Літо, підсмажене в променях сонця,
Пахло веселкою, квітами, травами.
Тепле і ніжне, золоторосяне,
Грало на сході рожевими барвами.
Літо, з очима бузкового кольору,
Скошенотравне, тримісячне, радісне,
Бігло босоніж в обійми до осені,
Неупереджене, сонячно-пафосне.
Літо, з яскравістю неба високого,
Змієм повітряним весело грало.
Тихе, засмагле, блакитноволошкове,
Злетіло у вирій. Мить – і не стало...
Ніч з Літа - в Осінь. Блискавиці, грім!
Розверзлись небеса! Маленький бал стихій...
Святкує Вересень прихід свій урочисто!
03.09.2010
© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109299765
Як з того світу виліз... зі світу де нема комп`ютерів.
Бр-р-р.., але по порядку.
-------------------------------------
--------------
---
Тиждень тому, в суботу пізно увечері літню спеку розперезали електричні розряди блискавок і гарматні гуркоти грому. Біля села 6 озер довкола, тож над ними вирував справжній небесний салют, раз-по-раз вихоплюючи з темряви химерні тіні чудернацьких хмар.
Хе, якраз таки я пропущу таке видовище. Незнаю чи справжній я мисливець за блискавками, чи не зовсім, але вхопив фотика (він якимось дивом саме цього вечора виявився зарядженим) і, взявши парасольку, подався у поле за село.
Вечір перебрався у ніч - 12 годин... чи 24, чи 00, то як кому до вподоби, однак мій самотній силует подекуди осявався світлом екрану фотоапарата і притягував всіляких нічних метеликів. Страшненько трохи було, мало яка барабака із ночі крім метеликів може вискочити з темряви. Є кілька напів-підпільних фактів зустрічі із "чупакаброю", але то таке.
В тім все обійшлось. Мозаїка блискавки притягувала сильніше ніж думки про жахики. Через півтори години клацання, передивляння, видаляння і знову клацання фот нарешті я вловив таки її, от, нате (зменшена, правда, копія))
Насолодившись досхочу процесом я повернувся додому. Наступного дня сповістив друзям про нічні походеньки, продемонструвавши і результат. Та головне почалося згодом...
Наступного ранку - у вівторок, потужний розряд громоблискавки сколихнув усе село. Величезний удар енергії вдарив прямо по нас...
Між сяйво і звуком грому часового проміжку не було, а це значить прямою наводкою... Миттєво усі прилади, все що в хатах було під`єднано до електромережі чи телефонної лінії перестало працювати.
Отже в 5 годин 20 хвилин (якраз проснувся за хвилину до того) ми втрапили у позацивілізаційну яму. В когось накрився холодильник, в когось телефон, в кого ще що... А я , як на те, залишив під`єднаний провід до модема. От тобі й блискавка, от тобі і мисливець...
В одної баби хвіст блискавки пробив стіну, вдарив по Іконі. Вона відлетіла у інший куток хати і згоріла у попіл на очах бабці повністю...
Кілька днів по селі що розмов то розмов - тема, як Ви здогадуєтесь одна...
Згорів коротше кажучи модем, згоріла плата Пінаклу, згоріла материнка, згорів DVD-room (чи як там його), про блок взагалі мовчу. Капці. 6 днів ремонту, біганини по магазинах (бо запчастин таких не випускають, то тре були з бувших у використанні), переустановки системи, покупка нових запчастин. Останні ночі вже кошмарики почали снитись. Все ж на інтернет кинуто було, а тут чи не повний триндець, грошви запасу нема.
Але все, нарешті я з Вами, нарешті цивілізація повернулась, Віват ТОвариству 
і... не поспішайте фотографувати блискавки, хоча як у нас кажуть "вовка боятися..." продовження за вами 
--------------
P.S.
... а я то відтепер усі контактучі проводки з компом тепер, вимикаючи комп`ютер, від`єдную 
Жара… под сорок градусов жара… И только с ночи до утра Душе спасенье… Вчера… желанный дождь ещё вчера… Под росы красил вечера В знак воскресенья… Хандра… вот прицепилась же хандра… И скучные из под пера Выходят строки… Пора… наверное, уже пора… Словам без блеска серебра Закрыть дороги… Игра… нет, не по правилам игра… Вокруг не жизнь, а мишура, Нет вдохновенья… Жара… под сорок градусов жара… Вот прицепилась же хандра… Жду просветленья…
Автор: Иван Вологжанинов
Тридцять вісім. І два. Нас обох розплавляє у спеці.
