Якщо рівень грамотності суспільства визначається станом глупства у соціальних мережах, то ми, здається, уже на самій вершині головотяпства. Я тут орієнтуюся по заголовках репету душ тих, хто хоче зарекомендувати себе найбільш чутливими до окремих начебто запитів народу. Тому читаю, як вияв найбільшого абсурду та ідіотизму маленьку частку шапок, якими засипані соціальні мережі: ‘’ОГО! Велике чистка в Міноборони…’’, ‘’Залужний навіть Маляр вигнав’’, ‘’Маляр звільнено, і не лише її…’’ А тут взагалі подана вимога: ‘’Арештувати Маляр…’’ - https://www.youtube.com/watch?v=DvnZ4DQSCXc

В усіх цих реченнях докази розумових обмежень, примітивізму мислень авторів, за котрих просто таки соромно, оскільки вони рвуться на поле публічності. Люди учиняють ґвалт на рівному місці, зовсім не вникаючи в те, як влаштована і діє політична система держави, як здійснюється і ким конкретно керівництво, до прикладу, міністерствами і відомствами. Подумаєш, проблема: звільнили заступників міністра оборони.

Цим усім явно туповатим писарям скажу: відкрийте, будь ласка, Закон України «Про центральні органи виконавчої влади України», відшукайте статтю 9 про першого заступника і заступників міністра і в останньому абзаці розділу 2 і читайте:

’’У разі звільнення міністра перший заступник міністра та заступники міністра звільняються з посад Кабінетом Міністрів України.’’

Навіщо ж тоді соплі, коли є правило (Закон в Україні діє з 17 березня 2011 року): міністр команду привів, міністр команду вивів. Пішов з нею гуляти, якщо виявився бездарним…

З усіх звільнених найбільше плачуть за пані Маляр. Можливо, тому, що саме вона, либонь, відповідала за інформаційну складову Міноборони. Аби надати тому акту більше трагічності пишуть, як у випадку, котрий я навів вище. Мовляв, над панянкою познущався В. Залужний…

Тим, хто не уявляє й по нині, яка різниця між Міноборони, де трудилася заступником міністра пані Маляр і Генеральним штабом ЗСУ, котрим керує В. Залужний, хочеться сказати: запам’ятайте дві умовні фігуральні виробничі структури. Даруйте, звичайно, за такий оригінальний приклад, але вельми зрозумілий. Є от спиртзавод і є лікеро-горілчаний завод. В основі їх роботи начебто діє один натуральний продукт. Подібна залежність, як між цими підприємствами є й поміж Міноборони і Генеральним штабом. Перший об’єкт це виробник ресурсу, а другий — технологічна платформа, котра, власне, кує перемогу. Вони хоч і споріднені структури, але фактично незалежні поміж собою. Тому пан Залужний ніяк не впливав на роботу пані Маляр і ніяк не міг її звільняти з роботи, позаяк вона не його підлегла. Так же ж примітивно мислити, як викладено в заголовку публікації — нарікати себе профаном. Отож, витирайте сльози, пані й панове, ніхто вашу Ганю не ображав…

Інша справа, що завдяки дивній парасольці з одного відомого Офісу, за його прямого покровительства, майже 570 днів роботи команди міністра О. Резникова — це немовби час безприв’язного утримання телят у відстаючому колгоспі. Ніхто ні разу нікого і ні за що не запитав, не оцінив прожите і зроблене. А йдеться ж про найдорожче — десятки, якщо не сотні тисяч загублених людських життів невмілими управлінськими рішеннями, про величезну утрату фінансових і матеріальних ресурсів. Сподіваюся, до цих питань суспільство ще повернеться…

Я ж скажу лише про роботу пані Маляр.

Із першого дня повномасштабного вторгнення мені стало зрозуміло, що основою спротиву має стати високий моральний дух громадян, їх патріотичні мотивації до оборони рідних рубежів. Цей потужний бар’єр опору в суспільстві формують люди особливої касти — журналісти, письменники, пропагандисти. Хто вони? За аналогом Другої світової війни — Микола Бажан, Андрій Малишко, Олександр Довженко, Степан Олійник, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, Яків Качура, Микола Трублаїні. Ті, хто, образно кажучи, прирівняли своє перо до багнета.

