хочу сюди!
 

Ірина

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 48-56 років

Замітки з міткою «галина гордасевич»

90 Галині Гордасевич - Соломія Гордасевич

З приємністю публікую найперший допис до ювілейного збірника на 90-річчя видатної української письменниці, поетеси і громадського діяча Галини Леонідівни Гордасевич від її онуки Соломії.
Довідка: Гордасевич Соломія Богданівна Еколог та науковиця у сфері природоохоронної справи 2021-2024 Університет Сталого Розвитку у м. Еберсвальде, Німеччина Магістр за спеціальністю "Управління біосферними резерватами" 2019-2021 Перекладацька діяльність у різних наукових проектах за співпраці України та Німеччини (переклади з англійської та німецької на українську та з української на англійську та німецьку) 2018-2019 Стипендіатка Німецького федерального фонду охорони навколишнього середовища у межах власного наукового проекту "Моніторинг старовікових букових лісів та пралісів українських Карпат" 2014-2016 Національний Лісотехнічний Університет України, м. Львів Ступінь магістра за спеціальністю "Екологія та охорона навколишнього середовища" 2010-2014 Національний Лісотехнічний Університет України, м. Львів Ступінь бакалавра за спеціальністю "Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування"
Спогади про мою бабусю, Галину Гордасевич
Передчасно забрала у мене доля мою дорогу та видатну бабусю, Галину Гордасевич, але завдячую долі тим моментам, які нам все ж вдалось розділити разом і її невимовній праці і досягненням у літературній сфері, які своїми витоками сягають ще у буремні радянські роки, де кожне слово (а особливо українське) було причиною для переслідувань і багаторічних заслань. У моїй пам’яті Галина Гордасевич це, перш за все, ніжна та турботлива бабуся, яка підтримувала чистоту і порядок у себе вдома, дбала про своє здоров’я і любила потішити подарунками, серед яких часто були дитячі книжки. Як і будь-яка бабуся, вона мені дозволяла більше ніж батьки, і коли я «по дитячому» щось зламала чи нашкодила, у моїй пам’яті виринає її обличчя, як вона дивилась на мене готова насварити і спалахнути від надмірних емоцій, та все ж вона за лічені хвилини опановувала себе і лише повчально говорила: «Нічого страшного, але більше так не роби» Лише набагато пізніше, читаючи її вірші вже в дорослому віці, я зрозуміла, що це вміння опанувати себе далось їй дорогою ціною, можливо їй доводилось стримувати себе ще в родинному домі, але де без цього вміння точно не вижити, так це в місцях позбавлення свободи.
У шістнадцять років її заарештували і засудили на 10 рокiв таборiв ГУЛАГУ, як було написано у вироку: «...за складання нацiоналiстичних вiршiв i антирадянську агiтацiю серед студентiв». Що ж, нічого нового, скажете ви, а я скажу – потрібно шанувати і пам’ятати тих, хто виборював право називатись українцями і гордо стверджувати, що ти знаєш, що саме означає бути українцем і хочеш бути ним. Бо допоки це буде для нас нормальним явищем, бути переслідуваним за нашу національну ідентичність, доки цей факт не перестане бентежити нас до глибини душі, доти і не припиняться політичним та культурні репресії, зокрема і всередині народу.
Прочитавши декілька вибраних мною поезій можна зрозуміти, хто ж вона така, моя бабуся і видатна письменниця і поетеса Галина Гордасевич. Вона була просто жінкою з мрією, мрією бути частиною величного українського народу, нести світло крізь радянську темряву, говорити про рівність народів, хоча це і здавалось абсурдним поняттям у ті часи. Будучи жінкою, суспільство, та й вона сама, покладала на себе багато очікувань і ролей, певні з них вдавались їй краще, а в інших вона не мала значного успіху. Однак вона ніколи не здавалась і завжди йшла вперед, незважаючи на безліч невдач і труднощів, оскільки завжди знала, що дороге її серцю і не відреклась цього, а саме – українського слова.
Соломія Гордасевич, внука Галини Гордасевич
15.09.2024
Спокуса
Рано-вранці, ще передсвіту, –
В небі сяла ранкова зоря, –
На найвищій вершині світу
Стояли – Диявол і я.
А земля перед нами лежала,
Як Адам її успадкував.
Ще жниця в полі не жала.
Ще в кузні коваль не кував.
Ще спокійно спали всі діти,
Хоч затихли вже птахи нічні.
– Хочеш цим усім володіти?
Я сказала Дияволу: – Ні!
Він мене спокушав уміло,
Обіцяв усі блага земні,
Я ж дивилась спокійно і сміло
І на все говорила: – Ні!
– Що ж, у тебе міцна основа.
Мабуть, приклад береш з Христа.
Ну, а хочеш – я дам тобі Слово?
Я здригнулась і мовила: – Так.
– Ну, а хочеш, я дам чоловіка,
Що у справі кохання мастак?
...Перший промінь спочив на повіках.
Я змигнула і мовила: – Так.
Чаша неба бездонно-синя.
Що там в ній: чи птах, чи літак?
– Ну, а хочеш, я дам тобі сина?
Я зітхнула і мовила: – Так.
І тепер я каратись мушу
На семи пекучих вітрах.
Віддала Дияволу душу
За привид, за тінь, за міраж.
Бо любов була, наче іскра,
Бо у сина свої шляхи,
Тільки слово ще зрідка блиска
Покутою за гріхи.
Бо з жорстоким двадцятим віком
Відпливає усе земне.
Що ж, Христос – Він був чоловіком.
Я – лиш жінка. Простіть мене.
----
Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А як їй літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.
23.01.1965р.
Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!
1966 р.

