Дамо росії копняка!!!
Покажемо чия земля,
Де мати, жінка, син, донька
Не буде більше москаля!
Пошлем ген-ген до "Корабля".
Кобзон їм пісню заспіває
Путіну місце потримає
Там, коло себе - 'Vip person"
До Пекла дружненько
"Welcome!
Пам'ятаєте, як ми в школі сміялись? "Краще з'їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину". У всіх же було? Прочитайте Тичину зараз.
Так, ти! я кажу, не прогортай, а прочитай!
Так от. Зараз я шкодую про ці жарти. А наступне покоління, що зараз зростає в бомбосховищах, має наочний приклад, чому варто вчити своїх класиків.
МОЯ УКРАЇНА
«Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Московіє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в траву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Сини мої, незламні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей з ярма спішіте визволять!
На українських нивах, на московських,
на білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Повстань! І з ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яке зерно! росиця! —
Ну як же не сіять? Як відсіч ворогу не дать!
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі, заводи загудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
(с) Павло Тичина
Svitlana Pysarenko
1 год ·
Віталій Портников:
Після чергового виступу Володимира Зеленського велика частина моїх співвітчизників знову почне обговорювати, на яких умовах можна закінчити війну, чи доцільно замінити перспективу євроатлантичної інтеграції якимись іншими гарантіями безпеки, чи можна жертвувати територіями, до чого тут референдум і чи можна його проводити під час війни…
Я прекрасно розумію владу, яка хоче якнайшвидше закінчити цю жахливу війну. Я прекрасно розумію кожного політика, який хоче зберегти свої перспективи на майбутнє. Я прекрасно розумію кожного українця, який хоче повернутися до мирного життя. Хоче, щоб його діти повернулися до мирного життя.
Але я не представник влади, не політик, який замислюється про перспективи, я навіть не етнічний українець. Тому мені доводиться говорити про реальність.
Під час Другої Світової війни євреї також думали, як вижити під Гітлером. Це природньо. Хтось сподівався, що гітлерівці просто переселять його з сім’єю у інше місце - і забудуть. Хтось думав, що він взагалі не єврей, бо навіть його батьки вже були не юдеями, а християнами - який він єврей! А хтось навіть сподівався, що від смерті його врятує співробітництво із вбивцями, що якщо він сам стане учасником знищення власних співвітчизників, його не чіпатимуть.
Ну і згоріли всі. Всі, до кого фюрер міг дотягнутися. Бо коли ухвалюється рішення про остаточне вирішення питання, вбивають кожного - і того, хто опирається, і того, хто співробітничає, і того, хто ходить до синагоги, і того, хто відвідує церкву. Навіть тих, кому подобається сама ідеологія фюрера - вбивають також. Може, наостанок, але вбивають.
Зараз українці абсолютно в такій самій ситуації - хоча багато хто тут і у світі цього не усвідомлює, не бажає усвідомлювати, як не бажали усвідомлювати в темні роки Голокосту. Мова йде про остаточне вирішення українського питання. Знищать усіх, до кого дотягнуться. Мені не допоможе те, що я єврей - того, що я пишу ці рядки українською мовою і визнаю сам факт існування української нації, достатньо для того, щоб я перестав існувати. Ніякому «російськомовному українцю» не допоможе те, що він хоче й надалі розмовляли однією мовою з Путіним - самого факту того, що він вважає себе українцем й визнає право інших спілкуватися українською, вже достатньо. Помітьте: мобілізованих з окупованого Донбасу зараз женуть перед російською солдатнею, використовують, як гарматне м’ясо для полегшення бойових задач «справжніх арійців». Й нікого не цікавить, чи хотіли ці люди жити в Україні, чи сподівалися, що Путін забере Донбас. А українські громадяни в Росії - ті, хто свідомо обрав життя в Росії вже після нападу у 2014 році й думав, що їх за це вважатимуть своїми? Чого їх зараз заарештовують, підозрюють, доводять до самогубства?
