Бахмутський край

БАХМУТСЬКИЙ КРАЙ У РОКИ
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917 – 1921)

Історія Бахмутського краю в 1917 – 1921 роках має чимало недосліджених та штучно замовчуваних сторінок. У радянських дослідженнях усе розмаїття політичного життя в регіоні після повалення царату зводилося до боротьби трудящих під керівництвом партії більшовиків за встановлення радянської влади, якій чинили опір різноманітні вороги – представники дрібнобуржуазних партій, українські націоналісти, австро-німецькі окупанти, білокозаки й денікінці. З історичної науки було усунуте тлумачення подій 1917 – 1921 років у нашому краї як складової частини національно-визвольних змагань українського народу.

Втім, навіть у тогочасній «Історії міст і сіл Української РСР» можна знайти згадки про наявність у Бахмуті в 1917 році місцевих організацій українських партій соціалістів-федералістів, соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, про діяльність осередків «Просвіти» та Вільного козацтва, їх вплив на настрої частини солдатів розташованого тут 25-го запасного полку. Коротко згадується про заколот проти радянської влади націоналістично настроєних солдат 25-го полку в листопаді та їх роззброєння робітниками Краматорська, Дружківки та інших міст у грудні 1917 року [2, с. 156-157].

Такі уривчасті відомості, звісно, не дають повної картини українського національного руху в Бахмуті й повіті в 1917 й подальших роках. Значний поступ зроблено в краєзнавчих дослідженнях останніх років. Втім, чимало архівних та опублікованих документів містять факти й імена, ще не введені в науковий обіг у місцевому краєзнавчому контексті. Мета цієї роботи – розкрити маловідомі сторінки історії нашого краю, пов’язані з діяльністю на його території українських політичних сил та військових частин, оприлюднити деякі факти про участь бахмутян у національно-визвольних змаганнях 1917 – 1921 років.

Серед документів українського національно-визвольного руху восени 1917 року звертають на себе увагу постанови Українського з’їзду Бахмутського повіту, що відбувся 3 вересня. Представники політичних і військових організацій та сіл повіту висловили протест проти відокремлення Катеринославщини від України й обмеження прав української автономії «Інструкцією Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату». Вони домагалися поповнення складу Генерального Секретаріату секретарями залізниць, пошт і телеграфів, війська, суду, продовольчих справ та іншими, зголосилися підтримувати Центральну Раду в її боротьбі за повну автономію України в складі федеративної республіки.

З’їзд засудив виступ генерала Корнілова як реакційний, постановив про необхідність навчання в школах рідною мовою й скликання з’їзду вчителів Бахмутського повіту, висловив побажання виділити в 25-му пішому полку українців у окремий батальйон. Бахмутській українській повітовій раді було доручено звернутися до українських організацій з метою якнайширшої участі українства у виборах до волосних земств. Були обрані два представники до Центральної Ради: Роман Ільяшенко (голова з’їзду) і В. Павленко, та один кандидат на прізвище Король [9, с. 741-742]. Постанови з’їзду зачіпали найгостріші на той час для українства питання відносин з Тимчасовим урядом і боротьби проти корніловського заколоту, зміцнення української автономії, українізації війська та шкільної освіти. Знаменною рисою була підтримка, висловлена з’їздом у цих питаннях Центральній Раді.

У роботі губернського селянського з’їзду в Катеринославі 8 – 10 жовтня 1917 року теж брали участь представники Бахмутського повіту. На з’їзді був укладений виборчий блок і спільний список кандидатів від УПСР, УСДРП та Селянської Спілки (за підтримки УПСФ) до виборів в Установчі Збори. Серед кандидатів зустрічаємо прізвища: Мицюк Іван Корнійович (український есер, від Селянської Спілки), учитель с. Комишуваха Бахмутського повіту; Лисов Семен Васильович, селянин Бахмутського повіту, безпартійний, «но заявивший, що буде стояти «за землю, волю і Україну» [9, с. 863-865].
Бурхливий розвиток політичних подій наприкінці жовтня – на початку листопада викликав до життя резолюції повітового з’їзду УСДРП в Бахмуті, опубліковані в «Робітничій газеті» 5 листопада 1917 року. З’їзд виступав за якнайскоріше скликання Всеросійських Установчих Зборів, а також і суверенних Українських Установчих Зборів, за поширення компетенції Центральної Ради з її Генеральним Секретаріатом на анексовані Тимчасовим урядом губернії (Харківську, Катеринославську, Херсонську й Таврійську), негайне проголошення Української демократичної Республіки в федеративному зв’язку з Росією. Серед вимог, висунутих з’їздом, були найактуальніші на той час: негайне припинення війни, демократичний мир без анексій і контрибуцій і самовизначення народів, передача землі в руки трудовому народу, робітничий контроль над виробництвом і розподілом продуктів, максимальне оподаткування великого капіталу й конфіскація військових прибутків [9, с. 921-922].