Bohdan Gordasevych
17m ·
Shared among: _Public
I am pleased to publish the very first post in the jubilee collection for the 90th anniversary of the outstanding Ukrainian writer, poet and public figure Galina Leonidivna Gordasevych from her granddaughter Solomia.
Reference: Gordasevych Solomiya Bogdanivna Ecologist and scientist in the field of environmental protection 2021-2024 University of Sustainable Development in Eberswalde, Germany Master's degree in "Management of Biosphere Reserves" 2019-2021 Translation activity in various scientific projects with the cooperation of Ukraine and Germany (translations from English and German into Ukrainian and from Ukrainian into English and German) 2018-2019 Scholar of the German Federal Environmental Protection Fund environment within the scope of the own scientific project "Monitoring of ancient beeches forests and virgin forests of the Ukrainian Carpathians" 2014-2016 National Forestry University of Ukraine, Lviv Master's degree in "Ecology and environmental protection" 2010-2014 National Forestry University of Ukraine, Lviv Bachelor's degree in "Ecology, environmental protection and balanced nature management"
Memories of my grandmother, Halyna Gordasevych
Fate took my dear and outstanding grandmother, Halyna Gordasevych, from me prematurely, but I owe fate to those moments that we still managed to share together and to her indescribable work and achievements in the literary field, which have their origins in the stormy Soviet years, where every word (and especially Ukrainian) was the reason for persecution and many years of exile. In my memory, Galina Gordasevich is, first of all, a gentle and caring grandmother who kept her home clean and tidy, took care of her health and liked to please with gifts, which often included children's books. Like any grandmother, she allowed me more than my parents, and when I "childishly" broke or damaged something, her face pops up in my memory, how she looked at me ready to boil and explode from excessive emotions, and that's all but she controlled herself in a matter of minutes and only said instructively: "It's okay, but don't do that again." Only much later, reading her poems already in adulthood, I realized that this ability to control herself was given to her at a high price, maybe she had to restrain herself even in her family home, but where without this ability she definitely cannot survive, it is in places of deprivation of liberty.
At the age of sixteen, she was arrested and sentenced to 10 years in the Gulag camps, as was written in the verdict: "...for composing nationalist poems and anti-Soviet agitation among students." Well, nothing new, you say, but I will say - you need to respect and remember those who fought for the right to be called Ukrainians and proudly claim that you know exactly what it means to be Ukrainian and want to be one. Because as long as it will be a normal phenomenon for us, to be persecuted for our national identity, until this fact does not cease to embarrass us to the core, until political and cultural repressions, including within the people, will not stop.
After reading a few of my selected poems, you can understand who she is, my grandmother and outstanding writer and poet Halyna Gordasevich. She was just a woman with a dream, a dream to be a part of the great Ukrainian people, to bring light through the Soviet darkness, to talk about the equality of peoples, although this seemed like an absurd concept at the time. Being a woman, society, and she herself, placed many expectations and roles on herself, some of which she was successful in, and others she was not very successful in. However, she never gave up and always went forward, despite many failures and difficulties, because she always knew what was dear to her heart and did not renounce it, namely, the Ukrainian word.
Solomiya Gordasevych, grandson of Halyna Gordasevych
15.09.2024
Temptation
Early in the morning, before dawn,
The morning star was setting in the sky,
On the highest peak of the world
The Devil and I were standing.
And the land lay before us,
How Adam inherited it.
The reaper in the field has not yet stung.
The blacksmith did not forge yet in the forge.
All the children were still sleeping peacefully,
Although the night birds have already fallen silent.
- Do you want to own all this?
I told the Devil: - No!
He seduced me skillfully,
He promised all earthly goods,
I looked calmly and boldly
And to everything she said: - No!
- Well, you have a solid foundation.
Perhaps you are taking an example from Christ.
Well, do you want me to give you the Word?
I shuddered and said: - Yes.
- Well, if you want, I will give you a husband
What's wrong with love?
...The first ray rested on the eyelids.
I blinked and said: - Yes.
The cup of the sky is bottomless blue.
What is in it: a bird or an airplane?
- Well, do you want me to give you a son?
I sighed and said: - Yes.
And now I must be punished
On seven burning winds.
She gave her soul to the Devil
For a ghost, for a shadow, for a mirage.
Because love was like a spark
Because the son has his own ways,
Only the word is still occasionally close
Penance for sins.
Because with the cruel twenties
Everything earthly floats away.
Well, Christ - He was a man.
I am only a woman. forgive me
----
The birds said: enough to fly!
Deprived of liberty for ten years.
It's enough to play in the wind!
They threw the bird behind the walls, behind the bars!
And how she flew, and how she was loved...
Ah, how her heart beat in despair!
Years have passed. The weather has changed.
Birds in cages are out of fashion.
They came solemnly, with pride in their hearts,
The door was opened to thunderous applause
- Fly away, bird, into the clear sky!
Look, it's spring, May around!
Sing songs, make nests from the root,
Just... coordinate your routes.
And the bird timidly stepped behind the door.
And the bird flapped its wings clumsily.
Oh, you opened the door too late!
Because where to fly when the wings have dried up.
23.01.1965
I can't talk about Ukraine in a pathetic tone
And I don't freeze in sweet ecstasy.
I used to drag a stretcher with concrete
And with me - Rosenberg Raya.
Both had joyless nights,
Shipments, "parashi", stages,
And during checks on girls' breasts
Someone else's shameless paws.
Tragic in the life of our story
It was on every page.
And between those who guarded us according to conscience,
There were their own, Ukrainians.
And that you are giving me theories
About Jewish exile everywhere!
He who saw prison stars
They will not be forgotten forever!
Let someone else dig into the history of dung,
He collects small offenses among the scum,
But I remember: the stretcher is with me
She wore Rosenberg Raya!
1966

