Стівен Спілберґ про подробиці зйомок нової стрічки

«Бойовий кінь» – одна з найвеличніших історій про дружбу та війну. Це успішна книжка, що стала не менш успішною театральною постановкою, яку нині можна побачити на Бродвеї. Тепер ця історія вийшла на екрани з-під рук одного з найбільших режисерів у історії кіно. Стрічка Стівена Спілберґа оповідає про вірність, надію і стійкість на тлі Європи в часи Першої світової війни. «Бойовий кінь» починається з дружби між конем Джої та хлопцем Альбертом, який приручає і дресирує тварину. Коли їх насильно розлучають, глядач бачить подорож коня крізь війну, коли він змінює життя й надихає тих, хто зустрічається на його шляху: британських і німецьких солдатів, французького фермера та його онуку.

У. Т.: Цікаво, як ви відкрили для себе «Бойового коня», адже є і книжка Майкла Морпурґо, й вистава Ніка Стаффорда, яку вперше показали в Національному театрі Великої Британії режисери Том Морріс і Маріанн Елліот. – Кеті Кеннеді (продюсер фільму. – Ред.) і Стейсі Снайдер, президент DreamWorks, побачили виставу у Вест-Енді (західний район Лондона, де зосереджене концертне й театральне життя), і вона їх вразила. Ляльки на лаштунках мали неймовірний вигляд, а ляльководи бачилися свого роду зірками постановки. Але ми знали: якщо передаватимемо цю історію, то зі справжніми кіньми, а не макетами чи маріонетками. Тому ми відразу домовилися про придбання прав, перш ніж я побачив спектакль, просто завдяки сюжету, який мені дуже сподобався. До того ж я читав книжку Майкла Морпурґо і був у захваті. Але там розповідь була від імені коня Джої; читач, по суті, чув його думки. Я знав, що в кіно цього не передати, але такий підхід допоміг мені зрозуміти історію з кількох різних поглядів. У. Т.: Які теми в «Бойовому коні» ви виділили для себе як ключові? – Це кіно здебільшого про мужність. Мужність хлопця, який стільки всього переживає і багато через що проходить, аби досягти того, що йому необхідно – і не тільки йому, а і його найкращому другу – коневі Джої. А ще воно про стійкість цієї надзвичайної тварини.

У. Т.: Як ви фільмували потрібні вам сцени з живими кіньми? Це ж непросто?

– Річ у тому, що досі я мало знімав коней. У більшості кінокартин про людей, наприклад вестерні «Індіана Джонс», кінь – це істота, на якій їздить Гаррісон Форд. Моя робота полягала в тому, аби привернути увагу публіки до Індіани Джонса, а не його коня. Тому зазвичай на коней ніхто особливо не звертає уваги. Кінь просто везе героя вестерну або безстрашного археолога з пункту А до пункту Б. А в житті ми з родиною вже якийсь час мешкаємо поблизу ранчо, де є коні. Я звик до їхньої експресивності ще задовго до свого нового фільму.Провівши з цими тваринами стільки років, я знаю, що вони здатні передавати надзвичайні емоції і будь-хто може легко їх прочитати. Але в кінокартині від нас часто не вимагається присвячувати час роздумам про те, що відчуває кінь. Та в цьому випадку, побачивши, як блискуче ляльководи поставили цю історію на сцені, я зрозумів, що вони не зображували коней як людей. Вони не передавали тих характеристик коня, які ми можемо ідентифікувати із собою, не переносили людської реальності на тварин, а просто відтворювали їхню поведінку, про яку більшість із нас знають, але якої не помічають. У. Т.: Чи вдалося їм «зіграти» у вашій стрічці переконливо? – Мені хочеться вірити: коні точно знали, що роблять, і грали свої ролі так, як і решта акторів. Іноді під час зйомок мені навіть не доводилося їм казати, щ саме потрібно робити. Вони опинялися в кадрі й поводилися перед камерами так, як я навіть уявити не міг. А іноді просто можна було розслабитись і подякувати провидінню, бо коні якось розуміли, що від них вимагалося. Ніби інтуїтивно ловили потрібний момент у кадрі. У. Т.: Розкажіть про родину головного героя, хлопця Альберта. Очевидно, що вона перебуває на межі постійного конфлікту. Звідки взявся цей стан? – Це родина, розбита війною. Батько Альберта брав участь у англо-бурській війні, й вона його зламала, залишивши помітні сліди від поранень. Дух членів сім’ї чимдалі дужче занепадає, аж доки до них потрапляє кінь. Сюжет трохи схожий на давню англійську казку про Джека й бобове стебло. Джек приносить матері боби замість грошей за єдину корову-годувальницю родини. Мама викидає боби – і вони, звичайно, проростають. Джої тут чимось подібний до цих бобів. Він виростає і приносить таку користь, якої уявити собі ніхто не міг. Але сюжети казки й роману схожі лише в тому, що обидві родини розбиті. Зцілити їх може диво. І воно випадково трапляється їм на шляху.

