Навшпиньки я стану - торкнуся;

І пестити пристрасно буду, 

І цілуватиму ніжно...

Я прагну до сонця дістатись

І в пригорщах небо тримати...

02.05.2009

Copyright 2009©Степанська Марина (SMG) Всі права захищені

http://photo.i.ua/user/363472/68464/2513063/  



                                                        

Наповнити коханням аж по вінця

Тебе; собі напитись досхочу!

Осяяти, зігрити твоє тіло,

Душі твоїй не дати спорожніти!..

...........................................

...Як вітер дме! Хмарки куйовдить...

29.05.2009

©Степанська Марина (SMG)

Краплинкою дощу 

На гілці - я. От-от впаду...

Підстав вуста. Відчуй мій смак - 

Солодкий, життєдайний!

З тобою нероздільні ми віднині.

26.05.2009

Copyright 2009 ©Cтепанська Марина (SMG) Всі права захищені  

Грянул гром, глуша все звуки,

Дождь стеной, померкнул день,

Предаваясь дома скуке,

Ищу в тьме немую тень.  

Необъятна мысль лениво  

К небу тянется крылом,  

В мраке странник молчаливый,  

Тьмой укрыт, живет огнем.

В бесконечные дороги,

Сердца жар ведет вперед:

В бури, горести, тревоги,

Край, где нас никто не ждет.  

Я же знаю, ты же можешь,  

Увидав огонь в пути,  

В дождь стеной и в бездорожье  

Сквозь туман мой дом найти.

Что ж ты медлишь, где ты, странник?

Тьмой укрыт, живешь огнем,

Сердца своего изгнанник

Знай, бурь нет, где есть наш дом.  

т.е.с.  25,05,09

Не тревожьте скрипку музыкой души, -

Это только отблеск, жизни миражи;

Снова день вчерашний в снах грозой гремит,

И под дождь ненастный сердце в тьме молчит.  

По аллеям мокрым проливным дождем,  

И цветы завяли, мой печален дом,  

Тишина ненастна, лишь часы идут,

Монотонных капель раздается звук.

Выйдешь на аллею – влагой дышит ночь,

В сырость запах зелени слезы гонит прочь,

Или нет, не гонит – навевает вновь,

Скрипка плачет струнами, а в душе - любовь.  

Не’жна, нераскрытая, чистая – хрусталь,  

Предана, растерзана, из обид – вуаль;    

Где-то счастье стелется под ноги цветком,  

Мне ж порою кажется только угольком.  

т.е.с. 23,05,09

Душі лунка провінція...
Наповнилась по вінця я
Печаллю знов. І холодом
Я обплела слова...
Весна по світу ходить -
І зроджує дива!
Навколо - світло й кольорно!
А в закутках душі -
Все холодно... і холодно...
На луках - спориші
Плетуть свою небаченість,
Кульбаби ген жовтять,
І перші сни обачно так
В повіках мерехтять.
Скрізь - сонцесяйно й зелено!
У радість увійти б!
Набрати сміху в пелену,
Жука в траві знайти,
Тополевому пухові
Розхристать світ тісний...
Побачити б, послухати
Симфонію весни...

Утома заліплює очі
в'язким пластиліном...
І я - розпадуся на сотні
шматочків нетлінних,
Щоб в іншому світі
пробитися
паростком пружним,
І народитися -
знову! -
крикливо
й болюче-натужно...

Сама постелила.
Лягла - сама.
Навіть думати -
заборонила.
Його - нема.
Підходить зима
до свого останку...
А завтра ізранку
дивитимусь
сумно в вікно.
Давитимусь
кавою. А вино -
Залишу
На свій вихідний.
Й сумлінно
запишу
У пам'ять-сувій,
Що - знову - не мій...
Давно, як давно
Ти щез, ти розтанув,
У згадку лиш канув,
У дні, що минули.
І я не почула,
Як тихо пішов...
І смуток зійшов
Великим, величним,
Пробудженням вічним
від спраглого сну.
Я ляжу -
Та знов не засну.
Чекатиму.
Тихо страждатиму,
І непомітно,
Із шелестом вітру
Полину
в примарну весну...