ШІ показав, як би виглядали поселення на всіх планетах
- 04.01.24, 20:43
- ЖИТТЯ ТРИВАЄ
ШІ показав, як би виглядали українські поселення на всіх планетах Сонячної системи...
[ Читати далі ]
7
хочу сюди!
-
-
36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років
Пошук
Стрічка заміток за місяць
Думки з Нікополя
- 04.01.24, 09:31
Постріли - страшні звуки. Але найстрашніші - свист снаряду. Коли його чуєш - усе в середині завмирає. Здається, що навіть серце зупиняється, перестаєш дихати і залишається лише слух, щоб почути звук вибуху (влучання, прильоту). І лише після цього звуку починаєш знову дихати і серце стукає. Так, це найстрашніше, бо почувши свист ти не знаєш, куди воно прилетить. І з усієї сили молишся усім богам, щоб той снаряд загальмував не у твоєму будинку.
Але є ще найгірше. Це грім і гроза під час загрози артобстрілу. Особливо серед ночі. Коли ти різко прокидаєшся від гучного звуку, схожого на обстріли , з просоння нічого не розуміючи, біжиш в коридор і чекаєш, коли все скінчиться. Лише через деякий час розумієш, що то гроза, що то, курва, клята погода, яка чогось вирішила пограти не на тому боці!
Та краще хай грім гримить, аніж артилерія ворога.
11
Втрачені крила
- 03.01.24, 23:40
"Вона сиділа у ванній і тихо й беззвучно плакала. А на тому місці, де мали бути крила, були свіжі криваві рани. Сльози текли по обличчю і капали у воду. Їй боліло, боліло... Вода вже вихолола, а вона все сиділа і плакала, відкриваючи рот у німому крику...
Ще учора вона літала, підіймалася високо у небо, насолоджуючись тією свободою, яку пізнала за стільки років свого земного існування. Ще учора вона жила, по-справжньому, на повні груди, вільно... Та це було учора. Тепер вона сиділа і плакала, розуміючи, що більше крила не відростуть.
Вона знає, що пройде час, рани загояться, біль вгамується, але шрами... вони завжди нагадуватимуть їй про ті крила, які вона втратила не за своїм бажанням.
Ще не одну годину вона просиділа у ванній, оплакуючи втрачену свободу. Лише коли відчула холод, зрозуміла, що треба вилазити з холодної води. Огорнувшись рушником, вона вийшла з ванної і, залишаючи за собою мокрі сліди на килимі, попрямувала до кімнати, щоб одягнутися.
Дарма вона сподівалася, що в одязі їй стане тепліше, що зігріється. Навіть гарячий чай їй не подарував того тепла. Як не подарував і спокою. Тепер вона намагатиметься заново почати своє життя. Та чомусь їй цього не хотілося, хоча й розуміла, що треба. Увесь білий світ став для неї темним, наче її поглинула темрява, яку і світло ліхтаря не розгонить.
Вона залізла у ліжко, закуталася теплою ковдрою і... провалилася у сон. Сон був важкий, неспокійний, тривожний... Вона блукала по ньому, як у лабіринті, намагаючись знайти вихід, та знаходила лише тупики. З чергового тупика її вирвав телефонний дзвінок. Вона йшла на той звук, доки її свідомість не повернулася у реальність, і вона зрозуміла, що то телефон дзвонить. Розплющивши очі, вон ще деякий час лежала і дивилася у стелю, прокручуючи в голові сон і відчуття від нього. Вона намагалася зрозуміти, що відчувала, згадати, що їй наснилося, зрозуміти, що це означає... А телефон тим часом усе дзвонив і дзвонив. Та коли вона простягла руку до нього, він перестав дзвонити.
Оглянувши кімнату і зрозумівши, що вона вдома у своєму ліжку, згадала, чому серед білого дня вона спала. І біль, відчай і смуток знову заповнили її свідомість. І рани знову почали боліти, але вже не так сильно, як п'ять годин тому, коли вона сиділа у ванній. Отже, жити можна. Тільки вже по-іншому. Без свободи і крил..."
7