Усього 109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України протягом війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 із них полягли смертю хоробрих, 19 удостоїлися звань Героя.

Звідси, з фронтових доріг, до речі, виросла знаменита проза американських лейтенантів. Звідсіль походять геніальні Ернест Гемінґвей, Еріх Марія Ремарк, Ерік Артур Блер (Джордж Орвелл).

Мені все це було добре відомо. Тому 12 березня 2022 року написав електронного листа заступнику міністра оборони України Г. Маляр з проханням: призвіть мене на військову службу! Я організую з числа яскравих, писучих українських журналістів, письменників бойовий загін літераторів, які їздитимуть фронтовими путями, писатимуть по гарячих слідах про героїзм і звитягу наших відчайдушних вояків, підносячи в народі почуття патріотизму, відданості інтересам Вітчизни. Підносячи тим самим рівень мотивації оборонця в суспільстві. Адже в народі подекуди, на фоні звірств, які творили і творять росіянці, траплялися випадки відчаю, розпачу, безнадії. На фронтах з’явилося десятки нових Героїв, які не вагаючись життя віддавали за Вітчизну, але ніхто не міг ніде дізнатися, зрозуміти, хто насправді ці люди. Які вони внутрішньо, ким народжені і виховані. Як вони жили, виховувалися. Що їх привело на останній життєвий рубіж, коли вони віддали найдорожче за свій народ. Адже газет фактично не має, єдиний телемарафон, це щось із розряду закостенілого дебільного сталінізму. Котрий я не дивився ще жодного разу.

За станом на 9 вересня 2023 року високе звання Герой України присвоєно вже 782 особам. Одначе в суспільстві відсутня чітка орієнтації на те, хто ці люди. Звідки вони взялися. Позаяк про них ніхто ніде й не розповідає. Не називає їх імен, не прославляє їхні подвиги. Не розповідає про те, за що вони віддали життя на полі бою, при обороні рубежів Вітчизни. Людям потрібні були герої, щоб на них орієнтуватися, з них брати приклад. А ось Міністерство оборони виявилося німим щодо популяризації подвигів цих людей.

У пресі знайдеш значно більше розповідей про ухилянтів від мобілізації, ніж про захисників Вітчизни. Як вони тікають за кордон, переховуються від призову в межах країни.

Але для того, щоб запустити бодай один літературний млин з розповідями про героїв-захисників, мені потрібно було вступити в середовище будь-якого військового колективу. Бо в пошуках героїв публікацій, для збору матеріалів до нарисів і статей про них, вияснення обставин подвигу, потрібно, як мінімум, побувати серед людей, які знали лицарів нової війни, по можливості побувати на місці подій. Хто ж тебе пропустить на передову, в бойовий підрозділ, якщо ти цивільний? Потрібно було бодай умовно повертатися на службу. Я ж не тільки три роки свого часу відслужив на флоті, а й свого часу (1980 р.) закінчив військову кафедру ВПШ при ЦК КПУ. Нас усіх випускників тоді у військкоматах поставили на майорські посади заступників командирів з парт-політроботи запасних полків. На цьому обліковому посту я й дожив до виходу на пенсію. Торік мені уже й виповнилося всі 72 роки. Але й по нині, слава Богу, я ще дам фору будь-якому молодому літератору.

У моєму поштовому ящику Інтернету й по сьогодні стоїть електронна відмітка, що дня моєї аудієнції до неї, пані Маляр ознайомилася з моїм посланням і, промовчала. Лист мій для неї виявився не до шмиги. Вона явно замкнулася до панцира байдужості...

Ми з Ганною Василівною були вже знайомі до цього. 2014 року у мене вийшла друком книга ’’Свічка на вітрі’’ — бойовий трактат про початок російсько-української війни, яка, до речі, згодом стала лауреатом міжнародної літературної премії імені Власа Самчука за кращу публіцистику 2016 року. Так ось, у понеділок, 13 жовтня 2014 року, в Національній спілці письменників України відбулася презентація цього твору. Я запросив на неї і Ганну Маляр, котра позиціонувала тоді себе, як юрист-криміналіст, кандидат юридичних наук. І пані Анна прийшла на ту вечірню оказію, дуже гарно виступила на тому зібранні, спасибі їй за це ще раз. Нижче я подаю наше спільне фото з того літературного заходу.

