хочу сюди!
 

Ірина

36 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «парламент»

Слушания...

... в парламенте(?) предков проходили без всякого официоза
         и очень расковано!  Не то что ныне....


Не слуги народу, а кровопивці народу!

Зеленський розпустив минулий парламент через його низький рейтинг. Останнє соціологічне опитування показує, що лише 6% людей підтримує діяльність нинішньої Верховної Ради, де більшість захопили «слуги». Це і не дивно, якщо дивитись, хто там зараз сидить. Якийсь «Скотний двір» Оруела! Гвалтівники, убивці, аліментищики, педофіли – жодного дня без скандалу не минає.

З такими рейтингами і «слугами» влада немає не лише жодного мандату народу, а навіть морального права продавати нашу землю, дерибанити державну власність, легалізовувати азартні ігри і проституцію всупереч волі більшості громадян.

В уряді такі ж брехуни, як і в Раді. Головний із них – технічний прем’єр-міністр. Всі пам‘ятають, як цей переросток заїхав у Кабмін на самокаті, а тепер літає у другорядні відрядження на державному літаку за мільйони народних гривень. У найбіднішій країні Європи! Де більшість людей без субсидії не здатні самостійно заплатити за комуналку! І сором не задушить цих ненажерливих «слуг»?!

Це не слуги народу, а кровопивці! Наше завдання – об’єднуватись і протистояти знищенню країни.



Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

Записи анархіста 21 століття 13.06.19 Новий парламент

13 червня 2019 р.  (7527) Новий парламент
Записи анархіста 21 століття 
від 13-го червня 2019 року



