времени Киевская Русь уже существовала более 300 лет;
– Нет никаких фактов о связи Киевской Руси с финским этносом земли «Моксель» и позже Московским княжеством с княжествами земель Киевской Руси до XVI ст. В то время, как в 988 году произошло крещение государства Киевской Руси, финские племена земли «Моксель» находились в полудиком состоянии.
Как можно говорить о каком-то «старшем брате», когда этот «старший брат» появился на свет на несколько веков позднее чем русичи-украинцы. Он не имеет никакого морального права называть себя «старшим братом», диктовать человечеству правила существования, насаждать свою культуру, язык, мировосприятие. Известно, что до конца XV в. не существовало российского государства, не было старшего брата «великоросса» и российского народа, а была Суздальская земля – земля Моксель, а позже Московское княжество, которое входило в состав Золотой Орды – государства Чинґизидов. С конца XIII до начала XVIII в. народ этой земли называли московитами. Московские историки умалчивают вопрос о свое национальное происхождение.
Московиты, великороссы – кто они?
Московиты. В IX-XII в. обширный край от Тулы, Рязани и нынешней Московской области, меря, весь, мокша, чудь, мордва, мари и другие – все это народ «моксель». Эти племена стали впоследствии основой народа, что прозвал себя «великороссами».
В 1137 г. на эти земли пришел младший сын киевского князя Мономаха – Юрий Долгорукий, который остался без княжеского стола в Киевском княжестве. Юрий Долгорукий основал княжение Рюриковичей на землях «Моксель», возглавив Суздальское княжество. У него от женщины местного племени родился сын Андрей, которого назвали «Боголюбским». Рожденный и воспитанный в лесной глуши в среде полудиких финских племен, князь Андрей разорвал все связи с отечеством и со старыми киевскими обычаями.
В 1169 г. Андрей Боголюбский захватил и разрушил Киев: пришел варвар, который не чувствовал никакой семейной связи с славянской святыней – Киевом
За короткое время (50-80 лет) на каждое финское поселение был посажен князь из Рюриковичей, родившийся от мамы мерянки, муромчанки, мокшанки… Так появились на земле «Моксель» княжества: Владимирское, Рязанское, Тверское и другие. В это время на земле «Моксель» начинают проникать отдельные миссионеры по распространению христианства. О массовом «перетекание» славян с Приднепровье на земле «Моксель», как это утверждают московские историки, не может идти никакой речи. Для чего славянам из плодородных земель Приднепровье идти через непроходимыми заросли и болота тысячи километров в неизвестную полудикую глушь?
На базе христианства на земле «Моксель» начинает формироваться речь, которая со временем стала российской. К XII в. на землях «Моксель» проживали только финские племена. Это подтверждают археологические раскопки В. С. Уварова (Меряни и их быт по курганними раскопками 1872 г.). С 7729 раскопанных курганов не выявлено ни одного славянского захоронения.
Антропологические исследования А. П. Богданова и Ф. К. Вовка, которые проводили изучение человеческих черепов, подтверждают отличительные особенности финского и славянского этносов.
В 1237 г. на Суздальскую землю пришли татаро-монголы. Все, кто склонял голову, целовал сапог хана и принимал его подданство, оставались живыми и невредимыми, кто не хотел смириться – уничтожались. Владимирские князья Юрий и Ярослав Всеволодовичи покорились хану Батыю. Таким образом, земля «Моксель» вошла в состав Золотой Орды империи Чинґизидов и ее военная сила влилась в военные силы империи. Возглавлял военную дружину земли «Моксель» в составе войска хана Батыя владимирский князь Юрий Всеволодович. Факт формирования в 1238 г. военных дружин из финских племен, которые использовались Батыем в завоевательных походах на Европу в 1240-1242 гг., является прямым доказательством установления власти хана в Ростово-Суздальской земли.
На период военного похода Юрия Всеволодовича на Владимирское княжество был посажен младший брат Юрия – Ярослав Всеволодович, который отдал хану Батыю своего восьмилетнего сына Александра Ярославовича в аманаты (то есть заложники). Пробыв в Орде Батыя в с 1238 по 1252 г. Александр, названный и прославленный российскими историками как Невский, усвоил весь уклад и обычаи Золотой Орды, стал андом (кровным братом) сына Батыя Сартака, женился на дочери хана Батыя и впоследствии стал верным слугой Золотой Орды, возглавив Влодимирское княжество (1252-1263). Он не принимал участия ни в одной серьезной битве, все победы Александра Невского – жалкая ложь. Князь Александр просто не мог принимать участия в столкновениях на Неве в 1240 г. и на Чудском озере в 1242 г. так как был еще ребенком.
Следует отметить, что управленческая власть Ростово-Суздальских князей была минимальной. Ханом Батыем для руководства княжеством (улусом) назначался наместник – великий баскак, а на местах – удельные баскаки. Это были полновластные правители Золотой Орды, руководствовались законами Ясы Чинґизидов. Ложью российских историков является то, что суздальские, а позже и московские князья были независимы от Золотой Орды. Первым правителем княжества (улуса) в ханской грамоте назван баскак или даруга, а князья считались на втором, а то и на третьем месте.
Ложью является то, что Москва основана Юрием Довгоруким в 1147 г. Это миф, который не имеет доказательного подтверждение. Москва как поселения была основана в 1272 гду. В этом же году была проведена третья перепись населения Золотой Орды. При первой переписи (1237-1238 гг.) и втором (1254-1259 pp.) поселение – Москва не упоминается.
Московия, как княжество, возникло в 1277 г. по приказу татаро-монгольского хана Менгу-Тимура и было обычным улусом Золотой Орды. Первым Московским князем стал Даниил (1277-1303) (младший сын Александра т. с. Невского). От него берет начало династия московских князей Рюриковичей. В 1319 г. хан Узбек (об этом говорится в вышеназванном романе-исследовании В. Билинского) назначил своего брата Кулхана удельным московским князем, а с 1328 г. Великим Московским князем. В российской исторической литературе назван как Калита, Хан Узбек, приняв ислам, уничтожил почти всех князей Рюриковичей. В 1319-1328 pp. прошла смена династии Рюриковичей на династию Чинґизидов в Московском улусе Золотой Орды. А 1598 года в Московии прервалась династия рода Чинґизхана, которая началась от князя Ивана Калиты (Кулхана). То есть свыше 270 лет Москвой правили чистые Чинґизиды.
