Аж до жорстокої поразки від турків у липні 1711 року на Пруті московський цар хотів бачити нову столицю на більш теплих водах. Саме з метою підкорення Азову він, за порадою Мазепи, створює флот...

Счастливая мысль обустроить  столицу своего царства-государства "на мшистых, топких берегах, где прежде финский рыболов, печальный пасынок природы, один у низких берегов бросал в неведомые воды свой ветхой невод", отнюдь не сразу озарила московского царя Петра I. Вплоть до жестокого поражения от турков в июле 1711 года на Пруте, где он спасся от неминуемого пленения-рабствам ("шкляфства") лишь благодаря незаурядным дипломатическим способностям и, главное, мужеству вице-канцлера ("подканцлера") Петра Шафирова, и, говорят также,  благодаря... драгоценностям своей верной боевой подруги Екатерины Алексеевны - Екатерины I (в миру Марты Ставронской), московский царь-государь мечтал видеть новую столицу у более теплых вод - на берегу Азовского моря.

Именно с этой целью после первого бесславного похода на Азов 1695 года он, по совету своего старшего наставника-учителя, украинского гетьмана Ивана Мазепы создает в Воронеже адмиралтейство, мобилизует около трех десятков тысяч судостроителей и к весне 1696 года строит на верфях Воронежа, села Преображенского (под Москвой), Брянска, Сокольска, Козлова Азовский морской флот.Уже 27 мая 1696 года царь вводит этот флот в Азовское море, блокирует судами турецкую крепость Азов близ устья Дона и вынуждает 18 июля 1696 ее капитулировать. 

Примечательно, что в  блокаде Азова принимали также активное участие 16 тысяч украинских казаков (10 тысяч пехоты и 6000 конных). Наказным гетьманом над ними Иван Мазепа назначил черниговского полковника Якова Кондратьевича Лизогуба, а атаманами: гадяцкого полковника Боруховича, прилуцкого полковника Горленко, лубенского полковника Свечку, компанейского Федорину, сердюцкого Кожуховского. Именно казаки "17 числа Iюля... отбивши турков (предпринявших последнюю вылазку - ИП) отъ стана своего, вогнались въ самый городъ и овладли однимъ городскимъ болверкомъ съ четырьмя в немъ большими пушками, въ которомъ укрпившись и прибавивъ к тому 9 пушекъ своихъ, произвели внутрь города сильную пальбу, продолжавшуюсь безпрерывно цлыя сутки.

А как въ ту пору и отъ стороны армии, на поднятых выше городскаго вала траншейныхъ батареяхъ, производилась по городу еще сильнйшая пальба, и была оная Туркамъ крайне раззорительна, то они 18 Iюля выставили на батаре белое знамя и просили мира который им и дарованъ, а городъ 19 числа, по указу царскому занятъ Бояриномъ Воеводою Алексемъ Шеином" ("История русовъ или Малой Россіи").       

Успешному взятию Азова в 1696 году способствовало в значительной степени и то, что в предыдущую летнюю военную компанию 1695 года,  в то время, когда недееспособное московское войско безуспешно пыталось овладеть Азовом, казаки "въ одно лто  овладли 14 каменными Турецкими городами  (Кази-Керман (сейчас Берислав в Херсонской области - ИП), Кинбурн, Эски-Таван (сейчас село Тягинка на Херсонщине - ИП), Аслан ( Каховка - ИП), Гордек, Шах-Кермен...), и войска тамошнія съ жителямии начальниками забрали въ плнъ и разослали по Малоросійськимъ городамъ подъ стражу".

Штурм Казикермана. Мазепа завоевывает для Украины Нижнее Поднепровье

В сентябре 1698 года на противоположном от грозного Азова берегу Таганрогского залива царь приступает к строительству военно-морской крепости - Таган-Рога. "...Въ 10 почти месяцвъ на рекахъ, впадающихъ в Донъ, а изъ нго въ Азовское море, сооружена была такая флотилія, какая и у старих приморскихъ держав вками только сооружается. Вдругъ покрыли Азовское море военные корабли, галеры, бригантины, галіоты и другія морскія суда, и ихъ считалось до 700, въ такой стран, которая о мореходстве прежде и понятія не имла... Мастера же были выписаны изъ иностранныхъ морскихъ державъ, а паче изъ Голландіи. Походъ къ Азову открытъ весною 1696 года. Въ число многочисленной Російской арміи вступило Малоросійскихъ войскъ 15000, а надъ ними Наказнимъ Гетманомъ опредленъ Мазепою Полковникъ Черниговскій Яковъ Лизогубъ...

А Гетманъ Мазепа, со всмъ Малоросійскимъ войскомъ, составлялъ обсерваціонный корпусъ на степяхъ Крымскихъ и наблюдалъ, чтобы Ханъ Крымскій, съ своими Ордами, не напалъ въ тылъ арміи подъ Азовомъ, и онъ многія такія покушенія Татарскія отвращалъ с успхомъ".("История русовъ или Малой Россіи")

Но окруженный на реке Прут летом 1711 года со всех сторон плотным кольцом войска Блистательной Порты, Петр вынужден был заключить с турками Прутский мир.