Навіть цей арґумент, як бачите, не наблизив мене до війська, на воєводстві якого стояла пані Маляр.

Що ж стосується того, як Ганна Василівна потрапила до сонму керівників Міноборони, та ще й відповідальною за інформаційну складову, розгадується дуже просто. Думаю, що до початку повномасштабного нападу ворогів на нашу державу в Україні не було більш активної медійно людини в Україні, як мила пані Маляр. Думаю, що не мені одному запам’яталися її оголошення в Фейсбуці, типу: дивіться і слухайте мене сьогодні — о 14.00 на Першому Національному каналі, о 17.30 — на СТБ, о 21.15 – на Прямому…

І так майже кожної доби. Я не беруся подібне, оцінювати коментувати. Лише зауважу, що особисто боюся таких людей, котрі роблять вигляд, що все знають, все можуть оцінити, щодо всього можуть висловитись і навіть дати пораду всім. Ну, зовсім не образливо сказати б, справжня балувана Ганя, яка не виходить з телевізійного образу ні на добу. Це, їй-право, якась хворобливо-публічна, гласна сверблячка. Але, як бачите, думаю, що супер активність нашої пані помітили нові хазяї. На жаль. Бо переконаний, що від її невправної, але буйної роботи на посту розпорядника інформаційними потоками в галузі Міноборони вийшло більше шкоди, а ніж користі. Підкреслю: це суто моя персональна оцінка. Позаяк одна справа це працювати на саму себе, забезпечувати ефіри під свій персональний фейс, зовсім інша — створювати імідж героїв-оборонців для всіх Збройних сил України.

Що нині є для України найголовнішою проблемою на війні? А те, що ми більше не бачимо добровольців під військкоматами. Що все частіше з’являється кримінальні справи у яких влаштовуючи протиправні облави і справжні сафарі на ухилянтів від призову на службу, працівники військкоматів фізично знущаються над людьми, які не поспішають до зброї. На окремих ділянках фронтів в окопах і досі, через двадцять місяців після початку бойових дій, знаходяться ті ж самі люди, які кинулися на захист України за покликом серця ще в лютому 2022 року. Хіба ж вони металеві? Хто їх підмінить? Коли Міноборони, яке відповідає за поповнення резервів і ресурсів ЗСУ не створило в суспільстві образу героїчного захисника держави. Імідж українця-оборонця, як такий зовсім відсутній. Пані Маляр майже 570 діб війни поспіль демонструвала через телересурс якісь свої персональні брифінги ні про що. Бо й справді, говорити не було про що на фоні все більшого просування ворога вглиб нашої країни. А ще затято публічно сварилася з тими журналістами, хто намагався разом із військами ввійти до щойно звільнених населених пунктів. За її словами, служителям пера, мікрофона і телекамери можна з’являтися на очищених від ворога територіях тільки після візиту туди… глави держави. Лише коли ці території відвідає один із відомих генералів — командувачів ЗСУ, якому пані Ганна надавала в своїх візіях особливу увагу. Ви знаєте кому і чому. Начебто, всі перемоги українських вояків залежали від цих двох людей.

І сміх, і гріх…

(Продовження буде).

І не дивуєтеся, друзі, що за дві доби, двома влучними ударами в групи людей начебто московських «Іскандерів», РФ загубила щонайменше 82 грішні душі вкраїнців на Харківщині. Навіть я, пенсіонер, котрий, як правило, оминає розмови про війну, мало цікавиться подіями на фронті, позаяк мені відмовили в призовові на фронт (воюйте самі, панове), точно знаю, що довкруги наших кордонів орки обладнали позиції понад 45-ти балістичних оперативно-тактичних ракетних комплексів класу земля-земля, сімейства: «Іскандер», «Іскандер»-Е, «Іскандер»-К, «Іскандер»-М. Якщо їх не погасити, виполохати з позицій під нашими грудьми, коли не знищити в гнізді, то їм посильно, навіть учиняючи по одному пострілу на добу, похоронити за харківським жахливим сценарієм упродовж місяця-двох тисячі й тисячі нових українців, знищити на значній частині нашої території все живе. «Іскандери» під нашими кордонами — це живий гадючий пояс на шиї української нації…

