Олена Русина

Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова налічує аж 800 сторінок. Цей незабобонний пан вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця...

Останнім часом духовні обрії наших співгромадян помітно розширилися. Кого нині вразиш, скажімо, згадкою про видатного українського поета Чехова або про куди менш знаного діяча української культури Гулака-Артьомовського?

А от чи чув хто-небудь про художника - вибачте на слові - Ехренстрахла? А про славетного іспанського митця Ялину Греко? А про те, що Америго Веспуччі, увічнений п'ятсот років тому словом "Америка", був "головним пілотом" Іспанії? А чи знаєте ви, що цар Іван Грозний скасував харчування у Росії?

Ні? Ну, тоді ми йдемо до вас - з книжкою "Україна - Європа: Хронологія розвитку. 1500-1800 рр." (К.: Кріон, 2010), виданою у рамках  проекту "Україна: історія великого народу".Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова (головного редактора й упорядника "України - Європи"), надрукований видавництвом його дружини, налічує аж 800 сторінок. І, зауважте, це тільки один том із серії, яка охоплює декілька тисячоліть європейської  історії!

Ну, хіба можна не порадіти за сивочолого нардепа, який, невтомно працюючи на благо України, викроює час для такої активної культуротворчої діяльності - та ще й попри брак відповідної освіти й досвіду.

Депутат-регіонал Зубанов має час і натхнення редагувати книжки про історію

Як стверджують офіційні біографії, регіонал Зубанов закінчив гірничо-металургійний інститут і ледь не все життя пропрацював на сталедротовому заводі у Харцизьку - за що й удостоївся медалі та відзнаки "Ділова людина України"
   Хтозна, чому така людина, замість дбати про сталедротове виробництво або, наприклад, добробут мешканців Харцизька (одного з найгірших за якістю життя міст в Україні), занурилась у глибини історії.
   Можливо, не обійшлося без культурного шоку від споглядання панно "Творці незалежності", яке прикрашає "будівлю під куполом": непоказні, але цілком впізнаванні українські нардепи у компанії янголів, Богородиці, рівноапостольного князя Володимира, Богдана Хмельницького й Михайла Грушевського.

Чи, може, спонукою для п. Зубанова став приклад Віктора Пінчука, який на наших очах став "мислителем" світового масштабу - і, здається, вже й сам у це повірив. Чи йдеться про внутрішній порив, що його так проникливо висловив друг і земляк нардепа - Анатолій Толстоухов. Мовляв, "мается душа", "ей нудно":

...Мало дел, нужны еще слова.

Чистые, как белый лист бумаги,

Честные, как исповеди слог,

Мы еще дерябнем для отваги,

Чтоб услышал и народ, и Бог...

Чи не такої миті й було задумано проект "Україна: історія великого народу"?
      Щоправда, п. Толстоухов задіяний у ньому тільки як співвласник авторських прав на всі видання, які друкує "Кріон" під відповідним логотипом. Натомість Володимир Зубанов показав себе справжнім універсалом, штампуючи товстелезні книжки стаханівськими темпами.

Як наслідок, маємо приклад приголомшливого ребрендінгу: вчорашній промисловець не лише уподобав собі шати культуртрегера, а й очолив - наберіться терпіння - підкомітет з питань книговидання та книгорозповсюдження комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

Як тут не згадати всесильного покровителя Паніковського - городового Небабу, який вартував на розі Хрещатика й Прорізної, а за нових соціальних реалій став музичним критиком!  Щоправда, нардеп більше схожий на іншого патрона "великого сліпого". Як знаємо, свого часу Великий Комбінатор почав збирати гроші за вхід до п'ятигорського Провалу, зметикувавши, що "для людини, позбавленої забобонів", той може стати непоганим джерелом прибутків.

Так само незабобонний п. Зубанов вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця: фактаж, ілюстрації й навіть механізм синхронізації подій, що відбувались у різних країнах. Так із глибин всесвітнього павутиння, як Афродіта із піни морської, постала "Україна - Європа" (далі: "УЄ"), що ґрунтується, головним чином, на загальнодоступній Інтернет-енциклопедії.

Щоправда, з'ясувати це доволі непросто: книжка містить розлогий список джерел, в якому Вікіпедія не значиться (натомість там присутні праці з історії Київської Русі, які не мають жодного стосунку до періоду 1500-1800 рр., що йому присвячена "УЄ").

Лише на останній, 800-й сторінці цього опусу літерами міліметрової висоти занотовано: "Автори проекту в частині статей з посиланням на Вікіпедію [а таких посилань у книзі немає. - О.Р.], а також їх модифікованні [sic!] версії, визнають право кожного на відтворення, розповсюдження, внесення змін згідно з умовами GNU Free Documentation". Тобто, зрозумілою мовою, придбавши книжку п. Зубанова, можна вільно користуватися тим, що є вільним за визначенням.