В соответствии с договором царь свой первенец-флот на Азове ликвидировал, войска из Украины, Молдавии, Приазовья вывел, несостоявшуюся столицу царства-государства на Азовском море - город Таганрог - срыл-сравнял с землей, а крепость Азов вернул туркам и дал клятвенный обет забыть на веки-вечные про свои территориальные виды на Приазовье, Молдавию и Украину.

Андриан Шхонебек, "Взятие Азова. 19 июля 1696 года", гравюра. На переднем плане на коне с саблей - царь Петр I, справа от него - первый московский генералиссимус - воевода  Алексей Семенович Шеин (1662-1700).

Войска крымского хана Девлет Гирея, шведского короля Карла ХІІ и гетмана Правобережной Украины Пылыпа Орлыка (король и гетман после неудачной Полтавской битвы 1709 года жили в молдавских Бендерах) вместе с польскими союзниками планировали кампанию на Левобережной Украине. В ответ на этот поход, состоявшийся зимой-весной 1711 года, Петр с советниками принимает решение о походе на Дунай, заключив договоры с господарями Молдавии и Валахии. Но главные силы московской армии успели дойти только до Днестра, сосредоточившись в районе Сороки (современная Молдавия).  В то же время турецкая армия (120 тысяч человек, 440 орудий) под командованием великого визиря Мехмеда Балтаджи переправилась через Дунай у Исакчи и соединилась на левом берегу Прута с крымской армией (70 тысяч человек) хана Девлета Гирея.

19 июля 1711 года, примерно в 75 километрах от Ясс 38-тысячная московская армия, которую вместе с официальным главнокомандующим Шереметьевым возглавлял сам царь, была прижата к правому берегу Прута.  Отрывок из записок Юста Юля, датского посланника при Петре І (1709-1711):     

"Как рассказывали мне очевидцы, царь, будучи окружен турецкою армией, пришел в такое отчаяние, что как полоумный бегал взад и вперед по лагерю, бил себя в грудь и не мог выговорить ни слова. Большинство окружавших его  думало, что с ним удар - припадок.

... Офицерские жены, которых было множество, выли и плакали без конца. И действительно казалось, что предстоит неизбежная гибель: если б Господь Бог чудесным образом не устроил так, что турецкого визиря удалось склонить к миру подкупом, из царской армии не могло бы спастись ни одного человека - ибо с одной стороны против нее стояли турки, более чем в три раза превышавшие ее численностью, с другой же, в тылу, протекал Прут, на противоположном берегу которого находилось около 20 000 казаков, татар, турок, поляков и шведов.  11/22 июля 1711 года. После полудня вице-канцлер Шафиров, прибыв обратно от верховного визиря, дал его царскому величеству отчет о своих переговорах и представил проект условий мира.

Насколько известно, условия эти сводятся в главных чертах к следующему: устанавливается вечный мир; русские должны возвратить туркам Азов в том виде, в каком он находится теперь; морская гавань Таганрог, равно как и некоторые другие городки, не представляющие особой важности, должны быть разрушены; далее, королю шведскому предоставляется свободный проход в Швецию; наконец  должен произойти размен всех пленных. В заложники верховный визирь потребовал самого вице-канцлера барона Шафирова и молодого графа Шереметева. Все эти условия  его царское величество принял. Молодого Шереметева он пожаловал в генерал-майоры и подарил ему свой портрет стоимостью приблизительно в две тысячи ригсдалеров. Обоих заложников снарядили и немедленно отправили в лагерь к верховному визирю. Они должны оставаться в плену - сначала у него, а затем в Константинополе - впредь до исполнения всего, что было договорено. После этого в обеих армиях объявлено о заключении мира".

Командующий турецкими войсками в Молдавии - великий визирь Балтаджи Мехмед-паша, самовольно согласившийся за взятку в 150 тысяч золотых рублей заключить спасительный для царя Петра Прутский мир, вскоре за свое малодушие понес очень суровое наказание - по приказу турецкого султана Ахмеда III он был удавлен в каземате тюрьмы на острове Родосе.

Потеряв в 1711 году после Прута всякую надежду обустроить себе столицу близ теплых вод Азовского моря, царь Петр торжественно провозгласил  в 1712 году столицей своего царства-государства не Таганрог на Азовском море, а город Санктпитербурх  - Санкт-Петербург на Неве.

Начиная с 1696 года и до 1711 года включительно, Петром снаряжались на Азов не только военные экспедиции, но и гидрографические.  И не стоит поэтому удивляться особо, что не шведский город Ниен с крепостью Ниеншанц на Заячьем острове в устье Невы, где в мае 1703 года была учреждена царем Петром Петропавловская крепость, а несколько позднее близ нее  "из тьмы лесов, из топи блат вознесся" Санкт-Петербург, не холодные берега Балтики оказались изображенными на первой московской карте, а подробные очертания... Азовского берега, знаменитых песчаных Азовских Кос, окрестности славного города Таганрога.