У часи остаточного вирішення ніякі тактики порятунку не спрацьовують. Останнім загине навіть не Медведчук. Останньою загине Валя Матвієнко із своїм дурним перманентом - бо Путін таки згадає, що вона з Полтави.
Так що ж робити? Ви вже знаєте. Не жити в ілюзіях. Ніяких домовленостей з Путіним не буде, а які будуть - будуть тимчасовими. Євреїв врятував від Гітлера не пошук домовленостей. Євреїв врятував від Гітлера крах Рейху і загибель фюрера. Тільки тому я маю фізичну можливість вам це пояснювати. Тільки тому. Але перед цим загинула половина моєї сім’ї, що спить у страшних урвищах по всій Україні і на полях битв. Це ціна за те, що я можу це писати, за те, що я можу просто дихати.
Українців врятує від нового Гітлера тільки крах нового Рейху і смерть фюрера. Українці вже зробили для цього більше, ніж могли. І нас підтримує світ. Ми не домовимось, ми не проголосуємо на референдумі за невідомо що. Ми просто переможемо, хоча й гіркою ціною. Солоною ціною. Переможемо разом.
Ось чому я так ціную подвижництво кожного, хто сьогодні боронить Україну на фронті і у тилу. Хто дозволяє мені говорити вам цю необхідну правду. Подвижництво солдата, тероборонівця, волонтера. Подвижництво кожної матері, що рятує свою малечу. Подвижництво кожного сина, кожної доньки, що рятує своїх батьків. І Україну - це найважливіше
Десятий день опору російським терористам. Десятий день мужності Збройних Сил, гвардійців, прикордонників, рятувальників, бійців інших силових структур, всіх Українців, які героїчно тримають оборону. Завдяки всьому нашому народу плани кремля за дві доби підкорити українців, захопити великі міста, змістити керівництво держави та приєднати Україну до Росії провалилися.
Так, ворог просунувся на окремих напрямах, але контролює лише невелику територію. І наші захисники і захисниці дають потужну відсіч і витісняють окупантів.
З огляду на зниження темпів наступу та спротив Українців, Росія змінює тактику.
На сьогоднішній день найбільш уразливим є українське небо. Агресор комплексно і активно застосовує свій повітряний та ракетний потенціал. Авіацією всіх видів здійснюються бомбардування міст, селищ та цивільної інфраструктури, у тому числі критично важливої та небезпечної як атомні та гідро електростанції.
«Вєлікая» армія показала справжнє нутро - терориста-боягуза, який здатен нападати лише на цивільне населення - на дітей, на жінок, на неозброєне мирне населення. Прицільні обстріли, бомбардування й ракетні залпи по житловим кварталам, школам, садочкам й лікарням, ворог знищує храми і церкви, обстрілює вокзали із тисячами жінок і дітей, що евакуюються, - це тактика переляканих шакалів. Але я впевнено кажу - за кожне життя, за кожну сльозу ворог відповість.
Я захоплююся силою українців у Маріуполі, Волновасі, Харкові, Чернігові, Миколаїві, Херсоні і всіх інших міст, де наразі найважче.
Мужність наших людей вражаюча! Навіть ті, хто без зброї, бабусі, виходять на захист своїх хат. Прокльони на голови окупантів сипляться як українською, так і російською мовами. У нас не було і не має мовних розбіжностей. Всіма мовами окупанту вказують напрямок російського військового корабля. Люди всіх 100 національностей, для яких Україна є рідним домом.
Ми працюємо над запровадженням режиму тиші і відкриттям гуманітарних коридорів. Ворог не знає, що таке цінність людського життя, але ми зробимо усе для допомоги нашим громадянам. Ми маємо надію, що гуманітарний коридор запрацює і ми зможемо вивезти мирних мешканців.
Що стосується поточної ситуації по напрямках. Збройні сили контролюють ситуацію, тримають рубежі і переходять в контрнаступ, відтіснюючи ворога.
Основні зусилля окупантів зосереджувались на оточенні Києва та послабленні спротиву в блокованих ним населених пунктах. Захисники міста Києва продовжують відбиття наступу ворога, наносять ураження його наступальним угрупуванням.