Тамара Бабійчук про творчість Галини Гордасевич

Тамара Бабійчук
УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ: 
БОРЦІ, ЛИЦАРІ, ПАСІОНАРІЇ. СВІТОЧІ
ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ (1935 – 2001)
Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, культурний, громадський і політичний діяч.
У 1952-му шістнадцятирічну студентку педагогічного училища Галину Гордасевич арештовують і засуджують на 10 років таборів – «за складання націоналістичних віршів, антирадянську агітацію серед студентів»… 
Так, справді, в одному вірші були «особливо небезпечні» слова: 
«Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі». 
А совєцькі люди повинні знати, що треба йти до комунізму! От за незнання і розплачуйся, дівчино, засланням!
Та коли у дівчат були перші побачення, / Коли їм хлопці почали всміхатися, – / Я заповнювала блоки бетоном, / Я розвантажувала баржі з цементом.
Я бережу свої згадки, як ордени, / Найстрашніша із зрад – це себе зрадити. / І якщо я все це разом з країною / Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою, / Значить, стала я сильною, / Значить в світі ще мушу зробити багато. 
Після трьох років комуністичної каторги Галину звільнили, однак їхати додому на Рівненщину їй було заборонено. І поїхала Галина Гордасевич на Донбас…
На сході України Галина Гордасевич прожила 35 років. 
Багато вчилася, багато працювала. 
Була гордою, незалежною, безкомпромісною. Часто виступала на зустрічах з читачами, де завжди починала свій виступ з пояснення, чому пише українською… Читачі не розуміли її вибір.
Навіть деякі донецькі письменники цькували Гордасевич як «затяту націоналістку і бандерівку». 
Збірки її поезій розсипалися, їх забороняли… 
Галина Гордасевич любила життя.
Люблю життя, яке воно не є. / Люблю життя. Це так прекрасно – жити, / Надіятись, любити і дружити, / І кожним днем прожитим дорожити, / І слухати, як в грудях серце б’є. / Люблю життя, яке воно не є…
Цінуймо ж кожен день, мов самоцвіт, / Що нам дарує бог з своєї волі. / Минає радість – та минають й болі / І зріє плід, хоч облітає цвіт. / Шануймо ж кожен день, мов самоцвіт!
Любила єдиного сина, якого назвала Богданом. За життя мами Богдан Гордасевич Богдан був її вірним другом і соратником. По смерти Галини Гордасевич син ревно опікується пам’яттю незвичайної і сильної українки.
Будь вимогливим і нещадним./ Раз живи за сотню життів. / Не вдовольняйся крихтами щастя, / Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку / Зрозумієш: прийшла біда! / Океан, зачерпнутий в склянку,– / Просто солона вода.
Попри складні життєві обставини, Галина Гордасевич залишилася патріоткою. Була оазою українства в зрусифікованому краї.
Згодом поетеса стане співзасновницею Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху.
Вірш «Убиймо в собі раба» (1989) народився в Донецьку, коли переслідували організаторів щойно створеного Товариства української мови, навіть погрожували сміливцям-патріотам фізичною розправою. 
Убиймо в собi раба!
Убиймо в собi раба! / Його в нас вiкАми плекали! / Звестись на повний зрiст / Нарештi чи не пора б! / Коли ми мовчали налякано / Чи натхненно рукоплескАли, / В нас / рiс / раб.
 Убиймо в собi раба! / Вже предкiв забутих тiнi / Стукають в нашi душi / Не лише вночi, а й удень. / Здригаються континенти. / І чути в їхнiм двигтiннi / Вiдлуння того майбутнього, / Що нас за порогом жде.
 Убиймо в собi раба! / Бо дивляться нашi дiти / І їхнi очi питають: / – Що скажете нам, батьки? / Що нам лишаєте в спадок? / Чим будемо володiти? / Вже ж не бiлi плями в історiї – / Суцiльнi темнi вiки.
 А що ми їм, справдi, полишим? / Жменьку вкраїнських лiтер? / Землю, солону вiд кровi / І бiлу вiд ДеДеТе? / Убиймо в собi раба! / Інакше історiї вiтер / Нас, мов сухе лушпиння, / Геть на смiтник змете. / Щоб настала нова доба, / Убиймо в собi раба!
У 1990-му Галина Гордасевич нарешті повернулася до омріяного Львова. 
Їй було відведено ще якихось десять років життя.
Крім великої громадської роботи, Галина Гордасевич багато пише. 
Вона здійснила мрію свого життя, уклавши документальну розвідку «Степан Бандера: людина і міф», яка фактично є першою об’єктивною біографією нашого великого провідника у визвольних змаганнях ХХ століття. Над книгою працювала довго, проаналізувала біля сотні джерел, авторами яких були люди різних політичних поглядів з різних країн, ретельно відбирала факти із документів, перепровіряла інформацію… Аналітичне мислення Галини Гордасевич допомогло їй створити таку книгу про Степана Бандеру, якій і віриш і яку хочеться читати… 
Книга «Нескорена берегиня. Жертви московсько-комуністичного терору ХХ ст.»  є унікальною. 
Вона містить величезний документальний матеріал. 
Це розповідь про 115 жінок, з-поміж них – сестри Володимира, Марта та Оксана Бандери, сестри Марина і Феодосія Петлюри, жінка і донька Нестора Махна, Марія Капніст, Зінаїда Тулуб, обидві Наталії – сестра і дружина Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, Алла Горська, Надія Світлична, Ірина Калинець – найкращий цвіт українського народу. 
Пам’яті Алли Горської
Ходила по землі – твердо. / Дивилася на світ – ясно. / І раптом це серце – вмерло. / І раптом це світло – згасло.
Тиснула руку – тепло. / Носила голову – гордо. / І раптом – душа затерпла – / Обірвано акорди...
Дарувала їй доля вроду, / Дарувала вогненну вдачу, / І любов до свого народу, / І хист мистецький впридачу.
Галина Гордасевич разом із тернопільським композитором і фольклористом Василем Подуфалим зібрали і повністю підготували до друку сто двадцять тюремних пісень, що їх співали в’язні есесер… 
..Поховано Галину Гордасевич у м. Кременці поряд з пам'ятником Січовим стрільцям. На могильній плиті вибито рядки з її вірша: 
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась»… 
Галина Гордасевич прожила своє життя чесно. 
Хай судять нас нашi дiти, / Хай судять нас нашi внуки, / Та правнуки зрозумiють, / Як воно справдi було.
Ми долю собi вибирали / По совiстi, не з принуки, / Ми вiрили в те, що правда / Колись переможе зло.
У своїх поезіях, літературно-критичних статтях Галина Гордасевич плекала в українців національну свідомість, гідність, гордість, честь, натомість знищувала навіть найменші крихти меншовартости, упосліджености, пристосуванства, угодовства, а особливо – запобігання перед москалями як нашими і братами, і хазяями, і вчителями, і суддями, і катами…
Галина Гордасевич воскрешає в нас потребу мати історичну пам'ять, свій погляд на свою історію, культуру, на свої переконання і мету. 
Починаємо історію!
Це ганьбити себе чи славити: / – Що ж, мовляв, ми за етнос такий? / Та не зможуть діагноз поставити / Найкращі що є діагностики.
Ходили предки до бою, / Досвідченими і оружними. / Забрали у нас зброю: / – Не смієте бути мужніми!
Скорилися, хоч не відразу. / Що ж, будем людьми цивільними! / А нам – кріпацькі укази: / – Не смієте бути вільними!
Що ще може трапитись злого? / Ніби світ відрізали мурами. / А нам відбирають слово: / – Не смієте бути мудрими!
І як нам серця боліли, / Та й цю ганьбу перенесли ми – / Зрікатись батьків веліли: / – Не смієте бути чесними!
Була переповнена чаша, / Що з кришталевими вінцями. / Гірка була доля наша: / – Не смієте бути вкраїнцями!
Галина Гордасевич розуміє, наскільки важливо сьогодні працювати над гартуванням характеру сильного українця: досить бути покірними жертвами, час ставати переможцями; за Україну треба не тільки по-геройськи гинути, але й гідно творити і безжально знищувати ворога.
Ми віками звикли покладати голову / За Україну, за її волю / І, як відчуття вічного голоду, / Цю звичку носили з собою.
Ми так звикли ходити в мучениках, / В трагічних героях, в страждальцях, / Яких Україна – мати засмучена – / Не могла з Сибіру діждаться,
Ми кров лили, ми пісні складали, / Ми так вросли в свою ролю, / Ми так натхненно голови покладали / За Україну, за її волю.
І от вже ластівкою звістка шугає: / Є держава! Вже можна жити! / А ми все ходимо і шукаєм: / Де б голову нам зложити?
Вірш «Горить Шевченкова хатина», згадує поетеса, «просто вихлюпнувся відразу після повідомлення по радіо про пожежу в селі Шевченковому».
Галина Гордасевич добре розуміла, що це не звичайна пожежа, а спеціально спланований шабаш українофобів в нібито незалежній державі, що так і не спромоглася на вироблення політики, яка б захищала все українське , політики, яка б суворо карала ворогів наших. 
Горить Шевченкова хатина, / Де вiн малесенький зростав, / Де гiрко плакав сиротина / І звiдки генiєм восстав.
Було тут хлопцю на горiхи! / Нелегка доленька була! / Повзе ядучий дим з-пiд стрiхи – / Всю Україну застила.
І що було в тiй хатi красти? / Старе рядно чи черепка? / Вiдкiль на нас такi напастi? / Чия злодiйська та рука?
Яка у ворога личина? / Хтось засмiявся. Чи не вiн? / Яка була тому причина, / Що не лунав тривожний дзвiн?
А нашi славнi українцi – / Невже в них серце не болить? / Вони все дiлять: то червiнцi, / То славу кинулись дiлить.
І що їм ворог за спиною! / В братах шукають ворогiв. / Сич озивається луною, / Днiпро тiкає з берегiв, 
І Гонта плаче: – Де ви, дiти? / Де гайдамаки? Їх нема. / Вже є держава. Час радiти, / А серце острахом пройма.
Галині Гордасевич боліли наші дорогі втрати. Бачила, як планомірно провладні бандити фізично знищують українських поводирів. А ще більше ятрила душу наша роз’єднаність, чвари в середовищі національної еліти. 
Над труною Славка* говорили не ті, / Що зустрілись йому в молодому бутті, / Довгі роки з ним поруч були у житті, / З ним долали провалля й урвища круті.
Розгубились вони... А в життя суєті / Приліпились до нього не ті, ой, не ті! / І були їх слова і фальшиві й пусті.
* В’ячеслав Чорновіл
Галина Гордасевич завжди оперативно відгукувалася на всі виклики сучасности.
Такого не просто скандального – такого махрово-шовіністично-українофобського вірша, як вірш «На Независимость Украины» (1992) Нобелівського лавреата Йосифа Бродського, очевидно, немає у світі.
Цей московський апазіціанєр закінчує такими словами свій гидкий опус (бажано всім москворотим його прочитати):
С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи! / Только когда придет и вам помирать, бугаи, / Будете вы хрипеть, царапая край матраса, / Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Галина Гордасевич дає гідну відповідь авторові брутального вірша, сповненого лютої ненависти до незалежної України.
Блюзнірче, ти смів осквернити ім’я високе Тараса, / На мою стражденну Вітчизну збирав брудний компромат? / Так будеш здихати ти, вчепившись у ріг матраца, / І хрипіти не слово «мама», а «истинно русский» мат!
Галина Гордасевич ненавиділа всіма фібрами своєї душі перевертнів, яничарів. 
Яничарська балада
Встала курява стовпами. / Багрянiли хмари. / Приазовськими степами / Гнались яничари.
I летiла перед ними / Звiстка невесела, / Що пускають вони з димом / Українськi села,
Що старих людей вбивають, / Тих, хто уже сивий, / Малих дiток забирають / В неволю-ясир.
Забiгає яничарин / У бiленьку хату. / Стала жiнка у вiдчаї – / Нiкуди тiкати!
Тiльки в очi подивиться – / В нього ж очi синi! / Раптом зойкнула вдовиця: / – Сину ти мiй! Сину!..–
Простягає вона руки, / Обiйняти хоче, / А вiн стоїть, клятий турчин, / Стоїть та регоче.
Звiдки йому пам’ятати / Українську мову, / Як малим украли з хати, / З батькiвського дому,
Вiд матерi вiдiрвали, / Вiд рiдної сутi / Та молоком напували / Скаженої суки.
Постаралися немало / Вчителi незлецькі, / Щоб не знав вiн слова «мамо» / Навiть по-турецьки.
То ж була наука люта – / Як зброю тримати. / От i блиснула шаблюка! / От i впала мати…
3 того часу проминули / Не лiта – столiття. / Дай Бог, щоб вас обминули / Такi лихолiття!
А щоб ми це, люди милi, / Могли пам’ятати, / Не спочили у могилi / Анi син, нi мати.
Бога мудрiсть незвичайна / I велика сила: / Вiн з матерi зробив чайку, / Зробив вовком сина.
I чаєчка все кигиче / На ковилу сиву, / А прислухаєшся – кличе: / – Сину ти мiй! Сину!..
А вiн виє, турчин клятий, / Темними лiсами, / Нiби вчиться вимовляти: / – Мамо моя! Мамо!
До останку вірила Галина Гордасевич в Україну, в її божественне призначення у світі.
Ера України
Надходить ера України./ О земле, рiдна i свята! / І озираються країни, / Що над Європою свiта.
Свiта, свiта, бо сонце сходить, / Погожий обiцяє вiк, / І зеленiють в полi сходи, / І йде межею чоловiк.
Вiн по-хазяйськи оком гляне, / Чи все як слiд цвiте й росте. / Колись поляни i древляни / Зорали поле це святе.
Його кропили рясно кров’ю, / Гноїли трупом. Та дарма! / Воно вiдроджене любов’ю! / Вiд нього кращого нема!
І коли вiзьмуть в руки дiти / Пахучий, нiби сонце, хлiб, / Я знаю: буде вiн радiти, / Наш предок – ант а чи дуліб.
І успокояться по всьому, / Кого на страшну смерть прирiк / Чи той кривавий тридцять сьомий, / Голодний тридцять третiй рiк.
Пiсля великої руїни / Ставати до роботи час. / Європа дивиться на нас. / Надходить ера України.