У листопаді 1917 року, коли Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, жовто-сині національні прапори було піднято і над Бахмутською повітовою земською управою (нині будинок Артемівського технікуму залізничного транспорту).
Цікавою постаттю серед бахмутян-українців 1917 – 1918 років був Валентин Костенко, що про нього подано біографічні відомості в праці Р. Коваля «Багряні жива української революції». Він народився 11 лютого 1898 року на хуторі Весела Гора Бахмутського повіту (тепер належить до Самарської сільради Олександрівського району Донецької області). У 1919 році закінчив Бахмутське реальне училище й поступив до Катеринославського гірничого інституту. В 1917 році Валентин Костенко був організатором Вільного козацтва в Бахмуті, а на початку 1918 року стояв на чолі організації середньошкільників-українців міста. У квітні 1918 року втік від більшовицьких репресій та вступив до української армії. В серпні 1918 року демобілізувався як учень. Бра участь у повстанні проти денікінщини в складі різних повстанських загонів. Згодом перебував на еміграції в Болгарії та в Чехословаччині, де скінчив Українську господарську академію. Помер після 1927 року, залишивши спогади «Анархічна республіка» [3, розд. 21].
У ході війни Радянської Росії проти Центральної Ради в грудні 1917 – січні 1918 року більша частина українських земель, насамперед промислові регіони – Донбас і Криворіжжя, були відірвані від УНР. Удруге українські прапори з’явилися над містом у квітні 1918 року, коли армія УНР за підтримки німецьких військ витіснила більшовиків з усієї території України.
Війська Слов’янської групи під командуванням полковника Володимира Сікевича 15 квітня зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов’янськ, Бахмут, Микитівку (до 26 квітня). «Таким чином, україно-німецькі частини вдерлися в самий осередок земляно-вугільного району і заволоділи пунктами, які мають величезне стратегічне і промислове значення», – пишеться в брошурі «Позбавлення України від большовиків», виданій у Києві в друкарні Генерального штабу в тому ж 1918 році [4, с.155].

Згадка про бої українських і німецьких військ із більшовиками на території Бахмутського повіту в квітні 1918 року знаходиться і в документальному виданні радянських часів. Через територію Бахмутського повіту українські та німецькі частини просувалися залізницею на Луганськ через станцію Ниркове. 23 квітня 1918 року радянські війська, готуючись до відступу, підірвали мости біля Бахмута, того ж дня німці та війська УНР зайняли станцію Часів Яр у 13 верствах від повітового центру [1, с.59].
По закінченні бойових дій війська Слов’янської групи розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк імені гетьмана П. Дорошенка - в Бахмуті, 3-й Гайдамацький – у Слов’янську та на станції Микитівка, 4-й Запорізький імені гетьмана Б. Хмельницького – у Дебальцевому, панцирний дивізіон – у Краматорську [7].