Сьогодні в такий промовистий день 13-го поговоримо про ідею трьохпалатного парламенту в Україні. Я людина не забобонна, тому за попередніми своїми проектами знаю щодо цього не станеться нічого і не переживаю з того. О як ніяк!
Спершу маленька метафора щодо розуміння анархізму: кожний власник приватного авто знає просту річ, що він сідає в своє авто коли захоче і їде куди схоче – тобто анархія повна. Він собі і водій, і механік, і навігатор тощо. Але коли хтось стає власником авто підприємства, то ситуація змінюється. Тут вже потрібні окремо водії, окремо – механіки, окремо – облік маршрутів, а ще бухгалтерія окремо – багато чого треба. І чим більше виробництво – тим більше всього потрібно. З державою щось аналогічне стається, що вона дуже ускладнюється, причому настільки, що якби стає одним механізмом, тобто стає своєрідним авто, до якого підбирають одного доброго водія. Раніше це були монархи, а тепер в цій ролі виступають президенти, але суть та сама: один керує як йому пасує, а всі інші в ролі пасажирів, які того водія обирають. І тут цікавий парадокс виникає: пасажири в переважній більшості не знають і не вміють водити авто, отож суті водіння не розуміють, а тому обирають водія за особистою симпатією, аж тоді раптом виясняється: йой!- матінка моя!- а він же ніякий не водій, а йолоп, як і я сам, що такого обрав…
Казочці кінець. Тепер трошки теорії. В Україні історично склалось існування однопалатного парламенту в двох варіантах: президенсько-парламенстькому і навпаки, як у нас зараз, парламентсько-президенському. В першому варіанті президент є першою особою в державі і він очолює виконавчу владу в країні – Уряд. За таких умов узурпація влади стає дуже легкою, майже автоматичною, що і доводить приклад РФ, Білорусії та Казахстану, а там і інші СНД. Варіант другий більш демократичний, тому що виконавчу владу вже формує парламент, а президент постає в особі контролера, що наглядає за порядком в державному управлінні та за потребою втручається для покращення роботи того чи іншого органу, але сам не керує і опосередковано відповідає за наслідки. Така система запобігає узурпації влади, тому в нашій Україні вже є 6-й президент, хоча значна частина людей чомусь вважає, що у нас функціонує президентська республіка, отож все валять на нього. Валять погане, звичайно, бо хороше кожен собі лишає, якщо його має. Кожен президент, зрозуміло, від такого «добра» втікає і перекладає його на когось іншого: Уряд і парламент, а ті – навпаки, отож постає своєрідна гра в пінг-понг: хто помилиться і не відіб’є влучно кульки – той і програв, він є винуватий. 
Погодьтесь, що Президент України Петро Порошенко дуже якісно виконував свої безпосередні обов’язки по зовнішній політиці: і міжнародні санкції проти агресора РФ запровадили; і міждержавна коаліція на підтримку України у війні з РФ утворена й діє успішно; і асоціацію з Євросоюзом підписано, а до того ще й «безвіз». На додачу Томос просто як дар з Неба, але всього того виявилося не треба, щоб бути гарним президентом країни, тому що Уряд України провадив провальну соціальну політику, а вина в тому перескочила на президента і отримав він копняка за чужого дурняка. Як кажуть: найкращі друзі найкраще і зраджують.
Ну а тепер у нас просто клас з точки зору встановлення анархізму в Україні. Хоча теперішня президентська рать полюбляє верещать про лібералізм чи лібертаріанство, як основу їх політики, але коли воно само валиться все державне управління – називати це свідомим запровадженням нової економічної політики не доводиться. Так само оте запровадження двопалатного парламенту є дурня, бо він у нас вже давно є, коли в одній залі сидять депутати, обрані за різними системами виборів: партійними та мажоритарними – це і є двопалатний парламент. Панове, ще раз прошу: не дуркуйте зайве. Дайте це робити іншим, хто не при владі, як ось я.
Тепер моя ідея трьохпалатного парламенту для України: почнемо з низу і це майже сучасна ВРУ, тільки обрана виключно за партійною системою не важливо закритих чи відкритих списків, а важливо, що за політичною кон'юнктурою часу і вони мають утворити коаліцію та обрати Уряд і Прем'єр-міністра України. Є тільки кілька важливих уточнень: а) депутати повністю на утриманні політичних партій, які їх висунули, а виключення з партії позбавляє мандата ВРУ; б) ця палата не займається держбюджетом, що значно скорочує чисельність проплачених олігархами депутатів і в цілому партій в цьому закладі, отже тут будуть суто люди фахові і порядні з метою саме вдосконалення законодавства України, а не його шахрайського обслуговування, як це було дотепер. Чергові вибори відбуваються раз у 4-ри роки, а позачергові – як то стане конче необхідним. Розпускає нижню палату верховна на чолі з Президентом України. 
Друга палата (середня) навпаки чисто мажоритарна за особливим принципом: тут є обрані по 1-му депутату від кожного району України, як представники місцевих територіальних громад, і головним їх завданням буде саме бюджет держави, який утверджується і видозмінюється на 1-н, 3-и і 9-ть років. Оскільки це коло 500 депутатів з районів і в додачу від обласних міст, бо без того не можна, то народу купа буде солідна, але саме ця тусовка і буде єднати країну, оскільки економічні взаємозв’язки будуть вирішуватись тут, у другій палаті. І бюджети мають прийматися практично одноголосно, щоб не було ображених. Як норма, може бути 4/5 більшості, щоб підкуплені гниди типу «не позволям! - liberum veto!» не зривали роботи. Водночас має бути узгодженість багатьох (консенсус), щоб регіони не ворогували. Саме тому, якщо до 1 вересня друга палата не приймає Закон про Державний бюджет України – то він автоматично переходить до нижньої палати, а це буде велика втрата, отож ніхто такого з другої палати не забажає. Депутати другої палати утримуються коштом тих районів, що їх делегували.
Нарешті третя верхня палата формується з 1-го делегата від кожної області України типу сенатора, а очолює верхню палату вибраний всенародним голосуванням раз на 5-ть років Президент України. Сенаторів буде з Кримом 27 чоловік і їх головним призначенням буде контроль за діяльністю 2-х нижчих палат  та всіма важливими процесами в державі. Через них має проходити призначення на найвищі пости в державі: Генпрокурора, головні призначення в ЗСУ, СБУ та МВСУ, КСУ і в цілому судової системи, щоб не було, як зараз, «пацан сказав – пацан зробив», а ми тільки очима лупаємо від таких прикрих призначень на такі високі державні посади. В історичній ретроспекції то є варіант «малої думи з обраних найліпших мужів-бояр», які завжди мали місце біля князів в Україні як дорадчий орган. А вразі необхідності сенатори рішенням більшості спроможні оголосити імпічмент Президенту України. Зрозуміло, що це рішення має отримати підтримку принаймні однієї з нижчих палат, а найкраще – обох. Взагалі всі важливі державні рішення верхньої палати мають отримати пролонгацію нижчих палат для підтвердження згоди з прийнятим рішенням без права «вето», що позитивно впливає на весь політичний і державний клімат.  І знову утримання сенаторів оплачує їх область, а держава витрачається тільки на інфраструктуру, тобто утримання будівель та технічного персоналу. Ніяких дармових готелів та квартир для депутатів, або оплачуваних помічників чи службових автомашин – ні! Все своїм коштом, рідненькі, як це робив Порошенко, або з фондів партій, районів чи області, якщо власні можливості обмежені, але не за державний кошт. Халява тринькання та грабунку народних грошей з державного бюджету скінчилась! Рахуйте свої гроші.
І в завершення одна з най болючих тем: відкликання депутатів. На моє переконання це повинно бути в автоматичному режимі через державне щорічне електронне опитування і голосування своїми «айді»-картками за кожного свого депутата і якщо проти буде більше, аніж за – його автоматично відкликають і починають вибори нового. Те саме має стосуватися місцевих чиновників. Голови районних і обласних адміністрацій мають отримувати щорічно вотум довіри на подальше перебування на посаді від місцевих мешканців. Перелік таких чиновників повинні встановити місцеві депутати. Взагалі місцева громада має домінувати в усіх рішеннях місцевого рівня, але для цього самі мешканці мають проявляти зацікавленість та ініціативу, а не бути лохами в пошуках щастя від богорівного начальника. Тільки так! Хочеш бути людиною? – бери і ставай нею! Хочеш жити щасливо? – роби своє щастя сам! Ніхто його тобі не дасть! Ніхто, бо кожен своїм щастям зайнятий. Врахуй це і дій відповідно. Будьмо!