"І сказав Ісус" Галини Гордасевич (ч.1)

Галина Гордасевич

І СКАЗАВ ІСУС

Поезії

Присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок,  що
передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко 

Від автора

Коли мені ще й двох років не було, – я цього, звичайно, не пам’ятаю, це згадувала мама, – отож, коли мама приходила в церкву зі мною на руках, я, ще не вміючи як слід вимовляти слова, вже тягнула за хором:”Осі, милю!” – що мало означати:”Господи, помилуй!”
По батькові я належу до спадкового роду духовенства. В Острозі в церкві служив мій прадід Павло. Священиком був мій дід Олександр; арештований в 1940 році, він не повернувся додому. Священиком був мій батько Леонід, якого арештували в 1946 році, і в Україну він повернувся  з Колими лише через 23 роки. Він і помер від інфаркту в дорозі до церкви, де мав правити службу.
Біблію, – і то церковно-слов’янською мовою, – я прочитала, коли мені було років десять. Звичайно, я тоді ще не була в змозі осягнути всю мудрість цієї геніальної книги, але дитячий розум міцно запам’ятав зміст, і колись я вже писала, що Біблія – це одна з чотирьох прочитаних в дитинстві книг, на яких базується вся моя  освіта.
Тому мої вірші релігійної тематики – це не данина моді, вони виношувалися в моїй підсвідомості все життя, щоб у потрібний момент появитися на світ. В більшості випадків народження цих віршів не пов’язане з якимись конкретними подіями. Хоча “Звізда Полин” таки викликана Чорнобилем, але написана через три роки. “Остання вечеря” написалася мені незадовго після “Різдва”, а вірш “Кажуть: пустеля цей ниций світ” прийшов до мене в березні 1991 року, коли я була в Литві і слухала концерт місцевої єврейської молоді.
В збірку ввійшли також кілька віршів, які просто є роздумами над сенсом життя і його минучістю, бо такі роздуми обов’язково приводять нас до вічного питання: то ж чи є над нами якась Вища Сила?


Молитва

Ангеле Божий, хоронителю мій! 
Бережи мене і вночі, і вдень, 
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій! 
Коли горе чорний день принесе, 
Коли сльози пекучі підступлять до вій, 
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій! 
Над  Тобою небо ж таке голубе! 
Коли в серці моїм загніздиться змій, 
Дай мені силу здолати себе.


Каїн виправдовується

Хіба я сторож брата свого? 
Він десь в дорозі загубився, 
Коли натомлений відстав.

Хіба я сторож брата свого? 
Я й сам заледве не загинув 
У тій дорозі без кінця.

Хіба я сторож брата свого?

Та й сам Ти, Господи,  казав, 
Що без Твоєї волі й волос, 
Єдиний волос, не спаде. 
Чи ж міг я йти супроти Тебе?

Хіба я сторож брата свого?


Перстень царя Соломона

Поверни, царю, 
круг пальця мене. 
Повір, премудрий, –
і це мине,

Образливо?.. Гірко?.. 
Біль серце тне? 
Треба потерпіть –
і це мине.

А цариця Савська 
була ж наче пальма... 
А цар персня 
зриває з пальця. 
А з персті земної 
ще раз змигне:
– І це мине!


Дружина Лота

Покірно ішла за Лотом –
За мужем своїм і паном. 
Пісок засмоктував ноги болотом,
І небо гуділо мідним тимпаном.

– Стомилась... На мить присяду... 
Лот квапить: – Хвилина кожна...
– А позаду?.. Що там позаду?..
– Озиратись, – Лот каже, – не можна.

А пісок засмоктує ноги.
Вже давно згубила сандалі.
Лот каже: – Погибнуть многі...
І все далі веде, все далі...

А позаду – там рідне місто, 
Батько, мати, брати і сестри, 
Як грішили – то не навмисно,   
А тепер мають кару понести?

Зойк розпачний лунає у вухах. 
Світ багряним палає в зіницях.
– Доню! Донечко! Хоч послухай!
– Сестро! Сестронько! Хоч озирнися! 

Не стерпіла. І повернулась 
Обличчям до тої бурі, 
І бачить: земля прогнулась, 
Крутять смерчі криваво-бурі.

Там шаліють – помітити встигла –
Пекла жар і страшна мерзлота.
...І навіки в пустелі застигла 
Неслухняна дружина Лота.

Ну, а Лот? Він не стишив кроку, 
Навіть коли хлинули зливи. 
Він заказ не порушив нівроку. 
Він завжди був богобоязливий.

Хібащо згадав про комори, 
Що були джерелом достатку.
... Після згину Содому й Гомори 
Оце б хоч малісіньку хатку!

Уставали тумани білії,
В небі місяць просвічував злотом. 
І навіть упорядники Біблії 
Не знають, що сталося з Лотом.


Різдво

А як зірка зійшла – народила Марія,
Так, без болю, без муки, 
лиш зітхнула глибоко.
Тоді над пустелею вітер повіяв, 
І зірка дивилась, як Боже око.

А воно ще таке мале й безпомічне, 
Бо яке ще зміститься в жіночому лоні?
Та вже на личку святе щось і вічне 
І хресна дорога на маленькій долоні.