У. Т.: Окрім Джої, що ще тримає вкупі цю сім’ю?

– Земля. У фільмі вона не менш важлива, ніж люди. Адже земля для цих людей – усе. Без неї родина ніколи не вижила б. Вона прив’язана до землі значно більше, ніж може дістати віддачі. У. Т.: Можете виокремити якісь особливі моменти або персонажів, що додали фільму виразності? – Я хотів, щоб німецьких персонажів утілювали німці, тож ми знайшли блискучого актора Гіннерка Шенеманна, який зіграв одного з них – юнака, що намагається допомогти Джої, коли той заплутується в колючому дроті. Тим часом із британського боку до бідолашного коня, аби виплутати його, підходить солдат із Ньюкасла, в ролі якого – Тобі Кеббелл. Оцією сценою я, мабуть, найбільше пишаюся. У. Т.: Ви чули бувальщини про Першу світову від британських учасників своєї знімальної команди, родичі яких брали в ній участь? – Так, вони всі добре пам’ятали історії своїх предків. Їх передають від покоління до покоління. Ту війну зберігають у пам’яті – в найкращих європейських традиціях, які приділяють минулому чимало уваги. У нас (у США. – Ред.) нова генерація не так дбає про історичну пам’ять. Але в Англії батьки й діди завжди все розповідають дітям. Тож і мені пощастило почути захопливі перекази про особистий героїзм і чотирирічне жахіття в окопах війни. У. Т.: Наскільки для вас і вашої творчої групи було важливо об’єктивно її зобразити? – Ми не пристали ні на чий бік і не намагалися розбиратися, хто в конфлікті правий, а хто – ні. Наша історія зводиться до того, як персонажі поводяться з кіньми. У роботі з цими тваринами в кіногероїв немає політичних переконань. То був надзвичайно важливий аспект і саме це додає людяності цій воєнній історії. Мені здається, ті, хто турбується про коней, здебільшого дуже гуманні, особливо якщо безпосередньо доглядають за тваринами, годують їх. Тож не важливо на якому боці кінь у війні – британському чи німецькому. У. Т.: Що означає пов’язка на Джої, яку бачимо впродовж усього фільму? – Мені треба було з’єднати якось усі частини історії, оскільки події відбуваються на французькій фермі, потім на німецькому боці фронту, а опісля на британському. Я хотів, аби був якийсь один елемент, що об’єднував би всі ці лінії, які, на перший погляд, не мають нічого спільного. Мені здалося, що це буде цікаво, тому я запропонував ідею сценаристу Річардові Кертісу. Він написав, що то була пов’язка Альбертового батька з англо-бурської війни, яку хлопцеві передала мати. Той прив’язує її до вуздечки, і коли коня купують, забираючи з ферми й від найкращого друга, він проносить цей оберіг і пам’ять про стосунки крізь усе кіно. І ця хустина переходить з історії в історію, аж доки врешті повертається на сам початок Тиждень Від автора блогу.  Подивіться цей фільм. Відсутність кінозірок повністю компенсується як гарним матеріалом - першоджерелом, так і головним героєм - чудовим і розумним конем. Вмінню дружити і боротися за життя мають у нього повчитися люди.

С окупацией Украины , немцы ввели на её территории деспотичный режим. В соседней Белорусии отношение к населению было намного мягче. Рейхкомисар Вильгельм Кубе обеспечил белорусам национальный язык, развитие культуры , школы, национальную атрибутику.