Новая династия Романовых (Кобылиных) в 1613 г. обязалась свято хранить давние традиции и принесла клятву на верность старой династии Чинґизидов.
Московская православная церковь в 1613 г. стала стабилизирующей силой, которая обеспечивала сохранение татаро-монгольской государственности в Московии.
Из приведенных данных видно, что Московия является прямой преемницей Золотой Орды государства Чинґизидов, то есть, на самом деле татаро-монголы были «крестными отцами» московской государственности. Московское княжество (а с 1547 г. царство) не имело никаких связей в XVI в. с княжествами земель Киевской Руси.
Великороссы. Племя великороссов, или российский народ, как он сегодня называется, появилось около XV-XVII в. среди финских племен: мурома, мери, веси и др. Тогда начинается его история. Нет истории великороссов на земле Киевской! История великороссов начинается с «Залещанськой земли», с Московии, которые никогда не были Русью. Татаро-монголы, пришедшие на эти земли, внесли значительный вклад в формирование «великороссов». На психологию великоросса наложили отпечаток заимствования татаро-монгольского инстинкта завоевателя, деспота, у которого основная цель – мировое господство. Так в XVI в. сформировался тип человека-завоевателя, страшного в своем невежестве, ярости и жестокости. Этим людям не нужны европейская культура и письменность, им чужды такие категории как мораль, честность, стыд, правдивость, человеческое достоинство, историческая память и т.п. Значительная часть татаро-монголов в XIII-XVI вв. влилась в состав великороссов, из них начинают свою родословную более 25 % российского дворянства. Вот некоторые фамилии татар, которые принесли славу империи: Аракчеев, Бунин, Грибоедов, Державин, Достоевский, Куприн, Плеханов, Салтыков – Щедрин, Тургенев, Шереметьев, Чаадаев и много других.
Чтобы присвоить историю Киевской земли и увековечить эту кражу, великороссам надо было придушить украинский народ, загнать его в рабство, лишить собственного имени, выморить голодом и т.д.
Украинцев, которые проявились как нация в XI-XII вв., а возможно, и раньше, объявили «малороссами» и взялись вдалбливать эту версию всему миру. За малейшее отступление от этой версии людей казнили, уничтожали, ссылали в ГУЛАГи. Советский период был особенно жестоким. За то время Украина потеряла свыше 25 миллионов своих сыновей и дочерей, которые погибли в войнах за интересы России, во время коллективизации, в ссылках и в застенках.
Так «старший брат», «великоросс» заставлял жить «младшего брата», «малоросса» в жестоких «объятиях любви».
СОЗДАНИЕ ИСТОРИЧЕСКОЙ МИФОЛОГИИ РОССИЙСКОГО ГОСУДАРСТВА
Еще во времена княжения Василия III (1505-1533) в Московии зародилась идея величия, которую высказал представитель Московского православия монах Филофей: «Два Рима пали, а третий стоит, а четвертому не быть». С тех пор у московитов зарождается мысль всемогущества и «богоизбранности», что «Москва – третий и последний Рим». Эти мысли распространялись и утверждались в Московии. Сколько крови было пролито московскими князьями, а позже – царями ради этой бредовой идеи.
В царствование Ивана IV (Грозного) притязания Московии на наследство не только Киевской Руси, но и Византийской империи усилились. Так, по преданию, шапка Мономаха якобы подаренная киевскому князю Владимиру Мономаху его дедом – базилевсом Константином IX, считалась символом передачи власти Византией Киевской Руси. Учитывая то, что первым Суздальским князем был шестой сын князя Владимира Мономаха Юрий Долгорукий, то наличие в Московии этой шапки является «доказательством» наследственных прав московских правителей не только на Киевский великокняжеский престол, а и на наследство бывшей Византийской империи. Далее было составлено фальшивое завещание Владимира Мономаха о передаче «наследственных прав» сыну Мономаха Юрию Долгорукому, покорителю так называемой «Залещанской» земли. Все это было выдумкой. На самом деле, шапка Мономаха была золотой бухарськой тюбетейкой, которую Хан Узбек подарил Ивану Калите (1319-1340), приспособив эту тюбетейку-шапку для своего возвеличивания. (Логвин Ю. Кобыла, Калита и тюбетейка «Мномаха» // Время. – Киев, 1997, 27 марта).
Иван IV (Грозный) впервые в 1547 году венчался в церкви с титулом Московского царя, как «подражатель» греческих и римских императоров. Из 37 подписей, что скрепили грамоту, присланную с Константинополя в Москву, 35 оказались поддельными. Так Иван Грозный стал «наследником византийских императоров». Так узаконилась ложь.
Массированную государственную фальсификацию истории своего народа начал Петр. Он впервые в 1701 г. издал указ об изъятии у покоренных народов всех национальных письменных памятников: летописей, хронографов, хроник, древних исторических записей, церковных документов, архивов и т.д. Особенно это касалось Украины-Руси.
В 1716 г. ПетрI «снимает копию» c так называемой Кенигсбергской летописи, где были показаны «объединение» древнего летописания Киевского и Московского княжеств и таким образом "основывается" единство славянских и финских земель. Однако доступ к «копии»-фальшивке, как и к самому оригиналу, был закрыт.
Эта фальсификация ПетраI стала основой для дальнейших фальсификаций – написание так называемых «общеруских летописных сводов», в которых обосновывалось право Московии на наследственность Киевской Руси. На основе этих фальсификаций 22 октября 1721 г. Московия объявила себя Российской империей, а русских – русскими. Так была украдена у законных наследников Киевской Руси – украинцев историческое название Русь.
ПетрI завез из Европы большое количество специалистов, в том числе и профессионалов-историков, которых привлек к написание и фальсификации истории Российского государства.
Для этого каждый иностранец, что поступил на государственную службу, давал клятву о неразглашении государственной тайны и обязывался никогда не покидать Московскую державу. Возникает вопрос, какие могут быть государственные тайны при «обработке российской истории» древних времен? В любой цивилизованной европейской стране после 30-50 лет рассекречиваються все архивы. Российская империя очень боится правды о своем прошлом. Смертельно боится!

