Правовий мовний трактат сотника-юриста

У кінці 1922 року сотник Домбачевський повертається до Миколаєва, відновлює колишню юридичну канцелярію, знову займається юриспруденцією. Подібне триває до 1926-го року, коли Р. Домбачевський переїздить до більшого міста - Стрия, організовує  й тут юридичну практику. Доволі часто виступає з блискучими статтями в місцевій газеті «Стрийська думка», в обласній пресі, юридичних часописах на правові теми, на теми моралі. З-під його пера виходять яскраві публіцистичні твори на злобу дня.

Ім’я адвоката Романа Домбчевського в Стрию пов’язують з організацією музейної справи. Саме він у тридцяті роки минулого століття підготував статут краєзнавчого музею «Верховина». Зайнявся публічною пропагандою ідей збереження старожитностей, публікуючи статті про це в місцевій та обласній пресі. Тема для нього була надзвичайно близька й зрозуміла, бо родом він був з Гуцульщини, з самої Верховини. Писав різноманітні звернення, відозви громадськості до органів влади з метою створення в місті нового культурного центру зі збереження спадщини віків. В цьому йому активно допомагала дружина Ірена. Разом із гуртківцями вона поставила виставу про життя людей у горах.

Невдовзі його статті на захист рідної української мови все частіше носять характер ґрунтовних наукових досліджень. Практикуючи в судах, доктор Р. Домбачевський доволі часто зустрічається з несправедливістю, коли його клієнтів змушують відмовлятися від рідної і переходити на мову, не властиву їм для вільного, невимушеного спілкування, приміром, польську чи російську, що, зрозуміло, звужує можливість викладу представником сторони у суді власних аргументів, доводів, переконань через штучно фільтрований словниковий запас. Ще гірше, коли в суді рідну мову втрачають адвокати. Юрист Домбачевський чи не вперше в українській юридичній і філологічній практиці виступає за законодавче закріплення права національної мови в суді. На повен голос говорить про соціологічне і правове поняття нації та її мови, про право нації мати таку. Здійснює детальний аналіз стану української мови в Австрії, Росії, Угорщині, ЧСР і Румунії, про її правовий статус у законодавстві цих держав. Досліджує мовні закони УНР, ЗУНР і УСРР.

Напевне, першим серед українських правників Роман Домбчевський ще в двадцятих роках минулого століття на порушує проблему права мовного носія на рідну мову, як засіб  життєво важливої суспільної комунікації. На її природне право, як дихати, думати, мати одяг, житло, рідню.

Тоді, майже сто років тому, Роман Домбачевський пише: «Існує непорушне право рідної мови нації: у школі, уряді і загалом у публічному житті, це перше право людини, народу і нації, що бореться за свою ідентичність. Воно перевиховує своє громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і непохитне відчуття свого етнічного походження, володіння правом рідної мoви, цим знанням воно презентує свій xapaктep національного існування і самостійності, честі та поваги…»  

       Як результат, з-під пера юриста Р. Домбачевського виходить цікава і актуальна, злободенна більш як на ціле століття, праця «За права мови». Це фахове і цікаво викладене, юридично виважене дослідження про роль і значення національної мови, ролі адвоката – справжнього українського речника прав нації у судових процесах.  Автор, зокрема, зазначає: «Факт, що національна адвокатура має по закону привілей бути речником прав національної мови, створювати фахове положення того суспільного стану серед нації й накладає на нього особливі обов’язки з утвердження етнічного засобу спілкування в процесі». 

   Національна мова, слова, це золоті ключі, - казав Роман Домбчевський, - якими відкривають душу і закривають чорні роти.         

        Є небезпідставне твердження, що ця оригінальна, автентична праця з’явилася вже в кінці двадцятих років минуло століття, коли Польща в Галичині злісно викорінювала українську мову. Однак не важко в дисертаціях, дослідженнях науковців і тієї, і навіть зрідка нинішньої пори (напевне, за традицією) знайти посилання на її друковані версії 1934, 1935 і 1936 років. Вона, через її актуальність, злободенність, високий фаховий рівень начебто неодноразово (це, зазначу, ще потрібно вивчати й доводити) перевидавалася і в Львові, і навіть у буцімто й у Варшаві. Але варто було зійти комуністичному «золотому вересню» над Заходом України, як Р. Домбачевський тут же опинився у в’язниці спецслужб Москви з тяжким обвинуваченням у махровому українському буржуазному націоналізмі. Після довгих митарств підвалами НКВС, автор твору на захист української мови був засуджений комуністичною трійкою до восьми років каторги, яку відбув до останнього дзвінка на Північній Колимі. Після ув’язнення Р. Домбачевському суворо заборонялося повертатися в Галичину, займатися юридичною практикою, писати статті, будь-де публікуватися. Він поселився в Одесі, трудився вантажником у порту, слюсарем, постійно знаходився під наглядом комуністичних спецслужб.