Интенсивные гидрографические  исследования Азовского берега по указанию Петра велись в 1697-1699 гг. Руководил этой работой c 1698 года опытный мореход, вице-адмирал Корнелий Крюйс - Kornelius Crys - датчанин по происхождению. В 1704 году по данным гидрографических измерений вице-адмирала Корнелия Крюйса был составлен и издан в амстердамской типографии "Дункер, Гендрик" самый первый московский географический атлас. Назывался он так: "Прилежное описание реки Дону или Танаиса, Азовского моря или Езера Меотскаго, Понта Эуксинского или Черного моря".

Вот что вице-адмирал Корнелий Крюйс писал о казаках:

"...Они сплошь белотелы, становиты и храбрые люди, болезни мало знают, но большая часть умирает против неприятеля или от древности, а женския персоны красавицы, благообразны, глаза темные большие; ногии руки маленькия, волосы черные, нос и рот пропорциональной, очень благоприятны, и вежливы к чужестранцам; платье носят как Турчанки чистотою и качеством по возможности, только с таким различием, что головной убор пониже, и лицо свое незакрывают, а одеяние мужское почти с Поляками равное.

..Нынешнее Козацкое войско в чистоте, в поворотливом правлении ружья уже близко Немцам, Нидерляндам и прочим народам подходит, и под своими Гетманами и Полковниками свое войско распределили на полки и сотни, как пеших так и конных драгун и рейтар; идучи же боевым порядком, и при осадах Азова, Нотебурга и прочих крепостей правильно свою храбрость довольно оказали".

"Москоскаа Страна - Muskowie" на карте "Моря Палес Meote от Азова до Керчи". 1702 год. Картограф - Питер Бергманд

Поначалу название "Азовское море" закрепилось за частью "Езера Меотского" - "Палус-Меотис", примыкающего к устью Дона - т.е. сначала так называли расположенный в северо-восточной части залив "моря Мотскаго", отделенный от моря песчаными Косами - Белосарайской (с севера) и Долгой (с юга), называемый ныне Таганрогским заливом "длиною более 70 миль, шириною по средине более 20 миль"... Именно эту часть "Езера Меотского" и имеет в виду адмирал Крюйс. Неоднозначность приведенного текста явно свидетельствует о том, что авторский текст вице-адмирала Корнелия Крюйса позднее правился - редактировался недостаточно компетентными в географии и истории Азовского моря специалистами.

Фрагмент атласа с Крымом и Приазовьем

Азовское море - Mare Azoviensis (ныне Таганрогский залив Азовского моря), Меотида - Palus Meotides - Mer de Zabache на фрагменте карты Николаса Виссхера 1700 года (Nicholas Visscher: Nouvelle Carte Georaphique De La Mer D'Asof ou de Zabache & Des Palus Meotides )

Имать то Азовское море около себя тысящу верст. Обаче того ради, яко неглубоко невозможно по нем ездить великими кораблями. Вода в нем непрестаннаго ради течения в него реки Дона, иже тамо впадает, и иных рек вельми сладка есть. И того ради зимою крепко померзает, летом же неисповедимаго ради множества рыб, иже ищущи сладких вод сходятся тамо, и жителем тамошным немалое творит утешение и прибыток. Недалеко устия Донскаго, идеже  той в море впадает, стоит град названный Тана (еже Азов имать быти; а Таною, мнится, того ради называет его Ботер, яко латинники реку Дон называют Танаисом), в нем же пристанища многия и купли, паче же на осетров и икру, чего много оттуда отвозят, и на иныя товары тамошных стран.

Фрагмент предыдущей карты. Реки Молочная, Берда и Бердянская Коса

Городы же в той Таврике славныя древния: Силдания, Кафа, Керкель, то есть Херсон, Крым; а новыя: Перекоп [стоящий насреди валу земляного, учиненнаго от моря до моря, а при конце стены тоя, из града идущи на левой стране, у самаго моря стоит башня, учиненная ради хранения проходу того], Бакшисарай, то есть царский двор, стоящий яко бы среди острова того в горах каменных ниско.  А на морских пристанищах городы: Керчь, Томань, Козлев, Карасев, Горваток, иже от приходу со Азовской стороны стоит. Весь тот остров разделяется надвое лесом великим, иже стоит среди него, такожде и горами высокими, в них же оный Бакшисарай.

Керчь и Керченский пролив

Хлебом, и скотом, и иными добрыми пожитками и доволством вся  та страна немерно жизнена. Приемлют же тамошние жители многую корысть от езера Меотскаго от множества рыб, их же тамо ловят. В Константинополь же оттуду отвозят много живностей, то есть хлебов, масла, осетров сухих, икры и всяких рыб соленых и сухих. Такожде и кож всяких делают тамо, и соли вельми много. В древних градех, яко в Салдании, Кафе, Херсоне, жили немцы-генуенсы и греков немало. И доныне яко тамо, так и во иных местех много родов знатных, иже идут от немец и от французов живших тамо".

Валерій Кравченко.

Цього не можна не знати. Про це повинні знати ВСІ !"!"!

