"— Самуїл Маркович. Ви сильний, мужній! Ви впораєтесь.

— Яша, я розумний. Я за це навіть не візьмусь!"

Це я про бажання навчитись створювати ремікси. Розклад такий: програма для запису треків в середній версії коштує більше 7К грн. А ще — додаткові звуки і плагіни. Окрема тема — авторські права. І це не лише погодження, а й купівля пісень. Тому, ніт! Обійдуся. Хоча і хочеться. Але для нового хоббі це дорогі інвестиції. До того ж, без гарантій, що вийде гарний саундпродюсер.

Накипіло на душі. Дуже нервую, тому не можу втриматись. Можливо, пізніше буде соромно за свої слова, але охоплює зневіра.

Країна позиціонує себе як демократичну, але діями доводить, що недалеко відійшла від Тероросії. Методи ті самі: масова мобілізація під виглядом "спокійної мобілізації" і "уточнення обліку", а насправді — затикання дірок на фронті. Така сама, як у Росії роздача повісток будь-де. Аналогічний формальнийпідхід до оцінки здоров'я призивників. У нас теж не дають грунтовну військову підготовку. Так само брешуть про справи на фронті. Згідно чуток, наші втрати становлять не 1 до 10, а 3-5 до 10. Тобто, якщо "поклали" 700 орків, наших могло полягти 300. Це дуже багато.

А поки наші воєнкомати, які перейменували, але не змінили за суттю, набирають "гарматне м'ясо", в чиновницьких кабінетах наживаються на закупівлях продуктів для армії, депутати роз'їзжають по курортам, а холопам розказують, що вони овинні здохнути Що будете робити, коли закінчаться чоловіки? В розхід підуть жінки. А нас вже не 42 мільони. І не 30, а набагато менше. Давайте тоді всіх: і жінок, і дітей. Хто буде жити після закінчення війни? Багато з тих, хто виїхали за кордон вже не захочуть повертатись. Хто буде утримувати непрацездатних і відбудовувати зруйновані населені пункти? Саме тому я прихильник швидкої Третьої світової ядерної війни. Краще одномоментні величезні жертви, ніж величезні жертви протягом довготривалої війни.

У нас немає критеріїв відбору до призивників. Всі придатні, незважаючи на функціональні обмедження. Тому бувають випадки, коли повертають назад. Військово-облікова спеціальність призначається наобум.

Після "використання" воїни державі непотрібні. Психічно травмованими і покаліченими займаються волонтери, а не держава. Чому? Як вважаєте, чи стимулює таке відношення служити? Сумніваюсь.

З хорошого хіба що великі зарплати. Але ж і ризики величезні. І амуніцію потрібно купляти за власний кошт. І є керівники, які не цінують особовий склад.

Закінчуючи цей допис зневіри процитую коментар, побачений на Ютубі: "Краще померти від прильоту ракети по СІЗО, ніж від від ворожої кулі в окопі".

Захищати вітчизну потрібно, однак для цього потрібна не лише військова, а й психологічна підготовка. Потрібно розробляти мотивацію. Бо незрозуміло, чим ми кращі від русні? Тим, що можна вільно розмовляти українською?

P.S.: Брата забирають на військові навчання, а потім напевно, на "передок". Від медкомісії толку ніякого.

Чомусь не спиться. Важко заснути. Хоча на ніч хилить на сон. Але по-перше, кицька серед ночі їсть і ходить у туалет. Причому, в туалет треба відносити (думаємо, що вона просто боїться бліх, тому з'явилась така звичка, щоб її переносили). А корм потрібно відкривати/закривати, щоб не видихався. І ще є один нюанс: кицька весь час провітрюється, тому дреба відкривати/закривати двері. По-друге, ну як це сказати... як же сформулювати... мабуть не треба на ніч пити та їсти. По-третє, з'являються думки або хочеться погуглити якусь інформацію (можливо, в одному з наступних дописів розповім), або додивитись відео (бо не встигаю подивитись свої підписки).

Сплю по 4-5 годин. Якщо вночі будить кицька, то треба чекати, поки вона поїсть. Відповідно, весь сон розганяє. Зранку будять батьки. Пропонують поснідати. Але поки поїси, та ще й наївшись, заснути ще важче, та й пройде якийсь час.Так івиходить, що не досипаю.

З одного боку, начебто, мені вистачає й того, часу, який сплю. Але якість сну мабуть не дуже гарна для здоров'я. Іноді почуваюсь сонним. А що з цим робити не знаю.

Таке в мене вже було — перечитування і перебирання у пам'яті спогадів. Цього разу теж накрило, але не дістався до старих дописів на юашечці. Що робити: читати, чи не читати? Поки що втримався.

Паралельно із тим з'явилося бажання закинути щоденник (і в зошиті, і в блозі). Щоб потім не було бажання перечитувати. Або почекати, поки з'являться нові, позитивні, враження і події?