На Волинському напрямку положення наших військ без суттєвих змін.
На Сіверському напрямку Чернігів здійснює героїчну оборону. Українські війська утримують позиції на зайнятих рубежах.
В районі населеного пункту Михайло-Коцюбинське Чернігівської області перед водною перешкодою стоїть колона до 200 одиниць техніки та живої сили. Міст через річку зруйнований.
На Слобожанському напрямку українські військові продовжують ведення оборонних боїв, успішно здійснюють вогневе ураження противника.
Об’єднані сили ведуть оборонну операцію як і раніше, силами двох оперативно-тактичних угруповань.
На Приморському напрямку наші захисники здійснюють прикриття морського узбережжя та виконує завдання з недопущення оточення міста Миколаїв.
Повітряні Сили Збройних Сил України здійснюють відбиття повітряних ударів противника. Продовжують ведення систематичних бойових дій, завдяки чому російські загарбники вже втратили 39 літаків та 40 вертольотів.
Втрати осоьового складу ворога зростають. Говорити про вмотивованість - зайве. Її не було і не має. Моральний і бойовий стан окупантських військ - нижче нульового.
Військові ресурси ворога в Україні закінчуються, далі буде логістичний колапс.
Розуміючи це, тенденція здачі ворога в полон зростає. І не поодиноких солдат, а цілими взводами. Вони вже розуміють, що тіла тисяч їх товаришів по «навчанням», які на екзамені отримали 200 балів, лишилися у чужій землі. Адже Москва не визнає їх смертей, для Путіна вони гарматне м’ясо, видатковий матеріал у спробі досягнути своєї імперської мрії. Багато з них вже зрозуміли - їх зрадили.
Тож, повторю, єдиний спосіб для окупанта уберегти своє життя - здатися в полон.
Боротьба триває. Але Українці в усіх містах чітко дають зрозуміти - росію тут ніколи не чекали!
"Если рашкодиверсанта не удаёся причалить на останивку - ипаш его паляницей." (караульный устав теробороны).
Ожидаемый мокшанскими денацификаторами каравай у ворот каждого освабаждёнова украинского города вплоть до самой крайней хаты оказался путиноидам не по вкусу - до зубовного хруста. Зомболенд сегодня наступает, как и вчера, и регулярно выгребает. Типа нагнулся за оброненым вяличием, а тут ему межбуллинг посредством введения джавелина. Отчего путинские атсасины и прочие нишпорки зачастили в наши палестины в першу чергу убить наше всё.
И тут нашим озброєним пацикам з районів очєнь в пригоді стає такий собі шибболет из арсенала древнееврейских заградотрядов - пречудовий способ толерантно выявить кто есть ху (речь не о главном, которое пу) при потрошении потенциально русскоязычной челюсти. Шибболет - это ніби шпингалет на створках её духовности, за которым узкомымр соромливо ховает свое национальное достояние: хор матрёшек под аккомпанемент медведей- балалаечников с телегой про шумливые берьозы.
Таким же, как и я, не логопедам разпедалю на кортах: этот лингвофеномен, повторно открытый британскими учоными, неможливо надрессировать, и даже правильными по феншую скрепками в аусвайсе его не перекроешь. Такие от смаколики, казацюры, против науковых фактов не попрёшь: от "паляници" болтологический аппарат раисеподданых тупо подвисает, и у шариковых наступает абрвалг.
Доречі, така сама фигня регулярно случалась с японцами в битве за тихий океан, когда озлобленные Перл-Харбором янки, среди прочих азиатов, отцеживали джапов скороговоркой "Лалалупси лижет леденец". В итоге от неподъёмного для самураев звука "л" у последних ожидаемо случалось харакири головного мозга. И так уж вышло, саме зараз обе ці нации топят за нас, потому, помимо смертоносного железа "мейд ин дядя Сэм", нашу оборону возможно скоро укрепит отряд японских добровольцев. Вслед за чеченскими, грузинскими и белорусскими бойцами. То є зрозумило: стране восходящего солнца до "курилынаш" покашо далеченько, але хлопакам тре с чогось курва починать. Па сообчениям нашого Зорге, укронінзі щє в дорозі, але вже вчать як отче наш "ікебанамать рюська карабиля-сан".