«Знаменитый режиссер показал дороги к хаму и к Храму. Выбор был за нами»
- писала в «Новой газете» 2004 году Инна Соломоник.
«Мало кто связывал имя диктатора Варлам с библейским именем Валаам
(означающим «погубитель народа»). Мало кто реагировал на красную
полоску, струившуюся по клавишам рояля, из которого извлекались звуки
бетховенской «Аппассионаты». Или на образ советского правосудия — даму
с завязанными глазами, которую ведет и направляет следователь. На
противопоставление пожухлого, засохшего букета ветке распускающейся
вербы (как символов мертвой и оживающей совести или души). На метания
носильщиков гроба с телом диктатора... На связь плаката корриды с
танцем невестки диктатора около лежащего в гробу свекра (намек на их не
совсем благопристойные отношения)…»



Особенно странно воспринимались закопанные в землю головы – самих тел не видно, а лица смотрят в небо. И как живые. Но вроде мертвые... Или живые.

[ Читати далі ]

На околицях Дніпропетровська збереглися рештки фортеці, збудованої Іваном Мазепою на місці давнішого козацького поселення
Із козацтвом в уяві українців пов’язана красива мрія про волю. Ось тільки поринути в неї ніде. Більшість Січей пішли під води Дніпра, колишні паланкові центри запорозьких вольностей укриті сучасною забудовою. А наша розповідь – про пам’ятку, водночас і унікальну, й типову для степового українського порубіжжя XVI–XVIII століть. Ідеться про Стару Самар і Богородицьку фортецю, неушкоджені вали якої досі височіють на околиці Дніпропетровська. Степове містечко відрізнялося від більшості йому подібних тим, що від кінця XVII-го й упродовж значної частини XVIII століття тут стояла російська залога. Втім, як і в козацьких поселеннях (Новому чи Старому Кодаках, Самарчику чи Кальміусі), тут жили українці.

КОЗАЦЬКЕ МІСТЕЧКО

Донедавна ми взагалі не знали, де було те легендарне «старовинне запорозьке містечко Самар із перевозом» (XVI–XVII століття), згадане в не менш легендарній грамоті польського короля Стефана Баторія. Істину було встановлено за допомогою лопати. Археологи Дніпропетровського національного університету, не встрягаючи у схоластичні дискусії, довели, що вже від 1520-х років Самар існувала, залишивши по собі серйозний культурний шар.
Збільшити



МІСТО БОГОРОДИЧНЕ. Вигляд кінця XVII – початку XVIII ст. Реконструкція Олександра Харлана

[ Читати далі ]

БАХМУТСЬКИЙ КРАЙ У РОКИ
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917 – 1921)

Історія Бахмутського краю в 1917 – 1921 роках має чимало недосліджених та штучно замовчуваних сторінок. У радянських дослідженнях усе розмаїття політичного життя в регіоні після повалення царату зводилося до боротьби трудящих під керівництвом партії більшовиків за встановлення радянської влади, якій чинили опір різноманітні вороги – представники дрібнобуржуазних партій, українські націоналісти, австро-німецькі окупанти, білокозаки й денікінці. З історичної науки було усунуте тлумачення подій 1917 – 1921 років у нашому краї як складової частини національно-визвольних змагань українського народу.
[ Читати далі ]