А Марія злякалась: звісно – мати. 
Сказала: – Не треба ні влади, ні слави. 
Я буду його при собі тримати, 
А зросте – хай майструє столи і лави.

А віку дійде – ожениться гарно,
Я буду тоді доглядати онуків.
...Та знаку підтвердження ждала намарно,
Хоч ніч була повна таємних звуків.

А до першої зірки сходились інші,
Темряву ночі розганяли старанно, 
Наливались червоним, неначе вишні
Або майбутні Христові рани.

А Марія дитя загортала в ряднини, 
Казала: – Нічого, мій синку, не бійся. 
Ось в цій яскині діждемося днини
І підем додому, до свого обійстя.

Там хата вікнами нам зазоріє, 
Там сад зустріне в зеленім вітті. ... 
Ти так над Христом молилась, Маріє, 
Як донині усі матері на світі.


Вхід Господень в Єрусалим 

І дорогу встеляли гіллям пальмовим, 
І співали йому: – Осанна! 
Зір вертався сліпим і слово – немовам, 
І вабила мета осіянна.
На малім віслючку, а шати – білі 
Їхав цар новий Іудеї. 
Ах, як вони його всі любили –
Втілення їх ідеї,
Що прийде і справедливо розсудить, 
Всемогутній і всеблагий,
І стане страви поверх посуди,
І отримає одяг нагий,
В багатого праведника побільшає злота,
А грішному в пеклі горіти.
І жінки, – згадайте дружину Лота –
Збігались Його узріти.
Все стало минулим: Соломон і Давид,
І хтиві старці і Сусанна.
Він Їхав, трохи сумний на вид,
І співали Йому: – Осанна!
І радо гукали усі прочани:
– Радість – добрим! Погибель – злим! 
Ще жодного царя так не зустрічали, 
Як вступав Він в Єрусалим.

...І день минув, і другий, і третій,
А життя все ж таке убоге.
І питають його, нетерплячі і вперті:
– Де ж обіцяне царство Боже?
А Він їм каже: – Отець мій на небі.
Тут й самі збудувати б могли...

І стали вони від гніву вишневі,
І на суд Його потягли.
І найняті синедріоном за плату,
І безплатно, немудрі, вони
З такою злобою кричали Пілату:
– Розіпни його! Розіпни!


Остання вечеря

І сказав Ісус: – Накрийте стiл
На дванадцять чоловiк!
А на скатертi вiзерунок з хрестiв
І у нього печаль з-пiд повiк.

– Раввi, таж маєш дванадцять учнiв!
Вам мiсця не вистачить всiм.
І сказав Ісус: – На сій учтi
Я слугуватиму їм.

Поставили тарiлки з дзвiнкої глини,
Обпаленої на вогнi.
І нестерпно довго тягнулись хвилини:
Прийдуть усi чи нi?

Поклали хлiб i дванадцять рибинок –
Скромною учта була.
І лише вино дорогоцiнним рубiном
Іскрилося серед стола.

Учнi входили один за одним –
Їх шлях нелегкий стомив.
І Ісус їм, стомленим i голодним,
Ноги з любов'ю обмив.

За стiл сiдали, берегли мовчання,
Чекали премудрих слiв.
А їм Ісус замiсть повчання
Подав переломаний хлiб.

– Їжте,– сказав їм,– се моє тiло,
Бо в ньому любов моя.
І щось таке над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

Вино наливав, і рука затремтіла.
– Пийте! Се кров моя.
І знову щось над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

– Раввi, щось дуже збудженi люди,–
В тривозi сказав Петро.
Щоб усе записати, в учня Іуди
Було наготовi перо.

Ісус мовчав. Йому все болiло
Вiд чола до пiдошов:
Мiсце одне за столом темнiло,
Учень один не прийшов.

Той наймолодший, найбiльше любий,
Що був, як на серцi печать.
В Ісуса знову здригнулися губи,
І знов з-пiд повiк печаль.

Галiлеянки прекрасної очi
Вчинили, що все вiн забув.
Учень один останньої ночi
На останнiй вечерi не був.

О, як вiн буде потiм ридати,
Собi не простить повiк,
Бо саме йому мав Ісус передати
Останнiй свiй заповiт.

Пам'яті Галини Гордасевич

Сьогодні виповнилося 20-ть років, як не стало моєї мами, видатної української письменниці Галини Гордасевич, доньки священника Леоніда Гардасевича і матінки Олени з роду Хомчуків.


ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ

“ВИБРАНЕ СИНОМ”
поезії
Коли восени 1988 р. у м.Тернополі на зібранні громадськості в залі педінституту ім.Я.Галана вперше в Україні було утворено обласний осередок Товариства української мови, то під час обирання проводу було запропоновано ввести до нього і мене. Аж раптом одна дівчина, з якою ми вчились разом на курсі української філології, заявила про відвід моєї кандидатури, мотивуючи це тим, що "бути сином письменниці ще нічого не означає". Я не виправдовувався, а лише подумав:"Звідки тобі, дорогенька, знати вагу того тягару відповідальності, який завжди і скрізь тяжіє на мені якраз через те, що моя мама – Галина Гордасевич".
Оце і все, що б я хотів сказати у передмові до цієї книжки. До речі, до проводу ТУМу мене тоді було обрано. Додам лише, що моїм життєвим кредо давно стала одна віршована мініатюра моєї мами:

Будь вимогливим і нещадним.
Раз живи за сотню життів.
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: прийшла біда!
Океан, зачерпнутий в склянку,–
Просто солона вода.

Богдан Гордасевич

Упорядкування Богдана Гордасевича

УКРАЇНО МОЯ

Україно моя, Україно,
Калинова моя, тополина!
Тож дiвчата твої, мов тополi,
Не було їм щастя i долi.
Їхня доля стелилась туманами,
Обвивалась круг шиї арканами,
У гареми вела султанськi,
В осоружнi покої панськi.
Україно моя, Україно,
Та спiвоча ж моя, солов’їна!
Над полями та над ярами
Тужно пiснi бринять вечорами.
Та чи ж є iще де така мова,-
Що барвиста вона та шовкова,
На свiтi усьому прославлена,
Та не раз у колисцi задавлена!
України моя, Україно,
Це ж не пiсня твоя лебедина!
Там, у полi, де вiтер вiє,
Квiтнуть роки твої молодiї.
Твої пiснi простору треба,
Тож беруть її хлопцi в небо,
I лунає вона безупинно...
Україно моя, Україно!

ТОВАРИСТВО

Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Давайте пiднiмемо чарки,
Щоб вiчною дружба була!
Ти нас не лишай нiколи,
Наша незрадна любове!
Ти ж, чорна, недобра думко,
Нам не затьмарюй чола!
Яке товариство зiбралось-
Добiрне, немов перемите!
Давайте сядемо ближче,
Тiснiше плече до плеча!
Пройшли ми крутi дороги,
Нелегке сплатили мито,
Не марно в очах наших ясних
Навiк залягла печаль.
Та зараз про це не будем.
Нам зараз не до печалi.
Ви чуєте: на гiтарi
Вже забринiла струна!
Давайте усi заспiваєм!
Ми надто довго мовчали,
Ми маємо право на пiсню –
Нехай зазвучить вона!
Це пiсня вiри й надiї,
Любовi й гiркої муки,
Це пiсня про тих, хто вижив
І хто не вийшов з пiтьми.
З’єднаймо руки, братове,
Подайте сусiдам руки!
Жили ми нелегко, та чесно,
Нiкого не зрадили ми.
Хай судять нас нашi дiти,
Хай судять нас нашi внуки,
Та правнуки зрозумiють,
Як воно справдi було.
Ми долю собi вибирали
По совiстi, не з принуки,
Ми вiрили в те, що правда
Колись переможе зло.
І хоч сивина на скронях,
Та серце й зараз готове
Туди, де з-за темної тучi
Майбутнього сонце встає.
Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Дякую, що зiбрались!
Дякую, що ви є!