При цьому, зауважимо, сама Вікіпедія, попри наявні у ній помилки, є значно надійнішим джерелом знань, ніж її версія, "модифікованна" депутатським "самвидавом" - хай навіть над "УЄ" попрацювала редколегія аж з чотирьох професорів, що з них троє (В. Горобець, О. Курочкін, О. Корнієвський) опікувалися історією, а один, М. Бровко, - філософією.

Як зазвичай і буває у створюваних "на коліні" працях, новий опус видавництва "Кріон", рясніє, як і попередні, кумедними помилками. Відверті "ляпи" починаються з анотації, яка обіцяє читачеві, опріч "цікавих фактів", "барвисті ілюстрації" - і це у чорно-білому виданні, де кольоровою є лише обкладинка!

Не все гаразд і з задекларованою тут-таки "європейськістю" тематики, що під неї явно не підпадають розлогі описи експедицій Хабарова (379-381) або колонізації американського континенту (66-71).

   Останню, до речі, ілюструє мапа "Завоювання Північної Америки до 1715 р." (68) - не тільки повністю "німа" у чорно-білій версії УЄ" (в її електронному оригіналі заокеанські володіння Франції, Британії й Іспанії помальовано у різні кольори), та ще й англомовна. Відтак, допитливий читач не раз почухає потилицю, аби второпати, що ж то, скажімо, за землі, "ceded by France to Great Britain by the treaty of Utrecht", і де вони, власне, знаходились. 
   Та це випробування не є поодиноким: на бідолаху-читача очікують ще й карти французькою, польською та німецькою мовами (і казна-що на с. 308 - аби розгледіти цю мапу Тридцятирічної війни, потрібен потужний мікроскоп).

Загалом, з півтора десятка карт, поданих в "УЄ", лише декілька не призначені для поліглотів. Зрозуміло, що творці цього опусу, виходячи з власних, украй специфічних, уявлень про культуру видавничої справи, не відчували потреби у перекладі картографічного матеріалу - та це було б їм і не до снаги: нескладно пересвідчитись, що вони не здатні навіть транслітерувати кирилицею невідомі їм іноземні імена.

Єжи став якимсь Джерзі

   Як результат - такі характерні метаморфози, як трансформація польського маляра Єжи (Jerzy) Сємігіновського у Джерзі (!) Семігиновського (494), англійця Неллера - у Кнеллера (466-467, 490, 522), німця Еренстраля - в Ехренстрахла (435, 436), француза Уасса - в якогось Хуассе (517). 

Ця картина подається чомусь двічі. Та й у другому випадку автор значиться як Ніколя де Ларжійєр

Загадка для читачів "УЄ" (с. 237, 362): хто ж написав цю картину?   Художникам у цій книзі взагалі якось не пощастило - їх імена спотворено до невпізнання не тільки невіглаством упорядників, а ще й електронним перекладом, до якого весь час вдаються у "Кріоні". Тим, хто не гребує такими перекладами, звісно, відомо, якої ретельної вичитки потребують отримані у подібний спосіб тексти.

Німецько-угорський художник вон Блок став "геть" Блоком

   Творці "УЄ" про необхідність редагування, вочевидь, і не чули, - а, відтак, маємо те, що маємо: у "перекладі" з російської славетний Ель Греко став ... Ялиною Греко, а Бенджамін вон Блок - Бенджаміном геть Блоком (127, 493).
   А от хто - комп'ютерна програма чи людина - додумалась до "Портрета Козімо Медичі в збруї" (205) чи "переробила" Трафальгарську площу (Trafalgar Square) на сквер (468), залишається тільки гадати.

Так проходить слава мирська: Франсуа Равальяка потрактовано як жінку, а Козімо Медичі - як коня ("УЄ", с. 205, 284).   Новація у топографії Лондона: помандрувавши із Вікіпедії до "УЄ", його найзнаменитіша площа стала сквером (с. 468).

Оцей монумент, виявляється, стоїть у лондонському Трафальгарському сквері...

Та годі розглядати "барвисті ілюстрації" - час перейти до обіцяних читачам "цікавих фактів".  Тут, звісно, також не обійшлося без "машинного" перекладу - і, відповідно, не скажеш, хто завинив, перетворивши церковні братства на "братерства" (224, 232, 266), запровадивши у Речі Посполитій "одноманітний державний устрій" (174) й оголосивши Івана Федорова видавцем першої в Україні "друкарської книжки" (яка звалася чи то "Апостол", чи то "Апостоли"), а заразом і особою, котра здійснила "установку традицій" національного книговидання (78-79, 204).