К баранам. Немцы и англичане також имели свои "мамомылорамы" для взаимного троллинга, а спотыкачом для самих тевтонцев при каждом ихнем "дранг нах ост" становилась непролазная москальская "тарока". Вот только против нас этот козырь не канал, перекрываясь природной билингвой украинцев. Более того, под боком практически родной, хоть и мєстами забавный белорусский, и западнее - интуитивно понятный польский с 60% общего словарного запаса. Да и на той же чешчине мы начинаем хапать и жикать быстрее, чем дебилингвосапиенс поймёт, где у холки падло. Про нежелание граждан Ихтамнетии учить мову страны пребывания и последующие бытовые кипежи велкам до ютьюба.
Даже не берусь гадать, як долго опісля нашої Перемоги никому не будет интересна "загадочная русская душа". Пока китайский тигр с драконом затаились в Шаулине и укуривают панду до повного кунфу, прозревшие еврогеи с примкнувшими пиндосоанглосаксами в едином русофобском замахе так херачат русский лес своими санкциями, шо щепки дырявят дупы каждого упоротого имперца. Причем, замаливая собственные грехи, лупашат по всем уровням бытия, кто до чего способен дотянуться в багровых отблесках замаячившего апокапиздеца. От захлопнутой перед носом руссо туристо двери до приказа в Нерезиновую вернуть взад лизинговые самолёты ( а это почти все). На очереди пароходы и паровозы. Ну и там банки, тачки, компы, яблочная техника - за последнюю росиянчеги разродились эпичными баттлами а ля черная пятница, ведь в избе статусная вещь. Гори огнём Украина и комбат-батяня вместе со своими ребятами с их спинами. Прямо в своих птицах/бэхах- тройках на тесных улочках сёл Киевщины. Свеча горела на селе...
И что характерно, кремлядь кагбэ не стреляла ни разу и вообще просто приехала на учения заработать немного денех на семью та заблукала. Я худєю дорога редакція! Дощ пада, солнце всходит а кацап бреше, и то явления одного порядка. Сасиска нарот, нехай щастить!
Характерно, что почти в каждой нашей области и даже городе спонтанно, с поправкой на коньюктуру місцевого ринка, скалькулировались свои прайсы на затрофеенные недобронетанковые наноарматы и приземлённые воздушнокосметические силы. А жечь эти распиаренные тележурналом " звизда" и им же регулярно накрываемые русобляхи нашим хантерам допомогають гансы, подавая "фаусты". С криками про дасисфантастиш, но пока без шмайсеров. От такой сюр, биндерята. Немцы с пидаруснёй поменялись местами, и для повторителей это надолго.
Даже выпить русской вотки от иммигрантской тоски по милым осинам им стало зашкваром - не продают буржуи. Внезапно. Путешествия, шоппинги, образование, визы/хуизы - кобыле в трещину, как и вся прежняя жизнь Москвабада. Денег уже практически нет и дальше вот это всё про целебные свойства брюквы.
Пошли первые посылки с мальчиками. Будет гораздо больше. Только похер, не второпали. У гробов бубнёж "каким он парнем был", про присягу, честь офицера и незабудимнепростим. Срака у тому, шо й не вспомінали. Путлеровське телевуду за десятилетия выело не только мозг, не осталось даже сострадания к своим. Наші переживают за пленных больше, чем их упоротая родня, которая где-то между "я тебя туда не отправлял" и агиткой про защиту Уродины от биндеровцев- каннибалов. Безнадёжные рабы Мордора.
Тургеневская девушка Наташа Ростофф в балетной пачке в обнимку с плешивым стронгменом покидает нас на русском корабле размером в 1/9 часть суши, стараясь утянуть с собой побольше пассажиров.