МІЙ СИН ЗАСНУВ...

Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: – Судіть. Моя вина.

Галина Гордасевич на сайті дисидентів України

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА

 505820.05.2005

автор: Овсієнко Василь

(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. –  11.03. 2001, м.Львів).

Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках із повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.

Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну  аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. 

Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.

Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.

 Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів.  Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).

За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.

З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила.

1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..

Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.

У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.

1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.

1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.

Бібліоґрафія:

І.

 Московський детектив. Найзагадковіша пригода мого життя, розгадати яку пропоную читачам // Літературна Україна, 1992. – 13 серпня.

Гордасевич Галина. Не від миру сього. – Літературна Україна – № 2 (4619).– 1995. – 12 січня (і добірка віршів Л. Тереховича).
Степан Бандера: людина і міф. – Львів: В-во „СПОЛОМ”, 2000 – 192 с., з іл.
Архів ХПГ: Інтервю з Г.Гордасевич 3.02. 2001 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. – Львів: Добра справа, 2001.
Галина Гордасевич, Богдан Гордасевич. Нескорена Берегиня. Документальна антологія-мартиролог про українських жінок-політв’язнів у СРСР. – Львів: Піраміда, 2002.
ІІ.
Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. – Українське слово, ч.20 (3072), 2001. – 17 травня.
Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. – Шлях перемоги, ч. 13 (2500), 2002. – 21 березня.
Надія Романюк. „Жила. Любила. Плакала. Сміялась”. – Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. – 13 квітня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 151–154. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 157–158; 2-е вид.: 2012 р., – С. 173–175.
31 липня 1952 року неповнолітню Галину Гордасевич засуджено до 10 років таборів:
http://maidan.org.ua/2016/08/31-lypnya-1952-roku-nepovnolitnyu-halynu-hordasevych-zasudzheno-do-10-rokiv-taboriv/
Сидір Кіраль. «…Слово бере Галина Гордасевич – українка…» Штрихи до біографії й творчості // Українська літературна газета, ч. 12 і 13 (174 і 175). – 2016 р.

 Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2.03.2004. Останнє прочитання 4.08. 2016. 

Галина Гордасевич у спогадах друзів по долі й недолі

Колега Арсена Каспрука поетеса Галина Гордасевич
Дата публікації 20 Червня, 2018 | Автор kaspruk

img395img396

Галина Гордасевич

Галина Леонідівна Гордасевич (31 березня 1935, м. Крем’янець на Тернопільщині — 11 березня 2001, м. Львів, похована у Крем’янці) — відома українська поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Нагороджена почесною відзнакою-хрестом «За заслуги в боротьбі за волю України» від Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, орден «За вірність» ім. В. Стуса від товариства «Меморіал» (посмертно).

Народилася 31 березня 1935 року в м. Кременці на Тернопільщині в родині священика і політв’язня Леоніда Гордасевича (1912–1990) та Олени (1912–2000) з родини Хомчуків. Дитинство письменниці пройшло на Волині, де вона жила і вчилась у с. Городці, м. Дубровиці, с. Кричильську, м. Острозі, м. Костополі.

Після закінчення 7-річки навчалася в Острозькому педучилищі. У 16 років була арештована і засуджена на 10 років таборів, як було написано у вироку: «… за антирадянську агітацію серед студентів».

Звільнилася через неповних 3 роки і приїхала на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Навчалася в школі робітничої молоді. Вступила до Донецького індустріального інституту, потім на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці (тоді народила сина Богдана[2]) на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонково, друкарем у Донецькій обласній друкарні.

У середині 1960-х років знову почала писати вірші, трохи пізніше — прозу і критичні статті. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. Горького у Москві.

У серпні 1989 р. була членом «ініціативної трійки» зі створення Товариства української мови на Донбасі. Як делегат Всеукраїнського установчого з’їзду ТУМ в січні 1990 р. була обрана до Великої Ради. В червні 1990 р. стає членом оргкомітету зі створення Народного Руху України; в серпні 1990 р. — учасник установчого конференції зі створення НРУ в м. Донецьку, де була обрана до обласного Проводу; у вересні 1990 р. — учасник Установчого з’їзду НРУ в м. Києві. У 1991 р. послідовно член оргкомітету зі створення Демократичної партії України, делегат Установчого з’їзду ДемПУ, де була обрана до Національної Ради.

Автор поетичних збірок: «Веселки на тротуарах» (Радянський письменник, 1966), «Наречена сонця» (Донбас, 1976), «Високе полум’я дня» (Радянський письменник, 1980), «Слід зірниці» (Радянський письменник, 1986), книжок прози «Вицвіла шипшина» (Радянський письменник, 1974), «Твій тихий дім» (Донбас, 1980), «Двадцять років і один день» (Радянський письменник, 1984 та Донбас, 1985), «Прекрасні імена жіночі» (Донбас, 1990), а також публіцистичної книжки «Письма к другу» (Донбас, 1989) і літературних портретів українських поетес «Силуети поетес» (Радянський письменник, 1988). Автор публіцистичних та критичних статей у ряді українських журналів. Лауреат премій ім. О. Білецького та ім. В. Марченка. Галина Гордасевич була активним громадським і політичним діячем — у 90-х роках вона була членом багатьох новітніх громадських організацій України, народжених демократією.

ВБФ імені Галини Гордасевич вдячний людям

Вельмишановне панство в Україні і поза нею, повідомляю вас, що в зв'язку з обов'язковою заміною картки відбулась зміна мого рахунку і тепер він має такий вигляд:
ПриватБанк
5363 5420 1632 6861
Гордасевич Богдан Олексійович

Всі надіслані на цей рахунок кошти витрачаються виключно на діяльність Видавничо-благодійного Фонду імені Галини Гордасевич
На 07.08.2021 на старий рахунок надійшло 950 грн., які і є в наявності на новому рахунку 5363542016326861 у ПриватБанку.
Всі уточнення можливі через електронну пошту [email protected]



Тепер дещо про минуле, сучасне і майбутнє руху Видавничо-благодійний Фонд ім. Галини Гордасевич

