---

Рух постійної незворушності,

Стіни явності чи незнаності,

Порозкидані в хаотичності,

Чи бажаності, чи жаданості...

---

Повичепувані з недосяжності,

Повідривані від конфліктності,

Віднаближені рифми дальності,

Безпитальної  відповідності...

---

Ейфорія кипить значимістю,

Ноти поруч від мелодичності,

Воля збуджена часу невпиністю,

Звичне бачити дано у дивності

---

Комутована філотеорія,

З протирічністю і глобальністю

У сюжетності там де ти де я

Живемо часто-густо спонтанністю

---

Присмак думки в приємній розмитості

Під прозорістю поряд у щиростях...

Книга поки не в стані рокритості,

Але назва вже в літерних вищостях...

Мені нагадують людські серця

Крихке й тоненьке серце олівця -

Зламати легко, застругати важче,

Списати неможливо до кінця.

Д.Павличко

P.S. Геніальністьв простоті... Автор теж доооосить геніальний 

Перегорни свій календар,
Знайди знайомих пару дат.
Навіщо цей нести тягар
Який вже рік і день підряд.
Звільни свій розум від думок,
А серце від лещат журби.
Хай чистих радощів струмок
Біжить подалі від юрби.
Так посміхнись і не сумуй,
Бери найкраще від життя.
Коханих ніжно поцілуй,
В Любові сенс твого буття.

Не сумуй дівчино.

Скоро смуток твій пройде.

На ніч сонце зайшло.

В ранці знову зійде.

Дмитро Дідківський.

       1998 рік.

Російська версія цього вірша звучить так http://blog.i.ua/user/730468/114517/

Це все схоже на змову. Я.
Сіре небо в дахах будинків.
Мертве листя під ноги, як
знаки. Погляди на годинник.

Сльота. Холод. Промоклий сніг
так мерзотно летить в обличча.
Місто. Люди. Примари їх
більш розмитими є, чим ближче.

Крок за кроком. Не певен шлях
в лабіринтах знайомих вулиць
тим лише, кому треба. Для
тих, хто камінь в собі розчулить.

Якого кольору небо,
А зорі що сяють в ночі
І сонце яскраве і ніжне,
В теплі весняні дні??
А ж кольори особливі,
Що змінюють наше життя,
Що поряд і разом із нами,
Залишаться на довге життя.
Це ніч випускного -
Теплого літнього дня,
Коли життя просте безтурботне,
А позаду відрізок життя.
Це сонця промінчик,
Що з за горизонne проб’ється,
В літньому лагері,
Після ночі без сну...
Чи просто кольори під настрій,
Ти х самих вікон в ночі,
Чи трави на світанку,
Чи водиці грози....
А є колір кохання,
Радості, суму і сліз,
Чи колір бажання,
Чи насолоди утіх.
Не знаю, не памятаю,
Можливо нема,
Та є, я точно знаю,
Без кольорів яскраве життя!!!!


Просто задумався, помріяв, згадав.... мене чомусь ностальгія хапає і тягне до себе, хочу рік назад!!! ))))

Воля згинула –
смертю наглою.
Навіть свічку ту –
де поставить?
Вікна – настіж. 
А душі – наглухо.
Жаль, на душах
немає ставень.

Причинили би.
Причаїлись.
Примудрилися – 
пережити

І прокинутись –
не чиїмись,
Не останнім
окрайцем житнім.

Дотерпіли би.
Домовчали.
Перетліли –
безглуздим глумом,
Утоливши усі печалі
Тих, кому
і без нас не сумно.

Відхрестилися б –
в нас же діти!
Відмолилися б –
по каплицях.
Тільки – людоньки!
Як же – жити?
Є порода. Немає криці.

Що кричати –
немов у вату.
На майбутнє –
немає креслень.
Ми ж не птахи –
зазимувати
І вернути у теплу весну


Розщебетаною юрбою
В ніби-звичність 
і ніби-спокій…
Люди, згляньтеся над собою!
Ви ж – живі!
Ну принаймні – поки.

Оксамитовий погляд
Ти мені подаруй наостанок,
Безнадійним мовчанням
До ніг припаду я твоїх.
Після довгої ночі
Настане безрадісний ранок
І трояндовий кущ
Запорошить негаданий сніг.
Ті квітки запашні
Похилило вагою чекання
І сльозинки роси
Замерзаючи рвуть пелюстки.
Аж ніхто не бажав,
Щоб так рано скінчилось кохання
Ніжним жестом прощання
Торкнися моєї руки.