После Петра I, который превратил Россию в Российское государство, элита Московии начала задумываться над необходимостью создания целостной истории собственного государства. За это дело тщательно взялась императрица Екатерина II (1762-1796), которая не допускала мысли о том, что в царском ряду она может быть среди рядовой татаро-монгольской знати. По европейски образованная Екатерина II ,ознакомившись с архивными первоисточниками, обратила внимание, на то ,что вся история государства держится на словесной былинной мифологии и не имеет доказательной базы.

Поэтому, Екатерина II своим указом от 4 декабря 1783 г. создает Комиссию для составления записок о древней истории преимущественно России, под руководством и присмотром гафа А. П. Шувалова, в составе 10 выдающихся историков. Основная задача, которая была поставлена перед комиссией, заключалась в том, чтобы за счет переработок летописей, написание новых летописных сводов и других фальсификаций обосновать «законность» присвоение Московией исторического наследия Киевской Руси и создание исторической мифологии государства Российского. Комиссия работала 10 лет. В 1792 г. «Екатерининская история» увидела свет. Работа комиссии проводилась в следующих направлениях:
– сбор всех письменных документов (летописей, архивов и т.п.). Эта работа уже частично была сделана Петром I. Сбор материалов проводился не только из своей страны, а также с других стран – Польши, Турции и др.;
– изучение, фальсификация, переписывание или уничтожения исторических материалов. Так были переписаны летописи: «Слово о полку Игореве», «Повесть временных лет», «Лаврентьевская летопись» и много других. Некоторые летописи переписывались по несколько раз, а оригиналы уничтожались или засекречивались. Так, были засекречены «Скифская история» А. И. Лизлова, что была издана в 1776 и 1787 гг., «История Российская с древнейших времен». М. Татищева, выданная 1747 г. В «Скифской истории» А. И. Лизлова указывается, что жители Московии – это отдельный обособленный самобытный народ, который ничего общего не имеет с Русью (Киевом), Литвой, поляками и т.п.;
– написание новых «общеруских сводов», которые писались в XVIII ст., а подавались, что они XI, XIII, XIV вв. Все эти своды проповедовали «общерускую идею». Это в то время, когда на киевской земле жили славянские племена (поляне, древляне, северяне и др.), которые уже были христианами, в «Залещанской» земле жили финские племена (мурома, меря, весь, мокша и др.), которые находились в полудиком состоянии, и эти племена не имели в истории ничего общего вплоть до XVI в.;
– для обоснования единства Киевской Руси и финских племен были написаны тысячи различных сводов. Все эти своды и летописи, как указывается в романе-исследовании В. Билинского есть только в переписанном виде, ни одного оригинала. Ни одного! Все это указывает на невероятную по масштабам бесстыдства и наглости, фальсификацию при создании истории Государства Российского.
Нельзя вечно жить во лжи!
Настало время, чтобы украинские историки написали правдивую историю Украины, которая основывалась бы не на фальсифицированных Екатериной II летописях и заново написанных в XVIII веке «общеруских летописных сводах», а на исторических фактах, зафиксированных в документах, в частности таких стран, как Польша, Турция, Греция, Иран и др. Люди должны знать правду.

К началу нового, ХХ века, в США уже вовсю катались на роликовых коньках, которые по своей конфигурации и конструкции были частично похожи на сегодняшние. А в Швеции и Дании популярность получили педальные ролики Takypod, изобретенные Эдвардом Петрини. Удивительно, но выглядит очень современно – можно было бы продавать в одном магазине с какими-нибудь сигвеями.

В 1956 году компания IBM представила свой первый накопитель на жестких магнитных дисках. Он весил более тонны и хранил 5 мегабайт данных. Cпустя полвека самый слабый iPhone 5S весит 112 граммов и имеет 16 гигабайтов памяти – примерно в 3200 раз больше

Так выглядели американские спасательные жилеты для матросов – а точнее, спасательные матрасы – еще в 1917 году.

Один из первых массовых калькуляторов Marchant XLA (1913 год). В карман такой не положишь. Приспособлен для больших магазинов и закупался для продавцов больших универмагов и кассиров банковских учреждений. К нему прилагалась отдельная инструкция на 130 страниц.

Первая электрическая дрель от немецкой фирмы Fein (1895). В XIX веке даже рабочие инструменты выглядели, как дорогой предмет мебели.

Одна из первых стиральных машин американской марки с электрическим приводом Thor (1908 год). Машина имела деревянный барабан, который поочередно совершал 8 оборотов по часовой стрелке и 8 против. Чтобы соединить барабан с валом электродвигателя, имелся небольшой рычаг.

Первая газонокосилка (1916 год) в качестве эскперимента несколько недель использовалась в Ботаническом саду Миссури. Она была такая громкая, что поставки первой партии пришлось приостановить – более тихая версия появилась только через год.

Звуковой локатор в США (1921 год). Так американские военные мониторили свое воздушное пространство еще меньше ста лет назад.

Первый действующий принтер в истории, сделанный на основе изобретения математика Чарльза Бэббиджа в 1834 году. Это громоздкая модель механического компьютера, который имел функцию автоматической печати и назывался «разностная машина». Полностью модель была собрана по старым чертежам лишь через 150 лет.

В 1905 году немец Карл-Людвиг Несслер продемонстрировал свое изобретение – аппаратную химическую завивку. Выглядело это так: во время презентации аппарата на волосы модели были накручены двенадцать длинных и довольно тяжелых латунных стержня, подключенных к разогревающемуся электрическому аппарату. Вся процедура длилась около пяти часов.

Тостер фирмы Frary & Clark (1924 год) – не самый первый, но самый красивый. Сейчас такого точно не делают.

Башня Ворденклиф (1901–1917 годы) – первая беспроводная телекоммуникационная башня, созданная Николой Теслой и предназначавшаяся для коммерческой трансатлантической телефонии, радиовещания и демонстрации беспроводной передачи электроэнергии. Интересна в качестве примера того, как могли бы выглядеть башни сотовых операторов сто лет назад – представьте, что таких тысячи!

Американская портативная радиостанция (1921 год) для успокоения ребенка в коляске или кроватке; радионяня начала прошлого века, большая и внушительная.



Ортопедические тренажеры (1893 год), придуманные шведским врачом Густавом Цандером. Пользовались особенной популярностью у стокгольмской аристократии.

Уже походят на ноутбук в раскрытом виде, но совершенно необычные устройства в сложенном варианте – черные коробки с небольшими экранами, похожие больше на современные кассовые аппараты. Первые лэптопы: Gavilan (1983 год) и Grid compass (1982 год).

Хотим представить вам список из 11 военных автомобилей времён 1-й мировой войны, произведённых до 1918 года, в это число вошли боевые машины, бронированные автомобили и бронетранспортеры. В своём большинстве эти машины прошли 1-ю мировую войну, которая началась 28 июля 1914 года и окончилась 11 ноября 1918 года.

11. Бронеавтомобиль Гарфорд - Путилов

Гарфорд - Путиловский броневики были одним из видов бронированной боевой машины, которые производились в России в эпоху Первой мировой войны . 
Хотя Путиловец был очень прочным и надёжным аппаратом, на самом деле был не вполне пригодным. С его огромным весом в 11 тонн, он имел всего навсего 30 л/сил и имел максимальную скорость 15 км/ч. И сам дизайн броневика был слишком громоздким, были очень ограничены внедорожные возможности.

10. Эрхардт E-V/4

EV/4 Эрхардт был одним из первых высоких бронированных немецких автомобилей, которые использовались вплоть до начала Второй мировой войны для внутренней полиции Германии. Авто весил почти 9 тонн, при этом в нем одновременно могли находиться до девяти человек и до трёх пулемётов.

9. Бронеавтомобиль Остин.

Остин был произведён в Британии во время Первой мировой войны. Но был на вооружении российской армии, как во время войны с Германией, так и во время Гражданской войны.

8. Bssing A5P

Bssing A5P был бронированным автомобилем, произведенным в Германии в годы Первой мировой войны, производство A5P началось в 1916 году и производилось в ограниченном количестве. Броневик работал на 6-цилиндровом двигателе грузовиков Bssing. У него был огромный бронированный стальной корпус и вмещал 10 человек экипажу, 6 из них управляли тремя пулемётами 7,92 -мм МГ 08 или MG 15. На некоторые устанавливали 20 мм пушки.
A5P служил на Восточном фронте до 1917 года.