Ідея ВБФ Галини Гордасевич виникла ще за життя письменниці і була досить простою: не мати основного центрального осередку, а сприяти створенню окремих обласних, районних, міських осередків ВБФ ГГ з самостійною реєстрацією та фінансами, тобто повністю автономні осередки, що символічно об'єднанні під егідою ВБФ ГГ, як координаційну та інформаційну централь.
На період 1995 року був сильний економічний занепад в Україні, а з того і виникла ідея створювати осередки культурологічного спрямування, але і з можливістю підприємницької діяльності. Досить нагадати, що могутня на цей час торгова інтернет-імперія "Амазон" починала з продажу книжок з доставкою по-пошті і саме десь в той час. На жаль, в силу різних причин, зокрема хвороби та передчасної смерті у березні 2001 року Галини Гордасевич, - ідея не набрала належного поступу і залишилась там, де і починалась. Хоча, якщо хтось схоче спробувати цей варіант - ласкаво прошу.
Все доволі просто: від ВБФ ГГ надаються твори різноманітні за авторства Галини Гордасевич з усіма правами, окрім суто авторського прізвища, які осередок видає і реалізує, а отримані кошти залишає собі на власне існування та розвиток. Зрозуміло, що має бути звернуто увагу на місцевих культурних діячів та події з минулого і сучасного, а контакти з іншими осередками ФБФ ГГ сприяли б поширенню їх творів по всій Україні. Тобто був би активний процес взаємореалізації видань, творчих зустрічей та представлень, взаємообмін і навіть спільні видання в складчину з розподілом тиражів тощо. Ідеологію діяльності Фонду гарно було викладено в статті Галини Гордасевич "Пора почуватись великими".
Письменниця Галина Гордасевич була готова пожертвувати всі свої гонорари на створення такого культурологічного середовища в Україні, як і я, будучи спадкоємцем авторських прав давно визначився і оприлюднив де міг, що дозволяю довільне використання, публікування і поширення творів Галини Гордасевич і моїх особистих без жодної авторської винагороди чи ще чогось. Зберігається тільки суто авторство! Всі інші права делегую віртуально, а хто захоче - і реально через договори передачі авторських і суміжних прав щодо поширення та фінансових чинників.
Панове, все опублікована на мої сайтах чи деінде за підписом Гордасевич Галини Леонідівни та Гордасевича Богдана Олексійовича - може бути використано в довільному варіанті як суспільна спадщина не вичікуючи обов'язкових 50 років від смерті автора. Як пишуть в сайтах: поширення з посиланням - вітається.
Уточнення можливі через електронну пошту [email protected]
Отже, усе під брендом Богдана Гордасевича можна і варто скопіювати для особистого архіву, можна виводити на папір та інші носії, видавати друком і поширювати за власним бажанням.
Буду сприяти отримати тексти, світлини і всіляку допоміжну інформацію бажаючим видавати і поширювати твори Галини Гордасевич. Моє різне також не бороню поширювати: робіть що захочете.
Збір коштів на цьому рахунку я проводжу виключно щоб перевидати і безкоштовно передати до бібліотек України особливо важливі книги, першою з яких є Мартиролог "Нескорена Берегиня", а далі вже буде видно.
Факсимільне перевидання буде коштувати 30-40 євро в залежності від тиражу, отож процес буде непростий.
Мушу ще зазначити, що жодними фінансовими оборудками я займатися не буду, бо не хочу. Мав справу зі сферою книготоргівлі, що дуже голову засмічує своїми процесами та ексцесами, тому схема моя так: зібрав гроші - видавництво - тираж - розсилка. Амінь.
Скрізь і завжди буду оприлюднювати подяку тим людям, які були благодійниками руху Видавничо-благодійний Фонд ім. Галини Гордасевич

1.   Перша однозначно є Леся Храплива-Щур, яка багато років опікувала над нашою родиною. Причому суто на життя надавала регулярно кошти, а теми видань обминала.
2.   Микола Горинь чимало посприяв покращенню достатку Галини Гордасевич у важкі для неї часи і на видання потужно зафондував особисто.
3.   Володько А. К., гендиректор ДБКБ "Автонавантажувач" першим допоміг у важкі часи економічної скрути в України видати важливу книжку Галини Гордасевич "З сімейного альбому".
4.   Володимир Снітинський, будучи ректором Львівської Аграрної академії в м. Дубляни багато уваги приділив Галині Гордасевич, а за його вказівкою у співпраці з директором музею Степана Бандери при академії п. Петром Гоцем було здійснено перевидання книги "Степан Бандера: людина і міф" Галини Гордасевич у дуже якісному вигляді з додатковими важливими матеріалами.
5.   Кузьма Хобзей багато помагав.
6.   Михайло Ониськів з м. Тернополя.
7.   Гаврило і Валентина Чернихівські з м. Кремянця.
8    Іван Потій оплатив встановлення гарного надгробку на могилі Галини Гордасевич у м. Кремянці.
9.   Валентина Вікарчук та її донька Оксана Вітвицька.
10. Сидір Кіраль.
11. Дмитро Павличко.
12. Зиновій Суходуб.
13. Роман Дубровський.
14. Емма Бабчук.
15. Дмитро Сапіга.
16. Анатолій Тищенко.
(список не є остаточним і сподіваємось на його продовження)

Всім цим людям велика подяка і пошанівок від родини Гордасевичів, як і шанувальників творчості Галини Гордасевич..
Ще величезна подяка всім тим, хто придбав і має книги авторства Галини Гордасевич, бо то є головне - читач! Покупець! Шанувальник!
Будьмо! Щасти всім!
З повагою, син письменниці Галини Гордасевич - літератор Богдан Гордасевич.
07.08.2021

У Краматорську курінь імені Галини Гордасевич

Знаменна подія: у Краматорську пластунки заснували курінь на честь репресованої поетеси Галини Гордасевич
  • 31.03.2021, 16:34
  •  294
  •  0
У Краматорську Донецької області юначки згуртувалися у курінь імені Галини Гордасевич — поетеси, борчині за українську справу, яка була репресована за часів сталінізму.
Галини ГордасевичГалини Гордасевич

У Краматорську в осередку національної скаутської організації «Пласт» юначки заснували дівочий курінь імені Галини Гордасевич. Про це розповів керівник Краматорського осередку Пласту Максим Потапчук, передає «Вчасно».

Він зазначив, що це дуже важлива подія для Донеччини, адже подібних юнацьких дівочих куренів за майже 28 років діяльності на цих теренах Пласту створено тільки два: в Авдіївці й тепер у Краматорську.

«Курінь в Пласті — це організаційна структурна одиниця. Пластуни гуртуються в куренях, котрі, своєю чергою, об'єднуються в Улади за віком. За традицією Пласту — курінь повинен мати свого патрона чи патронесу, себто мати ім’я відомої діячки або діяча. Юначки вирішили знайти для куреня свою, місцеву патронесу, котра народилася на Донеччині або жила та працювала на наших теренах», — зазначає Максим Потапчук.

Пластунки з Донеччини вирішили назвати свій курінь на честь борчині за незалежність України у XX столітті, поетеси Галини Гордасевич.

Дитинство Галини Гордасевич минуло на Поліссі, в Рівненській області. У 1946 році був заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення її батько. Донька відразу потрапила під пильний нагляд органів КДБ, і через півтора року теж була заарештована. Хоча її «зв'язків з бандерівцями» довести не вдалося, їй все ж винесли вирок — десять років «за складання націоналістичних віршів».

Після смерті Сталіна була амністована, відбувши неповних три роки.

Більша частина життя пані Галини минула саме на Донеччині. Спочатку вона працювала робітницею на будівництві й навчалась у вечірній школі. Потім — на труболиварному заводі, одночасно вступила на металургійний факультет Донецького інституту, однак після смерті сина залишила навчання.

На початку 1960-х років працювала керівницею драмгуртка в Палаці культури у Ханжонковому, вступила на заочне відділення Донецького культосвітнього училища на спеціальність «режисер народних театрів». Але тоді ж переїхала до Донецька, де спочатку працювала у друкарні, згодом — на комбінаті «Донпобутреклама».

Була однією із засновниць Товариства української мови, Народного Руху України та Демократичної партії України. У 1996 році за повість «Соло для дівочого голосу» стала лауреаткою літературного конкурсу «Шістдесятник», а Спілка письменників України та Міністерство інформації присудили їй премію ім. Олександра Білецького за роботи в царині літературної критики.

Галина Гордасевич була членкинею Спілки письменників України з 1983 року. Останніми роками працювала над великим мартирологом пам’яті жертв сталінського терору в Україні.

Підготовчий юнацький курінь ім. Галини Гордасевич у Краматорську вже офіційно зареєстрований і згодом матиме своє знамено, прапор та унікальні курінні хустки.

Як розповідає пластунка Емілія Гончарова, роль, котру грає Пласт у повсякденному житті, є неоціненною, а особливо в такі часи, коли національна свідомість є дезорієнтованою. Важливо пам'ятати і вивчати творчий доробок таких постатей як Галина Гордасевич, які жили та працювали над розвитком української культури, попри гніт радянської влади.

