хочу сюди!
 

Ирина

35 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років

Замітки з міткою «українська мова»

Рідна Українська Мова моя!




ЕРА УКРАЇНИ

Надходить ера України.
О земле, рiдна i свята!
І озираються країни,
Що над Європою свiта.

Свiта, свiта, бо сонце сходить,
Погожий обiцяє вiк,
І зеленiють в полi сходи,
І йде межею чоловiк.

Вiн по-хазяйськи оком гляне,
Чи все як слiд цвiте й росте.
Колись поляни i древляни
Зорали поле це святе.

Його кропили рясно кров’ю,
Гноїли трупом. Та дарма!
Воно вiдроджене любов’ю!
Вiд нього кращого нема!

І коли вiзьмуть в руки дiти
Пахучий, нiби сонце, хлiб,
Я знаю: буде вiн радiти,
Наш предок – ант а чи дуліб.

І успокояться по всьому,
Кого на страшну смерть прирiк
Чи той кривавий тридцять сьомий,
Голодний тридцять третiй рiк

Пiсля великої руїни
Ставати до роботи час.
Європа дивиться на нас.
Надходить ера України.


*  *  *
Я - є! Ти - є! Він - є!
І все це - ми!
І нас немало.
Тож хоч мине азарт,
А носа вішати не варт.
Аби лиш у сідлі тебе тримало.
І ще - завжди лишаймося людьми.

Я - є! Ти - є! Він - є!
Чужі ми чи сім’я,
Та світ до нас належить.
Отож міцніше гарт
І носа вішати не варт!
Не боїмось потопу ні пожежі.
А як прийде така година,
Що нас покличе Україна,
Хай відгукнеться кожен:
- Я!


МИ – Є!

Довго вони панували
Над краєм – холод і тьма.
Нам до тями вбивали,
Що нас як народу – нема.
Будемо разом виходити
З того гнiту i тьми,
Собi i свiту доводити,
Що є ми.
Серце у грудях б’є:
Ми – є!

Нам славна судилася доля.
Скорiше до працi ходiм
Збирати камiння з поля,
Зводити з нього дiм.
Повiсимо в нашому домi
Вишиванi рушники,
Будемо в свiтi вiдомi
Мрiйники, трудiвники.
Дамо загребущому вiдсiч:
– Зась! Воно не твоє!

Ввсиль Симоненко в нашому часі



28 коротких років Василя Симоненка. Подорож місцями поета

28 коротких років Василя Симоненка. Подорож місцями поета
16:07, 8 січня 2022
Радомир Мокрик
науковий співробітник Інституту східноєвропейський студій, Карлів Університет (Прага, Чехія)

“Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень”
Тарндинці і Біївці – рідні місця поета. У Біївці стоїть сільська хата, в якій народився Василь Симоненко. Сьогодні там – його музей. А в селі Тарандинці, що неподалік, є школа, де Симоненко завершував навчання, і яка сьогодні названа його іменем. Табличка висить неподалік головного входу. 

Село справляє враження невеличкого, охайного населеного пункту. На порозі сучасної будівлі вже очікує Світлана Борисівна. Вона проводжає мене на другий поверх, саме там знаходиться кімната-музей. Насправді це три просторі зали. У першому – збірка шкільних артефактів: Симоненкові нотатки, зошити, дипломи, учнівські журнали.

З будь-якої біографії Василя можна дізнатися, що він закінчив школу з золотою медаллю. Одне зі свідоцтв на стенді в першій кімнаті музею. З нього дізнаюся, що навіть у відмінника Симоненка протягом навчання таки були “плями на сонці”: завершуючи семирічку в 1949 році “при відмінній поведінці”, учень отримав три четвірки – з фізичної підготовки і, як це не парадоксально, з української та російської мови. 

В останній залі на мене чекав справжній дослідницький скарб: оригінальні рукописні листи матері Симоненка Ганни Щербань до Миколи Сома, одного з найближчих друзів поета. Поки я фотографую, на порозі кімнати-музею з’являється акуратно вдягнений чоловік середнього віку. Виявляється, один з моїх співрозмовників, з якими довелося зідзвонюватися у пошуках Симоненкових слідів.

Це Василь – шкільний психолог, працює в ліцеї містечка Глобине. Він буде моїм провідником до Біївців. Шлях між двома селами – це окремий розділ в біографії Василя Симоненка, його варто пройти пішки. Сам Василь щоденно долав близько дев’яти кілометрів від рідного дому в Біївцях до школи в Тарандинцях.

Місцева вчителька Уляна Демченко згадувала: “Якось зарядили хуртовини. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було. І раптом на шкільному порозі з’явилась снігова баба. Це з усіх чужосельців прийшов до школи один Василь. На уроках він був серйозний – аж занадто. Ніколи не сміявся, не ганяв по шкільному подвір’ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень”.

У часи учнівства Симоненка дороги не було, його шлях пролягав полями. Ми ж з моїм новим другом Василем користуємося перевагами цивілізації – сьогодні два села з’єднує пряма асфальтова дорога, по якій ми і рушаємо.

