Нещодавно на одному з вітчизняних телеканалів переглянув документальний фільм про відому кіноактрису Маргариту Криніцину, виконавицю ролі знаменитої Проні (Пріськи) Прокопівни  Сірко із славетної комедії Михайла Старицького «За двома зайцями». Всі дійові особи стрічки-спогаду про виконавицю комедійної ролі паняночки з київського передмістя сходяться в думці про те, що мила пані була вельми оригінальною, а подеколи й зовсім таки непередбачуваною  у житті. Послухаєш, їй-право, чимсь схоже на те,  як характеризував героїню М. Криніциної  в однойменному кінофільмі незабутній Свирид Петрович Голохвостий: «В пенціонє всє науки проізошла», де «змарніла та знівечилась», витримавши там лише три місяці міщанської науки. Цю свою науковість, як стверджує він, героїня комедії завжди демонструвала «в царському саду з книжкою безпремінно, бо так приятно під дубом романа читати». Якщо вам цікаво, що саме читала вікопомна Пріська Прокопівна, називаю, цитуючи за твором: «душещипательне» — «Кровавую зведу», «Чорний гроб», «Єруслана Лазаровича…»

          Працюючи в дев’яності роки минулого століття головним редактором газети «Правда України», я був у гарних приятельських стосунках із чоловіком Маргарити Криніциної, відомим українським кіносценарисом  Євгеном Онопрієнком. Євген Федорович вельми часто приносив до редакції свої статті з історії створення багатьох кінострічок, бо сам був автором понад двадцяти відомих кінотворів. Трудився на кіностудії «Молдова-фільм», а також на кіностудії імені Олександра Довженка в Києві.

Він заходив до мене, клав на стіл свій черговий твір, і ми чаюючи, довго розмовляли про кіно, акторів, успіхи й невдачі наших кіномитців. Один із авторів сценарію відомої картини «У бій ідуть самі лише старики», Є. Онопрієнко був свого часу у близьких стосунках з відомим лицедійником Леонідом Биковим, і на моє прохання підготував для публікації в «Правді України» ряд хвилюючих розповідей про цього актора, митця, громадянина, про його славетну кіногрупу. Одне тут попутно уточню: за всі оказії наших зустрічей ми ні разу з Євгенієм Федоровичем не розмовляли про Пріську Прокопівну Сірко, роль якої виконала його дружина. Чомусь до цього образу ми ні разу не зверталися.

          Але як те в редакціях буває, свого автора ми нагородили річною передплатою газети на 1997 рік і сім’я його отримувала газету, коли Євгена Онопрієнка вже не було в живих. А саме тоді в кожному номері ми започаткували таку рубрику: «Анекдот від Проні Прокопівни». Це була коротка, але влучна сатира на відомих політиків, урядовців, керівників держави. На прояви корупції, казнокрадства. Сатира дотклива, в’їдлива і злободенна. Якби її передати в нинішньому дусі, то це б, насамперед, стосувалося щось випуску у жовто-синій обгортці, з написам «Бандерівські», цукерок фабрики «Рошен» у Липецьку, чи  перекачування другого сорока мільйонного траншу доларів США в обшори відомим нардепом від фракції «Народного фронту» під орудою міліцейського міністра А. Авакова. Поглиблення співпраці бізнес-партнерів П. Порошенка та І. Кононенка з точки зору Валентина Наливайченка щодо розкручування маховика корупції на найвищому державному рівні. Себто, те, що знаходиться в центрі уваги всього суспільства.

          Свіжий «Анекдот від Проні Прокопівни» виходив у кожному номері газети, розміщався він «у шпігелі», себто, над її заголовком, і, зрозуміло, його бачили, читали всі, хто лишень брав до рук видання. Ці влучні короткі літературні репризи на злобу дня мали надзвичайно разючий ефект. Редакційну пошту читачі буквально засипали своїми анекдотами. Але найбільше старалися самі журналісти. І не лише нашої редакції. У сусідніх виданнях, які всяко догоджали Л. Кучмі та В, Пустовойтенку, вони нічого подібного надрукувати не могли, а ось «Правда України», яка на той час була єдиним опозиційним до режиму недорікуватого пахана виданням, могла дозволити собі будь-який випад проти Банкової та довколишньої камарильї. Тим паче, що під твором не вказувалося конкретне авторство. Анекдот же ж виглядав, як витвір славнозвісної міщанки Пріськи.

          Наскільки це дієвим було для влади, може слугувати такий ось промовистий приклад. Якось ми випустили джемеля-анекдота проти голови Національного банку України, який допустив зниження курсу гривні на якісь там копійки. Мені вранці, тільки вийшла газета, зателефонував голова центробанку Віктор Андрійович Ющенко.