7. Бронеавтомобиль Джеффри-Поплавко

Пулемётный бронеавтомобиль Русской императорской армии. Является первым полноприводным бронеавтомобилем, принятым на вооружение войск Российской империи[1]. Создан на базе полноприводного грузового автомобиля Jeffery Quad 4017 производства американской фирмы Thomas B. Jeffery Company. Проект бронеавтомобиля разработан командиром 26-го АПВ штабс-капитаном Виктором Поплавко. Всего за 1916—1917 годы Ижорским заводом был собран 31 серийный бронеавтомобиль, ограниченно применявшийся частями Русской императорской армии в ходе Первой мировой войны и обеими противоборствующими сторонами в ходе Гражданской войны

6. Бронеавтомобиль Lanchester

Бронеавтомобиль Lanchester был британскийм бронеавтомобилем произведённым в годы Первой мировой войны. В 1914 году Lanchester был вторым самым многочисленным автомобилем на вооружении армии после Rolls-Royce. Первоначально он был разработан для поддержки военно-воздушных сил для спасения сбитых пилотов.

5. Бронеавтомобиль Rolls-Royce, 1914 год

Этот британский бронеавтомобиль разработан в 1914 году и использовался в Первой мировой войне и в начале Второй мировой войны. Rolls-Royce в основном использовался на ближневосточном фронте. Автомобиль был модернизирован в 1920 году и в 1924 году, в результате чего были созданы Rolls-Royce 1920 Pattern и Rolls-Royce 1924 Pattern. В 1940 году 34 транспортных средств, которые служили в Египте в 11-м гусарском полку были сильно изношены и их заменили на Rolls-Royce с несущим противотанковым ружьем , 0,303-дюймовым Брен-пулеметом и дым-гранатометами.

4 . Charron, Girardot et Voigt, 1902 год

Charron, Girardot et Voigt 1902 года был французским бронеавтомобилем, разработанный грузинским инженером Михаилом Накашидзе в 1902 году. Он был оснащен пулеметом Hotchkiss, и с 7 мм броней для наводчика, скорость автомобиля составляла около 50 км/ч.

3. Бронеавтомобиль Дэвидсон

Один из первых американских бронеавтомобилей был построен в 1915 г. тридцатью кадетами Северо-западной Военной Академии (Хайленд Парк, штат Иллинойс) под руководством полковника Рояла Дэвидсона больше для демонстрации военной мощи Америки. Эта машина создавалась на шасси обычного коммерческого автомобиля Cadillac с колесной формулой 4х2, путем установки на него бронекорпуса, лобовая часть которого имела рациональный угол наклона. Экипаж машины, называемой теперь Davidson-Cadillac 1915 Armored Car состоял из трех человек. В передней части размещался водитель, над головой которого, для лучшего обзора, был сделан купол. В средней части корпуса, размещался пулемет Browning M1895 прикрытый 5-мм бронещитом, который обслуживали два человека. В бортах корпуса были выполнены вырезы для ведения стрельбы из личного оружия (пистолета или винтовки).

2. Симмс Мотор Уор Кар, 1899 год

Симмс Мотор Уор Кар был первым в мире реальным броневиком. Он был спроектирован и построен британским изобретателем Симмсом в 1899 году. Машина имела броню Vickers толщиной в 6 мм и был приведен в действие четырьмя цилиндрами 3.3-литровым, 16 л.с. двигателем. Максимальная скорость около 14,5 км / час. Силовой агрегат помещался в центральной части шасси рядом с водителем, который наблюдал за дорогой при помощи системы зеркал. По первоначальному замыслу бронеавтомобиль с экипажем из 12 человек предполагалось оснастить двумя поворотными башнями спереди и сзади и еще одним пулеметом среднего расположения, но единственный опытный образец получил два станковых пулемета «Максим» калибра 7,69 мм. С окончанием войны в Южной Африке британское военное ведомство потеряло интерес к работам Сим-мса и его проекты были забыты.

1. Бронированный Квадрицикл , 1898 года

Это был легкий квадрицикл фирмы «Бистон Мотор Сайкл» (Beeston Motor Cycle) с одноцилиндровым 1,5-сильным мотором «Де Ди-он» (De Dion) и пулеметом «Максим» (Maxim), установленным на месте переднего пассажира. Для испытаний его отправили на англо-бурскую войну. Также был оснащен железным щитом в передней части автомобиля для защиты водителя.

Заключна частина
, і

А це вже як тепер з Україною, ну і про Крим теж все ясно

Люблю покопатись в першоджерелах, бо стає багато що зрозуміло в сучасності, причому я постійно переконуюсь, що традиції передають на підсвідомому рівні, бо я щось мало вірю в те, щоб Пукін і його клан вивчали історію дипломатії. Вони такі є від свого нутра підлі, а щоб не просто ляпати звинувачення, подаю тексти з поважної книги, написані знаючими людьми.
Зокрема прошу звернути увагу, звідки походить оте "старший брат" і "молодший брат" тощо. Зовнішня цензура і пропаганда теж не сучасний витвір і навіть не агітпрому СРСР. За тим всім маємо визнати, що української дипломатії ще фактично немає, вона тільки народжується і формується, але важливо, щоб вона не бралася дублювати рефівську традицію дипломатичної наглості і дурості. Прошу до читання:

"Подарунок Хрущова". Як Україна відбудувала Крим
21.02.2011 _ Петро Вольвач
ua.vlasenko.net

Жодного "подарунка Хрущова" не було. 19 лютого 1954 року на прохання Кремля Україна взялася рятувати украй занедбаний Російською РФСР Крим - із розваленою економікою і депортованим населенням. Ось що писала "Крымская Правда" того часу...

"Нерушимая дружба, коммунистическое отношение колхозников к труду в артели им. Калинина видны везде и всюду. Ранним утром по улице прошумели колхозные автомашины: шоферы, а среди них - половина переселенцев с Украины, отправилась в Симферополь за удобрениями.

Спешит на работу в семенной склад бригадир по техническим и масличным культурам Григорий Александрович Шевченко. Он из Канева, с родины великого кобзаря Украины - Тараса Шевченко. В прошлом году его бригада собрала по 34 центнера шалфея с гектара, намного перевыполнив плановое задание.

Сейчас бригада готовит к весне семена. С утра до вечера стучат сортировки и триера. Члены бригады переселенки с Черниговщины - Вера Доля и Софья Сумко показывают пример высокопроизводительного труда всем колхозникам: ежедневно они выполняют почти по полторы нормы.

Колхоз полностью обеспечил себя семенами всех культур для весеннего сева, завершил их очистку, проверил на всхожесть. Семена хранятся в сухом и чистом помещении.

Несмотря на это, агроном МТС в колхозе т. Редько, прибывший в Крым с Киевщины, напоминает заведующему складом переселенцу с Черниговщины т. Гапоненко:
- Посматривай хорошенько, Евгений Михайлович, не сыреют ли, не греются ли семена.