В 1949 году, перед празднованием 70-летнего юбилея Сталина, в бывшем СССР были расстреляны фронтовики инвалиды ВОВ. Часть их расстреляли, часть увезли на далекие острова Севера и в глухие углы Сибири.Валаам — лагерь инвалидов второй мировой войны расположенный на острове Валаам (в северной части Ладожского озера), куда после второй мировой войны в 1950—1984 свозили инвалидов войны. Основан по указу Верховного совета Карело-Финской ССР в 1950 году. Находился в бывших монастырских зданиях. Закрыт в 1984 году.

"Таким
чином, можна зробити висновок, що в українській частині віртуального
простору активно діють спецслужби сусідньої (можливо й інших) країн.
Причому – не тільки займаються моніторингом опублікованих матеріалів і
ведуть полеміку, а й діють всіма доступними засобами для формування
інформаційних потоків в українському віртуальному просторі. І це – на
доповнення до практично повної окупації телебачення, газет та радіо. Ці
дії виконуються з використанням московської «п'ятої колони» на території
України. Боротьба з цією «колоною» ведеться українськими спецслужбами
явно не в достатньому об'ємі, «п'ятиколонники» діють нахабно і майже
відкрито. Більше того, спалах активності відразу після початку нового
року і спрямованість цієї активності дає підстави припускати, що наші
спецслужби зайняті ловлею «відьом» і боротьбою з політичними опонентами
влади у зв'язку з виборами, що наближаються. Тому, поки що, їх іноземні
колеги можуть виконувати свою роботу в українській частині соціальних
мереж достатньо комфортно.
Вся стаття за адресою"
http://lelekanews.blogspot.com/2012/01/blog-post_15.html?spref=fb

У березні 1943 бригаденфюрер СС Отто Вехтер,який прихільно ставився до українців,попросив дозвіл на формування поліцейського полку "Галичина",Гімлер підтримав його і запропонував збільшити полк до дивізії . Українці на переговорах з Вехтером наполягали на виконанні таких умов : Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою зформованою з українців) Дивізія має формуватися у складі Вермахту , а не СС , оскількі в такому випадку частини "Ваффен- СС" не мали духовної опіки над солдатами,що мало велике значення для українців; Дивізію повністю моторізують і нададуть їй всіх видів зброї , включаючи танки; Дивізія в цілому та її окремі частини не можуть використовуватися проти українського народу. 12 березня 1945 німці прийняли рішення про формування Української Національної Армії, до якої увійшла і дивізія "Галичина" 25.04.1945 дивізія склала присягу на вірність Україні. За знайденими документами ,підрозділи дивізії "Галичина" не брали участі у каральних операціях військ СС.

11 січня 2012 року відбулася чергова, чотирнадцята сесія Хмельницької міської ради шостого скликання. У ході обговорення Програми реалізації молодіжної політики та розвитку фізичної культури і спорту в Хмельницькому на 2012–2016 роки депутат від ВО "Свобода" Віталій Діденко вніс пропозицію передбачити в рамках програми, окрім зустрічей школярів з ветеранами ІІ Світової війні, локальних війн, солдатів Збройних сил України обов'язкові зустрічі з ветеранами Української Повстанської Армії. Хмельницька "Свобода" своїми силами регулярно популяризує історію УПА, проводячи акцію "Пам'ятай дні наших визвольних змагань". Регулярно відбуваються тематичні лекції, зустрічі з вояками УПА, кіно- відеопокази, виставки тощо. Вносячи пропозицію, свободівці сподівалися на підтримку фракції ВО "Батьківщина", яка за підсумками виборів отримала 41 депутатський мандат з 60 і посаду міського голови. Однак у ході обговорення пропозиції частина представників "Батьківщини" висловилася категорично проти того, аби у місті в навчальних закладах проводили бодай зустрічі з ветеранами УПА. Від депутатів пролунали заяви, які відверто суперечать декларованим центральним керівництвом "Батьківщини", котре з метою електоральної вигоди намагається загравати з борцями за українську незалежність. Натомість, депутати місцевих рад, усупереч таким заявам керівництва "Батьківщини" щодо УПА, спільні з фракцією Партії регіонів.

Під час сесії пропозицію Віталія Діденка два рази ставили на голосування, але обидва рази депутати від "Батьківщини", на догоду кільком присутнім на сесії "регіоналам", не підтримали організацію в навчальних закладах міста зустрічей з ветеранами УПА.