-Сашко, - сказав, - я Богом тебе благою, пиши по ділу, що хочеш, але не дрочи лишень на мене цю гостроязику Проню Прокопівну. В одному з найвищих кабінетів усі твори від неї глибоко аналізують до кожної букви, кожен анекдот пробують на зуба. Сиджу тепер, чекаю виклику на килим…

Запитайте пана Ющенка, певен, він підтвердить ці мої слова…

Але одного дня сталося неймовірне.

Дзвонить телефон, підіймаю трубку. Чую, що дещо спантеличена секретар каже:

-До вас наполегливо добивається на зв'язок жінка, яка стверджує, що вона Проня Прокопівна і має конче поговорити з головним редактором. Що робити?

-З’єднуй, - кажу.

Російськомовна жінка одразу кинулася в атаку на мене. Ви чому, мовляв, друкуєте мої анекдоти, а в мене не берете дозволу на їх публікацію? Я почав уточняти, хто вона є насправді. Жінка затято твердила одне й те саме: «Я – Проня Прокопівна Сірко. Мій батько Прокіп Свиридович Сірко, мати – Євдокія Пилипівна Сірко. Мій жених – цирульник Свирид Петрович Голохвостий…» Коли вона повторила це втретє, як мантру, я з жахом зрозумів, що телефонує актриса Маргарита Василівна Криніцина, виконавиця ролі в кінофільмі українського режисера Віктора Іванова «За двома зайцями».

-Маргарито Василівно, це ви? – сказав я примирливо.

-Я Проня Прокопівна, - почув у відповідь. – Я – Проня Сірко, від імені якої ви щодня пишете свої несмішні анекдоти, а я їх вам не затверджую перед публікацією. Ви знаєте скільки ображених людей звертається до мене?

-Але при чому тут ви, Маргарито Василівно?

-Як при чому? Бо це я і є Проня Прокопівна і ви пишете від мого імені…

-Зачекайте, Маргарито Василівно, - якомога лагідніше намагався говорити я. – У вас, мабуть, є громадянський паспорт. Якщо ми заглянемо до нього, напевне ж, прочитаємо, що ви є Маргарита Василівна Криніцина. Там же ж не написано, що ви Проня Прокопівна Сірко. Це ваш сценічний образ… Ви просто виконали роль героїні комічної п’єси Михайла Старицького. Яка, до речі, є переробленим твором Івана Семеновича Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», ще інакше її іноді називали – «Панська губа, та зубів нема».

У редакції тим часом уже стало відомо, що у відповідь на публікації анекдотів від Проні Прокопівни зателефонувала знервована актриса Криніцина, і заглянувши до мене, вслухавшись у мою розмову з читачкою, заступник головного редактора Володимир Данилович Малахов мені вже підсовував список ролей, в яких знялася пані Криніцина - у кінофільмах «Катя-Катюша», «Бумбараш», «Між високих хлібів», «Інспектор кримінального розшуку» та багатьох інших.

 У слухавку я казав актрисі, що вона не лише Проня Прокопівна, але й уособлює собою начебто й інших героїв кінострічок. Водночас це ж не дає їй права представлятися цими людьми наяву, як вона робить у даному випадку. Але пані нічого не бажала слухати. І все гнула своє. Вона стверджувала: якщо редакція, мовляв, хоче й далі друкувати анекдоти від неї, тобто Проніни Прокопівни Сірко, то потрібно привозити кожен твір їй на узгодження і підпис. А вона ще подивиться чи можна так паплюжити владу і особисто Леоніда Даниловича Кучму, нашого мудрого президента, як це робить «Правда України».

Кадр із кінофільму: Проня Прокопівна власною персоною

Володимир Малахов махав мені рукою, мовляв, кидай трубку, про що тут можна говорити. Але я цього не міг зробити, позаяк телефонувала дружина Євгена Федоровича Онопрієнка, мною вельми шанованого автора, талановитого сценариста. Дуже шкодував, що відомого автора вже тоді не було в живих. Він би, мабуть, міг пояснити краще за мене вельмишановній Маргариті Василівні, що високо поважаючи її талант актриси, ми зовсім не зазіхали відібрати в неї частину всенародної слави. Навпаки, тільки додавала їй ваги і значення кожною своєю новою публікацією разючих, дошкульних анекдотів від Проні Прокопівни…  

Результат не забарився: за станом на 1 січня 1998 року "Правда України" набрала рекордно високий тираж - 632 тисячі  передплатників! Показник гідний рекорду Гіннеса: в часи незалежності України такого накладу ніхто не мав, та й уже відомо, що ніколи подібного не матиме. На жаль... 