"Цікавих фактів" з життя історичних осіб у книзі, насправді, хоч греблю гати: зокрема, Ломоносов тут "важко спілкується з академічним начальством" (597), Ньютон керує "Лондонським королівським суспільством" (356), цар Петро І "усмиряє своїх запеклих солдатів" і започатковує перший російський "прилюдний музей" (528, 574), а королева Єлизавета обіцяє своїм воякам полягти разом з ними "в гущавині битви" (157).

З "УЄ" можна дізнатися також про "монастирські устремління" автора "Утопії" (120), про те, що Босх дістав як придане "значне особисте положення" дружини (96), - або ж тут-таки з'ясувати, що Джордано Бруно був магом (252), а Америго Веспуччі - "головним пілотом (штурманом) Іспанії" (65; у Вікіпедії ж йшлося про призначення його "главным кормчим для путешествий, предпринимаемых в Индию" - як кажуть, відчуйте різницю!).

Блиск правління шведського короля Густава ІІ Адольфа проілюстровано згадкою про корабель "Ваза", чи не "найбільший і найбагатший (= рос. "самый дорогостоящий")" у першій третині XVII ст. (292); при цьому якось забулося, що цей давній "Титанік" потонув, щойно його спустили на воду, і нині, піднятий на поверхню та відреставрований, є однією з найцікавіших стокгольмських атракцій.

   Чи візьмемо для прикладу царя Івана Грозного (116-120). У дитинстві його обвивала "нескінченна стрічка палацових інтриг", і тому "у пору своєї юності Іван увійшов вже ментально зрілою людиною.
    Зокрема, юний цар заходився довкола "оптимізації управління і вироблення нових реформ", з-поміж яких приголомшує своєю радикальністю "відміна харчування" (у російському оригіналі йшлося, звісно, про ліквідацію так званих "кормлений" намісників). Годі й дивуватися, що "до кінця правління Івана Грозного країна знаходилася у пригніченому становищі" - плюс "залишав бажати кращого етичний стан царя".

Кращого залишає бажати й хронологія Іванового правління: воно розпочалось аж ніяк не у 1532 р. - та й Судебник царя побачив світ аж ніяк не у 1549 р. (116, 117, 136). Вартим уваги є й "подвійне" народження Грозного: на с. 115 воно датується 1529 р., а на с. 116 - 1530 р.

Дещо подібне сталось і з Миколаєм Реєм: згідно з хронологічними таблицями "УЄ", він примудрився з'явитись на світ і в Польщі (31), і - як Микола - в Україні (29).

   Не може не зацікавити й сюжет про знаменитий Троїцький костел з волинського містечка Олика, яке творці "УЄ" воліють звати Олікою (352). З боку хронологічного тут усе вірно: споруду й справді звели у 1640 р. - хоч замість "Б. Моллего" (за версією "УЄ") у цьому задіяли знаного архітектора-єзуїта Бенедикта Моллі. Та вже у другому реченні собор зветься "Єлецьким" - тобто з незрозумілих причин "телепортується" у Чернігів, де є православні Єлецький і Троїцький собори.
   Зрушила з місця й могила Івана Сірка, опинившись, замість Копулівки, у якійсь Капилівці (466). Абсолютно незрозуміло, де саме у 1617 р. було укладено Столбовський мир - "в Столбовій" (301) чи "у селі Столбове" (302) - і де помер екс-цар Василій Шуйський: у Гостинінському (271) чи Гостинському замку (291).

Не менше інтригує те, що польський король Ян Собеський народився в "Олеському замку, що в Російському воєводстві" - і в тому-таки воєводстві (насправді, зрозуміло, Руському) побачили світ гуманіст Станіслав Оріховський і гетьман Петро Сагайдачний (90, 266, 332).

З'ясовується також, що князь Василь-Костянтин Острозький був "одним із найбагатших і найвпливовіших панів Російської Литви" (274) - а кримські хани регулярно видавали володарям Литви ярлики "на всі російські землі Великого князівства Литовського" (92, 125, 159). Звісно, прикро, що творці "УЄ", напевно, й не чули про "руську" самоідентифікацію давніх насельників України. Гірше, що під їхнім пером "російським" стало те, що в оригіналі (мого, як це не сумно, авторства) фігурувало як "руське".     Генконсул РФ у Львові плутає "російське" і "руське"
   Тож, як бачимо, навіть високе мистецтво списування потребує певного фаху. Бо інакше моя "львівська вірменська громада" не стала би "львівським вірменським суспільством" (72), літописне оповідання - "сповіддю" про історичну битву під Оршею (128), місцеві князі - "міськими" (13), митрополича кафедра - "митрополитською" (62), а той-таки Оріховський - Оріхівським (90, 131).  Ба більше: "Трактат про дві Сарматії" не обернувся б на курйозний "Трактат про двох Сарматіїв", а автор латиномовних поезій Павло Русин з Кросна - на "короля Паннонії" (73, 98).