Чергова 21-а річниця проголошення Державного Суверенітету України

Сьогодні 16 липня відзначаємо 21 річницю проголошення Державного суверенітету України в межах СРСР. На той час 1990 року це не стало для нашого суспільства надто визначною подією, тому що аналогічні заяви про державний суверенітет зробили майже усі республіки СРСР, а до того ж Україна числилась на той час проголошеної КПРС "Горбачовської перебудови" на весь союз як "оазою застою" під владною рукою першого секретаря компартії України Володимира Щербицького.
Однозначно що ніхто ні у нас, ні в світі не очікував такого масштабного обвалу економіки і розвалу СРСР, через що всі працювали над процесом, що зараз мав би назву "реструктуризації"  тоталітарного за будовою держапарату і домінанти компартійного чинника в його структурі. Бо то було дивне утворення, коли існувало два паралельних державних апарати, один з яких мав статус "де юре" на керунок державою як структура Рад і їх виконкомів він низу до гори, а поряд існувала структура КПРС він нижніх ланок парторганізацій до районних, обласних, республіканських і аж ЦеКа, де власне і перебувала реальна влада "де факто".
Проблема перебудови Горбачова була в тому, що нормальна за наміром ідея: передати реальну владу від компартії в руки Рад - не набрала потрібної динаміки та підтримки. Однозначно тепер зрозуміло, що реформатор з Горбачова вийшов поганий, а його єдиною найголовнішою заслугою є те, що він свідомо провів надшвидкий вивід радянських військ з-за кордону як з Афгану, так і країн Східної Європи, а друга велика заслуга Горбачова відбулась вже поза його бажанням: він спричинив до мирного розвалу СРСР на окремі держави. За це варто бути вдячним Горбачову всім нам, навіть при всіх інших негативах з його боку. Однозначно мирне звільнення країн від окупації радянськими військами і мирний розвал СРСР - це є заслуга, тому що приклад Югославії показує, як ті самі процеси мають інші етапи і криваві наслідки, а в масштабах СРСР це б набуло масштабів світової катастрофи, тому що ядерна зброя була і то нарізно!
Час летить і ми вже давно позабували тодішні реалії і фекалії, що і добре! В мене зберігся значний архів преси з того часу, але не буду займатись його аналізом - надто складне завдання, а простіше відтворити себе у тодішньому форматі.
Безперечно на той час я не міг собі навіть уявити Україну - незалежною державою. І в тому нема нічого дивного, якщо до нас приїжджали президент США Буш-старший і прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Теччер, щоб умовляти не виходити с СРСР - ці світові лідери не бачили України суверенною державою, то що вже казати про нас, простих смертних, що виросли в "імперії зла" і "тюрмі народів" тоталітарному СРСР...
Однозначно я був проти розвалу СРСР! Для мене було безглуздим руйнувати те, що вже збудовано такими титанічними зусиллями народу, включно з єдиною грошовою одиницею та масштабною економічною спеціалізацією регіонів, глобальністю економічних зв'язків і обов'язків тощо. Тим більше була гарна аналогія правильної взаємодії такого державного утворення як США, і до подібної структури Об'єднаної Європи йшлося поряд з нами - чи міг я мислити іншими категоріями? Ні. Просто я був наївним мрійником і не міг розрізнити примусове тоталітарне єднання з добровільним на взаємовигоді і взаємоповазі.
Зараз я можу чітко стверджувати, що головною причиною розвалу СРСР попри всі економічні фактори було і є те суб'єктивне явище, яке образно можна охарактеризувати як "імперський великодержавний снобізм великоросов, а особливо - москалів" Не буду вдаватись в деталі термінологічних роз'яснень, але я кажу про "великоросів" як сукупність людей з різних етносів, що денаціоналізувались у формацію "радянський народ" і розмовляючи виключно російською ототожнювали себе з російським народом і його культурою, хоча навіть фізіологічно на є такими. Просто розсіяні по цілому Союзу ці люди яко "русскиє" були носіями великоруського імперського снобізму, але безперечними лідерами цього снобізму і зневаги до інших було у москалів: мешканців цілої Московської області - цього мегаполісу мега-економічного і мега-політичного центру влади в СРСР.
Пригадую щодо цього цікавий епізод, коли хлопчина дійсно за всіма фізичними і мовними параметрами росіянин з-за Уралу почувши наші анекдоти стосовно москалів відреагував специфічно на своє розуміння теми і сказав наступне: "А у нас тоже москвичей очень не любят".
Не претендую на визнання абсолютності мого висновку, проте я був і є переконаний у першопричині розвалу СРСР лежить суто суб'єктивний фактор "імперського шовінізму", як і в сучасній нам Україні фактори суб'єктивні заважають нам жити і будувати нормальну державу значно більше за всі об'єктивні фактори, про що і хочу далі поговорити у своїх наступних нарисах.
Наразі нагадую про подію 21-річної давності, щоб попередити про наближення події важливішої - 20-ліття  проголошення Дня Незалежності України. Вважаю, що варто обговорити цей етап в ретроспекції всім бажаючим, до чого і запрошую.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне   
 