Припадошный геополитик ещё изощрённо многоходуляет, но видится мне, что Ганнуся вже уронила маргарин и чекисты натёрли свою табакерку курарой. Вот только выжившие после бойни на пароме родную гавань могут и не впізнати: собирателям скоро платить по счетам и вертать взад всё накопизженное.
Сегодня явно переломный день, панове.
В Киеве небо серое, и солнца нет, но вместо него на улице многочисленные улыбчивые лица пожилых леди. Періодично гримає.
Бабушки-старушки без поспіху, со смехом рассказывают по телефонам и друг другу подробности беготни в убежища из-за непрерывных тревог минувшей ночью, "та най би вже той клятий путін повиздихав хай йому грець".
х*йло обречено
Львів'яни традиційно вшановували пам'ять Степана Бандери у його день народження – 1 січня. До пам'ятника діячеві прийшли також нардепи та керівники міста та області.
Заступник мера Львова Андрій Москаленко запевнив, що завдяки незламному духу і героїзму Україна перемагала і буде перемагати.
Кожна перемога – це віддане життя і вічна боротьба. Ми сьогодні тут, бо прикладом такої перемоги є Степан Бандера і сучасні Герої України, які просто зараз боронять незалежність нашої країни, – сказав Москаленко.
Варто зазначити, що Україна відзначає вже 113 річницю від дня народження провідника ОУН Степана Бандери.
23.08.20 17:03 На Хортиці військовослужбовці Нацгвардії розгорнули 100-метровий прапор України. ФОТОрепортаж
У Запорізькій області на Хортиці біля Музею історії запорізького козацтва з нагоди святкування Дня Державного Прапора військовослужбовці Нацгвардії розгорнули 100-метровий прапор України.
(Не)популярно про Крути: справжні втрати, правдива роль, маловідомі деталі
Те, що не розкажуть у школах. Чи ні?
Думаю, вже можна. Говорити, як воно було насправді без зайвих емоцій та сліз. Потужили, поговорили про зрадоньку сторічної давності. Послухали різноманітні думки від тієї, де Крути — це безглузда помилка, через яку загинуло 300 (а подекуди й 500) молодих людей, до такої, що, попри весь драматизм, ця трагедія не дала нічого, крім героїчного прикладу, не стала поворотною точкою у війні, не врятувала країну тощо.
Але розберімося в усьому.
Бо насправді Крути були зовсім не тим, чим стали у попсовій історії. Нашої провини в неправильному трактуванні події мало: міфи народилися ще з першими пореволюційними емігрантами (головно — зусиллями Дмитра Дорошенка, який мав свої рахунки з урядом УНР і приписував йому аж занадто багато зради) і закріпилися надміру частими порівняннями із трьома сотнями спартанців, які полягли під Фермопілами.
Сучасні українці радше винні в тому, що не люблять перевіряти факти і натомість дуже люблять тужити. Ну, і пристрасть до гучних, поетичних назв, далі яких іноді текст й не читається, теж робить свою справу. Чого тільки варта назва «Нас тут триста, як скло, товариства лягло», що зустрічається чи не в кожній другій статті на тему того історичного бою. Багато хто вже й не згадує, звідки взявся цей вислів і що до полеглих під Крутами військових він ніякого стосунку не має. Навіть літературну паралель провести важко. Адже вірш Тараса Шевченка «За байраком байрак», звідки і взявся вислів про трьохсот полеглих, розповідає про долю козаків, які продали в рабство своїх земляків й були вбиті у бою своїми ж.
«Нас тут триста, як скло, Товариства лягло! І земля не приймає. Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти. Крові брата впились І отут полягли У могилі закляті», —
ніби розповідає свою історію козак у вірші. Тобто взагалі повз.