 (Щоденні записи анархіста 21 століття по Р.Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)
16:36 13.06.2019

1993 рік. Москва. Єльцин розпускає Парламент...

В цей день в РФ загинула Демократія.
Перемогли Олігархічні клани...

Європейці вибрали своїх представників до Європарламенту

Європейці вибрали своїх представників до Європарламенту


БУХАРЕСТ-КИЇВ. 28 травня. УНН. З 23 по 26 травня в країнах-членах ЄС проходили вибори до Європарламенту. Громадяни ЄС, включаючи Велику Британію, вибрали 751 представника. Незважаючи, на побоювання щодо зростання популярності правих популістів, традиційні партії - Європейська народна партія (ЄНП), Прогресивний альянс соціал-демократів (СД), а також Альянс лібералів і демократів (АЛДЄ) зберегли свій визначальний вплив. У Європарламенті чекають, що в червні політичні сили сформують фракції, після чого в липні пройдуть засідання нового складу, а до осені почнеться обговорення бюджету ЄС і призначення на пост нового глави Єврокомісії. Подробиці за підсумками євровиборів - в огляді УНН. 

Більшість проєвропейських сил 

На виборах до Європарламенту 2019 року відзначається рекордна за 20 років явка виборців - понад 51%. Результати євровиборів показали, що голоси в новому складі парламенту ЄС розподілилися наступним чином: Європейська народна партія отримає 180 мандатів, соціал-демократи - 145, АЛДЄ - 109, Зелені "Європейський вільний альянс", - 69, "Європейські об'єднанні ліві - ліво-зелені півночі" - 39; На правому фланзі: "Європейські реформатори і реформісти", крайні праві "Європа за свободу і демократію" - 54 отримали 59 місць, "Європа націй і свобод" - 58. 

Таким чином, побоювання з приводу ймовірного посилення вкрай правого крила і зростання впливу євроскептиків в новому Європарламенті не підтвердилися. При цьому, свої позиції посилили ліберали і "зелені". Зокрема, успіху "зелених" передували масові акції школярів та молоді по всій Європі, метою яких було привернути увагу до кліматичних проблем. У той же час ідеї євроскептиків не отримали очікуваної підтримки, проте в деяких країнах крайні праві залишаються популярними політичними силами. 