Василь декламує на пам'ять вірші Сосюри і розповідає історії про Симоненка. Краєвиди навкруги справді чудові, м’які осінні пастелі полів, цілковитий спокій навколо. Можна собі уявити, як тут юнак ходив купатися на річку Удай. “Культу” Василя Симоненка на його малій батьківщині точно немає. Таке враження, що більшість місцевих лише “щось чули” про свого співвітчизника. Однак є група ентузіастів, які бережуть спадок та пам’ять про поета, тому його історія досі тут.  

“Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці”
Біївці – мініатюрне село на Полтавщині (не плутати із Біївцями в Київській області, які промайнули в “Кайдашевій сім’ї” Нечуя-Левицького та серіалі “Спіймати Кайдаша”). Згідно з останнім переписом населення у 2001 році, тут проживало 272 особи. При вході в село стоїть пам’ятник Василю Симоненку. Бюст поета на високому п’єдесталі, загороджений невисоким парканом. Навколо нього – кілька дітей на велосипедах. Загалом вулиця майже безлюдна.

20210831_144057.jpg
Пам'ятник Симоненку у Біївці

Фото автора
Однак саме це маленьке село було для Симоненка “місцем сили”. “Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя”. Ці слова Василя досі можна не лише прочитати, а й почути – коротке інтерв’ю з “живим голосом” опубліковане у мережі. Василя запросили на радіо після виходу поетичної збірки “Тиша і грім” у 1962 році.

“Вкоріненість”, відчуття дому і рідної землі є одним з головних мотивів його творчости. Він був патріотом України в найкращому сенсі цього слова. Але Україна Василя Симоненка – це не абстракція. Джерело цих почуттів він узяв з Полтавщини, зі своїх маленьких Біївців. 

Хата-музей поета розташована метрів двісті далі по прямій дорозі. Мене зустрічає Валентина Іванівна – енергійна місцева жінка. Саме вона є володаркою ключів від будинку, де понад 80 років тому народився Василь Симоненко.

Хату збудував його дід Федір Щербань у 1920-х роках. Будинок простий і доглянутий. На подвір’ї кущ калини, біля дверей меморіальна таблиця з фотографією Симоненка та роками його життя. Справжніх речей поета та його родини в хаті не залишилось. Коли випускник Київського університету Василь Симоненко переїжджав у Черкаси, він забрав маму з села. Тоді ж хату продали, в ній оселились інші люди. Лише згодом, після Симоненкової смерті, цей будинок перетворили на музей.

Василь народився тут у 1935 році і ріс з мамою – Ганною Щербань та її батьком – дідом Федором, з козацького роду. Федір Трохимович був освіченою людиною і передавав знання внукові. Працював писарем у сільській раді, завдяки йому сім’я не бідувала поки Василь був ще геть малий. 

20210831_140032.jpg
Хата, де народився Василь Симоненко. Нині там музей

Фото автора
20210831_141005.jpg
20210831_140936.jpg
“Був такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се, про те, – згадувала його дочка Ганна. – Я пам’ятаю, що якось вони пів дня сперечалися про історію утворення Пруссії. Коли ні з ким було поговорити, мій батько нудьгував”.

До слова, зображення діда Федора, зроблене Аллою Горською, та фотокартку батька Андрія зберігають у шкільному музеї у Тарандинцях. Саме старий Щербань був для малого Василя найкращим другом і вчителем. Батька ж у поета “не було”: “В мене була лиш мати, та був іще сивий дід, нікому не мовив – тату, та думав, що так і слід”.

Про Андрія Симоненка можна зустріти різні історії. Валентина Іванівна розповідає, що той був гульвіса і вирізнявся неабиякою харизмою, чим зловживав. З її слів, того ж року в селі народився не лише Василь, а й Григорій Симоненко, звідний брат поета. Григорій працював трактористом і неабияк пишався тим, що його брат – знаменитий поет. Втім відносин з батьком у Симоненка справді не було. Тим сильніша була його любов і відданість матері. Мама Ганна Щербань – червоною ниткою проходить через усю творчість поета.

Поступивши на навчання в Київський університет, ще на першому курсі майбутній “шістдесятник” занотував у своєму щоденнику: “Знайомство з курсом збентежило мене ще більше. Зрозумів, що щирості і невимушеності тут не буде. Вечором кидався в постіль, втикався в подушку, кусав губи, щоб не плакати. Тепер невблаганно тягло в село. Хотілося кинути все, примчати додому, піти з Гришею збирати жолуді, ритися в осінньому сухому листі, пекти в багатті картоплю і гонитися в кущах за дівчатами. А вечорами. Ех, осінні вечори на Полтавщині, як я нудьгував за вами!”.  

Василь Симоненко остаточно поїхав з Біївців у 1952 році – сімнадцятирічним юнаком, абітурієнтом Київського державного університету. Про власні “проводи” в столицю майбутній журналіст залишив колоритний запис у щоденнику: “За тиждень перед від’їздом звільнили мене від усяких турбот по господарству. Мати намагалася тримати мене побільше біля себе і часом крадькома плакала. А мені не сиділося, тягло кудись далеко в невідоме.