Українська держава гетьмана Павла Скоропадського теж намагалася створити в нашому краї свої військові формування. Так у складі 8-го Катеринославського корпусу та його 16-ї пішої дивізії з’явився 62-й (потім – 46-й) піший Бахмутский полк. Для його формування були використані кадри 506-го піхотного Почаївського полку російської армії, створеного в лютому – березні 1916 року. Основу кадрів полку складали офіцери 134-го піхотного Феодосійського полку, що до війни був розташований у Катеринославі, а також молоді прапорщики й підпоручики з катеринославських мешканців.
Після прибуття 506-го полку на Катеринославщину навесні 1918 року його офіцерський склад не розпався, а перейшов до складу армії УНР. Від 3 червня 1918 року полк називався 62-м Бахмутським, а з 18 вересня – 46-м Бахмутським. Базувався полк у Бахмуті, його командиром був полковник Леонід Каширенінов. Старшини (офіцери) полку були за своїми поглядами далекі від українства, хоч частина з них і була українцями за походженням.
Сотник С. Левченко разом зі своїм товаришем Т. Зайком прибув у червні 1918 року з Інструкторської школи на поповнення цього полку. Пізніше він згадував: «Після обіду, коли всі розійшлися, прийшов до нас один старшина і, відрекомендувавшись поручиком Левицьким, запросив нас до свого покою... З’явилась і традиційна чарка, і за нею симпатичний господар познайомив нас з формацією, до якої закинула нас доля. Виходило, що в полку зі старшини він один самостійник, т. зв. українець. Решта – Петрови, Гончарови, Іванови з Каширеніновим на чолі. Один полковник, правда, з прізвища українець, бо Гудима, але малорос... Козаки стройової сотні, за виїмком чотирьох-п’ятьох, місцевий московський або змосковщений елемент» [8, с. 303]. Усього в полку на той час налічувалось 12 старшин і 30-35 козаків. Пізніше до Бахмута прибули ще троє випускників Інструкторської школи старшин: Я. Вовкогін, Т. Нетреба і Банюк, що підсилили «українське» крило полку.

Наприкінці листопада 1918 року з 46-го полку було виділено кадри для формування 1-го Бахмутського українського куреня під командуванням хорунжого Мережка, з місцевих мешканців. До складу куреня ввійшли всі старшини полку – українці за переконаннями: сотник С. Левченко, поручик Т. Зайко, хорунжі Я. Вовкогін, Т. Нетреба і Банюк. Решта офіцерства виїхала до Луганська, де вступила до Збройних Сил Півдня Росії генерала Денікіна. Наприкінці грудня 1918 р. 1-й Бахмутський курінь виїхав до Києва, де 1 січня 1919 р. увійшов до складу 1-го пішого Синього полку Дієвої армії УНР.
Серед інших українських військових формувань 1918 року в нашому краї варто згадати охоронні сотні й кінні команди, підпорядковані місцевим військовим начальникам. Повітові сотні виконували завдання з охорони ладу та спокою на місцях, патрулювання вулиць, складів, шляхів та державних об’єктів, збирання зброї, залишеної демобілізованими російськими військами. У раз потреби вони мали брати участь у ліквідації антидержавних виступів [8, с. 349-350].
На території Бахмутського повіту діяли охоронна сотня (7 козаків, 1 кулемет) та кінна команда в складі 15 козаків [8, с. 353]. Молодий Володимир Сосюра в травні – червні 1918 року служив добровольцем у Бахмутській повітовій охоронній сотні [6, с. 340-341].
У листопаді 1918 року під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського розташований у Донбасі 3-й Гайдамацький полк перейшов на бік Директорії. Донбасівцями були майже повністю укомплектовані 2-й та 3-й курені гайдамаків. Серед інших до 3-го Гайдамацького полку вступив і Володимир Сосюра. Згодом він докладно описав свою службу в гайдамаках на сторінках автобіографічного роману «Третя рота» [7].
Бахмутяни були й серед учасників останньої відчайдушної військової спроби доби національно-визвольних змагань – Листопадового рейду 1921 року. У збірці документів із Державного архіву СБУ серед анкет засуджених до розстрілу 359 козаків і старшин знаходимо прізвища бахмутян, які загинули під Базаром 22 листопада 1921 року.
Микола Євдокимович Козаченко, українець, народився 21 червня 1885 року в селі Клинівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Отримавши робітничу професію слюсаря, працював на лісопильному заводі у Шепетівці. В листопаді 1920 року разом з українсько-польським військом відійшов до Польщі. Був інтернований у таборі міста Александров Куявський. Під час Другого Зимового походу – слюсар господарчої частини при штабі Київської дивізії. Розстріляний у містечку Базар 22 листопада 1921 року, він був реабілітований 25 березня 1998 року [5, док. 34].
Ще один селянин, українець Семен Антонович Шепель народився 1898 року в Бахмутському повіті. Закінчив сільську двохкласну школу. В Армії УНР перебував із 1919 року, служив у 29-му курені 10-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Він теж був розстріляний під Базаром і реабілітований лише 27 квітня 1998 року [5, док. 336].
Таким чином, документальні дані засвідчують значну інтенсивність українського політичного життя в Бахмутському краї впродовж 1917 – 1921 років, активну участь бахмутян у подіях національно-визвольних змагань на всіх їх етапах. Заслуговують великої уваги факти створення й діяльності українських військових формувань тієї доби в нашому краї. Відновлюючи призабуті або заборонені в радянські часи сторінки історії, варто пам’ятати ці перші спроби утвердження української державності на нашій землі.