В прошлом году овощеводческая бригада, которой руководит украинец с Умани Павел Криничный, собрала с каждого гектара по 465 центнеров поздней капусты, бригада Савелия Логвинова немного меньше - по 445 центнеров. Это задело самолюбие коренного жителя Краснокрымки, и он решил в этом году во что бы то ни стало обогнать своего товарища.

В этом социалистическом соревновании крепнет дружба бригад, состоящих наполовину из переселенцев с Украины...

И. Поляков. Колхоз им. Калинина Зуйского района.
"Крымская правда", №12 (9417) за 17.01 1954 г.

Здавалося б, політичні діячі, які не мають ніяких стосунків зі спеціалістами з психіатрії, не повинні серйозно перейматися проблемами, на яких історія і саме життя вже давно поставили крапку.

У таких випадках люди зважають на нову історичну ситуацію. З врахуванням її вони і намагаються опікуватися реальними земними справами, перш за все дбати про добробут та благополуччя у своїх оселі, селі, місті і загалом у державі.

Незважаючи на юридичну бездоганність оформлення передачі в 1954 році Кримської області Україні та цілу низку міждержавних і міжнародних угод та експертиз, питання про легітимність цього акту продовжує хвилювати російських політиків.

Викликає подив, що деякі проросійськи налаштовані депутати кримського парламенту (а вони, до речі, є теж громадянами України і мали б опікуватися інтересами держави, у якій вони живуть і яка їх годує), аби підняти свій підупалий політичний рейтинг у суспільстві, продовжують експлуатувати акт приєднання Криму до України у 1954 році.

Намагаючись посіяти розбрат та неспокій у суспільстві, збурити кримське населення, яке тільки почало оговтуватися від політичних і етнічних протистоянь, вони знову нав'язують своїм виборцям думку про неправомочність рішень вищих законодавчих органів СРСР, РРФСР та УРСР стосовно приєднання Кримської області, називають це "подарком Хрущёва", якого виставляють не те що симпатиком, а затятим українським націоналістом.

Аби внести певну ясність у це питання і покласти край політичним провокаціям, інсинуаціям, спекуляціям і пліткам ще раз повернемося до визначної події, яка відбулася у лютому 1954 року - прийняття рішення про введення Кримської області до складу Української РСР.

Ми свідомо не використовуємо авторитетні джерела, вирішивши поглянути на проблему зсередини, тобто із самого Криму. Для цього нам довелося вдатися до вивчення регіональних статистичних матеріалів та проглянути кримську пресу, що видавалася напередодні передачі області, тобто упродовж всього 1953 року і з початку наступного 1954-го до самого травня.

Опрацювавши ці джерела, дійшли висновку, що витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році.

Для Криму Велика Вітчизняна війна скінчилася весною 1944-го. Безперечно, упродовж 1941 - 1944 років народне господарство країни зазнало величезних збитків, оскільки півостровом двічі прокочувалися руйнівні хвилі війни.

Руйнівні наслідки війни як в Криму, так і в інших регіонах України, Білорусії та в окупованих областях Росії істотно не відрізнялися. Всім їм протягом тривалого часу не вдавалося досягти довоєнного рівня виробництва. Але в Криму економічна та соціальна ситуація у повоєнну добу виявилася надзвичайно складною, навіть катастрофічною.

Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів та болгар. А в перші дні війни з Криму було вивезено ще й понад 50 тисяч німців, які мешкал тут ще з часів Катерини II.

Отже, загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж урахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів практично обезлюднів.

Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч.

Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії.

Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Сталінсько-беріївські опричники, ніби навмисне, приурочили виселення кримських татар до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю.

У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. По моторошно безлюдних, понищених та пограбованих татарських селищах та садибах бродили лише зголоднілі коти та собаки.

Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевості.

Ще важче переселенцям давалася вельми складна й специфічна землеробська культура. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті.

Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів, то у 1950-му вона зменшилась майже на 100 тисяч (881,9 тис. га).

До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році складала 447,5 тис. га, а в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур (72,9 тис. га в 1940 році і 53,6 тис. га в 1950 році).

У вельми занедбаному стані опинилися і такі провідні галузі кримської економіки, як садівництво, виноградарство та виноробство.

Порівняно з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів і становила в 1950 році 20 тис. га. На присадибних ділянках фруктові дерева вирубали через непомірні податки, які запровадив батько Сталін, а в колгоспах і радгоспах їх використали на дрова.

Ще невтішніша картина стану сільськогосподарського виробництва Криму у післявоєнні роки вимальовується при знайомстві з офіційними статистичними матеріалами щодо врожайності провідних культур.

Навіть досить побіжне ознайомлення зі статистикою для кожної неупередженої людини переконливо покаже справжню причину "щедрого дарунку Хрущова".

Отже, наберімося терпіння, аби осмислити ці унікальні статистичні дані:

В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі складав 11,2 ц/га, в 1940-му - 10,7, а в 1950 році - 3,9 ц/га. Відповідно, врожайність провідної зернової культури - озимої пшениці становила 13,1 ц/га в 1913 році, 11,5 ц/га в 1940-му і 4,4 ц/га в 1950 році.

Ще до революції кримські селяни в середньому по регіону в посушливому степу одержували по 5 ц/га соняшнику. В 1940 році, за колгоспно-радгоспної системи господарювання, спромоглися підвищити цей показник лише на 0,8 ц/га. А в 1950 році врожайність соняшнику в Криму становила 1,7 ц/га.

Порівняно з довоєнним періодом вдвічі зменшилась урожайність тютюнових плантацій (з 7 ц/га до 3,3 ц/га), картоплі (з 68 ц/га до 35 ц/га), овочів (з 120 ц/га до 61 ц/га) і в 2,5 раза - винограду (з 26,1 ц/га до 11,5 ц/га).

Істотно знизилась і врожайність садів. У сприятливому для садівництва 1950 році середня врожайність кримського саду становила 42,7 ц/га, а в 1940-му цей показник складав 53,6 ц/га. В наступні роки врожай фруктів у кримських садах зменшився майже вдвічі і варіював у межах 20 - 22 ц/га. В дореволюційні часи майже такий урожай у приватних садах збирали з одного - двох дерев кримських Синапів.

За кількістю поголів'я великої рогатої худоби у всіх категоріях господарств в Криму на початку 50-х років спостерігалось різке відставання від довоєнних показників. Якщо в 1940 році поголів'я великої рогатої худоби сягало 244,8 тисячі голів, то в 1950 році воно зменшилось до 215,9 тисячі голів.

Майже на 50 тисяч зменшилося поголів'я корів (121,2 тис. в 1940-му і 86,3 тисячі в 1950 році), свиней відповідно з 127 тисяч до 84,3 тисячі, овець та кіз - з 961,4 тисячі до 556,7 тисячі голів.