По два боки морів та океанів

          1911 року Роман Домбачевський узяв шлюб з Іреною (06.02.1886 р. н.), яка також походила з родини греко-католицького священика Григорія Рибчака з Бучача (нині Тернопільська область). У часи буремних випробувань батько її служив духівником УГА. Неодноразово заглядав у вічі смерті, коли червоні проривали фронт. Пані Ірена стала громадською активісткою, активно зайнялася журналістикою. Вона - фундатор бібліотеки «Просвіти» у західному містечку Миколаїв, де вони мешкали з Романом, комплектувала її власним коштом. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти» у містечку, де Ірена Домбачевська, організувавши перший в цьому краї драматичний гурток, поставила на сцені п’єсу поетеси-гуцулки, родом з села Білі Ослави тепер Надвірнянського району Івано-Франківщини Марії Підгір’янки (справжнє прізвище – Ленгерт) «У чужому пір’ї». Синьоока Марійка разом з чоловіком Августином Домбровським, також великим поборником української поезії, мистецтва, бувала на виставах Ірени Рибчак-Домбчевської і в Миколаєві, і Стрию, в довколишніх селах, і на Львівській сцені, куди містяни любовно запрошували талановитих аматорів з тамтешньої «Просвіти». Квартетом, разом з Іреною та Романом, вони особливо вдало, на «біс» у місцевої публіки виконували пісню Марічки Підгір’янки «Ой, не нам у кайданах ходити». Яку владою суворо заборонялося співати, особливо ж у людних місцях. 

           У 1928-1932 роках пані Ірена трудилася головою Союзу Українок у Стрию, була на самому вістрі громадського і політичного життя. Гуртувала людей в рядах «Просвіти», організовувала драматичні гуртки, виступи аматорів, конкурси української мови, української пісні. 

     Починаючи з тридцятих років журналістка Ірена Рибчак-Домбчевська активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина», «Кооперативна республіка». Була вона вельми активною, цілеспрямованою людиною, вся націлена на громадську, національно-патріотичну роботу. Мала пісенно-поетичну душу. Була навдивовижу комунікабельною, патріотично налаштованою особою.  Вправно володіла писемним словом, мала художні публікації. Львів’яни зачитувалися її нарисами, оповіданнями. Найбільше з них вирізняється виточеним смаком і чуттям слова спомин «Три стрічі. Пам’яті Олекси Наваківського». Опублікований він у вересневому номері журналу «Жінка» за 1935 рік. Через сорок чотири роки часопис «Наше життя» (стор. 11) Союзу Українок Америки (СУА) передрукує уривок цієї розповіді з присвятою пані Ірені Григорівній, яка все своє життя і в Україні, і за океаном жила для людей.   

          У родини Домбачевських народилося двоє дівчаток – Христина та Стефанія. Молодша померла від тифу. 1939 року, коли Львівщину окупували радянські війська, передчуваючи загрозу від комуністів, Ірена Домбачевська з Христиною зуміла пробратися на територію, загарбану німецькими військами. Сталося це одразу, як нові господарі життя уночі заарештували чоловіка, провели обшуки в їхньому помешканні, забрали всі його рукописи, зажадали і їй вранці особисто з’явитися на допит до слідчого НКВС. З Польщі, мати з донькою незабаром виїхали до США. Там вона одразу примкнула до міжнародних громадських організацій.

       Усе своє життя  за кордоном, аж до смерті 05.08 1964 року, пані Ірена невтомно розшукувала чоловіка, повсякчас посилаючи запити про нього в радянське посольство, розпитуючи новоприбулих утікачів з комуністичної держави, чи бува не чули, не зустрічали її Романа. Уже пізніше, маючи знайомих, які працювали безпосередньо в апараті ООН у Нью-Йорку, намагалася організувати офіційний запит світової організації до керівництва Радянського Союзу з приводу долі юриста Домбчевського. Але так нічого і не змогла дізнатися про його долю за непробивною «залізною завісою» СРСР. Весь цей час Роман Домбачевський повсякчас жив одинаком, постійно мріючи про зустріч з дружиною та дочкою, доля яких йому теж була невідома. Помер у скруті й глибокій депресії в непривітній для нього Одесі 1952 року.