Корнацький І.А. (Артемівський краєзнавчий музей).

Література та джерела

1. Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году / под ред. И.И. Минца и Е.Н. Городецкого. – М.: ОГИЗ, Госполитиздат, 1942. – 240 с.
2. Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область / гол. ред. кол. : П.Т. Тронько та ін.; ред. кол. тому : П.О. Пономарьов та ін. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1970. – 992 с.
3. Коваль Р.М. Багряні жнива Української революції : 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань: воєн.-іст. нариси. – К.: Діокор, 2006. – 404 с.
4. Крути. Січень 1918 року : док., матеріали, дослідження., кіносценарій / Упоряд. Я. Гаврилюк. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – 840 с.
5. Рейд у вічність / під заг. ред. Р.М. Коваля; упоряд.: Р.М. Коваль, В.О. Рог, П.А. Стегній. – К.: Діокор, 2002. – 128 с.
6. Сосюра В.М. Вибрані твори : в 2 т. – К.: Наук. думка, 2000. – Т. 2: Поеми. Роман. – 552 с.
7. Тинченко Я. Гайдамаки з Донбасу. Як "донецькі" придушили повстання на «Арсеналі» // Історична правда: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/02/4/21857/ Дата відвідування : 22.02.2011.
8. Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). – К.: Темпора, 2009. – 480 с.
9. Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року : док. і матеріали / упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2003. – 1024 с.

Коментарі

Alter ego*

122.07.11, 13:32

Щиро дякую за цікаву розповідь.Для мене Донбас не батьківщина ,тому якось раніш не дуже "зачіпало".Розішлю своїм друзям.

Східняк

222.07.11, 13:38Відповідь на 1 від Alter ego*

Радий бачити!

uraha

322.07.11, 13:43

Perovdupu

422.07.11, 13:44Відповідь на 1 від Alter ego*

Розішлю своїм друзям.

522.07.11, 13:48Відповідь на 2 від Східняк

Радий бачити!Здивована,що ви не прийняли участі в обговоренні мовного питання в самій обговорюванній статті за останні 2-3 доби.

Ternopol

622.07.11, 14:34

М_Ірина

722.07.11, 15:06

Історія Донечини має бути переписана,
але ким? Табачник не дасть.

822.07.11, 15:36Відповідь на 5 від Alter ego*

Що там мені з Вами обговорювати - я її розсилав....

У кожного своє призначення мети.......

922.07.11, 15:38Відповідь на 8 від Східняк

Що там мені з Вами обговорювати - я її розсилав....

У кожного своє призначення мети.......А я Вас підтримала в цьому питанні.Допоможіть мені справитись з аргументами Коммуняки в моїй замітці "Розвінчання міфів",Ви ж це вмієте.Терміново потрібні приклади дурацьких російських слів.

1022.07.11, 16:03Відповідь на 7 від М_Ірина

Історія Донечини має бути переписана,
але ким? Табачник не дасть.http://www.forum.poshtovh.org.ua/index.php?topic=107.msg4226#msg4226
Відповідь
Іванові Драчу на
ПРОТУБЕРАНЦІ СЕРЦЯ

Ніколи не друкуй, поете,
На окупованій землі.
Щоб змити вмить ганьбу з планети
Нехай згорять твої портрети
На окупованій землі
Нічого не друкуй, поете.

За пісню грошей не бери,
Не продавай панам пів-правди
Санчата катяться з гори,
Тонкі й липкі лабета зради.
Не продавай панам пів-правди,
За пісню грошей не бери.

Себе і нас не слід дурить,
Поки царить середньовіччя,
Не книжка світеться над ніччю –
Листочок писаний зорить…
Його не можна підкорить,
Хоча й царить середньовіччя,
Не вік же клятому царить.

(автор 16-річна дівчина)
~1965р

Популярні приколи

відео

Східняк

Бахмутський край

Останні статті

Коментарі