Кримська область у післявоєнну пору з року в рік не виконувала плани державної закупівлі всіх видів сільськогосподарської продукції. В 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна (з 425,7 тисячі тонн у 1940 році до 92,9 тисячі тонн у 1950-му), в три рази - тютюну (відповідно з 5,9 до 1,8 тис. тонн), вдвічі - овочів (з 60,3 до 31,1 тисячі тонн), майже в 5,5 раза - картоплі (з 22,7 до 4 тисяч тонн), в 5 разів - ефіроолійних культур (з 9,1 до 1,8 тис. тонн), майже вдвічі - винограду (з 9,8 тисячі тонн до 6,5 тисячі тонн), в 2,5 раза - шерсті.

Значно зменшилась також в області і закупівля худоби у живій вазі - 10,9 тисячі тонн у 1940-му і 8,1 тисячі тонн у 1950 році.

Аби можливі опоненти не звинуватили нас у перебільшенні господарських негараздів Криму, спробуємо на економічний стан регіону у післявоєнні роки подивитися очима самих мешканців області. Для цього погортаємо пожовтілі від часу сторінки "Крымской правды" - органу Кримського обкому КПРС.

Не будемо аналізувати весь період, а зосередимо увагу лише на 1953 році, що віддзеркалює стан економіки, зокрема сільськогосподарського виробництва, напередодні передачі області до складу України.

І зупинимося лише на деяких галузях: виноградарстві, садівництві та овочівництві...

Перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов у газеті "Крымская правда" від 1 вересня 1953 року повідомляє:

"Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі "Гурзуф" 80 га виноградників закладено 80 - 100 років тому, а в радгоспі "Гірський" - 60 - 70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені.

Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйована лише десята частина площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі уражені мільдью та оїдіумом".

Про рівень догляду за виноградниками свідчить і професор П. Т. Болгарєв: "Після садіння рослини лишаються беззахисними від худоби та сільськогосподарських шкідників. Не приділяли належної уваги і догляду за ними. Тому посаджені рослини гинули, державі і колгоспам завдавалося великої шкоди. Темпи посадки попередніх років не можна визнати задовільними" ("Крымская правда", 8 жовтня 1953 рік).

Дуже занедбаною виявилася ця важлива галузь не лише в рядових колгоспах та радгоспах області, але й у спеціалізованих господарствах Кримського виноробного тресту.

За повідомленням кореспондентів "Крымской правды" Г. Тетєнкова і В. Дюніна, навіть у фірмових магазинах не можна було придбати марочні вина "Сонячна долина", "Судак", "Кагор", "Ташли".

Майже половину продукції заводи Кримського винтресту змушені були виготовляти з привізного виноматеріалу, оскільки власного винограду в господарствах вирощували дуже мало.

Зазначені автори пишуть:

"Упродовж останніх років радгоспи збирають вельми низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зріджуються.

Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі "Сонячна долина" списано 30 га виноградників, у радгоспі "Феодосійський" заплановано списати 24 га занедбаних плантацій.

Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. У радгоспі "Сонячна долина" одержали лише 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. У господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються" ("Крымская правда" від 7 червня 1953 р.).

До війни алуштинські виноградники славилися високими врожаями і забезпечували виробництво унікальних марочних вин. Проте упродовж десяти післявоєнних років нові господарі так і не спромоглися відродити цю галузь.

Науковий співробітник інституту "Магарач" П. Кібалов у газеті "Крымская правда" за 11 вересня 1953 року писав:

"Незважаючи на сприятливі природні умови і забезпеченість Алуштинської МТС тракторами, машинами і землеобробною технікою, а також потужну енергетичну базу, урожай винограду в останні роки лишається досить низьким. Головна причина - систематичне невиконання або неякісне проведення агротехнічних заходів. У колгоспах майже не впроваджуються нові досягнення науки та передового досвіду".

Про катастрофічний стан садівничої галузі у післявоєнні роки свідчить інформація Т. Григор'єва з Кіровського району:

"Минулої осені, як і раніше, виноградарі та садівники району не порадували Батьківщину й себе достатком винограду і фруктів. Майже всюди урожай був досить низький...

В колгоспі ім. Маленкова сад посаджено давно. Минулої осені мали б зібрати перші плоди, а їх зовсім не було. Та й чи можна сподіватися на виконання плану і тепер, якщо сад перетворено у випас для худоби" ("Крымская правда", 16 січня 1954 р.).

Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Газета "Крымская правда" у передовій статті 14 серпня 1953 року, аналізуючи стан галузі, писала:

"На жаль, сучасний стан овочівництва у нашій області не задовольняє потреби населення у свіжих овочах у зимовий та весняний періоди. І в цьому році багато колгоспів незадовільно впоралися з посівом насіння і посадкою розсади, несвоєчасно і на низькому рівні провадять догляд за рослинами.

Городи поросли бур'янами, ґрунт своєчасно не розпушується, несвоєчасно проводять поливи. Ранніх овочів колгоспи і радгоспи здали до смішного мало. Масовий збір і здача овочів розпочалися лише в червні.

Усього в Криму на кінець 1953 року нараховувалося лише шість теплиць. У квітні 1953 року облвиконком прийняв постанову про будівництво теплиць в Алуштинському, Бахчисарайському, Євпаторійському, Зуйському, Сакському і Старокримському районах. Проте ця постанова так і лишилася не виконаною ("Крымская правда", 14 серпня 1953 року).

Як же оцінювала стан сільського господарства області в перші післявоєнні роки обласна партійна організація і яку роль відігравала вона у відродженні галузі?

Якщо оцінювати діяльність партійних і господарських органів за кінцевими результатами, то слід визнати, що внесок обласної "керівної і спрямовуючої сили" у той час у розбудову сільського господарства був досить низьким, а діяльність її - малоефективною.

Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону лише за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому вельми складному і примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди з степовою землеробською культурою.

Сьогодні нинішній головний редактор незалежної від совісті та історичної правди газети "Крымская правда" Михайло Бахарєв та його "боевая подруга" Тетяна Рябчикова, безнадійно хворі на українофобію, намагаються переконати довірливого читача в тому, що "украинское нашествие на Крым" започаткував 1954 рік.

Про історичні українські корені на цій землі не варто дискутувати з фахівцями такого ґатунку. Але ж теперішній шеф "Крымской правды" мав би читати видання своїх попередників. Їх рідна "Крымская правда" 12 січня 1954 року - ще до передачі Криму Україні - писала:

"Глибокої осені 1952 року в колгосп ім. Калініна Зуйського району прибули переселенці. Їх було 86 сімей, всі з України, з Чернігівщини. Тривалий час у колгоспі не ладилося з тваринництвом. Для худоби не вистачало приміщень, кормів, на фермі дуже низькою була трудова дисципліна. Потрібно було вживати рішучих заходів".

Найрішучішим заходом, виявляється, стало переселення у Крим працьовитих українських селян.

