Царство Небесное подобно хозяину дома, который вышел рано поутру нанять работников в виноградник свой и, договорившись с работниками по динарию на день, послал их в виноградник свой;
выйдя около третьего часа, он увидел других, стоящих на торжище праздно
и им сказал: идите и вы в виноградник мой, и что следовать будет, дам вам. Они пошли.
Опять выйдя около шестого и девятого часа, сделал то же.
Наконец, выйдя около одиннадцатого часа, он нашел других, стоящих праздно, и говорит им: что вы стоите здесь целый день праздно?
Они говорят ему: никто нас не нанял. Он говорит им: идите и вы в виноградник мой, и что следовать будет, получите.
Когда же наступил вечер, говорит господин виноградника управителю своему: позови работников и отдай им плату, начав с последних до первых. пришедшие около одиннадцатого часа получили по динарию. Пришедшие же первыми думали, что они получат больше, но получили и они по динарию;
и, получив, стали роптать на хозяина дома
и говорили: эти последние работали один час, и ты сравнял их с нами, перенесшими тягость дня и зной.
Он же в ответ сказал одному из них: друг! я не обижаю тебя; не за динарий ли ты договорился со мною?
возьми свое и пойди; я же хочу дать этому последнему [то же], что и тебе;
разве я не властен в своем делать, что хочу? или глаз твой завистлив оттого, что я добр?
Так будут последние первыми, и первые последними, ибо много званых, а мало избранных!

Міністр Оборони України не має бути людина з російським прізвищем.

[ Читати далі ]

Зіньків – Проскурівка - Маліївці

16.05.2026

В Зінькові я ночувала в чудовій зеленій садибі з гостинними добрими господарями. Було враження, що я приїхала в гості до рідних людей. Пані Леся дуже любить свій Зіньків і багато цікавого розповідала з історії цього чудового містечка/села. Між іншим, всім відома телеведуча Алла Мазур народилась і виросла в селі Зіньків. Ранок у вікні зустрів мене красивезним сходом сонця. 

Поснідавши, обійнявшись з господинею на прощання, пішла далі відкривати красоти Поділля. Колись оборонне містечко Зіньків, сьогодні вражає своїми пам'ятками: руїнами старого замку, дерев'яною Михайлівською церквою на криничних джерелах та костелом Святої Трійці. Тут кожен камінь пам'ятає минуле. Зануритися в цю атмосферу — це справжній дотик до живої історії.

         Звернувши трохи з дороги я побачила  ще одну історичну будівлю Зінькова. Це садибний маєток ХІХ століття, а нині наче школа. Кому він належав, точно невідомо. Адже збудували його вже після того, як пан Вюртемберзький продав землі держскарбниці. До будинку веде алея височенних сосен, а центральний вхід прикрашає невеликий портик з колонами. Тут я знайшла мушлю Каміно Подоліко і вивіску «Музей історії Зінькова». Щоб потрапити до музею, треба попередня домовленість, але на жаль часу було не багато і не вдалось потрапити туди.

         Далі дорога веде до Михайлівської дерев’яної церкви і на шляху стоїть ще один храм, щоправда, кам’яний і сучасний. Вчора я проходила повз цю  церкву Вознесіння Господнього. Колись тут стояла церква з 1859, на місці храму-попередника з 1730 р., а сучасну почали зводити вже за незалежної України. Біля церкви через дорогу знаходяться соколівські «кринички» з чистою, джерельною водою. Криничкам не одна сотня літ. Вода м’яка і дуже смачна. Вчора я вже спробувала цю живильну водичку і сьогодні, проходячи повз, набрала собі водички на дорогу.

        В першу чергу, Зіньків відомий завдяки дерев’яній козацькій церкві, яка збудована у 1769 році. Це яскрава пам’ятка подільської дерев’яної сакральної архітектури. Михайлівська дерев’яна церква у Зінькові – рублена з дуба, зруб виконаний без єдиного цвяха, на чопах. У радянські часи церква була закрита, її використовували як зерносклад. Це були складні часи для дерев’яного храму, в якому водилися миші, щури, пташки і протікав дах. У другій половині 2000-х років храм реставрували.

      

   Храм, до речі, оточує справжній ландшафтний парк з рідкісними деревами. Що теж дуже незвично. Тут не видно ні стовпів, ні дротів. Храм не електрифіковано. Це не лише збереження архаїки, але й безпека.

Це саме та локація, яку я вчора відвідала. Не дивлячись на те, що я знала, що шлях далі пролягатиме саме тут, я все одно відвідала її щоб «поспілкуватись» з нею в спокійному режимі. В середину зайти не можливо, але навколо панує дуже енергетична атмосфера. Це ще одне місце в Зінькові звідки мені двічі не хотілось йти, вчора і сьогодні. А ще мені неймовірно сподобалась дорога до цього храму, я йшла і насолоджувалась тим, як чудово люди її прикрасили різноманітними кущами і деревами. Ця стежка була наймальовничішою на шляху. 

На цій чудовій ноті я попрощалась з прекрасним сивим Зіньковом і пішла далі. 

Дорога на карті, круто вигинаючись, вела в подільські поля, до наступного села Покутинці майже 4,5 км.