Тінь забутого предка

         Для мене ця неймовірна і приголомшлива історія розпочалася доволі несподівано. Гортаючи сторінки газети українців Америки «Свобода», яка безперервно видається в США з 1893 року, я у номері від 26 травня 1984 року прочитав невеличку публікацію, озаглавлену доволі просто - «Роман Домбчевський». У ній розповідалося, що попереднього дня в США урочисто відзначили сторіччя від дня народження цього львів’янина – вдатного юриста, споборника української мови, публіциста. Я, щиро кажучи, здивувався, що ніколи не чув цього імені. Бо  прізвище його було, так би мовити, з викликом. Початкові літери вказували нібито на глибоке польське коріння. Адже корінь слова «домб» у перекладі на польську близький до значення – дуб, себто, неймовірно в’язкий та кріпкий. Хоча, як виявилося, то Роман Йосифович Домбчевський насправді чистокровний гуцул. Він народився 25 травня 1984 року в маленькому селі Ясенів Горішній на Гуцульщині, в Австро-Угорської імперії, тепер це Верхній Ясенів на Івано-Франківщині. Розташоване воно за дванадцять кілометрів від районного центру Верховина, за сорок п’ять від залізничної станції Ворохта, у долині річки Чорний Черемош.

         Вшановували у Нью-Йорку українці США Романа Домбчевського як відомого правника, споборника прав української мови, як національної. Хоча всі мої пошуки показали, що нині ніхто в Україні цю людину, на жаль, фактично не знає. Нікому її прізвище невідоме. І не лише на рідній Гуцульщині, а й на Львівщині, де провів він основну частину свого життя. Сказати б, тінь дочасно забутого предка.

         Роман походив з родини греко-католицького священика Йосифа Домбчевського. Мати його, Варвара, також з родини служителів культу цієї ж віри. Батькам дуже хотілося, щоб їхній метикуватий син був освіченою, грамотною людиною. Тому в дев’ятнадцять років, не по літах високий та кріпкий, він був уже у Львові, успішно склав іспити на юридичний факультет тамтешнього університету.

Юнак надто швидко освоївся до міського життя, і вже дуже швидко поринув у бурхливе студентське життя. Маючи природній дар до швидкого засвоєння наук, молодий гуцул легко опановував академічні знання, які дарували відомі правники того часу: Олександр Огоновський, Маврикій Алергант, Олександр Долівський, Марцелій Хлямтач, Станіслав Шаховський, Пшемислав Домбковський, Юліан Макаревич, Станіслав Дністрянський. З задоволенням поза програмою  відвідував лекції одного з найвидатніших істориків України, автора 10-томної «Історії України-Руси», сотень праць з історії, історії літератури, історіографії, джерелознавства Михайла Грушевського.

Університет Роман Домбачевський закінчив 1908 року не лише з ґрунтовними теоретичними знаннями правника, а й високим патріотичними переконаннями галичанина, шанувальника й поборника української мови. Поселився в містечку Миколаїв неподалік Львова, організував юридичну канцелярію. В краї якраз розпочинався шалений наступ на україномовне населення з метою  його полонізації, і молодий адвокат часто безкоштовно надавав послуги бідним місцевим селянам-українцям. До нього потяглися люди. Він часто бував у рідному університеті, де молодь організовувала акції протесту проти переведення навчання виключно польською мовою. Роман Домбчевський був автором ряду петицій до польської влади у Варшаві.

Поліглот в окопах імперіалістичної

У серпні 1914-го адвокат Домбчевський закриває свою контору, полишає молоду сім’ю і відправляється на фронт. В окопах зближується з активістами політичної організації Спілка визволення України (СВУ), головною метою якої було проголошення самостійності та соборності України. Приводом для виокремлення України як держави вони вбачали у використанні ситуації війни між Австро-Угорщиною та Німеччини проти Росії. Майбутнім устроєм незалежної країни представники СВУ бачили монархічну державу з однопалатним парламентом. Ось чому члени СВУ так гаряче згодом (29 квітня 1918 р.), сприйняли прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського.

Але це було дещо пізніше. Тим часом, як високоосвіченого фахівця, СВУ направляє Романа Домбачевського на мобілізацію українських військовополонених з російської армії в таборах Австрії. Працювати доводиться в австрійському місті Франштадт. Політичні активісти, серед яких і високоосвічений пан Роман, організовують національно-культурну, виховну роботу серед вояків. Тут Р. Домбачевський вперше зблизька стикається з справжньою журналістською роботою: потрапляє в редакцію газети «Розваги», висвітлює на її сторінках правові і просвітницькі теми. Цими загальними зусиллями СВУ організувала так звану Сіру (від кольору однострою) дивізію, яка 30-тисячним військом влилася в українську армію і воювала за незалежну Україну.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року в Галичині проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.  В цей же час польська влада з усіх сил прагнула приєднати Галичину до відновленої своєї держави. Для захисту українських земель активно формується Українська Галицька Армія (УГА). 34-літній дипломований юрист стає сотником УГА.