Доведеться домовлятися 

Таким чином, розподіл сил у новому Європарламенті показує, що проєвропейські сили все-таки переважають, але традиційним політичним групам, які формували раніше більшість, - ЄНП і СД не вистачить тільки їх голосів для коаліції, як це було раніше. У порівнянні з 2014 роком, коли ЄНП і СД мали більшість в 401 голос, в новому складі дві політичні групи мають 325 мандатів. Потенційними партнерами для коаліції є ліберали з АЛДЄ, число яких в цьому скликанні збільшилася на 48 мандатів вище, в порівнянні з 2014 роком. Ще одним потенційним партнером по коаліції можуть стати "зелені". 

Разом з тим, за будь-якої конфігурації більшості, політичним групам доведеться шукати точки дотику для прийняття ключових рішень, одним з яких найближчим часом є дискусія про призначення глави Єврокомісії, єврокомісарів і високого представника із зовнішніх зв'язків і політики безпеки. 

Варто відзначити, що праворадикальна група "Європа націй і свобод", в яку входить, зокрема, французький "Національний фронт" Марін Ле Пен і італійська "Ліга" Маттео Сальвини на національному рівні отримав відчутну підтримку. Крім того, в правому крилі сил, які пройшли до Європарламенту польська партія "Право і справедливість", Шведські демократи і так далі. При цьому, євроскептики і крайні праві сили отримали менше підтримки, ніж очікувалося, і поки залишаються роз'єднаними представниками в ЄП. Однак, якщо євроскептикам вдасться сформувати групу, вони стануть відчутною політичною групою ЄП, яка буде здатна впливати на порядок денний.

Джерело: УНН

Депутаты в цирке и клоуны в парламенте.

Увы, бессмысленное существование институтов демократической власти выливается в такие уродливые и нелепые формы, что депутаты наверно удивляются и о*уевают сами с себя, не говоря о народе, который уже не первый год наблюдает весь этот цирк с конями.

Інопланетянка в парламентській залі

                 Хіба два роки не достатньо для того, аби зрозуміти просту істину: хто насправді знаходиться на чолі нашої держави? Майбутній Вашингтон чи згубник державності України, її територіальної цілісності? Марнотрат, пустослівник, поборник кумівства і офшорник чи герой-рятівник?  

                Більше того, посиленому розвалу суверенності не перешкоджають уже навіть завезені балтійські та грузинські специ, як і вславлений поляк Лєшик Бальцерович зі знаменитим словаком Іваном Міклошем укупі. Врятувати нас може, либонь, лише марсіанин, який не реагує на матеріальні статки, позбавлений почуття зиску і за ціль має одне – «Україна – понад усе!». Але ж де його взяти?

                Таким інопланетянином може стати пані Надія Савченко.

                Я не фантаст, і добре вчора зрозумів, напевне, як і ви, друзі, що перші години спілкування з бранкою московітських катівень показали: перед нами зразок яскравого діагнозу захворювання людини від перевтоми тривалою  у 709 діб згубною ізоляцією. Легка збуджуваність, неадекватно підвищений голос, часті зривання на фальцет. Тому для неї  нині найголовніше – здобуття врівноваженості і входження в стан адекватності. Все інше в пані Надії є. А найголовніше це – безстрашність.

                Чому, скажіть, будь ласка, потухли, так і не спалахнувши по-справжньому, здобувши депутатські мандати різні там парасюки, берези, на яких по-первах у народі покладалися великі надії? Присіли нині, ніде й не чути їх. Нікуди не висовуються. Ні з ким і ні за що не боряться, не воюють, начебто все їх влаштовує, хоча ситуація в економіці та політиці України розсипається буквально на очах. Відверта і безапеляційна зрада інтересів України та українців відбувається буквально у всіх на очах. Часто за активної підтримки депутатського корпусу Ради. І все лише тому, що вони так чи інакше пов’язані матеріальними статками, родинними зв’язками. На них, як і на більшість із нас з вами влада будь-коли може вчинити тиск, змусити замовчати, прикусити язик, підмити активістів боятися. Якщо не за себе особисто, то за рідних і близьких.