Яке відношення Московський патріархат може мати до церкви, збудованої за півтора століття до першої згадки селища Москва, за 300 років до зародження Московського князівства і за 600 років до утворення Московського патріархату?
Десятинна церква була колосальним храмом для всієї Східної Європи, адже тоді церкви, якщо вони будувалися, були розміром з кімнату.
У цій церкві було поховано великого київського князя Володимира Великого з його дружиною візантійською принцесою Анною. Там же зберігалися мощі княгині Ольги, перенесені туди Володимиром.
У церкві покоїлися мощі святого Климента Римського, відомого тим, що наприкінці I століття нашої ери його заслали в Херсонес, де його замучили язичники за християнську віру. Перед церквою також стояли дві велетенські мідні статуї коней, вивезені Володимиром із захопленого київським військом Херсонеса.
Під час монголо-татарської навали в 1240 році Десятинна церква була останнім укріпленням киян, якими керував воєвода Данила Галицького Дмитро.
Як пише Плано Карпіні – посол Папи Римського – до монгольського хана, у 1245 році кияни вважали своїми князями Данила Галицького та його брата волинського князя Василька, а мешканці територій від Волині до Києва виказували шану послам цих князів.
Ідеологія євразійства, взята на озброєння нинішній Кремлем, прямо стверджує, що Росія є спадкоємцем Монгольської імперії.
А якщо згадати, що упродовж свого Середньовіччя Москва була васалом держав, котрі вийшли з Монгольської імперії, то яка вимальовується картина?
У цьому світлі намір віддати саме Московському патріархатові місце Десятинної церкви є особливо блюзнірським.
На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета прозелітизму залежного від Кремля Московського патріархату в Україні – "застовпити" собою місце найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви.
Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом української солідарності.
Нам хочуть імперськими муляжами перекрити шлях до духовності, використати духовні скарби народу України йому ж на шкоду.
На жаль, окремі церкви в Україні ризикують перетворитися на цілковитий політичний муляж. Як стверджував депутат Святослав Олійник, біля Десятинної церкви один зі священників у відповідь на зауваження депутат українською мовою сказав йому: «Ты тут не шокай человеку с бородой».
Ось як усе просто: іноземець відростив бороду – і вже можна забирати в українського народу його духовні цінності.
Я знаю ситуацію, коли в Білоцерківському районі в село прислали священика УПЦ МП, щойно відставленого військового моряка з Росії, усієї релігійної освіти у якого – тримісячні курси.
Слід відзначити, що Десятинну церкву імперія вже "відновлювала" у 1828 – 1842 роках в імперському московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною будовою. Парадокс: елементи шатрової монголо-татарської архітектури, засвоєної Московією, були змуровані на руїнах Десятинної церкви, зруйнованої монголо-татарами.
Примітно, що Київський патріархат ще у 2004 році заявив про свій намір отримати право на відродження Десятинної церкви. Тому рішення провокує вкрай серйозний міжконфесійний конфлікт у серці столиці.
Рішення "української" влади надати перевагу одній конфесії не лише цілковито безглузде. Це ще є відвертою дискримінацією за релігійною ознакою. Адже за всіма наявними соціологічними опитуваннями, кількість віруючих Київського патріархату в Україні більша за кількість віруючих Московського.
Що ж стосується наявних опитувань щодо столиці України, то ситуація ще більш разюча. За даними соціологічного опитування, проведеного в Києві “Українським демократичним колом” у 2011 році, половина киян (49,8%) є прихильниками Української православної церкви Київського патріархату, послідовниками ж Української православної церкви Московського патріархату назвали себе 16% киян, Української автокефальної православної церкви – 5,1%.
Навіть за даними російської компанії ФОМ-Україна, кількість віруючих Київського патріархату в Києві майже в три рази перевищує кількість прихожан Московського патріархату.
Ситуація така, що Московському патріархатові доводиться домальовувати своїх прихожан фотошопом, як це нещодавно сталося в Харкові. Хоча, як писали ЗМІ, золоті годинники у ієрархів справжні.
І ще питання: чи може добрий пастир кликати свою паству туди, де її знищували мільйонами?
Московський патріархат завдяки своїй антиукраїнській політизації вже пройшов унікальний шлях – перетворився на релігійну меншість в умовах кількісного переважання храмів. Церква Христова – це люди, а не стіни.
По суті, заради цьогохвилинних імперських вигод відбувається руйнування речей, які мають колосальне духовне значення для зв’язків між народами.
Щойно політики замацали до непристойності Свято Перемоги, святе для більшості українців. Тепер ось Десятинна церква... Схоже, ініціатори цих речей навіть не усвідомлюють, які можуть бути колосальні наслідки їхніх діянь у довгостроковій перспективі.
Звичайно, таке використання православ’я надзвичайно шкодить і церкві, і вірі в Україні.
Сподіваюся, що якась частина ієрархів УПЦ МП все ж розуміє свою міру відповідальності.

Олександр Палій, історик, політолог

Столиці чи то 4,5 тисяч років, чи 1200.

Столичні депутати вирішили перерахувати вік Києва. Історики називають різні дати - голова комісії Київради Бригинець говорить про вік єгипетських пірамід, екс-мер Валентин Згурський - про 2700 років, Петро Толочко - про 1529.

Проект рішення про створення комісії істориків, які повинні будуть визначити реальну дату заснування міста, винесуть на найближче засідання.

Iніціатор рішення, голова комісії з культури Олександр Бригінець, вважає, що Київ може виявитися старшим єгипетських пірамід, яким більше 4,5 тисяч років. У свою чергу історики стверджують, що, якщо почати перераховувати дати, то Київ може виявитися молодше (в цьому році столиця відзначила 1529-річчя).
"Багато історичних дат, на жаль, носять" совковий "відтінок. Це стосується і дати заснування Києва, саме тому профільний інститут повинен провести відповідні археологічні роботи, а КМДА повинна виділити гроші на проведення робіт", - пояснює Бригинець.

"1529 років - це максимальний вік столиці", - сказав газеті директор Інституту археології Петро Толочко. Його підтримує і київський історик Олександр Анісімов: "Якщо ми почнемо робити капітальне дослідження, то виявиться, що місту не більше 1200 років! Це якщо рахувати за загальноприйнятою схемою, як місце з безперервним міським поселенням. Я думаю, що це спекуляція. Депутати хочуть напередодні Євро-2012 приймати гостей, як найстаріше місто в світі ".

Між тим, у Центрі археології Києва виступають за перерахунок. "Зараз жодних нових матеріалів на доказ того, що Київ є старшим свого визначеного віку, ми не маємо. Але розкопки на Старокиївській і Замковій горах проводити потрібно. Так ми б змогли докопатися до істини", - сказав директор Центру Михайло Сагайдак. Він зазначив, що такі розкопки триватимуть не менше п'яти років і обійдуться місту в мільйони гривень.