А за кілька днів наша хата наповнилась шумом – прийшли виряджати, принесли пляшки, заткнуті качанами. Запахло самогоном, потягло на співи – і закрутилося. Мені всі трохи заздрили і разом жаліли. Потім ходили селом – кричали, варнякали, дратували псів і цілувалися з дівчатами. Гриша міцно тримався за мене. Певне тому, що самостійно не міг рухатися. А двоюрідний брат Альоша – здоровило і силач – жартома витягав кілки з тинів і діловито трощив їх об телефонні стовпи. По щирості, я побоювався, щоб він у приливі ніжності не поліз мене обнімати. Боявся не тому, що не вірив в медицину – просто не хотілося їхати в Київ з поламаними ребрами”.

“Я став у Черкасах ще самотнішим”
Після війни Черкаси набули нового дихання. В 1954 році місто стало обласним центром, відкрили кілька заводів. Новий статус означав, що в Черкасах буде виходити й власна газета – “Правда”. Саме туди скерували Василя Симоненка після закінчення університету в 1957 році.

Красивий будинок у центрі Черкас за адресою Хрещатик, 251, зберігає чи не найбільш вагому пам’ять про поета. Тут діє кімната-музей його імені. Світлий вхід крізь сецесійні двері одразу дає зрозуміти, що тут “місце Симоненка”: ліворуч перед сходами стоїть бюст, на стіні акуратно виведений текст “Лебедів материнства”. Підйом сходами на другий поверх – і я на місці – сьогодні це редакція газети “Черкаський край”, колишньої “Черкаської правди”.

Будинок, у якому працював Симоненко, на вул. Хрещатик, 251 звели у 1914 році

У Симоненковому кабінеті мене зустрічає Ніна Іванівна. Вона нещодавно працює в музеї, однак про Василя Симоненка, здається, знає набагато більше за мене.

Василь працював у “Черкаській правді” недовго. Через декілька років перейшовши (дослівно, майже через дорогу) в редакцію “Молодь Черкащини”. Спогади його друзів сповнені веселих історій з редакційного життя. Симоненко мав відмінне почуття гумору та любив розіграші. Однак його власні щоденники не передають радості журналістських буднів: “Сьогодні проїздом у наших Черкасах був Микола Вінграновський. Вперше я зустрівся з ним у 1958 році. Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети, і я не зміг поїхати разом з Миколою до Канева. Давно в мене не було такої втрати бо, по правді кажучи, нікого було втрачати”.

Газетна рутина була пов’язана не лише з малою зарплатою, але й передусім із специфікою роботи в радянських ЗМІ. Для Симоненка, який завідував відділом пропаганди та агітації, це означало також обов’язкове написання віршів до комуністичних святкових дат. Саме ці низькопробні “агітки” закидають Симоненкові як знак відданости радянським ідеалам. Хоча для Василя, судячи з його спогадів, йшлося про неприємний обов’язок, який належав йому “за посадою”. Окрім цього, радянські газети проходили сувору цензуру, яка іноді переходила в самоцензуру. Втім з плином часу він писав все більше текстів, які підпадали під означення “буржуазного націоналізму”.

Симоненко вів щоденник, виданий під назвою "Окрайці думок"

У спорадичних щоденникових записах Симоненка, які стали відомими під назвою “Окрайці думок”, часто зустрічається слово “самотність”. Особливо гіркі рядки написані протягом останнього, 1963 року: “Ні, не так я мріяв жити як живу”, “Тепер я став у Черкасах ще самотнішим”, “Ціле літо я сидів на дикому острові. Якби не поїздка в Канів до «Жайворонка», то й згадати нічого було б”. 

За рік до смерти поета партійні органи закрили редакцію “Молодь Черкащини”, Симоненко пішов дописувачем у “Робітничу газету”. Того середовища однодумців та відчуття співдружності, яке сформувалося паралельно в Києві, у Симоненка в його провінції не було.

Ми рухаємося крізь його життєву історію: дитинство, студентські роки, редакторська робота, перша збірка, знахідки в Биківні, побиття міліціонерами після конфлікту на вокзалі в Черкасах. Останній пункт традиційно викликає різні спекуляції і навряд чи будь-яка ґрунтовна розмова про Василя Симоненка може обійтися без тієї історії, яка завершилась для поета-журналіста ночівлею у відділку міліції на вокзалі в Смілі.

“Відчуваю, ніби щось там обірвалося усередині”
Ось як її вже в 1991 році описував друг Симоненка Віктор Онойко. У 1962 році до Симоненка приїхав погостювати товариш з Біївців. Друзі поспілкувались і випили вина. Симоненко пішов проводжати товариша на вокзал. Усвідомивши, що в нього скінчились цигарки, він вирішив придбати їх у вокзальному буфеті. Продавчиня, попри те, що ще не настав час обідньої перерви, відмовилася впускати поета. Мабуть, він відреагував гостріше ніж звичайно. Підійшли міліціонери і наказали показати документи. Посвідчення журналіста партійної газети, здавалося б, мало заспокоїти їх. Однак реакція була протилежною. Симоненка заштовхали в службову машину і відвезли на станцію імені Шевченка в Смілу, де він провів цілу ніч у відділку.