Аби зрозуміти роль бою, що стався 29 (у деяких джерелах — 30) січня 1918 року під Крутами, треба зробити крок назад, подивитися на повну картину, вийти за межі однойменної залізничної станції та збагнути мить того життя, що кипіло навколо. Треба усвідомити, що світ і Україна тієї хвилини оберталися не лише навколо Крутів. Насправді бої тривали у багатьох точках. Найбільший бій, як це часто буває і сьогодні, був дипломатичним. Окрім того, потрібно спростувати декілька міфів. Хоча б той, що під Крутами бились лише студенти й учні і що всі вони загинули. Насправді учасників битви з українського боку було більше, ніж триста, і далеко не всі вони полягли там.
Зрештою, бій під Крутами не завершився повною поразкою. Власне, беручи до уваги кількісну перевагу ворога, його втрати і здобутий результат, виходить зовсім навпаки. 4800 (за іншими даними — до 7000) червоногвардійців Муравйова проти українців чисельністю 400–600 осіб, серед яких бійці загону Вільного козацтва Армії УНР, офіцери (старшини) і юнацтво (курсанти) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, студентський добровольчий курінь Січових стрільців, імовірно, учасники інших формувань.
Олекса Алмазов, уродженець міста Херсон, генерал-хорунжий Армії УНР, за спогадами Степана Самійленка — учасник бою під Крутами
Тож, незважаючи на величезну численну перевагу ворога, українські військові змогли утримувати позиції впродовж п’яти (!) годин.
У ході бою декілька десятків українців загинули, частина — потрапили в полон і були страчені. Загальна кількість загиблих — 70–100 осіб. Решта змогли уникнути оточення і відступити. Втрати ворога — до 300 осіб загиблими. Українським військовим також удалося знищити колії та мости, що допомогло суттєво затримати просування більшовиків на Київ. Таким чином, українці насправді завдали нищівного удару ворогу.
Бій під Крутами також не був суцільною зрадою. Попри розповсюджену думку, що офіцери дали драла з бойовища, а українські студенти билися з червоногвардійцями мало не голіруч, ситуація була іншою. Українські військові мали достатньо зброї і набоїв, аби вести бій, що тривав п’ять годин, а також 16 кулеметів, бронепотяг та бойовий потяг.
Два офіцери, дійсно, відбули до Ніжина, але це сталося ще перед боєм та для того, аби залучити до оборони станції українізований полк імені Тараса Шевченка, що дислокувався в місті. Щоправда, зробити це їм так і не вдалося. За даними прем’єра УНР Бориса Мартоса, який опитував учасників бою вже в еміграції, офіцери відбули «втихомирювати згаданий полк, адже він був розагітований більшовиками і загрожував виступити проти Юнацької школи. Водночас відомо, що певна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і таки відмовлялася протистояти більшовикам.
Схема бою, виконана сотником Сергієм Горячком
Тут також варто зауважити, що, говорячи «студент», ми радше уявляємо 17-річного юнака, що жодного разу не тримав зброю в руках. Однак людина може бути одночасно студентом і військовим із великим досвідом, правда ж? Так, скажімо, студент на прізвище Довгаль, який командував одним із куренів, нещодавно повернувся з німецького фронту в ранзі підпоручника й, окрім того, вже встиг взяти участь у боях на вулицях Києва. І він такий був далеко не один.
Тож чим був бій під Крутами? Це був непересічний приклад героїзму і звитяги. У цьому немає жодного сумніву. Окрім того, це однозначно була трагедія, адже загинули люди. Молоді люди.
Якою була роль бою на залізничній станції Крути? Надзвичайно вагомою. Окрім того, що українським військовим удалося на чотири доби призупинити просування червоногвардійців до Києва, вони дали дорогоцінний час українській дипломатичній місії в Бересті, аби вона змогла залучити на свій бік союзників та досягти визнання Української Народної Республіки як незалежної рівноправної держави низкою країн, зокрема, Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією, Болгарським царством. Згідно з підписаним згодом договором, визнавались кордони УНР та надавалась військова допомога, яка на певний час дала змогу витіснити більшовиків на схід.
