хочу сюди!
 

Татьяна

57 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років

Замітки з міткою «нквд»

Убийца, разоруженный любовью

Богдан Сташинский, убив Степана Бандеру, потом «выбрал свободу»

Эта история очень интересна с точки зрения морали. Советы годами пытались вытравить из Богдана Сташинского всякие человеческие чувства, воспитывая из него выдрессированного робота-убийцу.

Это чудовище в человеческом образе они вооружили специально разработанным средством, предназначенным исключительно для бесследного уничтожения. И тем не менее любовь к своей жене-немке побудила Сташинского порвать с Советами, хотя, как следует из материалов суда над ним, в значительной степени сыграло роль и отвращение, которое он стал испытывать к своим хозяевам.

После бегства Сташинский сознался в двух преступлениях, прекрасно понимая, что поплатится долгими годами заключения. Летним вечером 1961 года в американский разведывательный центр в Западном Берлине позвонили из полицейского участка по обычному делу: человек, представившийся агентом советской разведки, приехал городской железной дорогой в западный сектор, обратился в полицию и требует связать его с американскими властями. Этим отчаянным поступком Богдан Николаевич Сташинский, которого в следующем месяце немецкий суд приговорил к длительному сроку заключения за убийство, покончил со своей карьерой в качестве советского осведомителя, разведчика и убийцы. Как всегда, он точно рассчитал время. На следующий день, 13 августа, Восточный Берлин был отделен от Западного сплошной стеной...

...Его бегство, которое в то время не вызвало особого интереса, позволило Западу получить подробные сведения об организации и методах действий советской системы шпионажа. Оно также раскрыло захватывающие подробности двух политических убийств, настолько тонких по замыслу, что по сравнению с ними самые таинственные уголовные дела выглядят просто примитивными. Агент Сташинский оказался исполнителем леденящего душу метода, придуманного советской разведкой специально для того, чтобы избавиться от двух политических деятелей, которые на протяжении многих лет сильно раздражали Кремль.

Еще задолго до того, как была назначена дата суда, западные разведчики долго проверяли признания Сташинского, пока не убедились, что он действительно бежал, что он не «подсадная утка» в игре контрразведок. Многочисленные попытки советской стороны высмеять показания Сташинского перечеркивались самой реакцией на его бегство: 17 ответственных работников разведки были сняты с должностей.

Богдан Сташинский с родней

Богдан Сташинский (слева крайний) с родней, мать и отец – справа

Сташинский, естественно, перешел на Запад по личным соображениям. Время и обстоятельства обратились против него. Руководство стало подозрительным и установило за ним слежку. Он сделался безработным шпионом с опасными обязательствами по отношению к государству, которому так преданно служил. Оказалось, что на Западе у него куда больше шансов выжить, хотя он и понимал, что придется отвечать на суде за два совершенных им убийства. Более того, бегство на Запад было единственным способом сохранить брак с немецкой девушкой, любовь к которой он ценил намного выше карьеры.

Хотя Сташинский был «безусловно» предан делу коммунизма, ничто в его подготовке с юности в советской системе шпионажа и в его последующей деятельности не давало оснований усматривать в нем безжалостного убийцу. История взлета и падения его шпионской карьеры не вызывает ни малейших симпатий к нему, но тем не менее это уникальный случай в анналах современной разведки – шпион встречает девушку, влюбляется и отказывается от своего ремесла.

Свою карьеру в советской разведслужбе Сташинский начал с предательства собственной семьи. Сташинские жили в небольшом западно-украинском селе Борщевица и много лет были связаны с националистическим движением. Задержанный милицией за мелочь – ехал без билета в поезде из школы домой – Богдан быстро попал в тенета КГБ. Услышав на допросе скрытые угрозы в адрес своей семьи, Сташинский тут же рассказал все, что знал, об их подпольной деятельности. Через несколько месяцев он уже работал на КГБ под агентурной кличкой и принимал участие в уничтожении остатков украинского национально-освободительного движения.

Молодой Богдан Сташинский полюбил Львов

Летом 1951 года он попал в спецгруппу, отряд особого назначения, прибегавший к своеобразной тактике для выявления украинских подпольщиков. Особенно там любили прием, словно позаимствованный из детективных фильмов. Украинца, подозреваемого в связях с подпольем, арестовывали и везли машиной в другой город. По пути машина вдруг «ломалась» поблизости от крестьянского домика, куда конвоиры и вели арестованного на время «починки». В домике располагалась спецгруппа Сташинского, выдававшая себя за украинских партизан. Поднималась стрельба, конвоиры, пораженные холостыми патронами, падали навзничь в лужи куриной крови. Освобожденного арестанта отводили в схрон, где находились другие лжепартизаны. Здесь ему предлагали написать о своей работе в подполье, чтобы впредь партизаны имели основание защищать его. Получив письменные показания о его деятельности, «освободители» вели пленника в «партизанский отряд». Но увы, попадали в засаду, и их хватали советские солдаты в форме, которым доставался и уличающий документ. Команда Сташинского так удачно разыгрывала эту мелодраму, что многие подпольщики так и попадали на расстрел в полной уверенности, что им просто ужасно не повезло.

К 1952 году молодой Сташинский, красавец двадцати одного года, прошел огонь и воду в тайной полиции и сумел убедить свое руководство в том, что беззаветно предан коммунизму. Его начали готовить к серьезному заданию на Западе. Следующие два года он проходил интенсивное обучение в Киеве, изучая немецкий и польский языки и осваивая основы разведывательного дела. После успешного окончания занятий в его честь был устроен банкет. Затем Богдана отправили в Польшу, чтобы испытать его способности как агента: ему предстояло обернуться в новую личину, которую ловко разработали под его истинное прошлое и будущие нужды в Главном управлении контрразведки в Москве.

В отличие от прежних псевдонимов, которые ему давали, этот – Иозеф Леман – имел полную биографию. С июня по октябрь 1954 года Сташинский усваивал подробности жизни несуществующего персонажа. Он посещал каждую улицу и каждый дом, которые фигурировали в его легенде. Леман даже изучал производственный процесс на сахарном заводе, где якобы работал подростком. После этой кропотливой подготовки Сташинский уже под именем Иозефа Лемана очутился в Восточной Германии. Он работал листорезом, диспетчером в гараже, который обслуживал советское представительство при правительстве ГДР, переводчиком с польского языка в министерстве внутренней и внешней торговли. Но его шпионская работа была сугубо рутинной и никак не вдохновляла бывшего бойца спецгруппы. Он устанавливал контакты и передавал сведения другим агентам. В Западную Германию ездил рядовым курьером. Как-то его послали в Мюнхен записывать номера всех военных машин, какие встретятся. Он исполнял скучные обязанности и понятия не имел о событиях, которые вскоре перевернут его личную и служебную жизнь.

Паспорт Богдана Сташинского

На танцах в Восточном Берлине он встретил девушку по имени Инге Поль. Когда Иозеф Леман вел ее по танцплощадке, его внезапно охватило чувство, не имевшее ничего общего со шпионажем: он влюбился. Инге Поль, парикмахерша двадцати одного года, никак не напоминала фатальных женщин со страниц детективных романов. Внешность у нее была самая что ни на есть обыкновенная, иногда даже неопрятная. За столом она вела себя, словно волк. Интеллектуальными запросами не отличалась. Тем не менее она была искренне предана своему другу, который без памяти влюбился в нее.