Роман Домбачевський досконало володів восьма мовами. Ще коли він практикував у судах до Першої світової війни, його часто запрошували на різноманітні гучні процеси в ролі високоякісного перекладача-юриста, оскільки він практично владував усіма мовами й говірками, які використовувалися на території Галичини. Цей резон був визначальним й 1921-го року, коли Українській Народній республіці (УНР) конче знадобився фахівець з чеської мови в українській амбасаді Праги. Р. Домбачевський у 1921-1922 роках трудився секретарем посольства України в Чехії.

(Продовження статті буде).

Відхід за світи мудрого Святослава Караванського повна несподіванка, позаяк мені здавалося, що він буде жити вічно. Особливо надійно подібне утвердилося в мені після того, як йому виповнилося всі  95-ть. Рухливий, молодцювати, він мешкаводинаком (дружина померла) у Балтиморі, як метеор мотався на своєму незмінному скутері. Почувався, як стверджував,  на колишніх п’ятдесят. 24 грудня йому б мало виповнитись 96-ть…

Я давно вже мав намір написати про цього мудрого одесита, котрий найкраще у світі володів українською мовою, а тому активно  збирав матеріали для такої статті. Ціла тека їх залишилися за снігами у селі: планував засісти за есею з весни. Шкодую нині, що тих вирізок, заміток немає зараз під рукою, коли доводиться несподівано писати ці прощальні рядки. А там зібралося багато цікавого про Караванського. Мені хотілося б краще вам поянити, друзі, що він за людина така особлива, з вічною молодістю на душі. Пан Святослав, до прикладу, стверджував, що за 31-ин рік, проведений у в’язницях московітської імперії, куди його постійно вкидала радянська влада, надзвичайно багато разів голодував. Тому, мовляв, організм його оновлювався після таких екзекуцій.

Святослав Караванський насамперед унікальний мовознавець. Він своє життя присвятив лікуванню нашої рідної мови, яку сусіди-вандали впродовж століть намагалися знищити, позбавити права на життя. Для мене особисто, як для ділового журналіста, письменника, для моїх колег, він зробив колосальну справу – створив «Практичний словник синонімів української мови», без якого я не обходжуся жодної доби. Без нього, його унікальних старань, певен, наша мова була б у стократ обмеженішою, примітивнішою. Бо чим багатше, крилатіше слово, тим вище воно злітає до небес, тим глибше западає в душу народу. 2014 року вийшло останнє – п’яте, суттєво розширене , доповнене видання «Практичного словника…» Це означає, що роботу над ним, автор не закінчував ніколи, від 1951 року…

Святослав Караванський найближчий із фахівців мовознавців і для поетів, позаяк він ще відбуваючи перший свій строк дисидентського  ув’язнення, почав створювати «Словник рим української мови». Відтак, знайшов понад 60 тисяч пар римованих слів. Завдяки чому наша культура, література стали в рівень з кращими світовими.   

Святослав Йосипович завжди тримав руку на пульсі політичного життя України, хоч давно уже мешкав за кордоном (з 1979 року), куди його спровадили ще недолугі радянські  вожді-правителі. Він регулярно, практично щотижня подавав у пресі замітки з найактуальніших тем життя нашого суспільства. Ось маю газетину з його міркуваннями від 22 вересня ц.р. Озаглавлені так: «Як нам уберегтися від Януковичів?».  Пан Караванський написав: щоб убезпечити державу від нових президентів-самодурів, які прийшовши до влади починають потім працювати на ворогів, належить записати до Конституції Україну одне додаткове слово… Це, власне, буде обіцянка, яка його контролюватиме. Що той, хто вступає на престол, повинен не просто «… володіти, а і МОЛИТИСЯ українською мовою».

А ось зовсім свіжі його замітки від 10 листопада 2016-го, які також знаходжу на своєму робочому столі, стосувалися вони «Е-декларацій та виборів». Це, казати б, роздуми про те, як побороти чуму українського суспільства – корупцію. Святослав Йосипович застерігав, що сучасні партії перестають бути осередками політичної активності, перетворюються в інструмент, знаряддя олігархів з закабалення мас. І цю проблему, вирішення якої стоїть перед Україною насамперед, ще маємо вирішувати. Уже без його...

Україна збідніла на одного Мудреця і Великого Патріота. Тому бережімо одні одних.