   Загалом, думаю, треба мати якийсь особливий деструктивний хист, щоб, переписуючи найпростіші фрази та речення, повністю позбавляти їх сенсу. Так, мою фразу про Стародубську війну "Головним театром воєнних дій стає Сіверщина" трансформували у безглузде "Головною воєнною дією стає Сіверщина" (120).
   Або, скажімо, козацький "присуд" (тут: юрисдикція) з якогось дива став "вироком" - з усіма похідними ідіотизмами: сеймовою постановою про скасування "автономного козацького вироку" та "становленням козацької влади і козацького вироку" на землях, захоплених козаками під час повстань 1590-х рр. (241, 295).

Варто занотувати, що в описі цих буремних подій одна й та сама річка постає під двома назвами: Солониця і Солоніца (239-241). І це тенденція, а не поодинокий факт. На сторінках „УЄ" успішно "співіснують" Тиціан і Тіціан (162, 210), Мазаріні і Мазаріно (370-371), Рейсдаль і Рейсдал (383-385), Менглі-Гірей і Менглі-Герей (9, 56, 92), Фальконе і Фальконет (722), Жолкевський і Жулкевський (278, 283), Ришельє і Рішельє (184, 296-297, 323), Алевіз і Альовіз (23, 29), Шемячич і Шем'ячич (6, 32), Босуелл і такий собі Босузм (172).

Острозька Біблія зветься водночас Острожською (217), "Апокрісис" Філалета - "Апокризисом" Філарета (248, 275), син Нострадамуса - Цезарем і Сезаром (23-24), паризький театр, заснований у 1643 р. Мольєром, - то "Величним", то "Блискучим" (360, 455).

На 283-й сторінці "УЄ" король Генріх IV гине від того, що його двічі проштрикнули кинджалом - а на с. 165 маємо опис кожного з трьох ударів ножем, завданих Равальяком.  Камбрейська ліга фігурує у книзі і як Камбрійська, а укладений у 1529 р. у Камбре мирний договір - то як "Дамський мир", то як "так званий Ladies' Peace" (63, 64, 114).

Двічі й по-різному розповідається і про завершення московсько-литовської війни 1500-1503 рр. (16, 20). Окрім того, вигадується московсько-литовська війна 1507-1522 рр. (59), яка, вочевидь, є "синтезою" війн 1507-1508 рр. і 1512-1522 рр. Зрештою, черга доходить до кожної з них, і одне й те саме перемир'я описується і під 1520, і під 1522 рр. (89, 105).

Звісно, у виданні такого штибу марно шукати якихось одкровень стосовно місця України в загальноєвропейському контексті (хоча, поза сумнівом, тішить, що Туреччина "досягла небувалої могутності на світовій арені" лише "завдяки жінці, ім'я якої - Роксолана" (103)).  Навіть банальності про Україну як перехрестя цивілізацій абсурдизовано тим, як в "УЄ" розуміють міжкультурний обмін - скажімо, Растреллі "поєднав елементи європейського бароко з російськими і українськими архітектурними традиціями, такими як дзвіниці, дахи" (667). По суті, європейські сюжети в "УЄ" просто перемежовано із синхронними українськими; але якби ж йшлося лишень про синхронні події!   

Формуючи свою книжку за принципом "в огороді (чи, точніше, Європі) бузина, а в Києві батько", упорядники з легкістю переносяться у нинішні часи - зокрема, рапортуючи про сьогодення українських міст, заснованих у проміжку між 1500-1800 рр., що його охоплює книжка.  Відтак, розгорнувши цей опус навмання, можна натрапити на речі, вкрай несподівані серед реалій XVI-XVIII ст. - як-от на увічненого у центрі Харкова Леніна, новобудови Дніпропетровська чи панораму Дніпровської ГЕС (393, 701, 719). 