Наступного дня лише після втручання секретаря Смілянського міськкому друзям вдалося вияснити, що трапилось. Витягати Симоненка з відділку поїхали троє журналістів, одним з них був саме Віктор Онойко. Він і переповів Симоненкову розповідь.

Симоненко помер через півтора року після побиття міліціонерами

“Побачивши мене, він одразу попросив закурити (знав, що з нас трьох лише я курю). Я перед самим від’їздом купив пачку і віддав її. Він жадібно накинувся на цигарку. “Більше доби не курив”, – пояснив поки прямували до нашого червоного “Москвича”. І додав: “Не їв і не спав”. Коли сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукави сорочки.

– Ось, подивіться…

Ми жахнулися, всі руки були в синцях.

– А на тілі, здається, жодних слідів.  Хоча били. Чим били – не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. Я, бачте, не сподобався їм. Коли везли туди – погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзати. Я ж їх поліцаями обізвав іще. Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей як до бидла. А ще кортить владу свою показати. Ви думаєте, хто на себе ту форму нап’яв?

Василь вилаявся і викинув за дверці ще один бичок. Потім додав:

 – У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати у двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув обличчям донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Ото він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось там обірвалося усередині”.

Дотепер поширена думка, що побиття поета було наслідком знахідки у Биківні. У 1962 році він разом із Аллою Горською та Лесем Танюком виявив там місця поховання розстріляних жертв НКВС, і намагався надати цьому розголосу. Є різні версії, чому у ту ніч Симоненка так жорстоко побили: від цілковитого заперечення “політичного підтексту” до абсолютної впевнености, що з поетом цілеспрямовано розправились, і що цей інцидент можна вважати першим сигналом майбутніх репресій. Василь Стус у розмові з рідними тоді лаконічно констатував: “Замордували хлопця”. 

Реальну картину могли би показати архівні документи, і, судячи з усього, вже в 1990-х родина Симоненка таки намагалась вияснити через архіви спецслужб, що ж тоді трапилось: побутове свавілля міліціонерів, чи таки акт політичного тиску. Однак результати були невтішні: найімовірніше, документи щодо цього випадку осіли в Москві, як і багато інших міліцейських справ того часу.

Останнє помешкання 
У черкаській кімнаті-музеї зберігають різні видання Симоненкових текстів. Однак справжні скарби знаходяться не на стендах, а в шухлядах столу, за яким сидить Ніна Іванівна. Поступово на ньому опиняються зошити з рукописами, які ще чекають на публікації. Ледь тремтячими пальцями я гортаю сторінки старих блокнотів: “Ти не можеш мене покарати”, “На цвинтарі розстріляних ілюзій”, різні студентські нотатки. Блакитний блокнот з написом “Общая тетрадь” – справжня знахідка. 

Симоненко близько товаришував зі Світличним, Сверстюком, Вінграновським, Танюком, Горською

Фото: vasylsymonenko.org
В соцмережах часто поширюють красиву Симоненкову цитату з листа до дружини Людмили Півторадні: “Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю, дуже скучив”. Але відносини з дружиною складалися непросто і особливої підтримки Симоненка вдома не мав. Тож він часто мандрував – до Одеси, Львова та Києва. Там були не просто друзі, а його однодумці: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Лесь Танюк, Алла Горська. 

Ці думки крутяться в мене в голові, поки крокую черкаським Хрещатиком. Неподалік від редакції Черкаський обласний краєзнавчий музей – там лаконічна експозиція Симоненка. Тут є його робочий стіл, посвідчення, відзнаки, університетський диплом. Симоненкова вишиванка. Друкарська машинка, на якій журналіст друкував свої статті, вочевидь, ще справна. Телефон, родом з 1960-х років, який виглядає справжньою архаїкою.

Моя остання, і чи не головна мета в Черкасах, – глянути на будинок, в якому мешкав Симоненко. Тому я повертаюся спершу до редакції “Черкаської правди” і йду в напрямку визначеної адреси. Мені завжди видавалося це важливим – йти саме тим шляхом, що й люди, історії яких ти вивчаєш.

Бульвар Шевченка тягнеться, здається, безкінечно. Будинок, в якому з жовтня 1960 року і до смерти мешкав Василь Симоненко, сьогодні має номер 345. Знайти його не складно, одразу навпроти зупинка маршруток. Раніше, в Симоненкові часи, тут був сквер, вільний майданчик. Сьогодні ж будинок оточений напів стихійним базаром.

Будинок, де Симоненко прожив останні роки

Фото автора
Біля входу невелика чорна меморіальна дошка з написом: “У цьому будинку в 1959-1963 роках жив поет Василь Симоненко”. Одразу під табличкою декілька букетиків штучних квітів. Його профіль в коловороті вивісок “італійської білизни” та “дешевих кредитів” виглядає ніби винувато.