                Яскравою ілюстрацією подібного прикладу тут може слугувати досвід протидії київського начальства супроти народного депутата України, колишнього керівника «Правого сектору-Схід», комбата «Азову» Андрія Білецького. Варто було йому цими днями стати організатором і натхненником ходи тисяч людей з попереджувальним закликом до влади не бавитися з виборами на окупованих територіях Донбасу на догоду Кремлю, виступити з яскравим спічем під стінами парламенту з застереженням не чіпати устоїв Конституції України, як тут же його стали активно поливати брудом в провладних ЗМІ, публікувати статті про начебто нечесно придбане житло в столиці.

                Людей великими робила лише безстрашність. Безкомпромісність. Якщо ти ворог, а маскуєшся під героя-народолюбця, то це треба мати мужність встати в залі Верховної Ради і сказати при всіх. В обличчя. Не боячись того, що за дверима тебе візьмуть під білі ручки, чи спопелять твоє майно. Вхопити за краватку лизоблюда спікера парламенту, який виконуючи завдання головного повелителя (ще питання – у Києві чи Москві він?) взад-вперед проштовхує завдяки голосам ворогів української державності такі рішення Верховної Ради, які суперечать інтересам рідномовного народу, територіальної цілісності, громадянському спокою.

                Думаю, що така людина в законодавчому органі з’явилася. І її ви знаєте. За одне боюся. Щоб пані Надія не розмінювалася на дріб’язок. Щоб не дала себе скомпрометувати. Щоб не намагалася всьому дати оцінку, все прокоментувати. А до цього буде підштовхувати падка на сенсації нинішня преса. Тоді вона просто розмилиться, стане нецікавою. Щоб знала з ким потрібно гуртуватися. Напевне ж з такими фронтовиками, як Андрій Білецький, а не Тетерук.   Щоб сторонилася всяких послуг влади, бо кожна з них – це кайдани на руки вільної, незалежної людини. Щоб одганяла від себе різних чалих від влади.

                Цей останній посил стосується нинішнього посла України в США. Як нині пам’ятаю той день осені 2014 року, коли формувалися передвиборні списки партій і блоків. Права рука П. Порошенка  Валерій Чалий з піною біля рота розносив на одному з телеканалів керівництво партії «Батьківщина» за те, що вони посміли на чолі свого  персонального реєстру кандидатів у народні депутати поставити льотчицю Надію Савченко. Аргумент у нього був просто драконівський: це, мовляв, може розізлити Путіна, позаяк наша офіцер знаходиться в (так і хочеться написати) його величності російському полоні. І сьогодні цей лакиза з Вашингтону щось патякає на підтримку повернення бранки додому…

Маніпуляції та профанації довкруги поста генпрокурора

              Нардеп Юрій Луценко, якщо хочете знати, – це сучасний Льоня Голубков (повне рекламне ім’я котрого – Голомжонович) часів злощасної піраміди МММ, для екстремальної розбудови режиму Петра Порошенка.  Відомою фразою того незабутнього нескінченного серіалу були рашівські слова телегероя: «Я не халявнік! Я - - партньор!»

            Дорогий Юрій Віталійович (Голомжонович) теж міг би нині з повним правом сказати, що в справі утвердження дикунського суспільства з царювання в Україні олігархів і обдирачів народу, він далеко не остання особа. Один із найближчих партнерів Петра Олексійовича.  Але для повного щастя під рукою вождя йому не вистачає лише одного – називатися опричним прокурором його величності. Він переконано вважає, що йому конче належить зайняти вакантну посаду з лейб-гвардійського корпусу кумів. На перепоні щоправда до цього невеличка загата – вимога чинного законодавства щодо необхідності обов’язкового для затвердження парламентом на посаду сучасного Малюти Скуратова (прокуратора Івана Грозного, невмирущого символу свавілля, беззаконня, всевладдя)  необхідно обов’язково мати вищу юридичну освіту, а також десятирічний досвід роботи в правоохоронних органах. Цього всього в вельможного пана, звичайно ж, немає, але ж є давня мрія, освячена на здійснення самим Петром Порошенком. Так що до зайняття паном Голомжоновичем, даруйте, Луценком, поста одного з керівників і стовпів нової опричнини залишилося ще вчора (21 квітня ц.р.) зовсім не багато. Тим паче, що в нинішньому суспільстві  створено всі халявні умови лизоблюдства і догідництва. Так і чути звідусіль трибунне та екранне: «Юрій Віталійович найдостойніший!», «Тільки він наведе порядок», «Та ми під його призначення позмінюємо всі закони…» «Ви тільки, Петре Олексійовичу, повеліть…» Було внесено до Верховної Ради і ряд законопроектів з поправками до законодавства.