   Сентиментальним пейзажам Клода Лоррена додає реалізму сусідство з "Весіллям у Малинівці" і другом Маркса й Енгельса М. Ковалевським (350-351) - а творчість Джошуа Рейнольдса (який зветься воднораз Рейнолдсом і Рейнольді) виглядає опукліше на тлі трудових звитяг 73-го мостобудівного треста (748-749). Цікаво, що сказали б з цього приводу уславлені митці?  А от "Королю-Сонце", гадаю, й у найстрашнішому сні не ввижалося, що коли-небудь його портретові складе компанію знімок убогого кременчуцького вокзалу - та й авантюрник Каліостро, як не вдивлявся у майбутнє, навряд чи бачив свій життєпис поруч з реляцією про миколаївський Південно-турбінний завод (184-185, 738).  Не поталанило й Колумбу, чию експедицію 1502 р. уписано до "УЄ" разом із встановленням влади Рад у Бахчисараї (13).

Загалом, думаю, погортати цю книжку варто хіба для того, аби зайвий раз переконатись у незнищенності Homo Sovieticus - із природною еволюцією у бік сучасної "ділової людини", готової "прихватизовувати" все, що бачить око, аж до неозорих просторів віртуального світу. А результат...  "Сумбур замість музики" - або, точніше, історія, яку не можна читати без хрестоматійного брому. Звісно, якщо робити це всерйоз.

Але, в принципі, знайомство з доробком нардепа Зубанова цілком може бути - вдамся до визначення зі с. 109 - "відпочивальною" справою: адже ледь не на кожній сторінці на охочих очікує якась нова "йолка" або "знайомий незнайомець" - Ян Дантишек, перетворений на Дантишенка, король Олександр у вигляді "О. Ягелончика" або художник "Рафаель Сан". У чомусь це схоже на розглядання титрів, якими нас донедавна так щедро ощасливлювало вітчизняне телебачення (мені, скажімо, траплялися перли на кшталт "рицарів круглого стільця").

Або ж на думку спадають письмові роботи ледачих студентів, що їх гумористичний потенціал оцінили в Українському католицькому університеті, видавши книжечку «„Галопом по Європам": Надкоротка й не обтяжена датами історія європейської цивілізації" (Львів: Видавництво УКУ, 2006).

Прикро лишень, що "УЄ" - це не студентський реферат, а праця, освячена авторитетом аж чотирьох дипломованих науковців...Що ж, буває. Особливо в Україні.

Такі вони, особливості національної науки. 

Така вона -  доба "проФФесорів".

Виной всех человеческих несчастий является эго человека: "Эгоизм подобен усеянному шипами кусту.Если вы посадили и взрастили его в своем сердце, вам придется за это расплачиваться. Эгоизм делает близких друзей врагами. Он рушит многие добрые начинания и планы, ибо делает невозможным взаимодействие двух хороших людей. Горе следует за ним, как тень. Там, где нет эго, рассветает радость, покой, смелость, сотрудничество и любовь. Когда человек осознает тот факт, что одно и то же Божественное сознание является движущей силой и его самого, и всех других людей, тогда любовь вытесняет эго на задний план и определяет поступки, слова и мысли человека".

Из книги Сатья Саи Бабы "Вы не можете умереть. Внутренний опыт и реальная практика" - М.: Амрита, 2010. - 448с.

Книга содержит в себе знания об основополагающих законах и принципах, по которым строится жизнь. Незнание этих принципов и законов загнало человечество в тупик, из которого никто не видит выхода. Но здесь ты не найдешь скучных рассуждений о  том, что и как должно быть, чем страдают многие теоретические труды.

Эта книга является доступным любому человеку практическим пособием, которое просто и наглядно разъясняет читателю, что и как ему надо сделать, чтобы самому управлять своей судьбой и контролировать все, что с ним происходит, чтобы вернуть покой и  радость в свой дом, в свою семью и окружение, изменить свою жизнь к лучшему и построить свое счастливое будущее.