Друга поета Микола Сніжко так згадував це помешкання: “Збудований літерою «П», Симоненків будинок мав великий затишний двір, де було роздолля для дітвори, де пенсіонери «забивали козла», грали в шахи, шашки, доміно, «різалися в карти».  Бувало й Василь приєднувався до дідів, спостерігав за грою і сам інколи грав з кимось в шахи. Дуже любив цю гру. Але найбільше йому подобалось слухати дідівську компанію, бо там можна було почути «смачне» слово, цікаву життєву історію, дотепний анекдот, «вловити» тему для вірша.  Діди були веселі, по-козацькому підколювали один одного”.

У черкаській квартирі Василь поселився з дружиною Люсею та сином Олесем

Фото автора
Сюди, у 129-ту двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі поселився Симоненко з дружиною Люсею та сином Олесем. Сюди ж переїхала мама на початку 1960-х років. Саме тоді й продали хату в Біївцях. Після Симоненкової смерти квартиру розміняли, і мама залишилась в тому ж під’їзді, лише на першому поверсі.

Я хутко, ігноруючи ліфт, підіймаюся на п’ятий поверх. Мабуть, це може видатись комічним, але я хвилююсь. Ось звідси, цими вузькими сходами банальної “хрущівки”, щодня спускався Василь Симоненко. Тут виношував “Ти знаєш, що ти людина?” чи “Перехожого”. Нашвидкоруч фотографую проліт на останньому п’ятому поверсі та вузькі двері і цілком задоволений спускаюся вниз.

“На цвинтарі розстріляних ілюзій”
Шістдесятники – тема моїх наукових досліджень вже не перший рік. Позаду успішний захист дисертації, попереду – видання книжки. У моєму розумінні це був не лише “культурний феномен” чи “початок національно-визвольного руху”, як можна прочитати в багатьох книжках. А передусім невелика когорта молодих людей, в певному сенсі компанія друзів: переплетення історій, талантів та прагнень яскравих особистостей. Це літературні вечори у Клубі творчої молоді Леся Танюка, посиденьки в Алли Горської чи Івана Світличного, подорожі Україною і вивчення власної культури. Хрущовська відлига раптово створила простір для яскравих, талановитих та ідеалістично налаштованих шістдесятників. 

Василь Симоненко вирізняється на тлі цієї когорти. Не лише виразним поетичним словом. На відміну від Миколи Вінграновського, Івана Драча чи Ліни Костенко, воно завжди залишалося прямим і “простим”. Це навіть в час відлиги дозволяло деяким офіційним критикам говорити про “народність” поета.

Симоненко, як і абсолютна більшість його однолітків, у певний період був “заряджений оптимізмом доби”: юнацький ідеалізм та віра в світле майбутнє були притаманними молодій повоєнній генерації. Важко сказати, чи був Симоненко щирий, коли в юні роки писав “Завжди ми, Росіє, з тобою”. Однак він був цілковито відвертий, коли у зрілому віці прогримів віршем “Нехай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю”, присвяченим Україні. 

Пошук історичної правди і справедливости завів його влітку 1962 року разом з Лесем Танюком та Аллою Горською у Биківню. Для когорти шістдесятників це був один із ключових моментів. 

Невдовзі після цього Василь Симоненко написав один з найкращих і найбільш жорстких своїх текстів: 

“Гранітні обеліски, як медузи, 
повзли, повзли і вибились із сил – 
на цвинтарі розстріляних ілюзій, 
уже немає місця для могил […]. 
Коли б усі одурені прозріли, 
коли б убиті ожили, 
то небо, від прокльонів посіріле, 
напевно б репнуло від сорому й хули”.

Власних ілюзій Василь Симоненко позбавлявся поступово, що в умовах тотальної пропаганди та інформаційного вакууму було справжнім інтелектуальним подвигом.  Хрестоматійним є Симоненків вірш “Курдському братові”, у якому поет натякає на підневільне становище свого народу, адже вороги прийшли “забрати ім’я твоє, мову”, а “наш найлютіший ворог – шовінізм”.

Уже тоді молоді українські інтелектуали поступово усвідомлювали фактичне колоніальне становище України в рамках радянської імперії. Теоретично ці думки вже незабаром обґрунтували Євген Сверстюк в есеї “З приводу процесу над Погружальським” та Іван Дзюба в знаменитому “Інтернаціоналізмі чи русифікації?”. У Симоненка це виходило в поетичній формі, радше на рівні відчуттів. 

Ось один з останніх записів в щоденнику поета: “Часто сумніви нищать будь-яку впевненість у своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей, розумних і талановитих – рятували своє життя, поступаючись гідністю і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше”.

Життя Василя Симоненка обірвалося в грудні 1963 року, коли йому було лише 28 років. Малохто навіть з когорти шістдесятників, дозволяв собі настільки різкі тексти, як “Гранітні обеліски” чи “Народ мій є, народ мій завжди буде”. Громадянсько-поетичної відваги Симоненкові аж ніяк не бракувало, і найкраще мало бути попереду.