            Відтак, на терезах опинилися дві антитетичні великості – чіткі і конкретні вимоги законодавства з одного боку та химерний, лубочний статус якогось там кума, званням котрого, до речі, не скриваючи, щиро пишається «придворний інтелектуал» Юрій Луценко.

            Пишу ці слова, а перед очима зима, напевне, 2005-го. Розбурханий Майдан. На вечірній вулиці не те сніг, не те дощ.  Щойно закінчив своє чергове словоблуддя Віктор Ющенко. Ми з моїм знайомим, одним із придверників Олександра Мороза, пробиваємося крізь щільний натовп до трибуни. Йому потрібен побратим по партії Юрій Луценко. А той, як відомо, один із охриплих ведучих на сцені, вимітаючий чиновницького сміття з кучмівських конюшень. Нарешті забираємо Юру і втрьох неспішно піднімаємось у щільному натовпі людей угору по Інститутській. Підходимо до Банкової, де вже зовсім вільно, немає штовханини, і Юра каже:

            - Учора весело тут було,  трусили хороми Медведчука, - показує у бік адміністрації глави держави.

            - І щось цікаве знайшли?

            - Вони винесли і вкинули до смітника чотириста двадцять тисяч гривень, - відповідає Луценко. – Щоб ми не знайшли…

            - І куди ж ви їх поділи? - спонтанно вирвалося у мене.

            - Революціонери розібрали, - зовсім буденно і доволі прозаїчно відповідає Юра. – Бо якби почали все оформляти, знаєте скільки на це пішло б часу і зусиль. Одна формальна морока. Бо ще ж потрібно виясняти, кому те багатство належать. А так виходить, що нікому: нема грошей у слідства – і ніяких проблем…

            Ще картинка. З того ж самого року, але вже серпневої пори. Крим, Мухолатка. Фешенебельна дача міністра внутрішніх справ, яку до рівня відпочинку арабських шейхів успішно доводили такі пріснопам’ятної вдачі міліціянти, як Білоконь та Кравченко. Вечір, густа південна темінь. Нижче будови, на самому березі моря, чудово облаштована штучна пристань готова водночас прийняти гостей і з моря, і з далеких та близьких автодоріг. Напевне б, могла слугувати й місцем для прийому гелікоптера. Тут же примостилося шикарне барбік’ю, а в центрі прибережного майданчика знаходився  люксовий пересувний курінь з дорогим столом і кріслами. На добірних тацях найдорожчі наїдки, напитки. За столом міністри: МВС – Луценко; Мінчорнобиль - Жванія, Мніагрополітики – О. Баранівський, голова фонду Держмайна - Валентина Семенюк, голова Держводгоспу – Василь Сташук, ще якісь високі київські люди. У морі купається дружина Луценка – Ірина, майбутній великий політичний діяч. Того дня прем’єр-міністр Ю. Тимошенко проводила в Криму виїзне засідання Кабміну України. Стомлені правителі з’їхалися повечеряти, погомоніти. І я мимохіть потрапив до тієї кампанії. Всі анекдоти і приколи націлені, звичайно ж, на Юлю. Еге ж, Тимошенко. Вона зла відьма, дихати всім не дає. Колотить всіма ними, хто лишень тут зібрався. «Га,га,га та ги,ги,ги…» - і все проти неї. Особливо ж «прикольно» в котрий раз розповідається, як Ю. Луценко, запізнившись сьогодні на виїзне засідання, бо десь пробував кримського вина, вміло «відстрілявся» буквально з ходу зі своєї тематики.