Пригадується, як понад двадцять місяців тому недолугі фельдмаршали з обойми В. Зеленського — пани О. Рєзніков і О. Данилов з піною на устах кричали з усіх трибун і перед телекамерами, насамперед, що вони проглядають відстань на 300-400 кілометрів поза кордонами України і їм зовсім не видно ніяких ворожих формувань. Ніде буцімто немає ніяких приготувань до нападу сусідів на Україну. Це, мовляв, блеф, вигадки ворогів нашої дружби з росіянцями. І це тоді, коли всі оперативні розвідувальні служби великих світових держав інформували, в тому числі і керівництво нашої республіки: Росія нагнала під кордони України сотні тисяч військових, розгорнули свої бойові порядки і готова ось-ось батальйонними групами штурмувати бастіони українців. Просніться, просили, американці, поляки, прибалти, виставте заслони, приведіть військо у готовність до бою…

Главу держави прилітав спеціально із Вашингтона вмовляти (І) повірити у передгроззя війни, відкрити очі на реальний стан речей, витративши на переліт понад двадцять годин сам глава ЦРУ США. Ні, склали дулю всім, американському уряду насамперед. Ми — найрозумніші!

Я за те, що цих верховних «ждунів» неодмінно належить притягнути до кримінальної відповідальності. В суді, якщо ми дійсно правова, демократична держава, чесно розібратися: робилося те все зумисно, на догоду ворогам, з недогляду, чи з безпардонного нехлюйства. Іншими словами, бісибатькаказна-що, пані й панове!

Вельми цікаво було б дізнатися нині: в пана О. Данілова, — роздягнувши його при цьому, даруйте, до трусів, позаяк публічно хвалиться, що через колір одяганок своїх комусь подає сигнали про те, чи вірити йому чи ні під час інтерв’ю, он які унікальні кадри є в нашій політиці; в нового міністра оборони України пана Умерова — що їм обом видно в біноклі, перескопи з Києва вздовж нашого кордону з орками? Є, стоять там на бойових позиціях московитські анафемські, поганські «Іскандери», чи це знову блеф? Хоче через вісім десятків смертей варто сумніватися в подібному? Невже Україну знову розводять?

Тим часом, поки «Іскандери» все-таки виконують в наших містах і селах свою страшну, чорну роботу, я хочу запитати в усіх: де наша знаменита армія дронів-камікадзе, якщо вона вже не прямує на місця дислокування цих пекельних машин? Вона що, можливо, не літає через кордони РФ, якщо вони дійсно дислоковані там? Можливо, соромиться? Чому не поступає жодного повідомлення про знищення цих проклятих «Іскандерів»? Де наші сили спеціальних операцій, на фінансування яких, думаю, виділяються величезні кошти. Чому мовчать герої-буданівці? Невже це все їх не обходить?

Наївно думати про те, що всю біду від цих страшних бабахів може відвести самотужки глава держави, який, пробачте, геть у милі мотається по сусідах з простягнутою рукою: дайте, мовляв, щось накинути на небо, недопустити моторошних обстрілів росіянців. До речі, а чому лише пан Зеленський від України виїздить в закордоння з торбою чолобитника-прохача, присоромливого канюки?

Але хто ж поїде з українських урядовців, де захмарні зарплати отримують сотні урядовців?

(Якби це так м’яко, беззлобно, тоненько, без образ і приниження, але чесно сказати про діяльність декого з чиновників, щоб водночас і стимулювало до діяльності.

Стефанчук, до прикладу? Щоб розлякати грізним своїм видом усіх гусей у Європі та світі? Бо ніде не зустрічав, не бачив, щоб доволі міцної статури чоловічина, у повному розквіті сил, пер в Україну важкенні мінометні плити, штовхав так потрібні на полі бою гармати. А, напевне, міг би при бажанні.