Офіційно ж, нагадаємо, столиця цього року відзначила 1529-річчя. Екс-мер столиці Валентин Згурський, за урядування якого місто вперше відзначило свій день народження - 1500 років - також підтримує ідею перерахувати вік столиці.

"Коли ми їхали на Раду ЮНЕСКО, на якому мали вирішити питання з віком Києва, ми мали дані, що Києву, Київській Русі - 2700 років ... Я багато виступав і доводив. Але вчені ЮНЕСКО весь час нас омолоджували. У якийсь момент Патон, який був зі мною, каже: "Валя, погоджуйся на 1500 років, інакше зроблять ще молодшим". І я погодився ", - розповів Згурський.

Сергій Сєряков.

Хмельницький, Мазепа, Могила… Хто кому більше прислужився (орден їм чи навпаки), перетворюється на суто риторичне.        В українському суспільстві слово “єзуїтський” традиційно асоціюється зі зрадою, підступністю, нехтуванням нормами моралі для досягнення певної мети. Не дивно, що при згадці про членів цього ордену у пересічного українця виринає образ хитрого священика, який намагається затягти чергову жертву в обійми католицизму, а згодом – використати її для зміцнення позицій римської церкви. Лише в кінці XVI–першій половині XVII ст. через місцеві єзуїтські школи, за підрахунками історика Наталі Яковенко, пройшло близько 2,5 – 3 тис. юнаків. Утім певне уявлення про характер їх взаємовідносин з орденом дає аналіз життєвого шляху низки “великих українців”, долі яких виявилися пов’язаними з Товариством Ісуса.     Невдячний учень   Єзуїтське шкільництво в другій половині XVI – на початку XVII ст. цілком відповідало культурним потребам української шляхти. Добре знання латини, набуття риторичних вмінь, знайомство з письмовою спадщиною античності – усе це було необхідним для місцевої соціальної еліти, яка прагнула інтеґруватися до річпосполитського шляхетського народу. Що говорити, коли навіть відомий патріот православної церкви Василь Загоровський не обійшов увагою освітні заклади Товариства Ісуса. У своєму заповіті (1577 р.) він наполіг, щоб його діти, після засвоєння руської грамоти і початків латини, були відправлені “до Вільни до єзуїтів на науку, бо там хвалять дітям добру науку, або де їх милості признають за найвідповідніше”. Чудова репутація єзуїтської освіти спокусила й іншого представника цього роду, Ієроніма Загоровського (бл. 1582 – 1634 рр.). Навчаючись у Люблінській школі ордену, він стає католиком і вступає до Товариства Ісуса (28 червня 1599 р.). За 13 наступних років Загоровський проходить усі щаблі єзуїтської підготовки (включаючи курси філософії і теології). Проте після публічної критики існуючих в ордені порядків Ієронім Загоровський вимушений був залишити лави Товариства Ісуса. Прагнучи помститися єзуїтам, він, на замовлення князя Єжи Збаразького пише “Monita privata” (“Таємні настанови”). Цей документ-підробка, що видавав вигадані правила поведінки членів ордену за справжні, набув європейської слави. Він перевидавався безліч разів у різних країнах, увійшов до “Індексу заборонених книг” і посприяв закріпленню у свідомості європейців негативного образу єзуїта. Наприкінці життя І. Загоровський примирився з Товариством Ісуса. Зокрема, бібліотеку він заповів добре знайомому Люблінському колегіуму, а після смерті – був похований в підземеллі місцевого єзуїтського костьолу (тобто – як представник цього осередку ордену).     Платон мені друг, проте...  Відомим вихованцем єзуїтів є Богдан Зиновій Хмельницький. Його батько належав до оточення коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського. Останній був фундатором Львівської школи ордену (1608 р.), що й визначило вибір місця навчання майбутнього гетьмана. У стінах Львівського колегіуму він провів п’ять років, подолавши усі складові нижчого щаблю єзуїтської освіти (від граматики до риторики).    Цей час не минув для Богдана дарма. За свідченням французського посла у Варшаві графа де-Брежі та венеціанського посла Віміни, він дуже добре володів латиною. Серед інших, це було заслугою о.Анджея Гонцель-Мокрського, який викладав майбутньому гетьману поетику і риторику. Можна припустити, що учень цінував свого вчителя і підтримував з ним добрі стосунки. Не випадково, саме через о.Анджея львів’яни спробували нав’язати переговори з Хмельницьким під час облоги міста восени 1648 р. За свідченням анонімного оповідача, яке наводить Михайло Грушевський в “Історії України-Руси”, гетьман при зустрічі з о.Анджеєм надзвичайно розчулився. Він обійняв свого вчителя і подякував йому за надану колись опіку і науку. Достовірність цієї сцени викликає сумніви в істориків. Проте неспростовним фактом є те, що саме після візиту ксьондза між Львовом та Хмельницьким дійсно почалися переговори, які завершилися досягненням компромісу. Можливо вдячність учня вчителю зіграла свою роль у тому, що гетьман задовольнився викупом і відмовився від заволодіння Львова. Свої симпатії до о.