"За два роки, - пише кореспондент цієї газети І. Поляков, - у колгоспі здали в експлуатацію свинарник та телятник, кожний на 100 голів, і корівник на 120 голів". "Тепер корівники колгоспу, - захоплюється кореспондент, - являють собою світлі теплі приміщення. На фермах діють підвісна дорога, автопоїлки, працює кормокухня".

На жаль, така ідилічна картина спостерігалася не на всіх фермах і не в кожне кримське село в 1952 році переселяли сотні сімей українських селян. Цей процес значно пожвавішає впродовж весни 1954 року і триватиме в 60 - 70-ті роки.

Якщо бути об'єктивним, то питання про зміну перепідпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов.

Саме тоді його і було обрано першим секретарем ЦК КПРС, головою ж Президії ЦК та головою Ради міністрів поки що залишився Г. М. Маленков. На рішення вересневого пленуму ЦК Кримський обком відреагував лише наприкінці жовтня, тобто майже через 1,5 місяця.

Збори партгоспактиву в Криму провели без серйозного аналізу стану сільськогосподарської галузі, без пошуків і нищівної критики винуватців - так би мовити, по-домашньому.

Головний доповідач - перший секретар П. І. Титов, що і як фахівець відповідав за цю галузь, досить лояльно покритикував апарати обкому і райкомів за недостатнє керівництво сільським господарством. Оратори, переважно секретарі райкомів, наголошували головним чином на похибках обласного управління сільського господарства, керівництва МТС та водогосподарських організацій. Критики на адресу перших осіб області не було.

Першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, який добре знав ситуацію в Криму, така самозаспокоєність кримського керівництва прийшлася дуже не до смаку. Оскільки офіційна звітність та численні скарги переконували у протилежному. Мабуть, саме це й спричинило його таємну появу в Криму глибокої осені 1953 року.

Про Хрущовський візит немає жодної згадки у тогочасній всезнаючій кримській пресі. Лише спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував Першого секретаря в інспекторській поїздці до Криму, свідчать про реальність цього факту.

На початку 90-х років, коли розбурхані Москвою сепаратистські пристрасті досягли апогею, а Крим став яблуком розбрату між Україною і Росією, знаного журналіста Олексія Аджубея певні шовіністичні сили намагалися використати в обґрунтуванні вигадок про "хрущовський дарунок Україні".

На їхнє замовлення в часописі "Новое время" № 6 за 1992 рік він видрукував статтю з тенденційною назвою "Как Хрущёв Крым Украине отдал". Правда, досвідчений журналіст увів ще й другу назву - "Воспоминания на заданную тему".

Олексій Аджубей цією публікацією, на мій погляд, зробив ведмежу послугу замовникам, оскільки в ній фактично підтверджує економічну вимушеність передачі Криму. Кримська дійсність 1953 року, зображена ним, просто вражає своєю безнадійністю.

За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги.

"Це зараз я пишу: приїхали, - зазначає Аджубей, - а вони кричали: "Нас пригнали". З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: "Картопля тут не росте, капуста в'яне". Або раптом вкрай сумне: "Блощиці заїли".

"Чого ж ви їхали у Крим?" - питав Хрущов. - І натовп заволав: "Нас обманули".

За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день терміново виїхав до Києва. По приїзді у Маріїнському палаці він мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Головною темою її стало кримське питання та неприємні враження від поїздки.

Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. "Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку", - переконував він.

Безперечно, рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося.

Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. А тому намагання деяких російських політиків і місцевих кримських сепаратистів перекласти відповідальність на Микиту Хрущова з наукової точки зору не витримують критики і є кон'юнктурно-спекулятивними.

Не існує жодного документа, який би підтверджував вирішальну роль Хрущова у кримському питанні 1954 року, а тим більше намагання зробити якусь послугу Україні. Все це брутальні шовіністичні вигадки.

Як людина, що найбільше зналася на сільському господарстві і відповідала за його стан, він справді міг запропонувати шляхи виходу Криму з економічної кризи. В Кремлі добре знали про тісну інтеграцію Криму з економікою України.

Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними.

Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Це сьогодні керована україноненависником Михайлом Бахарєвим "Крымская правда" галасує про утиски та жахливе пограбування Криму київськими "дядьками". Але ж були часи, коли ще до передачі області Україні та ж "Крымская правда" постійно вшановувала український народ за його величезну допомогу півострову.

Ось що писала ця газета 17 січня 1954 року:

"Не остаются в долгу и украинцы. Они деятельно помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование.

Столица Украины - Киев шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы; Николаев - транспортеры для бетонных заводов, бульдозеры; Днепропетровск и Дебальцево - корытные мойки для предприятий, производящих флюсовый известняк; Осипенко (Бердянск) - дорожные машины; Кременчуг - асфальтно-бетонные смесители; Прилуки - раствороносы для механизации штукатурных робот; Мелитополь присылает компрессоры последних выпусков".

На підставі вивчення наявних матеріалів доходимо висновку, що рішення про передачу Кримської області Україні у вищого керівництва СРСР визріло наприкінці 1953 - на початку 1954 року. Впродовж цього періоду велася напружена підготовча робота. Проводилася також інтенсивна ідеологічна робота з підготовки кримчан до перемін.

Саме в цей час на сторінках кримської преси замайоріла й українська тематика. Так, тільки в січні 1954 року "Крымская правда" присвячує українській темі такі матеріали, як "Торжество дружбы народов великой Родины", "Нерушимое братство", "Навеки вместе", "Советский Киев" (подається світлина Хрещатика).

А в номерах за 17 та 19 січня газета подає спеціальні добірки під рубрикою "Цвети, Советская Украина". Зазначені публікації в друкованому органі іншої республіки переконливо засвідчують про початок підготовки громадської думки.

Січневий пленум Кримського обкому теж був складовою частиною розробленої в Кремлі програми вирішення кримської проблеми. Ще в 1953 році одна із престижних центральних вулиць міста була перейменована у бульвар Івана Франка.

Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом "Секретно" "О состоянии сельського хозяйства Крымской области" від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. Її порівняно недавно знайдено у Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України. Ф-1-ОПЗО. Спр. 3590. Арк. 109 - 110).

Вже сама назва, а тим більше зміст цього надзвичайно цінного документа переконливо засвідчують справжню причину перепідпорядкування Криму.

Дата надходження доповідної записки першій особі в республіці є доказом серйозного підходу керівництва СРСР до вирішення кримської економічної проблеми. Тому про якісь спонтанні рішення однієї, хоч і досить високої посадової особи у державі не може бути й мови.

Шкода, що цей важливий документ до цього часу лишається маловідомим. Запитаймо у нинішніх недолугих кримських політичних крикунів та розповсюджувачів міфу про "подарок
Хрущёва": для чого б це першому секретарю ЦК КПУ забивати голову інформацією про ганебний стан сільського господарства у Кримській області, яка підпорядкована Російській РФСР?

Навіщо Олексію Кириченку опікуватися чужою бідою, коли й у власній хаті проблем було достатньо? У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні.

Загалом довідка підтверджує всі раніше названі кризові проблеми кримської економіки.