Українська правда (свіжа замітка від Ігора Мірошниченка)

(((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((((

Сьогодні від пана Соболєва пролунала чергова ПОПУЛІСТСЬКА, БРЕХЛИВА заява, що 22 січня на Софіївській площі у Києві опозиція об"єднається і підпише меморандум. Питання тільки, яка опозиція і з ким об"єднається???

Мы прекрасно понимаем, что Вас еще в школьные годы ввела в заблуждение советская пропаганда, которая изображала воинов УПА наряду с полицаями как эдаких украинских националистов-юдофобов, которые сотрудничали с немцами и участвовали в массовом уничтожении евреев. Это была сознательная ложь и извращение исторической действительности. За приблизними підрахунками істориків кількість депортованих із західних земель України протягом 1939--1941 рр. досягає 700 тис. осіб. Протягом 1939--1941 рр. на Західній Україні було заарештовано близько 60 тис. осіб, 50 тис. з яких розстріляли. За перші два тижні від початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. у тюрмах Західної України більшовики розстріляли понад 21 тис. в'язнів.У них немає Великої землі. У них є «своя земля», яку треба захищати. А навколо кільце фронтів: німецький, радянський, польський. І всі грабують, вивозять на каторгу, палять... До 1950 р. року в Сибір та на Північ Радянського Союзу йшли «телячі» вагони, набиті полоненими повстанцями та «бандпосібниками». А на заході України дислокувалась третина всіх внутрішніх військ СРСР. У політичний лексикон Радянського Союзу міцно увійшли терміни - «бандити», «найманці» та «вбивці».У вересні 1947 року дав вказівку Лазар Каганович.Очолював операцію «Захід» Микита Хрущов, І ось 21 жовтня, о шостій годині ранку, під безпосереднім керівництвом заступника міністра внутрішніх справ УРСР Дятлова почалась операція. Вона тривала всього добу (у деяких областях через сніги розтягнулась на два дні), і за цей час з нашого регіону виселили 76 192 особи. — Жінок. Їх — аж 35 152, тоді як чоловіків — 18 866. Та й дітей теж було багато — 22 174.

1. Перша світова війна була імперіалістичною, несправедливою, а ІІ Світова – справедливим захистом від агресора.

. В обох випадках відбувався переділ сфер впливу. Просто в СРСР вважали, що коли капіталісти б’ються за ринки, то це ница імперіалістична бійня. А коли тоталітарні держави прикривають свою агресію демагогією про світову революцію та життєвий простір для арійської раси, то це – справедливо. ІІІ Рейх теж вважав свої дії справедливими. До речі, на відміну від більшості європейських країн, ані в СРСР, ані в сучасній Росії не було й немає жодного пам’ятника загиблим у І Світовій, а її закінчення ніяк не відзначається.

2. Для Росії та СРСР обидві світові війни були «віт­­чизняними»

. У будь-якому тлумачному словнику як «вітчизняну» визначають війну на захист батьківщини. Оскільки обидві світові війни були спрямовані на переділ сфер впливу між групами країн, а з боку СРСР та ІІІ Рейху вони супроводжувалися захопленням значних територій, назвати ці війни вітчизняними неможливо.

3. Радянський народ виніс на собі весь тягар ІІ Світової, а союзники так собі, погуляти вийшли

. Це далеко не так. Досить згадати повітряну битву за Британію 1940 року, в якій британці ціною величезних зусиль змогли відбитися від значно потужніших сил Люфтваффе; битву при атолі Мідуей 1942 року, в якій флот США знищив майже всі японські авіаносці, та героїчну висадку союзників у Нормандії 1944 року. До того ж, без ленд-лізу, за умовами якого союзники поставляли вантажівки, літаки й навіть солдатські продуктові пайки, СРСР не зміг би продовжувати війну.

4. Георгій Жуков –геніальний полководець

 З цього приводу сперечаються історики й на Заході, й на пострадянському просторі. Одні вважають, що нездара не зміг би провести стільки                     переможних військових операцій; інші твердять, що перемогами радянська армія завдячувала не талантам маршала, а жахливими людськими втратами, яких за розумного планування кампаній можна було б уникнути. Навіть прихильники Жукова (звісно, неупереджені) погоджуються, що кожен прорив він загачував трупами солдатів, яких вважав гарматним м’ясом.