Шмигаль? Та його навіть ніхто в Україні не сприймав усерйоз за всі часи покірного служіння панові Зеленському. Так собі, догодлива недоречність, щоб ненавмисне ненародити прототип колишнього Євгена Марчука, котрий (пригадуєте?) замість активної роботи на посту прем’єр-міністра, як стверджував недорікуватий Л. Кучма, буцімто займався створенням власного іміджу, щоб рушити на президентські вибори. Так що історія вчить таки тих, хто сидить найвище…

Дмитро Кулеба? Та він, як замість дрес-коду (англ. dress code — кодекс одягу) на відповідальний прийом одягне затрапезні кеди і допотопну бобочку, як відбувалося вже не раз і не двічі, його завжди сприймають за піднощика льоду до льоху з шаманським. Куди йому за стіл переговорів…

Тоді, можливо, пан міністр юстиції Денис Малюска? Е. ні, ні. Його ще сприймуть за артиста, який грає образ сина відомого сюрреаліста Сальвадора Далі не на сцені, а в житті, котрий продає свої родинні «золоті» вуса. Одне слово, і цей ні в дрова, ні в тріски…

Що, можливо, пані І. Верещук пошлеш виклянчити патрони, бо маючи під руками цілу, найбільшу в Європі державу, так і не спромоглися київські вожді-начальники ледве не за пів десятка літ спорудити власний завод з виготовлення боєкомплектів? Ця, того й дивися, привезе ще одну чонгарську розміновану дірку — холості патрони. Як кажуть, чортбатьказна-що!

Є Рада Національної Безпеки і Оборони, є Ставка Верховного Головнокомандувача, а самому Зеленському доводиться і оборонного плуга перти, і орчиками чистити лемеші. Таку ледачу команду має, що ні на кого не можна сповна покластися. Тому повсякчас і сорочка мокра. А ворог дивіться на нас через приціли страхітливих «Іскандерів». Тому кількість похоронів в Україні все збільшується, на жаль…

Написано з єдиною метою — допомогти негайно виправити ситуацію, позаяк це питання життя і смерті багатьох українців.

Маю констатувати, що уже два з половиною місяці (конкретно з 27 липня ц.р.) в державі відсутня головна гуманітарна особа держави – Міністр культури та інформаційної політики України. Понад три роки цей визначальний урядовий пост займав, сказати б, аніякий, казна-який діяч, вічний хлопчик на побігеньках Олександр Ткаченко. Певний виученик Д. Табачника і вічний підлеглий переслідуваного каральними органами головних економічного розвинених країн світу І. Коломойського. Ви ж, сподіваюся, бачили, як 25 серпня захекавшись примчав цей молодик до Київського апеляційного суду, щоб брати на поруки того, хто буцімто, як оголошують про це правоохоронці, обібрав нашу державу не менше, мабуть,, ніж, декілька місяців грабіжницької війни московитів проти України. Значить чомусь вигідне це, даруйте, відверте мародерство Олександру Владиславовичу. Якби не ласий шкурний інтерес, дідька б лисого будь- хто заманив кого персонально, перед камерами ганьбитися в тому суді -- така моя думка щодо цього.

Прибігши фізично рятувати пана Коломойського від персональної камери СІЗО на час слідства, пан Ткаченко чітко і однозначно тим самим на весь голос заявив, що він НЕ ДЕРЖАВНИК в Україні. Що йому по борту інтереси країни, де він щойно значився членом уряду. Він однозначно на стороні олігарха, який уже роками висотує соки з держави, її банківської системи, безбожно грабує всіх, як таке публічно стверджують НАБУ, САП і БЕБ, а водночас і правоохоронні органи ряду світових економічних лідерів .

Якщо все це, друзі, насправді так, тоді я вас запитаю. А рівно за місяць до 25 серпня, тобто 25 липня, коли пан Ткаченко був іще на посту міністра, він був державником в оцінці своїх службових дій щодо справи Коломойського? Він що, можливо, засуджував непомірне збагачення олігарха і його поплічників за рахунок держави і громадян, якось, можливо, перешкоджав цьому, боровся проти цього? А за рік, за два, за три до цього ? Хіба хтось не знав, що Ткаченко — це надійна рука Коломойського на пульті управління нашою культурою, щільні і непроникні шори імені Ігоря Валентиновича на всій інформаційній політиці України. В угоду, підкреслю, олігарха. А це читайте — звуження україномовного контенту через якісь штучні телемарафони, запуск у час війни проти росіянців російськомовного телеканалу за державний кошт. Що насправді є, як на мене, лише підтримкою наших ворогів. Бачиш, мовляв, без нашого «язика, ані і висказатся нє в состоянії…» Хіба ж не так це все виглядає?