Страницы: 1 2 3 4

"Жаль, что НКВД мало расстреляло националистов и бандеровцев"

"Жаль, что НКВД мало расстреляло националистов и бандеровцев", - КПУ


Народный депутат от КПУ Евгений Царьков считает, что загоны НКВД мало расстреливали националистов в советское время.

Об этом он сказал в эфире программы "Шустер live", сообщает Цензор.НЕТ со ссылкой на ЛБ.

Так, на одну из реплик политических оппонентов Царьков* сказал: "Жаль, что НКВД мало расстреляло националистов и бандеровцев".Слова коммуниста вызвали острую дискуссию и осуждение в студии.

Вот это награда...!





Надо бы, чтобы лидеры коммунистов носили на свои сьезды почетный инструментарий от Вождя всех народов...

1.
nkvd_axe_1500_00002 (480x289, 21Kb)

2.
nkvd_axe_1500_00001 (480x207, 7Kb)

Национал-социализм, совецкий социализм...

Через тотальный террор, через «море крови и сто миллионов голов», как говорил Достоевский, мечта человечества о социализме была Сталиным осуществлена. Но построив социализм, Сталин сказал всем четко и ясно: это и есть социализм и другого быть не может. Он доказал то, о чем Достоевский предупреждал в «Бесах», — что социализм по природе своей есть зло. И действительно, во всех странах, где коммунисты пришли к власти — в России, Югославии, Китае, Вьетнаме, Камбодже и на Кубе, — строй, который они создали, характеризовался одними и теми же чертами: тотальная диктатура, обязательное мировоззрение, массовые репрессии, расстрелы, лагеря, превращение населения в послушных рабов. Исключений не было. Социализм с человеческим лицом не возник нигде.  Сталинский тотальный террор осуществляли органы госбезопасности. Это были самые преданные его помощники. Поражает разгул садизма. Сотрудники органов не только выслеживали, арестовывали, наматывали срока невиновным людям, расстреливали их и отправляли в лагеря, но истязали и мучили их. Истязания заключенных стали нормой поведения сотрудников ГБ. Истязания продолжались в лагерях. Непосильный труд (в колымских золотых забоях заставляли работать по 14-16 часов), страшный голод (многие заключенные умирали через 3-4 недели). Заключенных избивали и лагерные офицеры, и надзиратели, и блатные, часто забивая до смерти. Тон этим зверствам задавали оперуполномоченные ГБ в лагерях. 

Садистские импульсы исходили от Сталина. А. Орлов в книге «Тайная история сталинских преступлений» рассказывает, что, когда Сталину доложили о Зиновьеве и Каменеве, отказывающихся подписывать протоколы допросов, он пришел в бешенство и кричал чекистам: «Поработайте над ними, пока они ни приползут к вам на брюхе с признаниями в зубах». Сталин упивался муками своих врагов. Орлов рассказывает, как веселился Сталин, слушая рассказ о предсмертных минутах Зиновьева. Сталин устроил вечеринку для чекистской верхушки. Начальник охраны Сталина Паукер забавлял их рассказом о том, как происходил расстрел Зиновьева. Он падал, хватал присутствовавших за ноги и вопил, изображая Зиновьева: «Ради Бога, товарищ, вызовите Иосифа Виссарионовича!». Гости хохотали. Паукер повторил сцену. Гости хохотали еще пуще. Когда Паукер начал в третий раз, Сталин знаками велел ему прекратить, не то он умрет от смеха.  В 1938 году Колыма не выполнила план по золоту. Сталин позвонил начальнику Дальстроя Павлову. Тот сослался на большую смертность. «А разве плохо, если подохнут враги народа, — сказал Сталин. — Мы пришлем вам еще, сколько надо».

НА ВОЛОДИМИРСЬКОМУ ГОРОДИЩІ ЕКСГУМУВАЛИ БІЛЬШЕ 320 ОСТАНКІВ

ДП «Волинські старожитності» завершило цьогорічний сезон розкопок на
городищі у Володимирі-Волинському. Під час досліджень відкрито частину
поховальної ями, де виявлено понад 320 людських останків. Серед них були
військові, цивільні, чоловіки, жінки і діти. Ймовірно, тут поховані
представники вищих верств населення. На підтвердження цьому археологи
знайшли кілька золотих монет, а деякі черепи мають золоті зуби. – Судячи
з характеру поховання, розстріл здійснювали енкаведисти. Крім
радянських куль, знаходимо й німецькі. Проте, як відомо, Герман Герінг у
1938 році особисто передав радянській стороні німецьку зброю. Якраз її й
використовували енкаведисти, - розповів директор ДП «Волинські
старожитності» Олексій Златогорський. Серед знахідок археологів чимало
куль та гільз як радянського, так і німецького виробництва, польські та
радянські монети (найпізніша 1940 року випуску). Два жетони поліцейських
з особовими номерами дозволили встановити особи двох людей – це молодші
постерункові Куліговський та Маловейський. Обидва з Лодзя. Проте згідно
з документами НКВД-КГБ ці поліцейські були розстріляні в Росії – в
Калініні та Осташкові. Чи їх розстріляли у Володимирі-Волинському, а за
документами ще везли в Росію, чи тут залишилися тільки їхні жетони,
наразі невідомо. Взагалі знахідка масового поховання викликає чимало
запитань. Біля одного зі скелетів знайдено люстерко, на звороті якого
наклеєно портрет маршалка Польщі Едварда Ридз-Сміглого. Дослідники
встигли сфотографувати його, а затим зображення на очах зникло. Наразі
тривають роботи з відновлення фотокартки. Ексгумацію проводили спільно з
польськими колегами, якими керує професор Торунського університету
імені Міколая Коперніка Анджей Кола. Роботи фінансувала українська
сторона, а саме ДП «Волинські старожитності». Від фінансування залежить,
чи продовжуватимуть роботи наступного року. А що цьогорічні знахідки
людських залишків далеко не останні свідчать два шурфи закладені на
городищі. У них археологи також знайшли людські кості. Тобто, на цей час
досліджено тільки близько половини поховальної ями. А таких ям може
бути кілька. На 26 вересня заплановано перепоховання на комунальному
кладовищі Володимира-Волинського. Прес-центр ДП «Волинські
старожитності».

На скривавленій землі.

Олександр Пагіря  
 
Під час відступу Червоної армії влітку 1941 року війська НКВС провели масові екзекуції в’язнів. І не тільки
в Західній Україні, а й у Вінниці, Харкові та Криму
Відступ Червоної Армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС, показавши чи не в найгірший спосіб обличчя сталінського режиму. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на

початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи.

Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з

«буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР

видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан.

Було заборонено звільняти в’язнів, в особливу категорію виділено «польський контингент, німців та

іноземних підданих», яких належало зосередити в зонах із посиленою охороною. Також передбачено було

заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для

більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

Читайте також: Історія однієї в’язниці.Тюрма на Лонцького: чиєї правди більше?