5. Радянська армія – визволителька Європи від фашизму

. Британський історик Ентоні Бівор (Antony Beevor) підрахував, що під час «визволення Німеччини від фашизму» радянські солдати зґвалтували понад 2 млн німкень – від 10-річних дівчаток до 80-річних бабусь. У Відні зґвалтували близько 100 тис., у Будапешті – 50 тис., на території Польщі – близько 100 тис. Дісталося тоді й українським дівчатам-остарбайтерам, і навіть жінкам-в’язням концтаборів – вони всі підходили під категорію «зрадниць батьківщини». «Визволителі», до того ж, захоплювали «трофеї» – одяг, посуд, антикваріат. Маршал Жуков відправив додому з Німеччини сім вагонів лише одних меблів (зафіксовано

НКВС).

6. Радянські солдати йшли в атаку зі словами «За ­Родіну, за Сталіна!»

. За свідченнями численних учасників подій, в атаку йшли з найбрутальнішою лайкою. В особливо важливих випадках бадьорості воякам додавали зовсім не «наркомівські 100 грамів», а направлені з тилу кулемети «заградотрядов» (спецпідрозділів НКВС, призначених для «установления твёрдой дисциплины» у війську). А бійцям штрафбатів, у які, між іншим, потрапляли не стільки кримінальні злочинці, скільки політично неблагонадійні елементи, кулемети дивилися в спину завжди.

7. Радянські партизани захищали й підтримували населення окупованих територій

 Оскільки керівники радянських партизанських загонів були зазвичай засланими на окуповану територію агентами НКВС, їм було начхати на те, що буде з населенням після того, як партизани здійснять в околицях села диверсію. Часом «народні месники» й самі чинили каральні акції: села Дуброва та Дражно в Білорусі були спалені, а їх мешканці розстріляні, бо не хотіли покидати своїх осель перед приходом німців. Що ж до стосунків із партизанами УПА та польської Армії Крайової, то командири радянських партизанів мали таємний наказ: домовлятися про спів­працю, а потім знищувати командування та забирати у «союзників» зброю.

8. Німецька армія застосовувала тактику випаленої землі

. Інколи – в місцях активності партизанів і коли було що палити. Адже саме цю тактику влітку 1941 вже застосувала Червона армія. Нищилося все, що не можна було евакуювати: забивали худобу, палили на полях збіжжя, підривали будівлі та комунікації. Про населення окупованих територій, якому загрожував голод, звісно, ніхто не думав.

9. З-поміж усіх народів СРСР, окрім росіян, були колаборанти. Генерал Власов і РОА (Русская Освободительная Армия) – прикрий нечисленний виняток

 Навіть якщо відкинути чималу кількість білоемігрантів, виходить чимала цифра – в РОА служило близько 124 тис. осіб. Серед підрозділів-колаборантів – 1-а російська національна бригада СС «Дружина», добровольчий полк СС «Варяг», 30 гренадерська (2 російська) дивізія вафен-СС. Крім того, Росії належить такий сумнівний раритет, як єдина у світовій історії жінка-кат, виконавець смертних вироків. За час своєї діяльності на окупованій російській території Антоніна Макарова власноруч розстріляла близько

10. Радянські аси панували в небі

. Еріх Хартман (Люфтваффе) збив 352 ворожі літаки (а таких, що збивали 60–100 літаків, у німців налічувалися десятки), фінн Ілмарі Юутілайнен та японець Тетцузо Івамото – по 94. Найращий радянський пілот-винищувач, наш земляк Іван Кожедуб мав на своєму рахунку 62 ворожі літаки. Втім, він таки був асом №1 антигітлерівської коаліції.

 

11. СРСР поніс найтяжчі людські втрати в ІІ Світовій війні з-поміж усіх учасників

. Чималі, але дивлячись як рахувати. Неупереджені західні науковці зазвичай рахують відсоток втрат населення стосовно до його кількості станом на 1939 рік. СРСР справді втратив 13,71% людей. Але населення Польщі зменшилося на 14,3–17,2%, Литви – на 13,71 %, Латвії – на 11,38%, Німеччини – на 8,4%. У ці цифри входять не лише військові втрати, але й замордоване мирне населення та жертви Голокосту й «зачисток» НКВС у захоплених Західній Україні, Прибалтиці й Польщі.