Ее можно приобрести на книжном рынке Петровка

Яко львівський літератор та імпресаріо-літагент поета Жоржа Дикого, а ще популяризатор творчості відомої української письменниці Галини Гордасевич (31.03.1935 - 11.03.2001) - я приймав участь майже в усіх Форумах від його започаткування у вже далекому 1994 р. Було за цей час багато всякого і різного, доброго і не дуже, але лишалось головним час, місце і сама подія.
З року в рік всі знали, що у вересні у Львові у палаці Мистецтв і на площі коло палацу Потоцького відбудеться Форум видавців з усієї України з одночасним залученням міжнародних колег і друзів. На початках це було надвидатною подією для України, тому що нічого подібного ще ніде не відбувалось: не просто ярмарок - а Форум! Головною ідеєю було творча і видавнича єдність в одному місці при одночасному долученні читацького загалу. Задум прекрасний і грандіозний, який не тільки набув реалізації, але і зберігся, а не зник, як багато-багато подібних прожектів.
Особисто я до цього часу дивуюсь і в захопленні від організатора всього цього дійства - пані Олександри Коваль. От де дійсно жіночка з левовою статурою і натурою, при тому вишукано елегантна і делікатна, а навіть надто стримана в спілкуванні. І то стільки років пройти таку кількість кроків поступу в українській книговидавничій справі - це викликає чималу повагу. Це вам не генерал армії за посадою в СБУ, а генералісімус над генералами видавництв за фактом!
Ви молодець, наш шановний генералісімус - Олександра Коваль! Ви справедливо заслужили це звання і сподіваюсь, що всі ми дружно підготуємо належне дійство відзначення цього статусу у процесі ювілейного 20-го Форуму видавців, який вже зовсім близько - через рік.
Щодо проминулого вже форуму, то скажу головне враження від нього, як процес стабілізації у свідомості учасників щодо впевненості у правильності нашої праці і дії: українська книговидавнича справа відбулася, зміцнилася і має значну потугу рухатись далі. Зовсім зникли нотки жебрацтва-меценатства і випрошування преференцій в держави, бо давно переконались в їх безрезультатності. Наші видавці беруть і роблять самі здавалось нездійсненні проекти, а письменники пишуть видатні і найвидатні твори з думкою про свого читача, про його душу і любов, а не про його гроші. Погодьтесь, що навіть найскандальніший Олесь Ульяненко писав не заради грошей свої надеротичні твори, а виключно заради правдивого відтворення життя. Його вже нема з нами, але гасло звучить: пиши правду, а не штампуй грошові підробки творчої халтури.
На мою особисту думку: головним принципом українського книговидавництва є не домінанта заробітчанства, а продукування виробів на збагачення духовності українського народу! Яку б українську книжку я не узяв до рук - і я відчуваю вкладену у ній любов автора і видавців до майбутнього читача, повагу, зацікавленість в почуттях читача від їх книги, а не суто в кількості грошей, які можна з нього витягнути "заманухою".
"Ми щиро любимо свого читача!" - таким було неписане гасло Форуму видавців у Львові завжди, як і тепер, хоч про нього не писали на плакатах, не говорили в промовах, не оголошували у ЗМІ, але воно звучало космічним резонансом в душі кожного, хто приймав участь у форумі. Щиро вдячний усім-усім за це!
Можна багато описувати власних вражень і можливо я це в подальшому спробую зробити, а наразі хочу подякувати всім, хто підходив до мого столика з книгами і приділив часточку своєї уваги, щось придбав або просто сказав кілька дружніх слів (недружніх не було!).
Моїм традиційним прощальним виразом стала фраза: "Радий був побачитись! Зустрінемось знову за рік на форумі!" Сподіваюсь, що і ви не проти нової зустрічі на Форуму видавців у Львові?

