Відчинила двері і здивовано відступила,пропускаючи несподіваного гостя. Подумала мимохідь про халатик, притримуваний на грудях руками – не любила одежі, надто коли працювала, тож тримала поруч –хіба на випадок такого ось дзвінка у двері. Зазвичай – сектанти, соцпитальники на лапках, циганчата і просто голодні по картоплину чи кавалок хліба.Неприймальні дні. Вибачайте, без фраку...
Поза цими думками машинально припросила доледь розхристаної кімнати, вибачилася, запропонувала чаю, вибачилася – води нема, то гостина така собі. Мало не спитала, якими вітрами, втім, що вже там –читай, циганко, по долонях – сама кілька днів ганяла примари, тіні, спогади і бажання, відбувала щоденне тихе щастя і молилася, щоб попустило. Що вже там...Стояв, сідав, знову вставав, смакував чай... Від початку знали двоє, що чаювання не порятує. Знав, чому прийшов, знав, що не відкланяють чемною гостиною, не запропонують пробігтися супермаркетом в очікувані господаря...Знав, десь там, всередині, хоч і намагався на порозі поламаним затерплим голосом пояснити – типу, не міг не прийти. Атож... Від першої миті, від першого перехресту поглядів, крізь хащі слів і невимушених дотиків, крізь чемність,крізь читані похапцем тексти, крізь щастя та біль інших – продиралися, знаючи наперед, що терник без подряпин не пустить. І на сонячній галявині цього нарешті заспокоєного дня – маєш...
По тому, блаженно потягуючись на простирадлах, мружилися котячо й хижо, повільно й ледачо переливали слова... Тепер незаважай, маю справи, лежи собі, раптові – без тіні каяття, я ж нічого ні в кого не відбираю, лишень віддаю те, чого не буває дозовано, що не ділиться – думки про неї, про нього, про те, що гарний був день, та чи вартий рефренів...
Сонце, просотане крізь дерева й фіранки, зайчики на стінах, на столі, на щоці, безжурне бувай у прочинені двері – ворота до раю,поріг несподіваних безодень – і впорснуте просто у кров знання, що віднайдені дороги не так просто приховати навіть у хащах, навіть у пустелях, надто ж – серед степу, де обіч них сміється кожна зілина, виказуючи таємниці, висвічуючи шлях...
Поклала поруч халатик – на випадок тайфунів, цунамі і свідків Ієгови. Тихо сміялася з веселкових тенет, що полюють на нас, полишаючи на обличчях позначених зблиски і тіні як знак неминучого сліпучого завтра.
Хотів я світла почуттів
І вже вважав тебе своєю,
Ти ж вільною була у наготі
Почуттів сучасних у поє`днанні...
Колись гуляли ми удвох
Просторами шкільно-буденними
Та раптом промінь улучи`в
В серденька наші молоденькії
Кохались ми, та залюбки
Кохала ти ще й іншого...
Коли катались ми мов колобки,
В полях травички пишної...
Не помітили ми коли
Настала пора істини,
Що не можна бути утрьох
Й пити водички чистої...
Ти запросила мене на побачення
Подруги кращої послухавши раду,
Там ти сказала: "Ми більш не побачимось
Ні завтра, позавтра, ні навідь в серЕду."
Я ж подивИвся на цей подарунок
Долі, що раптом пред мною з`явилась
Сам я не зміг би сплести візерунок
Прощання, котре давно вже случилось...
...скочивши на ступІ`нь старовинного трамваю,
Подумки прямуючи до іншої долі,
Помітив враз я погляд, що вражає,
І зрозумів, що кохаєш до болю....