симоненко 2.jpg
Одна з останніх світлин Василя Симоненка. У робочому кабінеті редакції "Молодь Черкащини", 1963 рік


КОНТАКТНА ІНФОРМАЦІЯ
Львів, Технічна 6/1, 79007
+380961268726 +380961268726
© 2020 ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ. ВСІ ПРАВА ЗАСТЕРЕЖЕНО!

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/28-korotkikh-rokiv-vasilia-simonenka-podorozh-mistsiami-poeta-do-iogo-dnia-narodzhennia/

9:45 02.02.2022

МАУП запрошує кандидатів до експрес-курсу з підготовки!

Міжрегіональна Академія управління персоналом отримала статус уповноваженої установи від Національної комісії зі стандартів державної мови на проведення іспитів для громадян, яким потрібно підтверджувати рівень володіння українською мовою для виконання службових обов’язків.

Роботу у відповідному напрямку розпочато МАУП із 12 жовтня 2021 року, а значить, для проведення іспитів повністю забезпечено матеріально-технічні та організаційні умови. І хоча основний обов’язок уповноважених установ полягає в ідентифікації претендентів перед початком іспиту й технічному супроводі іспитової сесії, МАУП пропонує кандидатам на складання іспиту корисну та зручно організовану послугу.

Тижневий експрес-курс із української мови від Міжрегіональної Академії управління персоналом допоможе кандидатам досконало підготуватися до іспиту та й загалом надасть впевненості щодо успішного його складання.

  • Три зустрічі згідно узгодженого графіку (онлайн чи офлайн).

  • Навчання у досвідчених викладачів-філологів, кандидатів наук і доцентів.

  • Опрацювання технічних питань і ґрунтовні роз’яснення щодо самої процедури іспиту.

Експрес-курс із підготовки кандидатів до іспиту розроблено МАУП на основі зразків тестових завдань, що розміщені на сайті Національної комісії зі стандартів державної мови, а також завдань із інших відкритих джерел, і доповнено авторськими поясненнями щодо норм та правил української мови. 

Сам іспит на рівень володіння державною мовою складається з 29 тестових питань («Культура мови», «Читання», «Письмо», «Говоріння») та запису монологу. Загальний час для виконання завдань іспиту складає 30 хвилин.

Кому може бути корисний експрес-курс із української мови від МАУП?

Він розрахований на осіб, що претендують на обрання чи призначення на посади, визначені частинами першою і другою статті дев’ятої Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», зокрема, це:

  • депутати місцевих рад, посадові особи органів місцевого самоврядування;

  • державні службовці;

  • особи офіцерського складу, які проходять військову службу за контрактом;

  • особи начальницького (середнього і вищого) складу Національної поліції,

  • інших правоохоронних та розвідувальних органів;

  • особи рядового, сержантського і старшинського складу Національної поліції,

  • інших правоохоронних, розвідувальних органів;

  • прокурори;

  • судді;

  • адвокати;

  • нотаріуси;

  • керівники закладів освіти всіх форм власності;

  • педагогічні, науково-педагогічні і наукові працівники;

  • медичні працівники державних і комунальних закладів охорони здоров’я.

Для подання онлайн-заявки на складання іспиту необхідно авторизуватися в системі Національної комісії зі стандартів державної мови за посиланням: https://exam.mova.gov.ua/. А щоби записатися на експрес-підготовку до іспиту, звертайтеся за адресою: вул.Фрометівська, 2, корпус 24, кімната 15 або за телефонами: 524-57-96; 490-95-15; 067-857-57-55.


Галина Гордасевич у спогадах друзів по долі й недолі

Колега Арсена Каспрука поетеса Галина Гордасевич
Дата публікації 20 Червня, 2018 | Автор kaspruk

img395img396

Галина Гордасевич

Галина Леонідівна Гордасевич (31 березня 1935, м. Крем’янець на Тернопільщині — 11 березня 2001, м. Львів, похована у Крем’янці) — відома українська поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Нагороджена почесною відзнакою-хрестом «За заслуги в боротьбі за волю України» від Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, орден «За вірність» ім. В. Стуса від товариства «Меморіал» (посмертно).

Народилася 31 березня 1935 року в м. Кременці на Тернопільщині в родині священика і політв’язня Леоніда Гордасевича (1912–1990) та Олени (1912–2000) з родини Хомчуків. Дитинство письменниці пройшло на Волині, де вона жила і вчилась у с. Городці, м. Дубровиці, с. Кричильську, м. Острозі, м. Костополі.

Після закінчення 7-річки навчалася в Острозькому педучилищі. У 16 років була арештована і засуджена на 10 років таборів, як було написано у вироку: «… за антирадянську агітацію серед студентів».

Звільнилася через неповних 3 роки і приїхала на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Навчалася в школі робітничої молоді. Вступила до Донецького індустріального інституту, потім на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці (тоді народила сина Богдана[2]) на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонково, друкарем у Донецькій обласній друкарні.

