Ми затерли вже все, затерли до болі, Затерли ми тему любові до крові, Про рідне село тема вже вмерла, Про місто, про річку та країну зелену. Про дівчину пишемо ми карооку, Або про коханого у хмарну погоду. Давно все написано про владу, Про улюбленого песика була вже балада. Про хліб наш насущний, про булки Затерли асфальт ми до дир вже прогулками. Ісписані вже теми розумні, теми сумні, Веселі, грайливі.. пишемо в будні, Пишемо на відпочинку.. У нас багато проблем,

Але немає для віршів нових тем )

С. Сисоєв

Це все схоже на змову. Я.
Сіре небо в дахах будинків.
Мертве листя під ноги, як
знаки. Погляди на годинник.

Сльота. Холод. Промоклий сніг
так мерзотно летить в обличча.
Місто. Люди. Примари їх
більш розмитими є, чим ближче.

Крок за кроком. Не певен шлях
в лабіринтах знайомих вулиць
тим лише, кому треба. Для
тих, хто камінь в собі розчулить.

Доню, Квітко найніжніша!

Посміхунко найрідніша!

Моє щастя надвисоке,

Сонцесяйне, зореоке!

 

Не існує слів у мові

Жодній, здатних передати

Ніжність й глибину любові

Мами до свого дитяти.

 

Притулись до мене, доню,

На мої свої долоні

Поклади – любов безмежна,

Віддана, беззастережна,

 

Животворна й незрадлива

В серці матері. І втішить,

 І врятує найсвятіша

Сила  ця.

                                                         Тож будь щаслива

 

Доню!

*******

                  Безліч слів любові

В будь-якій існує мові!..

Тук…-тук…-тук… Серцебиттями

До дітей тече від мами

 

Найпотужнішим потоком

Невичерпна, надглибока

Річка вічної любові.

*******

Не існує слів у мові…

14.10.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11110149622

Повсякдення ковтками
випиває мене
майже. Краплею камінь
точить. І не мине,
відчуваю, ніколи
жовто-сірих дощів
осінь. Замкнуте коло,
як такий стан душі.

Днями світла все меньше
з кожним "завтра". Дощем
час спливає крізь жмені,
розбиваючись вщент.
Сподівання холонуть
разом з вітром. А мрій
не буває в полоні
холодів та вітрів.

Набивається в друзі ніч,
заглядає уперто в очі
крізь вікно. І сказати "ні",
не наважуюсь, бо не хочу
наодинці зі снами сам
залишатися; в них безодня.
Не врятує цей світ краса
від сьогодні.

"Листар носив листи зелені, листи шуміли. Ех, весна!

 Плету пісні на веретені про молодість, що промина."

                     (Богдан-Ігор Антонич)

1

Знову мені тривожно,

Наче жду іспит в школі.

Вимкнуть неспокій можна

Кнопкою валідолу.

Марно мить оборони,

Бо все одно постука

Біль той вселенський в скроні,

Вічна душевна мука.

Часу зламавши коди,

В крапку зібравши простір,

В сни мої знов приходять

(Може, і явно?) гості.

Пустять до мене всіх їх

Стіни і двері хати.

Я тим гостям не смію

Навіть в думках збрехати.

Прийдуть у дощ і в спеку

І не дадуть заснути

Тіні забутих предків,

Тіні богів забутих.

2

Вийдуть, немов з туману,

Вже й не боюсь зустріти –

Перед очима стануть

Тіні старого світу.

Там від свободи п’яні,

Мчать, мов казкове диво,

В дикім степу тарпани

З вітром у довгих гривах.

Там мій далекий предок,

Гідний обранець долі,

Рід засіває щедро

На оріянським полі.

Там на  гончарнім крузі

Пише листа, як пісню,

Нам ясноокий, русий

Славний митець трипільський.

 

Мудрих волхвів завіти

В хмарах, гаях, дібровах

В єдності  учать жити

З Весела віщим словом.

Вишивка з кодом Роду,

Писанка з кодом Світу –

Аж забиває подих,

Наче гарячий вітер.

 

Крові вулкан – навиліт,

От-от розірве вени.

То у моєму тілі

Їхні озвались гени.

3

Тіні забутих предків

Ніби питають: доки?

Тіні забутих предків –

Ніби безмовний докір.

Дивляться пильно в душу

Тіні богів забутих.

Знаю: порвати мушу

Віри чужої пута.

Візьмут не кров у жертву –

Приймуть мою спокуту

Тіні забутих предків,

Тіні богів забутих.

Будять моє сумління,

Долю міняють круто

Предків забутих тіні,

Тіні богів забутих.

 

І поборовши сутінь,

Після віків опали

Тіні богів забутих

Знову життям заграли.

Віра Коваль

Юзьо Обсерватор

Убий підараса

Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.

Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви.

Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий підараса.

За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий підараса.

Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий підараса.

Тебе не забуде Вкраїна коли,
Шахтарю з Донбасу,
Ти візьмеш у руки сталеве кайло
І вбєш підараса.

Нема в нас святішої більше мети
Чи іншого спасу!
У бога прощення піди попроси
І вбий підараса.

Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий підараса!

Прочитав? Передай далі.