А ще постійна, нехай не завжди відверта, відкрита підтримка у Верховній Раді всіх антиукраїнських сил щодо звуження використання української мови в освіті. Тільки героїчний захист патріотами бастіонів українства не дала змогу знести стражденні завоювання в цій царині. При чому українці завжди знали, що профільний міністр буцімто національного слова, пісні, розвитку культури завжди грає не на їхньому боці. Що від нього завжди не можна очікувати нічого хорошого, окрім «рашопакості». При ньому все українське росте вниз, як коров’ячий хвіст…

Тому гадаю, що ви сміливо проводьте, пані й панове, паралель між серпневим-2023 Ткаченком на суді і тим, котрий тривалий час був у кріслі міністра, і ви не знайдете різниці в двох цих персонах відносно оцінки діяльності колишнього свого грошовитого патрона. І нинішнього також. Не-розлий-вода!

(Як мовиться в одній веселій приповідці: біля олігархів пупа чортів купа!)

Тому три роки з життя держави за 17-го з часу відновлення української Незалежності інформміністра Ткаченка це безцільно змарнований для України час. Пора безладного, хаотичного топтання на місці в розвитку національного інформаційного простору. Суцільне його просторове і внутрішньо національне згортання. Зникнення з публічного простору газет, як остаточний акт деградації одного з колись потужного носіїв інформації. Мабуть таки, зумисне знищення частини телевійзійного простору з контенту через впровадження прокрустового ложа у вигляді якогось дикунського телемарафону, який знищує незалежні телеканали, залишає без роботи, засобів до існування сотень професійних журналістів, майстрів телекомунікації. Насаджування через нього обов’язкових російськомовних передач, вип’ячування їх на мапі добових телепередач цього так званого інформаційного марафону. Фактичне блокування розвитку вільної, незалежної теле- і радіожурналістики. Що я особисто вважаю свідомими провокаціями проти свідомих українців. Відтак, збереження в суспільстві міжнаціональної напруги…

Два з половиною місяці життя в період жорстокої війни з агресором без міністра Інформації, коли кожне слово на інформаційному полі на вагу золота, це нечувана розкіш влади, або зрада інтересів України. Вибирайте, що вам тут зрозуміліше і ближче за суттю.

Я лишень скажу, що подібного не потерпів би у війну ні Гітлер, ні Сталін. Хоча, одначе, раджу орієнтуватися не на них.

Беріть краще за зразок… волелюбну Ічкерію. Колись там міністром інформації був такий собі чоловік на прізвище Доку Умаров. У жорстокій, немилосердній війні гірського народу з росіянцями він фактично залишався уже один. І кожного дня своєю чесною, правдивою, мужньою інформацією перемагав на полі бою ті величезні армади й вояцькі полчища, котрі нині поки що окуповують невеличку частину наших територій. Він практично доказав, що і один воїн може бути переможцем, якщо він ідейний боєць. Якщо він любить свою землю, свій народ, захищає її, як своє гаряче серце в грудях.

Якби ви мене нині запитали, а хто в Україні міг би очолити інформаційний фронт, не зважаючи на політичні уподобання і симпатії, я б відповів: є така людина!

Це молодий, 1991 року народження, і амбітний політик. Трудиться в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та Національному університеті імені Т.Г. Шевченка, відомий громадський діяч, політичний експерт, блогер (має понад 121 тисячу підписників), кандидат юридичних наук, юрист міжнародник Андрій СМОЛІЙ.

Андрій завжди перший там у Києві, де потрібна його кипуча енергія. Заступник голови товариства «За український Київ», координатор ініціативи «Геть від Москви», до чортиків писучий і справедливий в усіх своїх діяннях. Такий не побіжить підтягувати кальсони олігарху…

Думаю, що в такі відповідальні моменти життя суспільства, коли вирішується його доля влада, глава держави, зокрема, повинні прислуховуватись до гласу народу при зміні відповідальних осіб в уряді, щоб на місце порожніх, аморфних посланників олігархів приходили не подібні їм, а на арені життя держави негайно з'являлися активні та рішучі молоді люді, котрим болить велика справа України.