Богдан Гордасевич
20 вересня 2011 р.
м.Львів
 
Довідка

Форуму видавців у Львові (www.bookforum.ua)
Ідея створення Форуму видавців у Львові виникла в Олександри Коваль, майбутнього президента Форуму ще у 1994 році, і того ж року вона була втілена у життя. У вересні 1994 відбувся перший Форум.
Основним наповненням програми Форуму є літературні акції, презентації видавництв і авторів, літературні читання і автограф-сесії. Цьому сприяє не тільки поява великої кількості молодих українських поетів і прозаїків, а також зацікавлення літераторів із-за кордону.
1997 року в окрему частину програми Форуму виділився літературний фестиваль, який став дуже популярним серед молоді і щороку збирає все більші аудиторії слухачів і поціновувачів книжки. Найпопулярнішою його акцією є «Ніч поезії та музики non-stop».
Програма Форуму наповнена різноманітними акціями. У 1995-му році було визначено першого переможця конкурсу «Книга Форуму видавців». Цей конкурс є найпрестижнішою номінацію та однією з найважливіших подій Форуму.
Намагання організаторів Форуму залучити до ярмарки якомога більше іноземних видавництв і авторів дали свій результат — у 2006 році літературний фестиваль дістав право називатися міжнародним. Але і до цього його не оминали іноземні зірки в галузі літератури. Серед тих, хто брав участь в літературному фестивалі, були такі як: Інґо Шульце та Томас Бруссіґ (Німеччина), Мартін Полляк (Австрія), Міхал Вітковський та Мірослав Нагач (Польща), Марюс Івашкявічюс (Литва), Віктор Єрофєєв (Росія), Горан Петрович (Сербія), Манфред Хобот (Австрія), Алек Попов (Болгарія), Марсель Байєр (Німеччина), Катажина Ґрохоля (Польща), Ренато Баретич і Зоран Феріч (обидва — Хорватія), Андрій Хаданович (Білорусь). У 2004-му почесним гостем Форуму став Пауло Коельйо, один з найвідоміших письменників світу.
Закордонних гостей на Форум видавців запрошували також для проведення семінарів, дискусій, круглих столів. Серед них такі відомі діячі в сфері книговидання, як Ґжеґож Боґута, Ґжегож Маєрович, Анджей Хшановський, Крістоф Лінксю. В 2007 році почесним гостем Форуму видавців у Львові був Петер Вайдгаас, багаторічний директор найвідомішого у світі Франкфуртського міжнародного книжкового ярмарку (1975—2000).
У фестивалі традиційно беруть участь найвідоміші українські письменники: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Ірен Роздобудько, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Таня Малярчук, Лариса Денисенко, Юрій Покальчук, Наталка Сняданко, Сергій Жадан, Ірена Карпа та ін. На кожному Форумі також висвітлюється багато нових постатей української та іноземної літератури.
Важливим завдання Форуму є заохочення до книг молодого покоління. Так, з 2005 року організація почала проводити Конкурс дитячого читання і Всеукраїнський конкурс «Найкращий читач України». За весь час його існування, участь у ньому взяло близько 500 тисяч дітей з усіх областей України.
Іншою частиною програми підтримки читання в Україні, є проведення фестивалю «Книгоманія» (з 2005-го року). Вже чотири рази була проведена благодійна акція «Подаруй дитині книжку!», на яких було зібрано понад 60 тисяч примірників для дитячих будинків, інтернатів та сільських бібліотек. А також одна з найулюбленіших дитячих акцій — «Книжка від зірки», де відомі люди України зачитують уривки своїх улюблених книжок. Свою любов до книжки демонстрували такі відомі люди як Святослав Вакарчук, Сашко Положинський, Ані Лорак, Руслана, Фома, Віталій Кличко, Василь Вірастюк, Катерина Серебрянська, Ліка Роман, Вова зі Львова, Тарас Чубай та інші. (під "та інші" треба розуміти президентів України, міністрів та урядовців рівня КМД, голів міст, РДА та ОДА, і звичайно наши-ших улю-любленних депутатів усіх рівнів - Б.Г.)
Окремими заходами проводилися спеціалізовані дитячі книжкові ярмарки не лише у Львові, а й у Києві. Організація «Форум видавців» постійно намагається розширити межі і проводить низку акцій поза Львовом і безпосередньо поза самим Форумом. Такими акціями були «Територія свободи» (2003—2004 рр.) — письменницький тур по 10 містах України із збіркою «Нерви ланцюга. 25 есе про свободу»; ряд книжкових ярмарків серед яких виставка «Форум видавців у Верховній раді» (2006 р.), виставка «Форум видавців у Секретаріаті Президента» (2006 р.), книжковий ярмарок в «Галереї Лавра» (м. Київ, 2008 р.).

Автор англійського перекладу книги Президента України Віктора Януковича Костянтин Василькевич попросив вибачення у глави держави і журналістів. Василькевич стверджує, що надто сумлінно виконав вказівку редактора (бо лице так відредагують), який просив зробити книгу більш зручною для читання. "Справа в тому, що оригінал рукопису (як українською, так і російською мовою) був абсолютно перевантажений великими посиланнями на сотні джерел від академічних видань до різноманітних друкованих та інтернет-публікацій (спитав б у зека, що таке посилання, він тобі хутко пояснить). Редактор попросив мене під час перекладу упорядкувати їх, прибрати ті , які явно зайві, оскільки мова йде все-таки не про наукове, а про публіцистичне видання. Книгу необхідно було зробити більш зручною для читання", - пояснив перекладач. За його словами, аналіз показав, що "більше 85% цих посилань було як на раніше опубліковані статті самого автора (автор незнає як "сстаті" пишеться, а він посиланнями грузить), тобто це було самоцитування і природне право автора використовувати свої більш ранні роботи, так і на різні ЗМІ, які цитували або переказували статті та виступи Віктора Януковича або прес-релізи його прес-служби". "Я сумлінно, і - змушений визнати - на жаль, надто сумлінно, виконав це завдання", - визнає перекладач (фото нижче). У підсумку, як пояснює Василькевич, "я видалив посилання на першоджерела і там, де робити цього, мабуть, не слід було. Наприклад, і там, де в тексті автором цитувалися слова з книги Лі Куан Ю і там, де слова того ж Лі Куан Ю цитувалися за публікацією в журнальній статті, у якій вони супроводжувалися коментарем журналіста (тут я хочу особливо вибачитися перед журналістом Віталієм Сичом) ".  "У результаті моєї "старанності" (див. фото), як може помітити читач, у книзі із 320 сторінок, всі посилання закінчуються на 61 сторінці (поясненням західному читачеві поняття "Валуєвський циркуляр"і т.п.). Решта 260 сторінок посилань взагалі не мають, хоча до 61 сторінки включно вони наявні, як і повинно бути", - пише Василькевич.

