Уже другий день іде дощ. Небо похмуре і плаче, плаче... Сумно. Мені катастрофічно не вистачає сонця, хоча зовсім недавно потерпала від спеки. На душі - осінньо-жовтий смуток… З багряним, коричневим і навіть помаранчевим відтінком. З прохолодним подихом вітру, блідувато-сірим кольором неба і мокрим дотиком дощу…

Я новий день будую на руїнах, Мого колишньго життя, З завалів вилізла душа, Порепана,глуха,німа, Безлика,змучена,слабка. Її в  погоди шати зодягла: Від Сонця стала золота, Квітуча усмішка-весна, З листочків ніжне покривало, Царівна осінь віддала, Лише зима сумна була, Й серце крижане дала.

 

Присвята київському туману 16 листопада

Розбили

Склянку з молоком,

Напевне, янголята,

 

Розлили

Щедро черпаком

Дорослим і малятам.

 

 На місто

 - в око стрель – упав

Густий туман суцільний,

                                              

Геть чисто

Все навкруг всотав

Кисіль молочний щільний.

 

17.11.2010

 © Stepans’ka Marina (SMG)

ВІА "Зоря"

Сьогодні в Запоріжжі був день просто зашибісь. В погодному плані. Тепло, сонце, повна відсутність вітру. Казка якась! Осінь по моєму не холодно пора року, а якраз тепла, літо - спекотна пора року. Осінь - це рівновага...

Перебирає тихо струни осінь,

Вплітає павутинки в жовті коси.

Гітари звуки чисті та сумні.

Палають ягоди калини, як вогні.

Танцює листя неповторні вальси,

Дерева голі - гілки, наче пальці.

І плаче дощ, закоханий у осінь,

Своє кохання загубивши в її косах. (с)                                                                                    

                                                                                

 Не розпачливий зойк...                                                  із душі виліта. Не тужливе зітхання...                                                  з грудей моїх... лине. То верхівки дерев...                                        за вікном розхитав... Вітер...                 що важко назвати...                                                          грайливим. Осінь...                 холодом дмухає...                                                         в душу мою. Гомін чується ледве ...                                           журба журавлина. Осінь...                знов ти до мене...                                                     перетворюсь... Я без  любові твоєї ...                                              в крижину. Дай мені, Осінь ...                                                                   хоч краплю... тепла... Дай мені, Осінь ....                                  хоч краплю... кохання! Осінь... ти Осінь ....                                  бач...  яка... золота... То ж бо й лишилось...                                     Що тільки... зітхання.