«Коли мене питають, що для мене Пласт і взагалі: чому я туди ходжу, моя відповідь доволі проста: я — українка, і не маю допустити, щоб моє майбутнє і моїх дітей мало такі страшні події, що відбуваються зараз, — зазначає дівчина. — За підтримки небайдужих патріотів ми дізнаємося про історію виникнення особливих найчастіше трагічних подій, котрі зараз вшановуються днями пам'яті та й просто державних свят. А це, як я вважаю, і є головною зброєю — розуміти, хто з давніх-давен є ворогом, а не, так би мовити, «братським російським народом»

Продовження теми Острога ч. 2

З вересня 1963 року Галина Гордасевич увійшла до літературного об’єднання «Обрій». В цей час вона зрозуміла, що справжнім її покликанням була зовсім не фізика (яку вона вивчала на фізичному факультеті Донецької політехніки), а література. «Веселка на тротуарах», – перша збірка поезії Галини Леонідівни, яка вийшла друком у 1966 році. У 1980-х-1990-х роках світ побачили її оповідання та повісті, пізніше, – збірка публіцистичних матеріалів «Письма к другу».

В 2002 році світ побачила книга «Нескорена берегиня: жертви московсько-комуністичного терору ХХ століття» приурочена 50-річчю Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (далі – СФУЖО). Після смерті почесної членкині СФУЖО та редакторки книги Ніни Строкатої-Караванської у 1998 році, перейняти цю роль та опрацювати зібрані матеріали запропонували саме Галині Леонідівні. Вона, переживши страхіття комуністичного режиму і ставши однією з жертв репресивної системи, погодилася розповісти власну історію і стати редакторкою, вважаючи роботу над книгою справою честі.

«Нескорена берегиня» акумулює історії 115 жінок-жертв комуністичного режиму. Галина Леонідівна встигла опрацювати матеріали, встановити порядок викладу історій, розробити систему подачі інформації та укласти рукопис книжки. Розповіді подано у формі емоційних, трагічних, місцями жахаючих спогадів. У книзі знаходимо історії як відомих (Ірини Воронович-КочурНадії СвітличноїІрини КалинецьАлли Горської та інших), так і невідомих жінок-політв’язнів, котрим вдалося вижити і розповісти про жахіття терору ХХ століття.

Попри те, що й Галина Гордасевич не встигла завершити працю над книгою (померла 11 березня 2001 року у місті Львів), до логічного завершення справу довів її син – Богдан Гордасевич. Видання є книгою-пам’ятником усім жінкам-політв’язням України.

Фото з особистого архіву сина письменниці Богдана Гордасевича

Письменники живуть доти, доки їхні твори читають. Нагадаємо, що Галина Гордасевич написала цикл віршів про древній Острог, який зачаровує та надихає. Свідченням цього є передмова письменниці до збірки «Рядок з літопису» (Львів, 2000 рік): «Острозькі сонети» я склала замість одного вірша, на якого мене умовляв поет Іван Пащук, для ювілейного збірника, присвяченого Острогу». Три вірші з циклу подаємо нижче:

***

Ти засвітився знов, Остріг!
І не ілюзія, не сон це:
У синім небі жовте сонце –
Це поєднання барв старих,

Що нашим прадідам були
Як символ щастя, символ волі,
Блакитне небо, жовте поле
Державним стягом зацвіли.

І знову теплиться свіча
В старім Богоявленськім храмі,
Знов академія стріча
Юнацтво мудрості дарами.

О юні, як вам заздрю я!
Тут доля почалась моя.

***

Тут доля почалась моя.
Яка була – таку сприймала.
Як я єдине плаття прала,
Ти пам’ятаєш, Вілія?

Кормили те сумне дитя
Старі дерева шовковичні.
Повір мені, Остріг мій вічний,
Не поміняла б я життя.

Нехай судилася тюрма,
Дроти колючі, автомати,
Та я ж там не була сама
І вміла честь свою тримати,

 І хоч брела крізь горе бродом –
Була я зі своїм народом.

***

Була я зі своїм народом
І з ним лишаюсь назавжди.
От я й вернулася сюди,
В Остріг, що я із нього родом.

Жили тут прадіди мої,
Тут спочивають їхні кості
На стародавньому погості,
Де їм співають солов’ї.

А я по вулицях іду,
І тільки сум: того дівчати
Слідів далеких не знайду
І все спочатку не почати.

Остріг мій, молодість спливла,
Та я тобі вінок сплела.

Тетяна Лободовська,
наукова співробітниця відділу історії.


"Повір мені, Остріг мій вічний, Не поміняла б я життя"

 Острогом у серці

(до річниці смерті Галини Гордасевич)

11 березня минає 20 років з дня смерті Галини Гордасевич. Юнацькі роки поетеси і громадської діячки, період становлення особистості і формування світогляду безпосередньо пов’язані з Острогом. Кременчанка, донька священика Леоніда Гордасевича та вчительки Олени Хомчук, була студенткою Острозького педучилища, яке функціонувало в корпусах сучасної Острозької академії в середині ХХ століття.

Галина Гордасевич з батьками
Фото з особистого архіву сина поетеси Богдана Гордасевича

Про вступ до навчального закладу в Острозі Галина Леонідівна згадувала так:

Я приїхала в Остріг, здала документи, потім мені сказали: «Все, Ви зачислені», тоді я ще поїхала до діда Павла…Місяців два я в них пожила і приїхала на навчання. А в Острозі літом арештували якихось студентів. Чи була там якась організація та студентська чи її не було, того я не знаю. Я тих хлопців в очі не бачила, бо я ж тільки здала екзамени. Але там почали дивитися, перевіряти документи всіх. Я написала автобіографію, я звичайно не написала, що мій батько священик і що він зараз сидить…Вони з Острога зв’язалися з Володимирцем, з’ясували, що мій батько священик, що він засуджений, і мене викликає до себе директор училища…Може тижнів два я вчилася, може три, - і я вже встигла себе показати, бо я вчилася тільки на п’ятірки. Директор зразу запитав мене: «Хто твій батько?» І що мені робити? Я так і кажу, що мій батько засуджений. «А чому ти не написала це в своїй біографії?» Я, напевне, боялася, що ви мене не приймете, а він каже: «Ну от бачиш, якби ти написала, - то може ми б тебе і прийняла, а тепер тобі прийдеться забрати документи…

З уривку зі спогадів вище стає зрозуміло, що упущення факту засудження батька Галини Гордасевич до 10 років позбавлення волі за зв’язок з повстанцями, значно обмежило час її навчання та перебування в Острозі. Цей факт був сприйнятий як умисне намагання приховати власні зв’язки з повстанцями, тому за юною Галиною НКВС встановив нагляд. Від моменту вступу до Острозького педучилища минув лише рік, та уже на другий рік навчання кременчанка була змушена перевестись до педучилища у місті Костопіль.

Студентське життя було затьмарене затриманням весною та арештом влітку 1952 року. Того ж року, в липні, Рівненський обласний суд присудив їй 10 років ув’язнення. Після звільнення в кінці 1954 року, шлях на Західну Україну для Галини Леонідівни був уже закритим. Гордасевич відмовили у рівненській прописці, тому єдиним виходом на той момент було завербуватися на Донбас. На Сході вона була змушена важко працювати (розвантажувала вагони з будівельними матеріалами, вкладала асфальт на дорогах, пресувала труби на труболиварному виробництві) та, все ж, майстерно поєднувала роботу з навчанням у вечірній школі, а згодом, на вечірньому відділенні місцевого політехнічного інституту. Невдовзі одружилася, в 1961 році у подружжя народився син Богдан. Як згадувала своє подружнє життя Галина Леонідівна, з чоловіком «чужим по духу» у шлюбі прожила не довго, тому сина вона виховувала самостійно.

Галина Гордасевич з сином Богданом
Фото з особистого архіву сина поетеси Богдана Гордасевича



Сторінки:
1
2
3
5
попередня
наступна