            Коли це враз хтось помічає, як високо вгорі, під самісіньким небом, майже над нами, там, де проходить автотраса з Севастополя до Ялти, у бік моря гостро полосонувши по обширу безмежного моря, зблиснув промінь авто, і машина, то виринаючи вогнями на серпантині дороги, то ховаючись за густою зеленню дерев, попрямувала вниз. У неї, виявляється, немає ніякої іншої дороги, як доїхати аж сюди, до щедрого столу київської еліти, що присіла побіля самих чорноморських хвиль. О, що тут лишень зчинилося за столом! Ще за хвильку статечні міністри і керівники центральних органів влади, зірвалися на ноги, заметушилися, забігали. Тільки чути було обривки переляканих фраз. «Це Юля…» «Це тільки вона…» «Почула, мабуть, що ми її обкладаємо …ями…» «Вона знає сюди дорогу…» «Вона тут бувала…» «Скажемо, що дуже голодні були…» «Віскі, віскі приберіть…», «І лід викиньте у море…», «Обережно викидай, не вбий там мою жінку…», «Іра! Іра, вилазь уже, одягнися. Тимошенко сюди їде. Будеш грати роль русалки…», «Ось, тут же ще два ящики коньяку…» «Киньте їх до смітника…»

            За п’яток хвилин усі горласті та язикаті перелякано принишкли за величезним столом, де залишилося тільки кілька бутлів з соками та недопита пляшка води, персики і яблука з виноградом, сиділи з вигляду голодні, стомлені  міністри, зосереджено спостерігали за тим, як на майданчик над морем згори вкотився шикарний джип. Він зробив щось подібне на коло пошани, і зупинився якраз навпроти куреня. Двері з боку водія відчинилися, і звідти вийшов… Петро Порошенко, секретар РНБО України. З іншого боку випурхнула худенька постать його дружини. Над морем здійнявся такий ґвалт і лемент, що чути його, мабуть, було аж десь до Ялти і геть до Стамбула. Дехто пішов у танок, приговорюючи: «баба-яга не приїхала…»

            Розуміючи причину переполоху й неймовірних радощів, Порошенко весело сказав:

            - Можете не хвилюватися: Тимошенко дві години тому вже відлетіла до Києва… Пора відпочивати…           

- Де віскі? - закричав Луценко.

- Викинули в море…

- Дурні…

- Де коньяк?

- На смітнику?

- Доставайте…

- Де шашлик? Де інший заїдок?

- У морі…

- Виловлюйте…

Якби мене запитали, навіщо Петру Порошенку Юрій Луценко у ролі генерального прокурора, то я точно знаю -  це його майбутній грозозахист насамперед від… Юлії Тимошенко. Петро Олексійович уже програв їй двічі у життя, що називається, в суху: а) в січні-лютому та  б) у вересні 2005 року, коли мила пані спершу успішно обійшла його в забавах щодо поста прем’єр-міністра, а потім восени, коли Петро Олексійович позбувся ще й посади секретаря РНБО України в результаті скандалу з оприлюдненням «штату» «любих друзів» Віктора Ющенка. Нині очолювана ЮВТ «Батьківщина», ставши опозиційною силою і в парламенті, і  фактично в усіх містах та селах, впевнено перебирає на себе роль лідера ображених владою мас. Відмова від перезавантаження керованого олігархами та багатіями корумпованого парламенту на фоні безликої рокіровки Яценюка на Гройсмана, що є не прикритим фактом узурпації паном Порошенком влади в Україні, тільки додає балів політсилі Ю. Тимошенко. І вже ось-ось доведеться владі тримати одвіт за всі суцільні негаразди. (Не забуваймо тут і про О. Ляшка) Хто стане до бар’єру супроти Юлії Володимирівни, яка, зрозуміло ж, відстоюватиме інтереси трудових мас? Пан Порошенко? Та він нізащо не погодиться на таке, наперед знаючи результат подібної комунікації? Його безликий глава адміністрації Б. Ложкін? «Сірий кардинал» І. Кононенко?  Молодий та ранній В. Гройсман? Смішно чи не так?