Анджея Богдан Хмельницький втім не поширював на Товариство Ісуса загалом. Він підтримав включення до Зборівської угоди статті про заборону перебування єзуїтів в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах.     Наслідувач освітніх традицій.   До вихованців ордену також належав син молдавського господаря Петро Могила, який відіграв ключову роль у культурно-релігійному відродженні України другої чверті XVII ст. Майбутній київський митрополит навчався у славній Паризькій єзуїтській колегії „Ля Флеш”, яку на початку XVII ст. закінчив Рене Декарт. Шкільна модель ордену справила на Могилу настільки сильне враження, що він обирає її взірцем для створення православної школи нового типу. Дійсно, Лаврська (а згодом – Києво-Могилянська) школа і єзуїтські колегіуми мали дуже подібну структуру освіти. Вона включала три граматичні класи, поезію, риторику, курси філософії та теології (останній читався у Києві з 1689 р.). Єдиною відмінністю православної школи від єзуїтської була наявність підготовчого класу. Проте в обох випадках (принаймні до 1680-х рр.) в філологічній освіті учнів домінувала латина.Читався огляд греко-римської міфології, який полегшував розуміння творів античних авторів. Останні ж, згідно з принципом “освіченого благочестя” (“pietas litterata”), подавалися у вигляді відповідно підібраних уривків, які не могли зашкодити моральності юнаків. Латинська граматика вивчалася в Києво-Могилянській школі і єзуїтських колегіумах за підручником Емануеля Альвара. Давньогрецька мова викладалася за Гретсером, риторичні знання базувалися на праці Соареза, а церковне красномовство – Мендози і Каузінуса.    Перелік новацій, запозичених Петром Могилою з єзуїтських шкіл, частково розкриває дивну схожість його освітніх дітищ з навчальними закладами Товариства Ісуса. Вона була очевидною для київського суспільства межі 1620-30-х рр., яке звикло жити в жорсткій конфесійній системі координат “свій-чужий”. Тому освітні експеременти Могили були спочатку сприйняті як наруга над православною традицією. З відкриттям Лаврської школи восени 1631 р.“від неучених попів і козаків велике обурення: нащо заводите латинську і польську школи, яких в нас дотепер не було й спасались...”. Лише з бігом часу, під враженням від послідовного відстоювання Могилою інтересів православ’я, відбувається перелом у суспільних настроях. Русь зрозуміла, що перемогти противника можна лише нейтралізувавши його сильні сторони, оскільки, як слушно зауважив Сільвестр Косів, “bez aciny paci winy”.    Талановитий учень.   Ще одним відомим вихованцем Товариства Ісуса був Іван Мазепа. Здобувши освіту у Києво-Могилянській колегії, він згодом навчався в єзуїтській школі (у Варшаві чи Полоцьку). Перебування в цих, генетично споріднених,освітніх закладах наклало відбиток на особистість майбутнього гетьмана. Тут він отримав добрий вишкіл з класичних мов, познайомився з культурно-інтелектуальною спадщиною античності, оволодів поетичними і риторичними техніками. Показовим є враження від спілкування з Мазепою французького дипломата Жана Балюза: "Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами". Єзуїтські корені освіченості Івана Мазепи виявлялися в багатьох інших ситуаціях, звичаях, вчинках. Скажімо, важливою складовою культурного життя шкіл ордену було урочисте влаштування учнями публічних диспутів, вистав, промов і декламацій. Будучи вже гетьманом, Мазепа неодноразово відвідував такі заходи студентів Києво-Могилянської академії, а також – виголошував перед ними промови “мовою Тита Лівія та Ціцерона”.    Досвід взаємовідносин Товариства Ісуса з “великими українцями” звичайно не обмежується цими життєвими історіями. Можна також згадати про єзуїтські корені ерудиції Сільвестра Косова і Інокентія Гізеля, вплив навчання у Віленській академії на творчість Мілетія Смотрицького, поважне ставлення до своїх вчителів Лазаря Барановича, розтяту ідентичність Яреми Вишневецького, релігійну екзальтованість відданої ордену Анни-Алоїзи Островської тощо. Не підлягає сумніву, що Товариство Ісуса вплинуло на формування ерудиції, внутрішнього світу і вчинки багатьох знакових фігур нашої історії. Втім у більшості випадків від такої взаємодії виграла саме “українська справа”. Тому питання про те, хто кому більше прислужився (орден “великим українцям” чи навпаки), перетворюється на суто риторичне.    Від блогера.    Додам до статті пару знакових коментарів.

-   Я вообще считаю, что нам нужно переосмыслить историю Украины, и в частности роли в ней Католической Церкви. Иезуиты, как известно являются Орденом данной церкви.Пора наконец раз и навсегда попрощаться из российским трактованием историии Украины.

-   Корисний матеріал."І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Гарна ілюстрація до теми "любіть ворогів своїх". Особливо - вправних і могутніх. Вони дуже потрібні - а як інакше самому зростати, як не у протистоянні з ворогом, одночасно научаючись у нього методикам боротьби, вдосконалюваних віками. Адже отці єзуїти - блискучі бійці ідеологічного фронту.