Підписання мирного договору у Бересті після тривалого перемовного процесу. Фото із сайту УІНП
Важливий факт: незважаючи на те, що більшовики зайняли Київ через декілька днів після бою під Крутами, вже 2 березня до столиці повернулася Центральна Рада, поновився вихід українських газет. І в цих газетах сім’ї загиблих хлопців розміщували оголошення, в яких просили всіх, хто знає бодай щось про долю або обставини загибелі їхніх рідних, надати відповідну інформацію. Тобто подію не вдалося викреслити з ефіру, вона одразу набула широкого розголосу. Тоді в Києві створили комісію для пошуку тіл загиблих і встановлення обставин бою. Тіла розстріляних у полоні й полеглих у бою військових знайшли під Крутами за допомогою місцевих мешканців. Згодом їх урочисто перепоховали на Аскольдовій горі у столиці. Поховальна процесія пройшла вулицями Києва. Громада міста змогла оплакати своїх захисників. Історики вважають, що у той самий день із фасаду будівлі Центральної Ради було збито двоголового орла — символ Російської імперії.
Подвиг військових, що віддали свої життя у бою під Крутами, став прикладом незламності для бійців ОУН та УПА. Пам’ять про бій зберігали діаспоряни, які щороку згадували полеглих військових і проводили меморіальні заходи, а також небагаточисельні мешканці України, які такої розкоші, як вшановування власних військових, звичайно, дозволити собі не могли.
Радянська влада ж намагалась стерти пам’ять про Крути, зокрема, могили на Аскольдовій горі було знищено. Вперше вшанування полеглих героїв відбулося тільки 29 січня 1991 року. На той час більшість мешканців Крут навіть не могли зрозуміти, кому та якій події присвячено меморіальний захід. Вони вже просто не знали цієї історії.
Нагадаю, завдяки тому, що українські дипломати мали час і змогу заявити про свою позицію у Бересті, коли ситуація погіршилася й Україна втратила державність, Уряд УНР, витіснений за кордон, інші держави визнавали як екзильний. Його представництва були у Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Парижі, Веймарі, Кіссінгені, Мюнхені та Філадельфії.
Уряд УНР у вигнанні зміг пронести українську державницьку традицію через все ХХ століття. Сьогодні ми мало про це говоримо і багато хто про це не знає, але Україна мала шістьох екзильних президентів. Останній із них — Микола Плав’юк — за погодженням з Українською Національною Радою, яка, провівши 14–15 березня 1992 року 10-ту Надзвичайну сесію, визнала правонаступником Державного Центру УНР в екзилі державу Україна, передав першому президенту часів незалежності грамоти, заяви, Знак гідності Голови Української Держави (Клейнод гетьмана Івана Мазепи), президентські печатки і прапор 22 серпня того ж року.
Передача повноважень і атрибутів влади президентом УНР в екзилі Миколою Плав'юком президенту України Леоніду Кравчуку. Фото із сайту УІНП
Так, можливо, ця акція почасти мала декларативний характер, а перший президент незалежної України не надав події належного значення й не провадив необхідних заходів з успадкування правонаступництва, але загалом усі зусилля державників і військових УНР вважаю надзвичайно важливими сьогодні. Адже це те, на що ми можемо спиратися; це те, із чого ми можемо виносити важливі уроки. Ворог, його прийоми і тактика мало змінилися. Тут уже залежить від нас, які ми висновки зробимо.
Зрештою, те, що вдалося зробити Уряду УНР в екзилі — це зберегти не лише пам’ять, а й чималу документальну спадщину.
Тому, коли сьогодні говорять, що бій під Крутами був битвою за майбутнє, не варто сприймати цей вислів як голослівний. Саме так воно і було.
Найсвятіша правда в тому, що українська армія під Крутами — впоралась, виконала, покладену на неї місію.
Олекса Алмазов, уродженець міста Херсон, генерал-хорунжий Армії УНР, за спогадами Степана Самійленка — учасник бою під Крутами
Схема бою, виконана сотником Сергієм Горячком
Підписання мирного договору у Бересті після тривалого перемовного процесу. Фото із 
Передача повноважень і атрибутів влади президентом УНР в екзилі Миколою Плав'юком президенту України Леоніду Кравчуку. Фото із 