А ось Ю. Луценко зміг би скласти конкуренцію милій пані опозиціонерці, але ж, звісно, не в ролі нардепа, радника президента, навіть керівника найкрупнішої провладної фракції парламенту. Тим паче, що їх із пані Тимошенко до певної міри вирівнюють «заслуги» тюремних бранців режиму В. Януковича.

Думаю, якби в державі був пост віце-президента, то П. Порошенко рекомендував би на цю посаду саме якраз ЮВЛ. Тому портфель генерального прокурора, при  нинішньому розкладі сил, це якраз саме те єдине, що є найвищим за рангом влади в частково радянській державі, якою й досі, на жаль, залишається нинішня Україна.  Бо якщо на посаду генерального прокурора завдяки маніпуляціям у парламенті, які вчиняються на догоду вищому керівництву держави, нині, виходить, можна привести навіть несамовитого полісмена Киву, чи якогось там Сашу Боровика, не кажучи вже про чергового кума глави держави пана Луценка, то де гарантія, що заради «інтересів держави», в «наполегливій боротьбі проти Путіна» його не можна наділити якимось винятково особливими повноваженнями. Хоча й без цього генпрокурор, не забуваймо, головна процесуальна особа держави, яка має право втручатися в будь-яке слідство та оперативний процес, давати вказівки слідчим, правоохоронцям, ініціювати слідчі дії, в тому числі й у негласному режимі.

Одне слово, кум у ранзі генпрокура - це замашна мухобійка в руках глави держави проти дрібної опозиції і гарна довбня чи ловкий макогін проти противників режиму. Можна так лупнути, що мокрого й місця не залишиться. На Банковій, звісно, ця практика добре відома. 

Одначе, ситуація вчора, 21 квітня ц.р., здається, успішно провалилася для отримання Україною нового генпрокурора без юридичної освіти, позаяк Верховна Рада, саме голосами провладної фракції (акцентую, керована Ю. Луценком) провалила історичні поправки до ситуації з освяченням чергового кума на найвищу посаду в державі. Цей реверанс, уточнимо, було закладено до законопроекту панів Р. Князєвича та С. Алєксєєва. Ним планувалося перенести на рік створення прокурорського самоврядування, що давало змогу генеральному прокурору стати в умовний рівень з постом віце-президента держави, а, можливо, і страшнішою  посадовою особистостю…

Час, здається, для ген. прокурорства Ю. Луценком упущено. Тому, що на 26 квітня ц.р. генпрокуратурою вже анонсована Всеукраїнська конференція працівників прокуратури. Саме на ній будуть створені два органи самоврядування - Рада прокурорів і Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія. Нові інституції, як пояснюють знаючі люди, мають зробити незалежною роботу прокурорів від свавілля і суб'єктивності безпосередніх начальників та вищого керівництва Генпрокуратури. Іншими словами, прокурорське самоврядування хоронить практику ручного управління кадровою політикою: право призначати і звільняти за повелінням генерального прокурора і його оточення їм неугодних працівників, ця функція передається органам прокурорського самоврядування.

Одне слово, Юрій Луценко і далі залишається в своїй комічній ролі Льоні Голубкова з фінансової піраміди МММ Порошенка. Де «активну участь у державному будівництві» беруть ігноровані в усьому світі офшори, заборонений законом приватний бізнес глави держави, міністра фінансів, а очільниця Національного банку успішно заробляє на курсі валют усією родиною…

Функція Малюти Скуратова, либонь, пройшла мимо новоявленого Льоні Голубкова, і це, напевне, добре для всіх, як і для самого претендента на цю незаздрісну папаху. 

Проект.



Отсутствие представителей парламента, президента не мешает жить гражданам государства, так было и так жили, избрание нового президента, как выбор актёра на главную роль в трагической эпопее, обеспечивает долгими монологами и жаркими обещаними. Парламентский метод голосования за проэкт со всеми патентами к нему, пока наилучшее решение для избрания чиновников в парламент, т.е. люди будут выбирать не человека, а проект, после выполнения которго госслужащий покинет пост, получив
бонус или штраф за скорость и качество выполнения. А на его место будет баллотироваться новый претендент с очередным проэктом, до тех пор пока будет, что предложить.
Сторінки:
1
2
3
5
попередня
наступна