Перше джерело  www.ut.net.ua

Український батальйон у складі Абверу "Нахтігаль"

IІ Світова війна розпочалася задовго до вересня 1939 ( як хтось може подумати )

Її визрівання розпачолося підписанням 29 червня 1919 року Версальского мирного договіру , потім у вересні 1938 розчленування Чехословаччини за Мюнхенськими угодам .

 8 жовтня 1938   створено уряд автономної Карпатської України.

15 березня 1939 захоплення профашистською Угорщиною  Карпатської України,  що постала як незалежна держава після розчленування Чехословаччини.

7 квітня Італія напала на албанський порт Дураззо.

8 квітня італійські війська увійшли у столицю Албанії Тірана.

23 серпня у Москві був укладений Пакт Молотова-Ріббентропа. Цій події передувала

Промова Сталіна до Політбюро 19 серпня 1939 року.

 А ось і кульмінація усіх цих подій

Німеччина та Словаччина вчинили напад на Польщу (1 Вересня) — почалася Друга Світова війна.

Від нападу гітлерівської Німеччини на Польщу до агресії проти Радянського Союзу. Німеччина та СРСР є фактичними союзниками. (1 вересня 1939 р. - 22 червня 1941 р.)

 Для України дуже важко визначати  рамки початку ІІ Світової війни ,

Адже перші бойові дії, які умовно можна зарахувати до Другої світової, тут почалися не у вересні, а в березні 1939 року. Тоді вояки Карпатської Січі дали бій угорській армії, що наступала на новостворену Карпатоукраїнську дер­жаву. Останні ж постріли українських підпільників відлунали в середині 1950-х років. Можуть заперечити, що ці конфлікти не були безпосередньо пов’язані з війною. Але справа в тому, що в рамках Другої світової в Україні велася не одна, а кілька воєн, ареною для яких були наші землі

Чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій, стала відсутність у нас власної держави. Україну та українців всі учасники війни розглядали виключно як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати у протистоянні. Як результат — наша земля стала однією з головних арен світового бойовища, наші земляки — вояками практично всіх армій, які пройшли через неї: вже у перші дні війни українці воювали в лавах польського війська, Червоної армії, так званого легіону Сушка в складі німецької армії. В наступні роки до цього переліку додалися нові українські формування в німецькому війську (батальйони «Нахтігаль» та «Роланд», а згодом Ваффен СС дивізія «Галичина»), радянські та польські партизани, і врешті збройні формування українського визвольного руху (Українська повстанська армія, Українська народна революційна армія).

Всі учасники протистояння закликали українців реалізувати патріотичний обов’язок саме в їхніх лавах. Для цього польська влада декларувала готовність іти на поступки в повоєнному вирішенні українського питання (щоправда, лише в рамках відновленої Речі Посполитої); радянська — називала окремі свої фронти українськими, до пантеону героїв віднесла Богдана Хмельницького, іменем якого названо новий військовий орден; німці в останні дні війни пішли на перейменування колиш­ньої дивізії Ваффен СС в «Українську національну армію» і навіть призначили її командиром українця Павла Шандрука. Кожен, хто воював на українських землях, намагався продемонструвати свою «українськість» чи бодай прихильність до українства, особливо в критичній для нього ситуації. І не можна сказати, що це їм абсолютно не вдалося — українські юнаки, які йшли до Червоної армії, як і ті, що вступали до дивізії «Галичина», часто були переконані — вони роблять це, аби захистити свій народ.

"Єдиним збройним формуванням в Україні яке дійсно було українським можна назвати тількі УПА

Протягом 1943—1945 рр. окремі регіони повністю контролювалися українським визвольним рухом. Тут установлювали українську адміністрацію, проводили розподіл сільськогосподарських земель, відкривали школи, заклади культури: визвольний рух перебирав на себе функції держави як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні.

Після початку Радянсько - Німецького збройного конфлікту для мобілізації населення було використанно  термін "Велика Вітчизняна Війна" на зразок війни 1812 року. І цей термін використував Молотов у своєї промові 23 червня 1941 р.

