"Вона сиділа у ванній і тихо й беззвучно плакала. А на тому місці, де мали бути крила, були свіжі криваві рани. Сльози текли по обличчю і капали у воду. Їй боліло, боліло... Вода вже вихолола, а вона все сиділа і плакала, відкриваючи рот у німому крику...

Ще учора вона літала, підіймалася високо у небо, насолоджуючись тією свободою, яку пізнала за стільки років свого земного існування. Ще учора вона жила, по-справжньому, на повні груди, вільно... Та це було учора. Тепер вона сиділа і плакала, розуміючи, що більше крила не відростуть.

Вона знає, що пройде час, рани загояться, біль вгамується, але шрами... вони завжди нагадуватимуть їй про ті крила, які вона втратила не за своїм бажанням.

Ще не одну годину вона просиділа у ванній, оплакуючи втрачену свободу. Лише коли відчула холод, зрозуміла, що треба вилазити з холодної води. Огорнувшись рушником, вона вийшла з ванної і, залишаючи за собою мокрі сліди на килимі, попрямувала до кімнати, щоб одягнутися.

Дарма вона сподівалася, що в одязі їй стане тепліше, що зігріється. Навіть гарячий чай їй не подарував того тепла. Як не подарував і спокою. Тепер вона намагатиметься заново почати своє життя. Та чомусь їй цього не хотілося, хоча й розуміла, що треба. Увесь білий світ став для неї темним, наче її поглинула темрява, яку і світло ліхтаря не розгонить.

Вона залізла у ліжко, закуталася теплою ковдрою і... провалилася у сон. Сон був важкий, неспокійний, тривожний... Вона блукала по ньому, як у лабіринті, намагаючись знайти вихід, та знаходила лише тупики. З чергового тупика її вирвав телефонний дзвінок. Вона йшла на той звук, доки її свідомість не повернулася у реальність, і вона зрозуміла, що то телефон дзвонить. Розплющивши очі, вон ще деякий час лежала і дивилася у стелю, прокручуючи в голові сон і відчуття від нього. Вона намагалася зрозуміти, що відчувала, згадати, що їй наснилося, зрозуміти, що це означає... А телефон тим часом усе дзвонив і дзвонив. Та коли вона простягла руку до нього, він перестав дзвонити.

Оглянувши кімнату і зрозумівши, що вона вдома у своєму ліжку, згадала, чому серед білого дня вона спала. І біль, відчай і смуток знову заповнили її свідомість. І рани знову почали боліти, але вже не так сильно, як п'ять годин тому, коли вона сиділа у ванній. Отже, жити можна. Тільки вже по-іншому. Без свободи і крил..."

Любі друзі, щиро поздоровляю усіх вас з Днем Св. Валентина!

Кохайте, та будьте коханими!

Любов - це енергія життя.   

Прочитати хочу я долоні.
Подивитись у майбутні дні:
А чи квiтка ти моя у долі,
А чи є ти у моїй рідні?

А чи маю право я від Бога
Чути поруч теплий подих твій?
Смута на душі моїй, тривога,
Чи душа співа, як солов'ї?

Як в майбутньому тебе там звати,
Хто ти - для моїх діток?
Чи ти їм чужая, а чи - мати,
Та що значить їм твій голосок?

Там, в майбутньому кого кохаю,
Та без кого б жити не зумів?
Чи з тобою не потрібно раю,
Та не можна без ласкавих слів?

Щиро сподіваюсь в сьогоденні,
Що в усьому цьому будеш ти.
Ти - повітря у мої легені,
Ти - безмежне щастя у житті.

Крім тебе я іншої не хочу,
І про це я Господа молю:
Подаруй ту посмішку дівочу
Без якої жити я втомлюсь.

10.02.19

© Copyright: Віталій Тугай

Ти знаєш, мені вже нічого не допомагає. До божевілля накурюючись сигаретами, топити біль,
в бокалі розтираючи холодні сльози. Може досить. Помирати в твоїх обіймах.Буває ж так.Забувати.
Не виходить.Тікати теж.Просто забутись не дають.І все так,все так одноманітно.Як то обіцяна осінь?
До божевілля сіра.Тобі не здається, що людям байдуже?А мені? А мені ні.Ні, це не психоделічний сон. Це реальність.

Я часто забувала тебе, але згадувала частіше.Дощ.Він останнім часом часто моросить десь в середині мене.
Я думаю ж, чому там так сиро, і холодно, і мокро, якось неприємно.Пусто.Жахливо.

Мабуть так і треба.Ей.Не кидай мене ще.Не зараз.Лишись.Ще на мить.Іще.А може на все життя?
Перестань слухати ці сумні пісні, дивитись ці дурні мильні німі фільми про любов,

порівнюючи/співставляючи себе з головними героями.Багато думок крутиться в голові, а сказати нічого.
Тому ти створюєш свій маленький світ і поступово зникаєш, розчиняєшся в своїх снах.
Твій останній подих помер на моїх губах ще вчора.


А знаєш, ти мені ще снишся.А що сниться тобі? Ей, не йди.Завжди.Згадай,тоді, коли ми розчинялись один в одному, чи тобі було не все одно на погоду,наприклад,або на завтрашній день,чи на позаторішню весну?
Інколи хочеться просто перестати дихати,щоб не згадувати що ти це теж вмів.Я знаю,ти мав крила.Ти придбав їх ще кілька років тому,але нікому їх не показував,не хвалився, ти ж не такий.Ти просто вмів літати і був ближчий до цього неба, ближче ніж до землі,ближче ніж будь хто. Мабуть тим ти мені і подобаєшся.Не такий.Думаю,ти вмієш любити.Просто іноді забував про це.Хоча літати ти вмієш краще.Мабуть це добре.Ти ж такий тепер і не такий як всі.Це не може не тішити.
Це притягує і відштовхує водночас.Бо розуміння тебе зводить з розуму, а не розуміння повільно вбиває.
Задихатись тобою мені подобається найбільше.Більше за все.Ей, не йди ще.Добре?


p.s. Ти пам'ятаєш,як сонце царапалось у вікно і стукало по підвіконню?


Віолетта Міщенко 15 вересня 2010 19:07

.

Природо пишна,

світлА даруй!

Як Сонце блиска!

Сміється лук!

.

Бурляють соки

землі в гіллі.

Пищання ,скоки,

в кущах пісні.

.

Бруньки як перса:

текуть- смокчіть.

О, Земле, Сонце!

Блаженство, хіть!

.

Любов-як обрій:

до позолот.

Де хмари жовті-

Сонцеворот!

.

Даруєш мЕні

незм`ятий діл,

цнотливу чемність

а соки злив.

.

Любов дівочу

віддячу я.

Відводиш очі-

кохаю тя.

.

Так любить жайвір

пісні, вітри.

Ранкові квіти-

вологу тінь.

.

Кохаю тебе-

палає кров-

З тобой веселий

і юний знов.

.

До танків нових

мене тягни,

бувай здорова,

живи, люби.

(переклад з німецької  Терджимана...................................................)