Тож на підставі цього документа маємо можливість з'ясувати, що ж "дарувало", а точніше, нав'язувало кремлівське керівництво Україні та яким, за висловом сучасних політиків, був цей "орден на грудях планети" у 1954 році?

З довідки дізнаємося, що в 1954 році порівняно з 1940-м площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише три спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня.

За станом на 1 січня 1954 року площа садів складала лише 87 відсотків, а виноградників - 79 відсотків рівня 1940 року.

Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 відсотка, а пташників - на 43 відсотки.

В області не вистачало понад 1 100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. За станом на січень 1954 року в господарствах Криму зрошувалося лише 40,9 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь.

У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців.

Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали всі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб.

Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області.

Сьогодні ніхто не повірить у те, що в Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць.

Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі" (ЦДАГО: Ф-1-ОП 52. Спр. 490. Ар. 9. Цит. за Василем Чумаком, 1993). Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій.

"Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?

В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями - Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. Але..." (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125).

"Хто відбудовує Кіровський район Керчі - центральну частину міста? - запитував з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін і сам же відповідав: - Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста...".

Відповідні рішення (доповідач наводить конкретні приклади) були прийняті урядами РРСФР та СРСР ще в 1952 - 1953 рр., та ось "уже 1954 рік", а будівництво багатьох об'єктів, зокрема "морського вокзалу, молокозаводу та ін. так і не розпочато" (там же. Арк. 115 - 116). (Цитата з книги М. Лукінюка, с. 193).

Ознайомившись із цими приголомшливими документами, добре поміркуймо ось над чим: є передача Кримської області до складу УРСР "щедрим дарунком" чи накинутим економічним ярмом?

Досвідчені політичні шулери й інтригани, які пройшли багатолітній вишкіл у "сталінських університетах", добре розуміли, що під передачу Криму необхідно було підвести надійне ідеологічне підґрунтя. Ним став досить вигідний і зрозумілий радянським масам ювілей - 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз'єднання України з Росією.

Цю дату вирішили гучно і широко відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята "вечной дружбы двух братских народов" чудово вписувалася в добре підготовлений кремлівський сценарій.

Подальші події показали, що такого гучного пропагандистського шоу, влаштованого в Криму в другій половині травня 1954 року з нагоди 300-ліття возз'єднання, мабуть, не було в жодній з українських областей, навіть у Переяславі.

16 травня 1954 року, згідно з постановою виконкому Кримської обласної і Сімферопольської міської Рад депутатів трудящих, відбулася об'єднана ювілейна сесія, присвячена 300-літтю возз'єднання України з Росією.

Засідання відбувалося в обласному театрі ім. Горького. 24 травня 1954 року "Крымская правда" писала: "Как большой радостный праздник встречают трудящиеся Крыма знаменательную дату - 300-летие воссоединения Украины с Россией".

В обласному театрі впродовж травня - червня з величезним успіхом йшла п'єса О. Корнійчука "Богдан Хмельницький". 23 травня на центральній площі міста відбувся багатотисячний мітинг.

Після цього грандіозне дійство було перенесене на стадіон "Харчовик". Про його масштаби можна судити з того, що лише чисельність зведеного хору міста Сімферополя та Таврійського військового округу складала 1000 осіб. Ця потужна громада співаків серед інших пісень виконала і "Реве та стогне Дніпр широкий" на слова Тараса Шевченка.

Не менш урочисто відзначали свято і в інших кримських містах та селищах, у тому числі і в Севастополі. Немає сумніву, що такий розмах і пишноти, влаштовані на півострові, водночас були і святкуванням офіційної передачі Криму Україні.

Як відомо, з юридичної точки зору передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР здійснена бездоганно. Сьогодні на підставі наявних матеріалів є можливість простежити процедуру вирішення цього питання, яке деякі російські політики, позбавлені історичної пам'яті, піддають ще й нині сумніву.

Всіх їх відсилаємо, аби подолали історичну безграмотність, до відповідних документів, а "гаспадина" Бахарєва - до архівних підшивок, зокрема до газети "Крымская правда" від 19 лютого 1954 року. Нехай випускник київської ВПШ надолужує змарнований там час та виправдовує гроші українських платників податків.

Після належного проходження "кримського питання" по всіх інстанціях в РРФСР та в УРСР і ретельного обговорення його на засіданні Верховної Ради СРСР Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року одноголосно ухвалила Указ "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР".

"Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики".

У пресі, в тому числі і кримській, його було опубліковано 27 лютого. Наступного дня, 28 лютого 1954 року, газета "Крымская правда" вже вийшла як орган Кримського обкому КПУ.

Проте остаточна законодавча ухвала Указу про передачу Криму Україні відбулася лише через два місяці, 26 квітня 1954 року. Згідно з існуючим законодавством, рішення про зміну існуючих кордонів між республіками за їхньою згодою могла ухвалити лише Верховна Рада СРСР. Закон було прийнято у такій редакції:

"О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР.
ЗАКОН ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР

Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета ССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР".

Наприкінці березня 1954 року в Києві відбувся XVIII з'їзд КПУ. Виступаючи на ньому, перший секретар Кримського обкому Д. С. Полянський зазначив:

"Сегодня на съезде мне хотелось бы кратко доложить вам о самой молодой области Украинской республики - Крыме. Решение Верховного Совета СССР о передаче Крымской области в состав Украинской республики является свидетельством дальнейшего укрепления единства и нерушимой дружбы русского и украинского народов в великой и могучей семье народов Советского Союза.
Крым и Украину роднит, помимо общности экономики, территориальной близости, тесных хозяйственных и культурных связей, еще и общность многовекового исторического развития.

Передача Крыма в состав Украинской республики, безусловно, положительно скажется на всестороннем и более быстром развитии Крымской области и будет содействовать дальнейшему развитию экономики Украины.

Трудящиеся Крымской области с исключительным удовлетворением встретили заявление секретаря Центрального Комитета Коммунистической партии Украины тов. Кириченко о том, что со стороны правительства Украинской республики и Центрального Комитета Коммунистической партии Украины будет уделено должное внимание дальнейшему развитию народного хозяйства Крыма и повышению материального благосостояния трудящихся области. В этом трудящиеся Крымской области убеждены".

Безперечно, Дмитро Полянський не помилився, сподіваючись на економічну підтримку Кримської області Україною. Треба відверто визнати, що вона, за рахунок зменшення фінансування інших областей та капіталовкладень в інші регіони України, була всебічною і величезною.

Якщо говорити образно, у 1954 році на зруйновану війною Україну Кремль накинув, повторюся, ще одне економічне ярмо, змусивши відбудовувати ще й вкрай занедбаний Російською РФСР Крим.

Швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва вже в перше десятиліття після передачі Криму Україні - найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова.

Тож орденом "на грудях планети", за висловом Пабло Неруди, він став уже в складі України.

http://www.istpravda.com.ua/articles/4d61ab91438ae/