У середині 1960-х років знову почала писати вірші, трохи пізніше — прозу і критичні статті. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. Горького у Москві.

У серпні 1989 р. була членом «ініціативної трійки» зі створення Товариства української мови на Донбасі. Як делегат Всеукраїнського установчого з’їзду ТУМ в січні 1990 р. була обрана до Великої Ради. В червні 1990 р. стає членом оргкомітету зі створення Народного Руху України; в серпні 1990 р. — учасник установчого конференції зі створення НРУ в м. Донецьку, де була обрана до обласного Проводу; у вересні 1990 р. — учасник Установчого з’їзду НРУ в м. Києві. У 1991 р. послідовно член оргкомітету зі створення Демократичної партії України, делегат Установчого з’їзду ДемПУ, де була обрана до Національної Ради.

Автор поетичних збірок: «Веселки на тротуарах» (Радянський письменник, 1966), «Наречена сонця» (Донбас, 1976), «Високе полум’я дня» (Радянський письменник, 1980), «Слід зірниці» (Радянський письменник, 1986), книжок прози «Вицвіла шипшина» (Радянський письменник, 1974), «Твій тихий дім» (Донбас, 1980), «Двадцять років і один день» (Радянський письменник, 1984 та Донбас, 1985), «Прекрасні імена жіночі» (Донбас, 1990), а також публіцистичної книжки «Письма к другу» (Донбас, 1989) і літературних портретів українських поетес «Силуети поетес» (Радянський письменник, 1988). Автор публіцистичних та критичних статей у ряді українських журналів. Лауреат премій ім. О. Білецького та ім. В. Марченка. Галина Гордасевич була активним громадським і політичним діячем — у 90-х роках вона була членом багатьох новітніх громадських організацій України, народжених демократією.

Допоможіть розшифрувати напис староукраїнською/руською

Настінний надпис у церкві св. Михаїла, с. Вівся

Зліва, здогадуюсь, написано: "Ся церкова зачата 1818". По правій стороні: "Оуконче(а)на [Оусвяче(а)на] року [?] 1870".

Я нічого не пропустив? Адже здається, що там ще є якісь літери після "року" і також не впевнений чи "Оуконче(а)на" чи все-таки "Оусвяче(а)на"? Дуже вдячний за допомогу!



Митрополит Епіфаній вітає зі святом української мови


Український народ Промислом Божим має свою, рідну та надзвичайно милозвучну, мову. «Скiльки, наприклад, рiзних слiв у свiтi, а жодного з них немає без значення» (1 Кор. 14: 10) – читаємо в Посланні до коринф’ян святого апостола Павла. Зі Священного Писання дізнаємося, що для кожного народу мова є тим даром Господнім, завдяки якому можливе пізнання Слова Божого та спілкування зі Всевишнім. Рідна мова допомагає нам розбудовувати і дбати про Українську державу, а також про її історичну, культурну та духовну спадщину. Для українського народу питання мови є особливо важливим і болючим після століть відвертих імперських спроб привласнити культуру та стерти нашу душу – нашу українську мову – з лиця землі. Це питання набуває все більшої ваги зараз, коли ми шостий рік поспіль переживаємо російську анексію Криму та неоголошену війну на Сході України.
Сьогодні, в День української писемності та мови, ми маємо ще одну нагоду наголосити, що рідна мова є не лише засобом спілкування одне з одним, а й ключем до взаєморозуміння. З покоління в покоління ми за її допомогою передаємо духовні цінності. На цьому наголошував видатний мовознавець та громадський діяч митрополит Іларіон (Огієнко). «Рідна мова – найголовніший наріжний камінь існування народу як окремої нації: без окремої мови нема самостійного народу», – наголошує науковець та ієрарх. Він закликав дбати про серце нашого народу – українську мову – та її розвиток, адже вона є живильною силою українців.
Попри численні заборони та перешкоди українська мова продовжувала лунати з уст та сердець нашого народу до Всемилостивого і Всемогутнього Бога, щоби Він благословив його мати свою незалежну державу, а в ній і незалежну Українську Церкву. У цей день ми радіємо з того, що маємо можливість молитися в помісній Православній Церкві України рідною мовою. Щиро подякуймо українським воїнам, які продовжують захищати нас із вами та цінності нашого народу, а також всім людям, хто оберігав та не припиняє дбати про рідну українську мову.



Наймасштабніша подія осені наближається

Наймасштабніша подія осені: Радіодиктант національної єдності на Суспільному відбудеться з нововведеннями
5.10.2020 р., 12:00

9 листопада вдвадцяте на Суспільному відбудеться Радіодиктант національної єдності. Традиційна подія цьогоріч буде ще масштабнішою, ніж раніше. Транслюватимуть диктант на всіх платформах Суспільного мовника.