Гарячкові бажання морозива, льоду, дощу.
Випаровує місто асфальти і запахи спецій
із маленьких кафе... Попри все я тебе не пущу.
Бо мене лихоманить. І що там оті тридцять вісім?
Нам обом і за сорок цілунки, як вперше, печуть...
А давай заховаємось вдвох у дрімучому лісі.
Там, бодай, тридцять шість... До шести повернемось, мабуть.
Автор: © Софія Кримовська
Зима – Літо. (Диптих)
Птаства спів
Крижинка - небо. Зимно. Січень.
Обійми вітру владні, хижі.
Моя долоня – у твоїй.
Весняний птаства спів,
Квітучих яблунь подих..
23.02.2010
Очима, серцем
Мовчазно, поглядом одним, звертаюсь.
Очима, серцем – чуєш - промовляю?
Крізь мене дивлячись, мовчиш.
Занадто красномовно!..
Серпневий присмерк місто огортає…
15.03.2010
© Stepans’ka Marina (SMG)
За обрій сите літо закотилось,
Заплющило повіки, розімліле.
Ніч синьо-зоряна осіння опустилась…
ЖаринкиМріїПристрасті дотліли,
Лелітками у вирій відлетіли…
17.02.2010
Copyright © Stepans’ka Marina (SMG)
Всім - настрою, здоров'я та віри в себе !!!
Усі негаразди минуться,
проблеми вирішаться!!!
Літо
Літо! Нарешті! Воно настало! Довгоочікуване, тепле, золотаве, насичене дивовижними запахами стиглих суниць, малини, скошеної трави, дзижчанням бджіл над багатоцвіттям полів…
Цілісінький рік ми готувались до поїздки на морське узбережжя. Доня збирала металеві гривні та монети по 50 копійок до скарбнички і мрійливо промовляла:
- Це мені на море!
Доня рахувала кожний день, що відділяв нас від поїздки, і все питала, коли ж ми вирушаємо.
І от – відпустка!
Скільки незабутніх вражень залишилось від тих двох тижнів спілкування з морем! Яка величезна кількість мушель та гладеньких камінців привезено додому, в столицю, сповнену галасом людським, пилом, зойками автомобілів!
Доня, яка в місті так полюбляла вилежатись на дивані після пробудження, кожного ранку поспішала на побачення з морем, ще й підганяла маму, яка, на її думку, не надто швидко збиралась. Не мали значення ні довга дорога маршрутним таксі на самісінький кінець Бердянської коси, ні двадцятихвилинна прогулянка пішки до вузької смуги піщаного пляжу. Шлях пролягав серед заростів очерету, вузьколистого лоху, якихось дивовижних фіолетово-бузкових квітів, незнайомих наїжачених, схожих на реп’яхи, рослин, і ще безлічі представників царства богині Флори. Пейзаж зачаровував, око милувалось і душа співала «Осанна» цьому прекрасному світові! На п’ять хвилин ми неодмінно зупинялись біля озерця, на якому гніздилися чаплі, кулики, дикі качки, бекаси, і спостерігали за тим, як походжають вони та злітають, заклопотані своїми пташиними справами.
А море!.. Воно лащилося, пестило ніжки малої, хлюпало, злітаючи веселими бризками, зблискувало зірочками срібними – сонячними променями, які вирішили трохи охолонути і побавитись у воді. Хвилі шепотіли та буркотіли, виносячи на берег перламутрові, лискучі, казкові уламки мушель. Чайки сідали на пісок неподалік, збирали щось, та злітали, вигукуючи пронизливо, ніби сварились на когось.
День тривав чи не безкінечно… Увечері, в сутінках, ми виходили до вечірнього моря; загадкового, дещо іншого, ніж вдень. А воно продовжувало безупинний свій рух, свою розмову, ударяючись в берег…
Непідвладна стихія, море, в яке закохуєшся відразу, лише побачивши, закохуєшся назавжди…
Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved