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

На початку німецько-радянської війни в тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих

більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини,

Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках.

Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи

НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та

шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на

мешканців міста, вбачаючи в кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги

в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив

командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема,

передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак

блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля,

яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, поставили радянські каральні органи перед

неможливістю реалізації плану. Після кількох звернень керівництва українського НКВС до Москви по

інструкції звідтіля надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком,

затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за

контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та

засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

За винищення політичних в’язнів від самого початку війни взялись у прикордонних тюрмах – у Перемишлі й

Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого

тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над

шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки –

через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння в казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище,

а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків,

подекуди просто в камерах  за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від

міських жителів, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися

повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам

пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Окремих –

звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби червоного терору на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України

свідчать очевидці: «…Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї,

в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки,

скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів,

помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях

рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби

і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх

зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях

Львівської області (на той час до її складу входила тільки північна половина теперішньої. – Ред.) (Львів,

Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин)

було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у

тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195,

Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. більшість із них були українці, невеликий

відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не

дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і

товарів, а переважну кількістьц в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта

дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами,

що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою

розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від

чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію

відпускав своїх бранців на всі чотири сторони (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали

залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема,сталося 7 липня 1941року

із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з

поруйнованого вибухом моста в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до

указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан,

випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії

підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала

жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових

розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення у своїх

інтересах.

Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій

пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного

режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масова ліквідація в’язнів у перші тижні війни

відбулась у Вінниці, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих

під час Великого терору 1937–1938 років. поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки перед відступом радянських

 військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму

НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня

1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу

німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину червоного терору бачимо в Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом

знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських

 вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Так, сталося між

Алуштою та Ялтою і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початковому етапі німецько-радянської війни стало дієвим засобом

знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів

більшовицької влади на схід. Не дивно, що під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні

психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.Дії каральних органів проти

арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років,

дотримання яких повсякчас декларував Радянський Союз у ході Другої світової війни. Масштабні страти

в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на українське

населення, особливо західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло

пробачити йому варварських злочинів і довгий час живило повстанський рух, що боровся за незалежність

України.

ДО РЕЧІ. Досвід Литви

Після розпаду Радянського Союзу Литва розпочала слідчі дії проти злочинців комуністичного

режиму, причетних до масових убивств в’язнів 1941 року.Зокрема, Шяуляйський територіальний суд

2001-го видав постанову про притягнення до відповідальності колишнього співробітника органів НКВС

Пєтра Раслана за злочини проти литовського народу, засудивши його до довічного ув’язнення.Однак

виконанню цього рішення завадила Російська Федерація, взявши екс-чекіста під свою опіку. Це стало однією

з причин, чому 2004 року Вітаутас Ландсберґіс змусив президента своєї держави бойкотувати

святкування Дня Перемоги в Москві.

Де українські кістки – там і Україна… Соловецька Проща.

З 2-го по 11 серпня 2011 року тривала поїздка до Республіки Карелії та на Соловецькі острови (Архангельська область Російської Федерації) української делегації, яка взяла участь у міжнародних Днях Пам’яті жертв Великого Терору 1937-1938 рр.

 Щорічні Соловецькі прощі до далекої північної Карелії розпочалися 1997-го року – відтоді, як ентузіаст-дослідник Юрій Дмитрієв віднайшов поблизу Медвежегорська старанно приховане від чесних людей місце страти комуно-фашистським режимом СССР т.зв. «соловецького етапу», - його потім назвали «Розстріляним Відродженням». 

 Натхненником та координатором більшості соловецьких експедицій був колишній політв’язень Василь Овсієнко, але кілька останніх років керівником серпневої поїздки до північних меморіалів є голова Київського товариства політв`язнів та жертв репресій Григорій Куценко, один з останніх політв`язнів СССР. 

 До формування складу учасників Соловецької Прощі залучено також товариство «Меморіал» імені Василя Стуса, «Просвіту», колишніх політв’язнів та їхніх родичів, а також тележурналіста Руслана Коцабу (телеканал ZIK) та інтернет-журналіста Анну Первак – всього 24 особи.

 З підбадьорливими побажаннями Владики Володимира (УАПЦ) від Покровської церкви на столичному Подолі, де учасники делегації помолилися перед початком далекої подорожі, маршрут поїздки автобусом проліг через територію Білорусі, Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Медвежегорськ, Кемь. 

 Перша зупинка українських прочан - Левашовська Пустош поблизу Петербурга: там , як і в Биківні під Києвом, у роки репресій було віддано землі тіла закатованих на смерть, серед яких значна частка українців. 

 У карельській столиці Петрозаводську 4-го серпня гостей у вишиванках українською піснею «Ой зелене жито» дружно зустріли земляки з Товариства української культури «Калина», яке багато років поспіль очолює ентузіаст-патріот Лариса Скрипникова. Учасники Прощі привезли для діаспори подарунки з України – книжки, сувеніри. Керівник соловецької експедиції Григорій Куценко вручив подяки та цінні подарунки керівникам товариства «Калина», а також невтомному дослідникові злочинів комуно-фашизму Юрію Дмитрієву. Гарно посиділи і гарно поспівали…

 Саме активісти «Калини» 2004 року за підтримки світового українства встановили в урочищі Сандармох (Медвежогорський район) величний гранітний триметровий Козацький хрест. 

 Отже, Сандармох… Слово, яке вже означає не тільки назву урочища, а стало поряд із київською Биківнею чи івано-франківським Дем`яновим Лазом страхітливим обвинувачуванням біснуватого Сталіна, на виконання указу якого було знищено 1111 в`язнів Соловецької Тюрми Особого Назначєнія (СТОН). У розстріляному етапі були представники української інтелектуальної еліти – митці, вчені. Згадаймо лише кілька імен: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Степан Рудницький... Там розстріляно і відомих державних діячів – Михайла Полоза, Миколу Любинського, священиків, службовців, робітників та селян, звинувачених у так званих контрреволюційних злочинах. 

 Де українські кістки – там і Україна… У поминальній панахиді біля Козацького хреста, покладанні вінків і квітів у Сандармосі 5-го серпня взяли участь генеральний консул України у Санкт-Петербурзі Наталія Прокопович, давні друзі українців – пошуковець Юрій Дмитрієв, заступники голови правління «Калини» Андрій Литвин і Олег Мисилюк з Петрозаводська, директор Медвежогорського музею Сергій Колтирін та інші. Члени делегації заїхали до селища Повенець, де оглянули нікому не потрібні зараз споруди Біломорканалу, будівництво якого забрало життя майже 100 тисяч українців. 

 Учасники соловецької прощі взяли участь у всіх без винятку заходах і молебнях на біломорських островах Соловецького Архіпелагу Особливого Призначення, до яких уночі 6 серпня дісталися з Кемі катером «Адмірал Шабалін».  

 7-го і 8-го серпня поминальні заходи традиційно було проведено в селищі Соловецькому й у північній частині найбільшого острова архіпелагу - на Секирній горі. Там у церкві Вознесіння в табірні часи містився чоловічий штрафний ізолятор (зазвичай в’язнів там же і розстрілювали). Біля розстрільних ям з останками страчених на південному схилі гори та пам`ятного Хреста ми запалили свічки та помолилися. 

 Екскурсію супроводжувала заст. директора  Соловецького музею-заповідника Ольга Бочкарьова, яка на Секирній горі цікаво й зі знанням справи відповідала на всі наші запитання.

 У меморіальних заходах акції «Свіча пам`яті» та панахиді біля Соловецького каменя й Поклінного Хреста, що на колишньому тюремному цвинтарі, взяли участь представники державних структур, громадських організацій, священнослужителі з різних країн. Натомість місцеве населення байдуже спостерігало переважно нетверезими очима за поминальними заходами приїжджих «з материка» активістів Меморіалу. Біля Поклонного Хреста за потужного представництва поляків та росіян польського походження урочисто було відкрито та освячено священиком Костелу пам`ятний камінь замордованим полякам, в`язням соловецьких таборів. Слід відмітити, що наступного року на цьому місці заплановано встановлення та урочисте відкриття нашого, українського пам`ятного каменя.

 Керівник «Молодої Просвіти», знаменитий кобзар Віталій Мороз виконав біля Поминального Хреста відповідні українські пісні (з-поміж них «Чуєш, брате мій...» - пісню, яку співали соловецькі в’язні, коли хтось із земляків-українців помирав у неволі). Разом із молодим прочанином, депутатом Чернівецької обласної ради Назаром Горуком п.Віталій пов’язав на хрест вишитий рушник - пам’ять про співвітчизників, що прийняли на каторзі мученицьку смерть. Священик отець Димитрій  (УАПЦ) відслужив літію. Представники української делегації поклали траурний вінок і за традицією пригостили всіх присутніх на поминальній акції короваєм, який привезли з Києва.

 Відвідування Соловецького монастиря-кремля – теж обов’язковий пункт програми перебування на Соловецькому архіпелазі. У монастирі-в`язниці за часів навіженої імператриці Катерини II тримали чверть віку в тюрмі останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Це страхітливе випробування обдурений росіянами гетьман витримав і пішов у вічність 112-літнім. На острові його й поховано. До надгробного каменя та пам’ятника Отаманові активістка «Меморіалу» з м. Васильків Любов Соцька привезла за три тисячі кілометрів у холодну і нещасливу для українців Карелію чорнобривці, кетяг калини та жменю української рідної землі. За традицією всі учасники експедиції неодмінно відвідали тюремну камеру останнього запорізького гетьмана Петра Калнишевського. 

 Запам`яталася також презентація моторошної експозиції про Соловецькі табори та в`язницю, що відкрилася того дня у історичному бараці УСТОП, яку врочисто відкрила і провела для української делегації першу екскурсію віддана музейній справі соловчанка Ольга Бочкарьова.

 І ось надійшла пора повертатися до рідної України, де поки-що Сталіна називають українофобом-убивцею, визнають злочини комуно-фашизму і дозволено пікетувати печерні суди… Зворотнім шляхом ми, українська делегація, відвідали Псковський Кремль, заснований та побудований у давні часи нашою Княгинею Ольгою.

 Насамкінець суб`єктивні акценти, від мене, Руслана Коцаби, кількаразового активного учасника Соловецьких експедицій (2005, 2008, 2011), заступника Івано-Франківського обласного «Меморіалу» ім. В.Стуса, чия бабуся Кобилянська Марія Петрівна заключних шість років життя віддала холодній і далекій Карелії:

 -         неприємно вразила відмова спеціалізованої державної науково-дослідницької установи, Українського інституту національної пам`яті (УІНП) організовувати  цього року Соловецьку експедицію. Можна якось збагнути небажання приймати участь у організації експедиції чи хоча б делегування до її складу істориків-науковців УІНП  через комуно-фашистську заанґажованість теперішнього директора інституту п.Валерія Солдатенка, але ж виникає слушне питання: Для яких цілей надалі фінансувати з державної кишені цей спеціалізований науково-дослідницький заклад?

 -         куратор від Міністерства культури України, завше привітна та ерудована Наталія Беркова, якимсь дивом, на інтуїтивному рівні, згладила це самоусунення Інституту Національної Пам`яті та відсутність у складі експедиції науковців, які б спеціалізувалися на тематиці злочинів комуно-фашизму, але, погодьтеся, важко фінансові та представницькі функції поєднувати ще й з організаційними. Невже владоможці Української Держави не вважають цей проект пріоритетним?

 -         Зважаючи на сучасне піар-правило «Якщо подія не висвітлена у ЗМІ – значить вона не відбулася», турбує відсутність у складі експедиції журналістських груп державних телекомпаній чи навіть комерційних, які гордо іменують себе проукраїнськими. Погодьтеся, тематичні телепрограми і телесюжети про цьогорічну Соловецьку Прощу  не зашкодили б поінформованості пересічного українця про часи Великого Терору комуно-фашистів у совіцькій імперії.

 -         На мою думку, вже з наступного року слід відходити від авто-варіанту поїздки, коли день і ніч перебуваєш на незручному автобусному сидінні. Погодьтесь, що три тисячі кілометрів у один бік важко витримати навіть молодим, а що вже казати про літніх учасників, родичів невинно убієнних політв`язнів-українців. Краще би поїздом чи навіть літаком – адже у цьому випадку функції соловецької делегації збігаються із державно-представницькими, хіба ні?

 -         Якщо куратором цього проекту і надалі залишається Міністерство культури, то було би добре кілька місць у складі експедиції зарезервувати для ймовірних переможців наукових студентських конференцій чи навіть шкільних олімпіад і конкурсів на тему історичних кривд українцям у ХХ сторіччі. Присутність відібраних комісійно кількох молодих людей «в темі» тільки підсилить, на мою думку, інституціоналізацію та подальші перспективи щорічної Соловецької Прощі.

 -         Ще хочу відмітити небажання держави Росія (як тележурналіст це відчув особисто!) висвітлювати та акцентуватися на подіях сталінського терору. Насторожує, що за тиждень перебування на різноманітних поминальних заходах та реквіємах чи мітингах, сталі і звичні в Україні та для українців слова-обвинувачення «Сталін», «СРСР», «НКВД», «МГБ», «КГБ» чи «комуно-фашизм» не прозвучали жодного разу з уст російських священників чи місцевого політикуму. Але ж Україна – не Росія, хіба не так?

 Наостанок хочу відмітити безмежне терпіння, доброзичливість, взаємоповагу та взаємодопомогу всіх без винятку учасників цьогорічної Соловецької Прощі. Велике вам усім Дякую за вашу жертовність!

 Руслан Коцаба, блогер, учасник Соловецьких експедицій 2005-го, 2008-го і 2011-го рр.., перший заступник Івано-Франківського обласного «Меморіалу» ім. Василя Стуса, спеціальний кореспондент телеканалу ZIK 

Фестиваль «Бандерштат». Реконструкція: повстанці проти енкаведе

Цього разу, оскільки йшлося про реконструкцію не однієї битви, а справжньої партизанської війни, подій було більше, хоча значно скромніші спецефекти.
З технічного оснащення, крім зброї, була конячка з возом (дуже красива, але не бойова: лякалася фотоапаратів (навіть без спалаху) і «трупів», і через це не завжди слухалась візника), а також умовна паперово-солом’яна хатка, що зображала село.
На початку реконструкції неподалік від села переважаючі сили енкаведистів оточили невеликий загін повстанців. Бандерівці відстрілювалися до останнього, а коли закінчилися набої, підірвали себе гранатою.
Енкаведисти (цікаво, що з обох сторін нарівні з хлопцями воювали дівчата), вдосталь наглумившися з трупів, за руки-за ноги покидали їх на воза і вивезли геть.
Через деякий час у село з лісу крадькома прийшов повстанець – побачитись із родиною. На околиці його зустрів синок, повідомив, що москалів у селі нема. Повстанець обіймається з родиною, вітається із сусідами. З лісу виходять інші повстанці, сідають відпочити, селяни їх годують і розповідають сумну новину про останній бій їхніх побратимів.

Тим часом у село приїздить великий загін енкаведистів. Бандерівці терміново ховаються до льоху (хатки). Москалі привезли на впізнання селянам трупи загиблих зранку повстанців. Вони знущаються із селян, убивають господаря хати, силоміць пригинають жінок і дітей до трупів, ті плачуть і кажуть, що нікого не впізнають. Врешті-решт енкаведисти забирають тіла загиблих і забираються геть. Тоді бандерівці негайно вилазять зі своєї схованки, нападають на них із тилу і знищують майже весь загін.

Але у селі є зрадник. Він «стукає» до НКВД, що селяни допомагають повстанцям. У село прибуває новий загін НКВД, виганяє людей із хати і спалює її.

Не встигла ще хатка догоріти, а з лісу вже вдарили повстанці. Останній бій, з великою кількістю вибухів, грудки землі від яких немилосердно били глядачів по всіх відкритих частинах тіла і затрушували фототехніку, завершається їхньою повною перемогою і військовим салютом. Після салюту дозволено «ожити» й енкаведистам. З хлопцями у формі всі фоткаються, причому, як і слід було чекати, на фото з «волошковими» (назва така, бо кашкети в енкаведистів волошкового кольору) попит менший :)
....більше фото на сайті!!!

Юрий Мухин "Фальшивки"

Юрий Мухин  "Фальшивки"

Выкладываю статью Ю.Мухина о фальшивках (сокращенный вариант). 
Полная версия здесь: http://stalinanavas.net/article/5.html

Получил вот такое письмо:
Однако правду не скроешь. Она всегда становится явной. Эта правда о "сталинских репрессиях" заключена в записке Наркома внутренних дел Л. Берии И. Сталину от 20 декабря 1940 г. Вот ее содержание (газета "Знание-Власть", N20(102), 1999 г.).

"В соответствии с ранее данными указаниями сообщаю, что в период с 1930 по 1940 год органами ОГПУ-НКВД проведена чистка по изъятию врагов народа, антисоветского элемента. Результаты чистки полагал бы разделить на два этапа. Первый - с 1919 по 1922 год. По приблизительным сведениям органами ВЧК-ОГПУ только в период с 1919 по 1922 год (ВЧК) было расстреляно 2,5 миллиона врагов советской власти, саботажников, контрреволюционеров и прочей сволочи. (Это 2,5 миллиона русских людей, замученных жидочекистами в застенках ЧК. - А.Ш.) В ВЧК не существовало отдела, который бы вел учет и фиксировал аресты. Указанное подразделение было создано в 1927 году - секретное оперуправление, преобразованное в 1932 году в Учетно-статистический отдел ОГПУ. Примерно с этого времени (1930 г.) органами ОГПУ фиксируются все приговоры и расстрелы. Таким образом, все аресты и расстрелы, осуществленные ОГПУ-НКВД с 1930 г. следует отнести ко второму этапу чистки.

По данным 1-го спецотдела НКВД СССР органами ОГПУ-НКВД было привлечено к уголовной ответственности по ст. 58 УК РСФСР 1 300 949 человек. Продолжает отбывать наказание 407 964 чел. В том числе:
- бывшие ленинские кадры, вставшие на путь контрреволюции, т.н. "революционеры ленинского призыва": осуждено 937 110 чел., расстреляно 686 271 чел., продолжают отбывать наказание 250 839 человек;
- члены Коминтерна, вставшие на путь контрреволюционной деятельности и вредительства: осуждено 180 300 человек, расстреляно 95 854 чел., продолжает отбывать наказание 84 446 чел.;
- по делу врачей-вредителей осуждено 3 959 чел., расстреляно 1 780 чел., продолжает отбывать наказание 2 066 чел.;
- по делу писателей-"гуманистов" осуждено 39 870 чел., расстреляно 3 300 чел., продолжает отбывать наказание 6 870 чел.;
- из числа военнослужащих и вольнонаемных РККА осуждено за измену Родине шпионов и врагов народа 76 634 чел., расстреляно 35 000 чел., продолжает отбывать наказание 37 568 чел.;
- чистка в органах НКВД СССР в период с 1937-1940 гг. дала следующие результаты: осуждено 63 079 чел., расстреляно 41 080 чел., продолжает отбывать наказание 22 319 чел.
Из всех осужденных врагов народа - 90% лица еврейской национальности. Данные приведены без учета смертности в лагерях.

Нарком внутренних дел: Л. Берия"

Эта справка раскрывает причину ненависти израэлитов к И. Сталину. Репрессии 1936-37 гг. - это проявление древнего закона Воздаяния: "как аукнется, так и откликнется". "Красный террор" 1919-22 гг. откликнулся "врагам народа" Великой Чисткой 1936-37 гг. "Богоизбранная" ленинская гвардия сама села в построенные ею концлагеря - "гулаги". К сожалению, И. Сталину не удалось полностью разгромить "врагов народа" и тем самым закрыть в России "еврейский вопрос". "Троцкисты" с помощью своих врачей-сородичей убили Вождя, когда узнали о планируемой им на 15-17 марта 1953 г. депортации евреев в Биробиджан. А. ШАБОЛИН

Должен огорчить товарища Шаболина, это "письмо Берии", которое его так тронуло, является подлой и наглой фальшивкой. Я с этим письмом знаком чуть ли с момента его фабрикации, так как предполагалось, что именно "Дуэль" введет эту фальшивку в оборот.
Но давайте рассмотрим ее позже, а сначала поговорим о тех проблемах, которые стояли перед фальсификаторами. Ведь если эти проблемы знать, то можно, пусть иногда и с трудом, но определить - подлинный перед вами документ или нет.

Принципиально этих трудностей три:
1. Воссоздание похожих подписей, почерков, шрифтов, печатей и т.д.
2. Полное соответствие содержания документа с существовавшими во время, которым датируется документ, реалиями. К примеру, не могут в подлинном документе упоминаться люди или события, которых еще не было, скажем, не может в подлинном письме Екатерины II упоминаться Кутузов как фельдмаршал, поскольку он стал фельдмаршалом уже после ее смерти.
3. Третья трудность - ввод документа в оборот, т.е. предъявление его обществу так, чтобы оно не заподозрило фальши.

Давайте эти трудности рассмотрим.

Подлинность подписей и почерка
Существует некая уверенность, что подпись и почерк нельзя подделать. На самом деле это трудно сделать на глазах у кого-то. Вот, к примеру, двойникам Ельцина приходится ставить подписи на документах на публике. Вот тут двойники рисуют такую, простите, фигню, что принять ее за подпись Ельцина может либо идиот, либо тот, кому плевать на эту подпись.
Но когда фальсификатору никто не мешает, то он выполняет даже известные подписи и почерки так, что никакая экспертиза не в состоянии их отличить от подлинных.

Скажем, жизнь президента США Д. Кеннеди была очень хорошо известна, но американские сукины дети решили заработать на семье покойного президента кое-какие деньги и без труда сфабриковали "подлинное" обязательство президента, связывающее его с актрисой Мэрилин Монро. А некий писатель С. Хэриш даже рукопись книги по этому поводу успел сварганить.

Соглашение между президентом и актрисой неоднократно подвергалось экспертизе. До настоящего времени никто из специалистов не смог опровергнуть подлинности подписей Кеннеди и Монро. Однако в ходе работы над документальным телефильмом эксперты Эй-би-си обнаружили, что соглашение отпечатано на такой модели пишущей машинки, производство которой было налажено лишь несколько лет спустя после гибели президента. Сам документ находился в конверте, на котором был четко проставлен индекс адресата. Эта маленькая деталь также ставит под сомнение подлинность соглашения, поскольку индексы в США появились только в 1963 году, а договор датирован 1961 годом.

Как видите, даже в элементарном жульничестве почерковеды бессильны. Поэтому, когда вас пытаются уверить, что, дескать, подписи Ленина или Сталина на неких документах "подлинные", а, значит, и сами документы "подлинные", то шлите таких умников подальше, сегодня подделать почерк или подпись не проблема.

Соответствие атрибутов и содержания

О соответствии атрибутов уже написано выше. Мошенники очень часто упускают из вида элементарные вещи, как, к примеру, фальсификаторы письма Кеннеди, а часто просто не понимают смысла атрибутов документа. Такой вот смешной случай. Когда я впервые увидел перепечатку и описание атрибутов "письма Берии" по Катынскому делу, то написал в статье, что письмо, подписанное "Народный комиссар ВД", не может быть написано на простом листе бумаги, оно должно быть написано на бланке и иметь номер, иначе оно - как денежная купюра без номера. Через год в посольстве Польши мне показали ксерокопию этого письма. Поляки исправились, письмо уже было на бланке и с номером. Но... без даты! А номер и дата на официальных письмах - это одна запись, которая делается одним человеком одновременно, причем, чаще всего сначала записывается дата, а за ней номер. Так что письмо с номером, но без даты, это все рано, что купюра с номером, но без серии.

Однако чаще всего фальшивость можно обнаружить из собственно содержания фальшивки - оно не соответствует тому, что действительно могло быть, если бы фальшивка не была фальшивкой.

Мошенники, фабрикующие фальшивку очень легко, ошибаются в вещах, требующих специальных знаний. Но, правда, в этом случае бывает и нелегко раскрыть эту фальшь.

Скажем, в быту очень часто принято давать названия, отличные от официальных. Мало кто понимает почему, но в официальных документах неофициальные наименования вещам и ситуациям никогда не даются. Это делается затем, чтобы то, кто исполняет документ, не запутался и не ошибся и делал действительно то, что документ предписывает. Поэтому, положим, вся охрана Кремля могла называть машину Брежнева членовозом, но ни в одном документе в Кремле вы это название не встретите.

А возьмите такой пример. В "Военно-историческом журнале", N 4 за 1989 г. опубликована статья генерал-лейтенанта юстиции Б.А. Викторова "И поставил свою подпись..." о "невинной" жертве сталинского террора Я.И. Алкснисе. Викторов утверждает, что Алкснис предателем не был: "Это нашло и документальное подтверждение. В "Списке-справочнике по СССР", изданном начальником немецкой полиции безопасности и СД до нападения Германии на Советский Союз, есть, например, такие строки: "Алкснис (он же Астров) Яков Иванович отнесен к категории лиц, опасных для фашистского режима, которые подлежат аресту в случае захвата советской территории гитлеровскими войсками". Своих шпионов, разумеется, расстреливать не стали бы".

Рассмотрим цитату в цитате. Немцы были национал-социалистами, это мы их называли фашистами, а не они себя. Мыслимо ли, чтобы в "Справочнике" власть фюрера, за которого голосовало 98% немцев, назвали "режимом", да еще и "фашистским"? Мыслимо ли, чтобы армию Рейха, армию фюрера, они называли "гитлеровскими войсками"? То есть, когда Викторов по прокурорской привычке фабриковал эту фальшивку, в его мозгу всплывали только слова из курса истории партии. И ничего больше. Я уже не говорю о такой сложной для понимания генерал-лейтенанта мысли, что если бы Алкснис действительно был шпионом, то его фамилию точно бы поместили в такой справочник, чтобы не вызвать подозрения. Само собой, что Викторов "начальника немецкой полиции безопасности" считает таким же придурком, как и того своего начальника, который представил его к званию генерала: решение о нападении на СССР было принято в декабре 1940 г., справочник мог появиться не раньше этого времени; Алкснис был расстрелян в 1938 г., а этот дебил включает его в список на розыск.

Это трудный случай - надо сравнивать и доказывать, что в документе не могло быть старой даты. В "письме Берия" и "протоколе Политбюро" по Катынскому делу среди десятков "ляпов" есть и такой. В них осуждение на смерть поляков поручается "тройке" в марте 1940 г. Мошенники не знали, что менее чем за полтора года до этого в Совместном постановлении СНК и ЦК ВКП (б) "Об арестах, прокурорском надзоре и ведении следствия" (ноябрь 1938 г.) прозвучало: "2. Ликвидировать судебные тройки, созданные в порядке особых приказов НКВД СССР, а также тройки при областных, краевых и республиканских управлениях РК милиции.
Впредь все дела в точном соответствии с действующими законами о подсудности передавать на рассмотрение судов или Особого Совещания при НКВД СССР".

ЦК - орган, решениям которого подчинено Политбюро, тройки отменил, а Политбюро поручает тройке судить? Нет, просто мошенники, когда стряпали фальшивку, ничего не знали об этом Совместном постановлении.

Гораздо проще ловить фальсификаторов, когда они описывают в фальшивках будущие события. Скажем, в том же Катынском деле есть "письмо Шелепина Хрущеву", в котором Председатель КГБ докладывает, что польских офицеров ликвидировали "на основании Постановления ЦК КПСС от 5 марта 1940 года". Ну, какое ЦК КПСС в 1940 г.? В Катынском деле идиоты развернулись всласть...

Короче, сегодня любые сведения надо воспринимать очень осторожно и если мелькнет хоть тень подозрения, то нужно напрягать память и вспоминать, что еще вы знаете об этом деле. Особенно настороженно нужно себя вести, если вам не совсем понятно, как фальшивка появилась.

Ввод фальшивки в оборот

Если фальшивку предъявит обществу тот, кому она выгодна, то общество инстинктивно насторожится. Поэтому важно, чтобы фальшивку обнародовали либо люди нейтральные, либо даже заинтересованные в ее отсутствии. Вообще, ввод фальшивок в оборот - это чуть ли не самый сложной этап, требующий огромных, порой заблаговременных усилий, а иногда и больших затрат.

Смотрите, в деле Кеннеди фальшивщики вынуждены были купить сына адвоката семьи Кеннеди, чтобы тот "нашел" фальшивку в архиве этого юриста. А вот как осторожно вводились в оборот фальшивки по Катынскому делу.

В 1992 г. было радостно объявлено, что, якобы, найдены письма и протокол с распоряжением расстрелять польских офицеров. Такая сенсация! Казалось бы, что фотокопии этих "подлинных" документов должны быть опубликованы всеми "демократическим изданиями". Но ни звука! "Подлинные" документы даже не цитировались, и найти их было невозможно. Наконец, в 1993 г. возникает журнал "Военные архивы России" и в его первом номере среди подлинных документов даются тексты всех трех фальшивок. Но данные в журнале номера контактных телефонов - фальшивые, выходные данные типографии - не указаны, первый номер журнала оказался его последним номером, журнал буквально исчез навсегда. Весь тираж журнала (50 тыс.) был сгружен в подвал и не распространялся. Но около 400 номеров было разослано во все крупнейшие библиотеки мира. Т.е. никто не обвинит фальсификаторов в том, что они не опубликовали эти документы, они их опубликовали тиражом аж 50 тыс. экземпляров, но попробуй их найти! А в это время все демократические издания, надрываясь, кричат, что расстрел польских офицеров по приказу Советского правительства доказан. И лишь в 1995 г. фотокопии 2-х из 3-х фальшивок появились в сборнике "Katyn", выпущенном в неизвестном количестве экземпляров в Польше. (Правда, я один экземпляр выпросил у генконсула и первого секретаря посольства Польши в России, когда после выхода моей книги "Катынский детектив" и обсуждения ее в Сейме Польши, они пытались у меня узнать, кто стоит за мною и за выходом в свет моей книги.)

Вы спросите - зачем такие предосторожности, ведь эти документы все равно попали в библиотеки? Пусть мало, но попали! Но кто их там увидит? Только историки и журналисты - люди заведомо некомпетентные ни в чем, кроме жратвы, секса и интриг в своем кругу. Но эти же люди и фальсифицировали тексты. Мошенники понимают, что сделать фальшивку качественно у них ума не хватит, вот они и боятся показывать ее людям компетентным, которые всегда есть в обществе.

Фальсификаторы часто попадаются в казалось бы элементарных вопросах. К примеру. У нас в Ленинграде в Музее обороны есть уникальный по пронзительности экспонат - дневник умирающей от голода девочки Тани Савичевой. И у евреев возникла мысль - а почему бы такой дневник не написать в годы Второй мировой войны и еврейской девочке, не пережившей "холокост"? Нашли такую девочку в Голландии - Анну Франк. "Нашли" ее дневник, опубликовали, сняли фильмы, создали целый культ Анны Франк. В списке "Сто великих евреев" она стоит под N12: "Анна Франк, автор записок, обличающих фашизм". Кстати, под N13 в "Списке" стоят пророки Ветхого завета, а, скажем, физик А. Майкельсон имеет аж N43.

В литературных способностях евреев, оккупировавших всю журналистику, никто и не сомневался - ну какая проблема написать дневник маленькой девочки на заданную тему? Но оказывается, проблема есть и тут.

В Европе, не подумавши, выставили "подлинную" рукопись этого дневника. Смышленые европейцы тут же определили, что текст написан шариковой ручкой, а их изобрели лет через 10 после смерти реальной Анны Франк. Не хорошо, конечно, получилось, как говорят музыканты - лажа, но, надо думать, рукопись отправят на реставрацию и все будет путем.

Но это простая фальшивка, а в Катынском деле сфальсифицированы три документа высших инстанций СССР - это же сколько надо было знать, чтобы они получились похожими на настоящие! Поэтому их и боятся сами фальсификаторы.

Ввод фальшивки в оборот всегда дело хлопотное. 

Как видите, даже простую фальшивку не вводят в обращение просто так, а сложные готовят порою за десятки лет до ее ввода в обращение.

Вот скажем, фильм Спилберга "Список Шиндлера", в нем есть кадры "уничтожения евреев в газовых камерах". Вы скажите, что фильм художественный и мастер фильмов ужасов Спилберг имеет право на вымысел. Это так, но уже лет 15 в мире все фильмы снимаются на цветной пленке, почему же кадры фильма с газовыми камерами черно-белые? Почему сразу после выхода фильма на экраны запущен ремейк (переделка, новый вариант) этого фильма? Потому что лет через 20 о художественном фильме "Список Шиндлера" все забудут, а черно-белые кадры из него будут подаваться, как документальные кадры Второй мировой войны. Не верите?

Какие выводы нужно сделать из этого раздела. Правда не нуждается в подготовке ее ввода в общество, она идет сразу с точным указанием, откуда взялась. Ее вводит в оборот тот, кто нашел.

Если же вокруг какого-либо факта начинается невразумительная возня, если документ подбрасывается кому-нибудь, то здесь дело не чисто - это фальшивка.

Вот теперь я хотел бы вернуться к тому "письму Л. Берии", которое переписал т. Шаболин из газеты "Знание - Власть".

А где же Троцкий?

Прочтем это письмо внимательно на предмет того, чего в нем не должно быть.

Выражение "по делу" означает, что все осужденные проходили по одному делу, т.е. состояли в одной преступной организации.

Дело врачей-вредителей появилось только в начале 50-х, до войны никаких таких дел не было, не было никаких процессов "врачей-вредителей". Три врача, залечившие до смерти Куйбышева, Менжинского, Горького и его сына, действовали не из идейных соображений, а были куплены Ягодой (квартиры, дачи, отсутствие таможенного досмотра при переезде границы и т. д.). Термин "врачи-вредители" уже указывает, что это письмо Берии - фальшивка. К тому же разряду относится и до сих пор никому неизвестное "дело писателей-гуманистов", я уже не говорю о том, откуда в СССР взяться 40 тыс. писателей?

Термин "ленинские кадры" появился только при Хрущеве. Этим термином Хрущев отделял свои кадры от сталинских. При Сталине, если хотели подчеркнуть свою особую партийность, вспоминали год вступления в ВКП (б). Главным ленинским кадром был Сталин, и я сомневаюсь, чтобы в стране кто-то осмелился заикнуться о расстреле таких кадров.

Термин "лица еврейской национальности" появился только с началом отъезда евреев в Израиль.

Если бы существовало подлинное письмо Берии такого плана, то там подобных выражений и близко не могло быть. Значит, это фальшивка.

А теперь о том, какого термина в данном письме нет, а должен быть обязательно. Это - "троцкисты". С 1927 г. партия и стана избавлялись от троцкистов, но в фальшивке об этом ничего нет. Это не случайно, но об этом позже. А сейчас побалуемся цифрами.

В 1937 г. все вузы страны подготовили 1280 врачей. "Осуждено" 4 тыс. врачей и об этом до сих пор ничего не слышно? Выражение "ленинские кадры" означает, в самом крайнем случае, что это люди, вступившие в партию максимум до его смерти, т.е. до 1924 г. На апрель 1923 г., когда Ленин был уже парализован, численность ВКП (б) составляла 386 тыс. человек. И из них было арестовано 937 тыс. человек, а 686 тыс. расстреляно?! Не маловато ли? И как это уцелели Сталин и Берия?

Фальшивка грубая до гротеска, тупая и подлая. Вопрос - кому она нужна? Ответ - жидам. Ими же и сфабрикована. Почему?

А вы обратите внимание на то, что не упомянут Троцкий, а ведь он еврей и враг СССР. То есть, его уничтожать было за что. А без него осталось 90% просто евреев как таковых Что в результате? В результате получается, что СССР уничтожал при Сталине евреев просто так, просто потому, что они евреи и на свою беду работали врачами, писателями-гуманистами, верными ленинцами на благо СССР, а их мерзавцы-русские за это расстреливали. И расстреляли и сгубили в лагерях более миллиона бедных, невинных евреев. А если теперь за каждого "убитого" еврея да подсчитать компенсацию в деньгах, как Израиль подсчитывает с Германии, то какие же это деньги получаются!

Через 10 лет ни одного номера газеты "Знание - Власть" не останется, и тогда все начнут цитировать нужные места из этого "письма Берии", ссылаясь на газету и архивы. Ответьте: как наши внуки докажут, что это не русские евреев, а евреи (которыми почти сплошь были укомплектованы суды, прокуратуры, НКВД и ГУЛАГ) убивали русских? А, товарищ Шаболин?

Спрашивается, а почему это "письмо" не опубликовано журналистами, находящимися под контролем жидов? Ведь "письмо" им очень выгодно, оно полностью доказывает брехню "демократов", скажем, о том, что перед войной было расстреляно 40 тыс. офицеров и генералов. Это вопрос?

Давайте я вам еще и расскажу, как вводилась в оборот эта фальшивка.

У нас несколько раз печатался Герман Назаров, иногда под псевдонимами. Темы его статей - о жидах, что для нашей газеты не в диковинку.

Однажды он приходит и шепотом рассказывает, что у него есть друг в каких-то секретных архивах и этот друг показал ему сверхсекретную папку со сверхсекретными документами. Мне это не понравилось - с секретами допускают работать таких людей, которые этими секретами со знакомыми не делятся. А если делятся, то их сажают за это в тюрьму. Дальнейший рассказ Назарова мне еще больше не понравился.

Оказывается, в этой папке собраны и приказы Ленина о расстрелах, и доклады врачей о его маразматическом состоянии во время болезни, и доклад Берии Сталину о расстрелах евреев, и доклад Жукова Сталину о нахождении трупа Гитлера. Короче, все есть, как в придорожном ларьке. Я выразил свое удивление Назарову - разве он не понимает, что в архивах документы так не хранятся? Ведь архивы нужны для быстрого нахождения нужного документа. В архивах документы хранятся по темам, по делам. И приказы Ленина о расстрелах не могут храниться в одной папке с историей его болезни. Кроме того, я на слух могу сказать, что это папка с фальшивками, поскольку некоторых названных документов не могло быть в природе. Просто мошенники, когда их готовили, этого не знали. Назаров обиделся, но не сильно.

Через несколько дней он принес ксерокопию приказа Ленина из этой папки. Фальшивка обнаруживалась сразу - атрибуты не соответствовали времени этого приказа. Я еще раз предупредил Назарова, чтобы он не делал глупости - не распространял фальшивок, даже если Ленин и на четверть еврей. Назаров снова обиделся, но снова не очень.

Спустя какое-то время он принес мне статью с разбираемым здесь "письмом Берии Сталину" - ту, которую, по-видимому, и напечатала газета "Знание - Власть". Когда я дочитал до "ленинских кадров", то поговорил с Назаровым очень резко. Он, наконец, действительно обиделся, поскольку, когда я на улице попробовал с ним поздороваться, то он демонстративно отвернулся.

Может быть Назаров фанат-жидоед, но разве это извиняет то, что он в угоду жидам распространяет их фальшивки? И какая разница - втемную его используют или за деньги?

Важно другое: то, что жиды не печатают сами эти "сенсационные документы", а ищут идиотов в патриотической прессе, прямо говорит о том, что это откровенные фальшивки.

Фальшивые версии

В отличие от фальшивых документов, известные события мошенники извращают длительное время, постепенно и не только с использованием откровенной брехни, но и с обязательным сокрытием подлинных фактов. Поэтому для разоблачения фальшивок такого рода приходится набираться терпения и искать недостающие факты. Очень часто их приходится искать в литературе, которая прямо к этим делам не относится, т.е. в той, у авторов которой не болела голова в связи участием в фальсификации. 


Заканчивая работу о фальшивках, еще раз хочу остеречь - время сегодня уж больно паскудное, не спешите все принимать на веру.

Юрий Мухин

Еще раз напоминаю: полная версия статьи лежит здесь:

У МП зізнались що домалювали прихожан патріарха Кирила у Харкові

Як говориться - "Ти їм в очі плюй, а ані раса Божія іже єсі"

Фоторедактор наголосила, що домалювала прихожан свідомо: "Людей на площі на тому фото здавалося мало". Відредаговане фото Редактор "Фотолітопису Української православної церкви" Віолетта Магарит підтвердила, що свідомо відредагувала фото зустрічі харків'ян із патріархом Кирилом, удвічі збільшивши натовп на площі. Про це вона сказала сайту "Релігія в Україні". "Я, і ніхто інший, в тверезому розумі і при пам'яті редагувала це фото", - сказала Магарит. "Людей на площі на тому фото здавалося мало. Могло б зібратися і більше... Було б краще. Взагалі, я люблю красу. Намагаюся вдаліше кадрувати знімок, щоб не було "порубаних" голів, людей, коней", - додала редактор. Вона запевнила, що не може відкрити жодних "цікавих подробиць", і додала, що "маніпуляції на шляху до естетики і досконалості іноді необхідні". Як відомо, 7-8 травня голова Російської православної церкви патріарх Кирило відвідував Харків. Одним із заходів, проведених ним у ці дні, була літургія на центральній площі Свободи, яку й зафіксовано на фотографії. Після того, як фальсифікацію було викрито, фото з сайту видалили, одначе воно розійшлося інтернетом. УПЦ МП ще до проведення заходу анонсувала участь у спільній молитві ста тисяч вірних, а після нього правоохоронці оголосили, що на літургію прийшло сорок тисяч осіб.

http://tsn.ua/ukrayina/u-mp-ziznalis-scho-domalyuvali-prihozhan-partiarha-kirila-u-harkovi.html


4%, 1 голос

28%, 7 голосів

68%, 17 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.