Моя любов усюди і ніде.

Моя любов в мені і поза мною.

Чи осінь жовтим листям опаде,

Чи сивий день розчиниться луною,

Чи виметуть вітри колючий сніг,

Чи вічність принесе себе у жертву,

Моя любов у всесвітах моїх

Тримає небо, тиха і безсмертна.

 

Серед уламків моїх думок
Маленька перлина щасливих снів
Моє життя далеко не ок
Щодня починає такий урок
Що навіть уяві забракло слів

Я наче на смузі перешкод
Повзу по багнюці шалених мук
потім хвороби ворожий взвод
В тенетах тримає немов павук

Світла немає. Тайфуном страх
Я так безпорадна. Ковтаю біль
Де порятунок? В чиїх руках?
Коли в мені знову почнеться штиль?

Немає чим дихати. Слів нема,
А паніка душить мене вночі
Я кинута долею, я сама
Ненависть на світ немов крук кричить.

Чи зможу забути полон образ
Щоб попри всю лють доповзти до мрій?
Віра мене рятувала не раз
Ось знов піднімає та каже "дій".

Натхнення - це мій рятувальний круг,
єдиний, що є в океані зрад.
Ним творчість керує. Я не помру.
Пливу. Бо немає шляху назад.

Ідуть у темряву віки,

Ідуть у темряву неспішно,

Цвітуть туманом білим вишні,

Печуться хмарні пироги.

І від біди і до біди

Якесь тепло тримає душу,

І я не йду, хоч, ніби, мушу,

І ти у темряву не йди.

Чом немає в тобі

Сорому?

Чом це світ поділивсь

Порівну?

Чом це очі блищать

Зорями?

Чом це стали думки

Хворими?

А праворуч – ріка

Стривожена,

А ліворуч – глухі

Праліси,

І не підеш назад –

Ходжено,

А вперед – у тобі

Втопишся.

Сьогодні йшли зі мною двоє,

Куняли в пазусі літа,

Із неба чорною дірою

На нас дивилась пустота.

Не вороги і не герої,

Не привиди моїх хотінь,

Зі мною йшли сьогодні двоє:

Моя душа і просто тінь.

Якщо моя думка важлива -
Життя наше повне лайно
Невже моє щастя можливе?
Я наче в тупому кіно

Я лізу на скелю надії
Крізь чорну печеру нудьги
Тут відчай, підступна бездія
Навколо хвороби сніги

То як мені вижити люде?
Як з пастки дістати себе?
Якщо тільки горе тут всюди
І зовсім не видно небес.

Де ти моя крихітна фея,
Що знищить навколо все зло
І скаже, що гарна ідея
Себе не ховати за скло.

Я вірю, що щастя можливе
І в те що існують дива
І я гідна жити красиво
Хоч зараз це просто слова.

Прекрасний Києве на предковічних горах! Многострадальному хвала тобі, хвала! Хай на просторищах, де смерть, як ніч, пройшла, Воскресне день життя і весен неозорих!— 1943
	— Максим Рильський Київ - Вікіцитати

Чи воно було колись, те літо?

Може й так, а може й зовсім ні.

Та свіча, яку не погасити,

Місяцем блукає у вікні.

Без чудес. Немає в світі чуда.

Тільки думи, та й вони не ті,

Та зима, яку не оминути,

Що свічу несе у пустоті.

Не прокидайся.

Тиша тиш

У вікна дивиться і мліє.

Мовчить потомлена завія,

І все мовчить

Для тебе лиш.

За снігом сніг,

А там – сади,

За небом –

Небо тридев’яте,

Все налаштоване

Мовчати

І сон твій чистий

Берегти.

Ніч читає Псалтир,

Сяє місяць химерний,

На березі заснув

Зачарований крук,

І виходить на двір

Престарий Юленшерна,

Та ховає в тепло

Відпрацьованість рук.

Над горою вітри

Колихають заграву,

Там життя молоде,

Веселяться міста,

І в далекі краї

Неполохана слава

На корогвах несе

Золотого хреста.

І новим королям

Ще чомусь невідомо,

Що не зможе ніхто

Вікувать молодим.

Позіхає старий,

Топче сніг і солому,

І покручена тінь

Пританцьовує з ним.