Ми проводимо таку подію за традицією європейських суспільних мовників. Це наша велика традиція, тож обіцяємо аудиторії, що цьогоріч радіодиктант буде з більшим розмахом, ніж це було в попередні роки. Адже ми заручаємося масштабною підтримкою своїх колег — загальнонаціонального телеканалу UA: ПЕРШИЙ, регіональної теле- та радіомережі, а також цифрових платформ Суспільного", — зазначив член правління UA: Суспільне мовлення, відповідальний за платформу радіо, керівник проєкту "Радіодиктант" Дмитро Хоркін.

Планують і нововведення.

"Також анонсую, що тепер читати й писати текст буде не одна людина. Цього разу текст для диктанту писатиме відомий письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Іван Малкович, а читатиме популярна акторка з філігранною дикцією (яку ми відібрали на попередньому кастингу на Українському радіо) — Римма Зюбіна. Тому готуйтеся вдвадцяте писати Радіодиктант національної єдності в такій чудовій компанії", — наголосив Дмитро Хоркін.

Окрім того, до методичної роботи над Радіодиктантом національної єдності долучиться Лариса Масенко — українська мовознавиця, докторка філологічних наук, професорка кафедри української мови Національного університету "Києво-Могилянська академія" і провідна наукова співробітниця Інституту української мови НАН України.

З початком навчального року на адресу Українського радіо надходить багато листів від радіослухачів.

"Здебільшого це вчителі (а вони завжди орієнтуються на Українське радіо), які запитують, чи буде традиційний радіодиктант. Адже карантинні обмеження, онлайн-освіта, усі втомилися й хочуть свята української мови. Ми не підведемо — зробимо подію масштабною і традиційно об’єднаємо всю Україну", — резюмував Дмитро Хоркін.

Фото: Анастасії Мантач

Наймасштабніша подія осені: Радіодиктант національної єдності на Суспільному відбудеться з нововведеннями

Африканець закликав українців балакати українською

Африканець, який вчиться та живе у Львові, закликав українців балакати українською
Опубліковано 31.07.2020

Український студент, який вчиться в університеті ім. Івана Франка, приїхав до Львова із держави у Західній Африці – Буркіна-Фасо. Недавно він створив свій YouTube канал, дотепно назвавши “Львівський батяр“, де активно закликає українців балакати державною мовою України, а російськомовних жартома називає “м@ск#л*ми”.

Хлопця звати Ніт Абдель Кадер, йому 27 років. З його слів, він є сином заступника Міністра охорони здоров’я країни, з якої приїхав. Але як стверджує, він не хоче просити у батьків кошти на життя, тому вирішив приїхати до Львова здобувати освіту та підробляти.

Буркіна-Фасо – це колишня французька колонія і дуже багатомовна країна. За оцінками, там говорять 68 мовами та діалектами, але державною є лише французька. Саме тому його друзі та родичі при першій ж можливості виїхали жити чи то до Канади, чи то до Франції.

Абдель також мав такий шанс, однак його дядько, який колись вчився у Києві на інженера, а зараз працює геологом-розвідником у компанії, що добуває корисні копалини, зокрема, золото, порекомендував їхати вчитись саме до України.

Так він тут й опинився. Розповідає, що його африканський друг навчається в Одесі, але через те, що там у ВУЗі викладають переважно російською, а також майже усе навколишнє середовище зросійщене, той погано знає мову і їм іноді навіть важко порозумітись українською.

Хлопець розповідає, що перед переїздом до України слухав багато українських пісень, щоби пізнати культуру, і йому найбільше сподобався львівський співак Андрій Кузьменко (відомий як Скрябін). Абдель навіть зацитував слова пісні про маму: “Мам, а можна я до тебе завтра приїду…”. Спочатку пісні прослуховував без перекладу, та вже вже після переїзду почав активно вивчати їхній зміст.

Абдель дуже здивований, що багато українців не спілкуються або й ледь знають українську мову. Апелюючи до мовного закону, він стверджує, що діти, які змалку в школі вчаться виключно державною мовою, значно легше себе почуватимуть потім у ВУЗі. Для прикладу навів сценарій своєї країни, про який ми згадали вище.

На запитання, що б він хотів сказати українським нардепам, які ініціюють недолугі правки до мовного закону, він відповів коротко: “Пацани, не будьте m@$€@лями, вчіть мову”.

Особисто йому українська далась легше, ніж, наприклад, англійська, яку він вивчав з першого класу як іноземну. А тут вивчив мову за 1 рік. Мабуть, значну роль у цьому відіграло власне україномовне середовище та постійне спілкування з львів’янами.

Недавно студент почав вивчати й львівську ґвару (львівська говірка), аби вже стати справжнім львів’янином. В першому випуску у своєму блозі львів’янин Володимир провів з Абделем урок та навчив таких слів: стрих, мешти, кишка і кобіта.

“Давайте усі будемо говорити українською!”, – звернувся до українців Ніт Абдель Кадер.

М.Грушевський про українську мову ч.1


Працюю над перевиданням книги для безкоштовного розповсюдження.
Бажаючим допомогти це здійснити буду щиро вдячний.
ПриватБанк (https://privatbank.ua)
к/р 5168 7422 0828 7155
Гордасевич Богдан Олексійович