Після закінчення війни вся ця пропаганда мусила зникнути , Сталіну вона було більше не потрібна ( та і небезпечна )

Але все ж таки Сталін дозволив радянському народові гучно відсвяткувати

"Праздник Победы" і навіть висловив вдячність тим, хто допоміг йому перемогти Гітлера і втриматися при владі

1946 р. Радянський Союз удруге відсвяткував День Перемоги, але уже без попередньої загальної ейфорії. Олександр Довженко  записав в своєму щоденнику:

Режим бажав запобігти, щоб подібні дисонантні інтерпретації не створили альтернативну

публічну опінію. Німецько-радянська війна мусіла відійти в забуття, поки у свідомості

населення не закоріниться офіційна версія недавньої історії. Наступного року День Перемоги

був виключений з календаря офіційних свят. Невигідні свідки війни (воєннополонені,

"остарбайтери", "колаборанти" тощо) уже давно були вилучені з радянського суспільства й

вивезені в глибину імперії, а 1947 р. столиця й важливіші міста були очищені від інвалідів,

живих докорів державі.

Відновлення цього дня "Побєди" , прийшло вже після смерті Сталіна . Режимові був потрібен новий ідол , звільнівши на ХХ з'їзді КПСС цей день від "культа особи" його знов почали відзначати , але він ще залишався робочим днем.

Згодом стала появлятися нова література , підручники в школах які сприяли відновленню цьому міфу "Великої Вітчизняної Війни"

Особливого розквіту це набуло за часів Брежнєва , для цього була своя причина :

 "Велика Вітчизняна" відігравала роль цементу який "сплачував" різноманітні народи величезной більшовистськой імперії

Це ідеальний матеріал для створення потужного міфу.

І вони використали це на всі 100 відсотків.

Особливо важливим для більшовицької Росії було необхідно нав'язати цей міф Україні , для того щоб ще міцніше утримати її біля себе.

 В Україні були побудовани численні пам'ятники та меморіальні комплекси присвячені саме для посилення цього міфу "Великої Вітчизняної Війни"

У радянських військових формуваннях воювали воїни з усіх земель радянської імперії.

Усі громадяни СРСР мали одного спільного і нещадного ворога. На цій підставі можна було

створити переконливий потужний міт. Досить було комуністам наголосити на злочинах

німецьких завойовників, створити культ радянських героїв і вибілити власні звірства.

У дусі радянського патріотизму й лояльності супроти московської імперії вже кілька

ґенерацій українських дітей вивчали історію Другої світової війни. Із середини 1960-х років

історію Української РСР зробили "невід'ємною складовою частиною" історії СРСР, яка по

суті нічим не різнилася з історією Росії.

 І саме зараз ці діти повираставши , ставши дорослими з піною у рота доказують про "братерство та єдність " з Росією.

 Після набуття державної незалежності без будь якої революції в Україні у владі залишилися тіж самі люди що були і за часів УССР .

 І замість того щоб викоринити цей міф , який був нам нав'язаний за часів радянської окупації , вони стали використовувати його для отримання прихільності частини виборців якім цей міф є дорогим.

 За часів президента Кучми вийшов історико-меморіальний серіял "Книга пам'яті України",

завдання якого — зібрати імена усіх, "хто поліг в ім'я перемоги"

 Там ми можемо прочитати наступне :

"У величезному масиві документальної і дослідницької літератури як вітчизняної, так і

зарубіжної, включаючи спеціальне дослідження, виконане за дорученням нині чинної

Урядової комісії з цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування

утримувалися і вели боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти країн

антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму"

Але редакція цього видання видала інший варіант книги, з якого вилучено брехливе наклепницьке твердження.

Трагічний урок

Друга світова стала найкривавішою війною в історії людства — затерта, здавалося б, фраза, проте вона актуальна і до сьогодні. Цей конфлікт став найбрутальнішим проявом тотальної війни, коли всі його учасники цинічно відкидали закони і правила ведення бойових дій, фактично не розрізняли у ставленні, хто перед тобою — армія противника чи цивільне населення, коли звичною практикою стали інститут заручництва та принцип «збірної» відповідальності. Друга світова «збагатила» історію такими жахливими «ноу-хау», як концтабори, перетворені на «фабрики смерті», Голокост, масове знищення в’язнів, ліквідація цілих міст та атомне бомбардування. В цьому страшному смертельному поєдинку всі без винятку його учасники вдавалися до дій, що кваліфікуються як військові злочини. І жоден учасник не може претендувати на роль носія абсолютного добра. Тому Друга світова має стати для всіх уроком того, якою не повинна бути війна.