"Я, повторю ще раз, безумовно, глибоко винен і перед автором, і перед тими журналістами, які були дезорієнтовані цією помилкою. Тим більше що ця технічна за своєю суттю помилка стала приводом для нових ігор у цинічній антипрезидентської кампанії, що триває", - резюмує перекладач (розуміє, що забитий болт на зека після 61 сторінки книги неприємно тисне на горло) .

Як повідомлялося, сьогодні радник Президента Ганна Герман назвала провокацією інформацію про плагіат у книзі Януковича Opportunity Ukraine. (А їй болт приємно тисне і вона завжди рада старатись).

http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/1259212-perekladach-knigi-yanukovicha-vzyav-na-sebe-provinu-za-zvinuvachennya-u-plagiati

                                         Як з людей роблять ригіанальний лохторат.

                         

http://blogs.korrespondent.net/journalists/blog/vitaliysych/a43803

Віталій Сич Виктор Федорович целыми абзацами копирует информацию об успехах реформ в Гонконге и Сингапуре, вместо того, чтобы эти реформы внедрять Вчера с удивлением узнал, что мысли мои и Президента Виктора Януковича совпадают дословно. В своей новой книге Opportunity in Ukraine Янукович без разрешения редакции использовал целые куски из материалов журнала Корреспондент. Многие абзацы просто дословно "увикнули" из статьи, над которой я работал как со-автор и редактор. Я точно помню, что формулировку "главным и единственным оружием Сингапура и Гонконга в борьбе за собственное благополучие стал бизнес-климат" - придумал лично я. Также моей была фраза о том, что "секрет процветания Гонконга и Сингапура зиждется на четырех китах." Я на самом деле, даже не уверен, что на четырех, просто это была моя интерпретация того, что важно в историях успеха Сингапура и Гонконга. В книге также есть репортажные моменты того, как выглядит при подлете порт Сингапура, которые опять-таки дословно совпадают с описанием в журнале. Это тоже наше, порт описала журналист Каролина Тымкив, она незадолго до этого была в Сингапуре. Дословные сравнения условий регистрации бизнеса в Украине именно с Японией и Германией тоже мы делали. Совпадает дословно и многое другое. Заметьте, и я еще даже не читал эту книгу. Это лишь те моменты, которые обнаружил журналист УП Сергей Лещенко.   Короче говоря, чтобы не говорила в оправдательных комментариях Администрация Президента, факт плагиата налицо. Мне приятно, что Виктор Федорович и его помощники внимательно читают журнал Корреспондент. Но мне также хотелось бы, чтобы Президент и его команда не только копировали куски из журнала о реформах в Гонконге и Сингапуре, но и собственно внедряли их - а именно создавали благоприятные условия для ведения бизнеса для всех, а не только приближенных к ним бизнесменам, боролись с коррупцией - везде, а не только в стане своих оппонентов и т.д. Собственно делали то, что делали в свое время Гонконг и Сингапур. Я также очень жалею, что об успешных историях реформ в Турции, Тайване, Словакии, Грузии и Польше мы написали в журнале уже после выхода книги Президента. Иначе, помощники Президента познакомились бы и с опытом реформ этих стран. Я надеюсь, что рецепты реформ этих пяти стран попадут в следующую книгу президента. По крайней мере, это будет свидетельством того, что кто-то в окружении Януковича прочел об экономических реформах и в этих странах. Со временем, и до Президента дойдет.

[ Читати далі ]

Киевляне, кто просил мою книгу,
http://blog.i.ua/user/677370/722088

я передала натуралу так что к нему и обращайтесь
фсюда : http://narod.i.ua/user/1039184/profile/
Фсех люблю цылую Лю.

"..Фелипе долго не отвечал. А потом произнес:

Удивительная вещь. Вслух мало кто из женщин признается, что читает любовные романы-) а ведь читают и много-) В результате складывается интересная вещь. Хорошие женские романы оказываются забытыми. Их вроде как не принято читать. Конечно, в любом океане есть мели и глубины. Так существует ли хороший женский роман и какие книги стоит иметь в женской библиотеке? Давайте не будем включать разные книги по кулинарии и рукоделию. Никуда от нас это не денется. Итак, в путь по волнам бурного моря страстей и любви! (аннотации не мои, взяты из интернета) Жду дополнений-) Много у меня под сомнением -включать или нет

[ Читать дальше ]