не таким я собі уявляла життя на пенсії...

 

індикатор спливаючого часу - грошове дерево в перший пенсійний день 

Відповідь Бога на питання “Чому це з нами?”.

Має прочитати кожен українець!

– Боже, ти ж не залишиш Україну, не кинеш?

– Звичайно, не кину! Чого ти взяла це, моє дитя?

– Просто в моїй країні стільки лиха, стільки горя… І в душі лише одне запитання: “За що?”

– Не «за що?», а «чому?».

– Так чому?

– Тому що на землі накопичилося дуже багато зла. І хтось мусить його зупинити.

– Але чому саме ми?

– У мене на землі немає інших рук, окрім людських рук, ти ж знаєш. Я довго думав… Не кожному це під силу… Мають бути особливі люди… Має бути особливий народ…

– Виходить, нам під силу?

– А хіба ти сумніваєшся?!! Ти озирнися навколо! Хіба зможе хоч хтось зламати цих людей?

– Господи, адже вони ж називали себе нашими братами…

– Таке буває… Споконвіку… Ти ж пам’ятаєш про Каїна та Авеля…

– Пам’ятаю…

– У них нічого не вийде… Вони хотіли роз’єднати Україну, але вона згуртувалася, як ніколи. Вони хотіли її стерти з лиця землі, щоб про цю країну забули, але зараз про неї говорить увесь світ. Вони хотіли забруднити кров’ю її мирний прапор, але Україні вдалося всю планету розфарбувати у кольори пшениці та неба.

– Боже… Стільки будинків зруйновано… Стільки доль скалічено… Гинуть невинні люди, вмирають діти… зникають цілі міста…

– Міста, як, втім, і люди, мають свою місію. Так… це боляче, я знаю. Але іноді по-іншому не виходить. А люди загинули не просто так… Тепер своїми білими крилами ангельськими вони закриватимуть небо над Україною. Навіть на небесах вони не залишать свою країну… своє місто… своїх близьких…

– Ми ж переможемо? Ми вистоємо?

– А хіба може бути інакше з такими людьми? На них їдуть танки, а вони виходять назустріч із голими руками. Навколо виють сирени, а вони лише голосніше читають дітям казки. Всю ніч, до ранку, накинувши тканину, щоб затемнити світло лампи, ліплять вареники та печуть пиріжки, щоб уранці передати гарячу їжу своїм захисникам. Втікаючи під кулями з рідної оселі, вони тягнуть на собі не валізу, а перенесення з кішкою або собакою. Після обстрілів виметають з вулиць шибки і починають висаджувати на клумбах квіти. Попри все, закохуються, одружуються та народжують дітей – нехай навіть у підвалах та на станціях метро. І навіть коли в них стріляють, вони знаходять у собі сили і дедалі голосніше співають свій гімн… Непереможний, незламний, неймовірний народ… Вони здивували своєю силою весь світ і… навіть мене, якщо чесно. Я не очікував… але зрозумів, що не схибив…

– Ну що ж, значить, ми потерпимо… Ми обов’язково впораємося, вистоємо, не здамося! Ти тільки, будь ласка, не йди далеко.

– Тримайтеся за руки! Будьте всі разом. А я буду поряд, я обіцяю. Добра звістка неодмінно прийде.

Вже скоро…

Автор Тетяна Лонська

Люди проходять крізь наше серце.

Хтось обережно відчиняє дверцята.

Іноді стрімко тікають на нервах.

Дехто запалює свіже багаття.

Хтось у нас в серці гостює роками.

Інші лишають цілунок на згадку.

Є і такі, що подібні цунамі.

Дехто несе пожиттєво в нас варту.

Зараз, в часи невимовної туги,

холоду, люті, сталевої зброї,

всі загорожі на серці відсутні,

бо оселились тут люди-герої.

Серце вистрибує, змінює розмір,

щоб охопити шалені події.

Часом буває сумним і серйозним,

часом – як вперше відверто радіє.

Серце навчилось себе рятувати

серед війни, що руйнує і нищить,

щоб мати змогу всіх тих обійняти,

хто, як ніколи, до нього став ближче.

Катерина Флекман

З окопу визирнув Янгол і завмер.

За декілька кроків стояла жіноча постать.

- Пані, Ви не можете тут стояти. Тут дуже....

- Спокійно, Світлий. Я тут працюю - перебив

Янгола рипучий голос.

- А, це ти...

- Звісно я - гордо мовила Смерть. - Де ж мені бути,

якщо не на війні? Це ти не за призначення вештаєшся.

- Але тут всі живі...- зауважив Янгол.

- Поки що...-мрійливо видихнула Смерть. За декілька хвилин ,,прилетить". Тут буде величезна яма і пошматовані тіла. Видовище для бувалих. Тому, ушивайся до своїх.

- Я не виконую твої накази.

- Як знаєш. До речі, бачу тебе ,,підвищили''. Смерть єхидно усміхнулася, - раніше носив дерев'яну скриню, а тепер дали прозору з розпеченим піском. Ото, мабуть, треба вміти чудити.

- Це не пісок. Це молитви матерів за синів-солдатів. Молитви дружин, дітей, сестер, усіх небайдужих. Вони такі палкі, що моя дерев'яна скриня не витримувала. Тому мені видали цю, зі спеціального скла.

- Неймовірно. - саркастично мовила Смерть. - Щоб ти там не носив, Світлий, але, ушивайся. Ти мені тут не потрібний, бо...

В ту мить Янгол почув свист. До них наближався снаряд.

Смерть реготала. Солдати молилися. Янгол витяг руки, щоб зупинити снаряд, і викинув йому на зустріч свою скриню.

Секунда, друга... і гучний вибух пронизав повітря.

Все завмерло. Смерть замовкла і аж трусилась від злості.

МОЛИТВИ ЗУПИНИЛИ СНАРЯД.

Він влучив поряд окопу, поламав дерева,

залишив жахливу вирву, але нiкого не вбив, навіть не поранив.

Смерть подалася геть.

Янгол полетів до іншого окопу.

Молитви блискавкою здійнялися до неба.

Солдати вибралися з окопу і з сльозами вдячності дивились вгору, потім писали, дзвонили додому і всі раділи.

МОЛИТВИ ВРЯТУВАЛИ ЖИТТЯ І НАБЛИЗИЛИ ПЕРЕМОГУ!!!

(За мотивами свідоцтва з передової)

Відповідь на це дав Андре Моруа :

«Мерзотниkи завжди беруть гору над порядними людьми тому, що вони поводяться з порядними людьми як із мерзотниками, а порядні люди поводяться з мерзотниkами як із порядними людьми.

Нерозумний не любить розумного, неосвічений – освіченого, невихований –вихованого і т.д.

І все це прикриваючись якою-небудь фразою: "Я людина проста ...", "я не люблю мудрувань", "я прожив своє життя і без цього", "все це від лукавого" і т.д.

А в душі – ненависть, заздрість, почуття власної неповноцінності».

«Ви все життя будете зустрічати людей, про яких із подивом скажете:

«За що він мене не злюбив?

Я ж йому нічого не зробив".

Помиляєтеся!

Ви нанесли йому найтяжчу образу: ви –

живе заперечення його гнилої натури».