 

Приготувавшись до цього переходу, що вів лише полями, без цікавинок і людей, я йду далі, долаючи горбисту місцевість краєчку Зінькова.  І що Ви думаєте відкривається мені десь метрів через 800? Знову Зіньків  

Як я була рада побачити цю чудову панораму! Здалось наче Зіньків наздогнав щоб ще раз попрощатись зі мною Я стояла, дивилась на сусідній пагорб і згадувала як сиділа вчора там над костелом на руїнах замку. А сьогодні… У мене перехоплювало дух. Бачите, я прийшла звідти, де височіє та сіра церква, а ліворуч той пагорб руїн замку.   

Побачене в Зінькові перевищило мої очікування. І з таким піднесеним настроєм я прямую далі в село Маліївці. 

Сьогодні я остаточно впіймала свій темп. Я йду не швидко, насолоджуючись навіть полями. 

Але як і в житті, на Каміно у кожного свій темп і мене наздогнали дівчата, з якими я ночувала в Ялтушкові і в Зінькові. Вони обмежені в часі і плани до переходів у них більш грандіозніші ніж у мене. Вони проходять по два відрізка, тобто приблизно біля 40 км за день. Отже вони пішли вперед, а я залишилась відпочити в холодочку на початку села Покутинці. І тут я бачу вдалині, по дорозі якою прийшли ми, винирює ще групка - четверо дівчат з рюкзаками. Оооо, як ми були раді побачитись, це якесь рідне братство на Шляху. Запитали хто звідки приїхав, хто звідки і куди йде. Дівчата були з Рівного. Невеликий час наш шлях пролягав в одному напрямку, а потім кожен пішов своєю обраною дорогою.

Село Покутинці вперше згадується в податковому реєстрі за 1493 рік. До того село існувало під назвою Кут. Хоча село начеб то і давнє, але нічого особливого я там не бачила. Природа звісно гарна, село охайне, чистеньке, знову були невеликі серпантини доріг.

Але ось який прикольний Пепелац зустрівся   Стала біля нього і думаю, зараз як вискочать звідти пацаки  Це ж треба було таке чудо соорудити 

Далі мій шлях проліг через закинуті будинки села Покутинці. Ось тут за весь шлях мені було найнекомфортніше і навіть трохи моторошно. Це якийсь кадр апокаліпсису. 

Я намагалась якнайшвидше пройти цю ділянку і на радість побачила життєствердну табличку з написом «Тебе вітає Проскурівка. Хай тебе не засмучують покинуті хати, ми вже почали відродження українського села, життя вже є тут»

 А за поворотом відкривалась широка толока з проїждженою доріжкою. 

Фух, видихнула я і пішла в очікуванні місця для відпочинку і обіду. Підкріпившись смачною зіньківською ковбаскою з овочами і сиром, відпочивши на травичці в холодку, продовжую свій шлях затишними тінистими стежками.

Ось тут струмочок, який сам обираєш як комфортніше перейти, чи по тим накладеним деревам, які чесно кажучи, добренько хитались, чи може зняти взуття, закотити штани і перейти вбрід? Що б ви обрали?   Я обрала йти по деревам, спираючись на трекінгові палиці. Перехід пройшов успішно

Чим далі йду, знову зустрічаю добрі таблички вказівники від «Будинку душі» та хатки села Проскурівка. 

І от вже вказівник показує шлях далі, а переді мною садиба «Будинок душі» де можна переночувати. Я не бронювала тут ночівлю і до мого пілігримського пристанища мені треба ще йти 5 кілометрів, але зайшла сюди на декілька хвилин. Мені тааак хотілось подякувати цим чудовим людям з Будинку душі за їхні позитивні таблички, які неначе розмовляли зі мною, заспокоювали і підбадьорювали. До того ж сьогодні доволі спекотний день і я вже випила всю смачну водичку з зіньківської кринички, отже тут я можу поповнити запаси. Ми дуже приємно поспілкувались з чудовою пані Нелею з зеленої садиби, вона навіть запропонувала мені поставити печатку в паспорт пілігрима, на що я радісно погодилась. І тут хочу сказати, що згадала фразу, на яку натрапила коли готувалась до Каміно, я тоді турбувалась як воно буде в дорозі, щось читала, щось задумувала, але суть така «Шлях не дає те, що ти хочеш. Шлях дає те, що тобі потрібно».

Шлях це філософія. Філософія спілкування з природою, з людьми, та навіть з тваринами на шляху. Філософія в красивезних костелах, старовинних церквах, тоненькій кладочці через ставок, хмарах, які змінюють картину за картиною над твоєю головою. Але ж в цьому і полягає вся філософія життя…. З цими думками підхожу до Малієвецького ліску. Оооо, його, як і Староміський ліс біля Вінниці, я побоювалась найбільше. Раптом зверну не на ту стежку, раптом якийсь вовк вибіже з хащів, раптом там будуть такі непролазні хащі лісові, що прийдеться вмикати ліхтарик, щось там ще раптом – лякала я себе Але виявилось, що ліс був досить лагідним, прохолодним в цей доволі спекотний день, а ще  там стояв неймовірний хвойний аромат. 

Щоправда було там одне містечко з багнюкою, але то чепуха

Обійшла його і за поворотом побачила лісовика, який всміхався мені  і мабуть вітав з подоланням перешкод 

Я чудово пройшла цей лісовий квест і зайшовши в Маліївці вдалині побачила верхні ворота до палацу Орловських. 

А далі, вже підходячи до зеленої садиби, побачила якусь стелу на мосту.

Але сонце вже клониться до землі, отже пора на відпочинок, а палац буде завтра….