Сегодня я иду на охоту. Луна светит с небес, дует холодный ветер. Ночь прекрасна, она манит и завлекает, она поёт древнюю песнь,  способную согреть кровь моим жертвам. Сегодня я иду на охоту. Я не так часто хожу на охоту, как многие думают. Я в достаточной степени независим. Но я люблю охоту. Лишь тот, кто бродил во тьме  под луной, впитывая всей своей сущностью азарт выслеживания, тот кто    способен ощутить запахи звёзд и сверкание воды в их холодном свете,  поймёт меня. Но таких мало. Я не знаю ни одного, подобного мне. Хотя    логика заставляет меня верить, что я не одинок.  Когда я иду на охоту, ночь узнаёт меня. Звёзды приветствуют меня   тонким и холодным звоном, луна дарит мне покрывало из ледяных   лучей. Холод - мой дом. Я не нуждаюсь в холоде, но он доставляет мне  наслаждение. Я люблю холод Сегодня я иду на охоту. Я выхожу из дверей своего дома, и медленн иду по ночному городу. Вечером шёл дождь, и влажный асфальт матово   блестит в лучах луны. Иногда я встречаю лужи, вода в них отчаянно   рвётся к своим родителям - тучам... Я не отражаюсь в воде.   Часто в такие минуты я думаю, кто я такой. Я не знаю, кто я такой. Я - разумное существо. Но я не уверен, что могу добавить к этому   определению слово "живое". И ещё я хищник. Я называю себя Аорт. Это слово ничего не значит. Но мне нравится,   как оно звучит. Произнося своё имя вслух, я ощущаю приятное   изменение в воздухе, окружающем моё тело. Вероятно, это связано с   вибрацией горла при завершающем рычащем звуке. Впрочем, какая   разница?... Иду по тёмной улице, проходя под фонарями. Я знаю, что их свет не  несёт тепла. И поэтому я люблю холодный свет ртутных ламп. Хотя,   обычно я предпочитаю темноту.  Мои шаги гулко отражаются от каменных стен. Стены... Холодные   каменные стены домов, укрывающие тёплые, горячие тела моих жертв.   Я никогда не вхожу в дома. Те, кто ночью встретятся мне на пути - моя   добыча. Ночь принадлежит мне, звёзды принадлежат мне, ветер  принадлежит мне. Тьма принадлежит мне, я принадлежу тьме. Жизнь в   домах мне не принадлежит. Я чувствую взгляды. Люди смотрят из окон, провожая меня  взглядами. Они всегда узнают, когда я иду на охоту. Я не знаю, как они  узнают, но всегда знают. Они боятся меня. Они знают, что я никогда не вхожу   в дома. Но всё равно боятся.

(С)- "Симфония тьмы" - Джордж Локхард

мне не хватает меня. взбалмошной нежности, забрызганных воспоминаний словами, осторожности и кошачьей мягкости.. свободы и немного чужого тепла... ну того которое можно получить в чужом городе. вдыхая аромат истории где нибудь на холме с видом на небеса... я променяла свою чувствительность на спокойность и размеренность уюта.
мне бы снова и снова обволакиваться страданиями, что бы остро ощущать воздух. вот только улыбка не сходит с моего лица...
мне бы вернуть свои мечты, растрачивать понапрасну время и рисовать тонкие эскизы, которые никогда не про_рисую маслом... завешивать свою комнату полотнами, цвета васильковых глаз... только в моем распоряжение карие. а все остальные нынче не мои...
... теплый чай, кусочки миндаля и кислого яблока.. вкушая аромат вечера перед походом в театр...
мне не хватает меня... в расчерченных планах на жизнь, в понятном и таком простом мире... а ведь когда то... я каждый миг переживала как удар кинжала. я каждую неделю умирала, и кощунственно любила не_вовремя, не_тех, и не_так...
что ж... может это и есть плата за комфорт и уют...
блеск в глазах, блеск на губах... перламутровый лак вместо черного и алого, черное коротенькое платье, вместо теплых носков и халата...
я привыкну... и буду по другому счастлива...а сейчас... как будто корсет здавливает грудь, и как еретик иду в церковь....
к счастью нужно привыкнуть.

навеяно http://blog.i.ua/user/774569/95521/

Свобода слова – право человека свободно выражать свои мысли. Основная и важнейшая гражданская свобода. Да только зыбкая грань проходит между выражением своей мысли и откровенным хамством, грубостью, оскорблением.

В нашем молодом, по демократическим характеристикам, государстве, это понятие чрезвычайно исковеркано малограмотными, хамоватыми, наглыми и малокультурными людьми. Как можно прямое оскорбление чести и достоинства человека преподносить за своё конституционное право?

Я противник того, что правоохранительными органами ведётся мониторинг интернет ресурсов на выявление подобных прецедентов. Но коль уж такой случай произошёл, то на мой взгляд следует говорить о чём угодно но не о нарушении гражданских свобод.

В случае, когда человек выходит на площадь и матом кроет мимо проходящих людей, обращаясь конкретно к каждому, а не ко всем одновременно, он будет привлечен за правонарушение, расцененное как хулиганство или оскорбление личности. Или же это следует расценивать как использование своего права на выражение своих мыслей?

В таком случае сектанты режущие кроликов и пьющие их кровь пользуются правом на свободу религии и вероисповедания. Придурок разбивающий стёкла машин – пользуется своим правом на отдых, так как только в такой способ он может отдохнуть. Вор пользуется своим правом на достойный уровень жизни для себя и своей семьи.

Утрирую конечно же, но если один человек открыто оскорбляет другого – это не демократическая свобода, а хамская грубость и возможность схлопотать за это статью, или просто по морде…

 

и в дополнение:

 

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний  розвиток  своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і  свободи  інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

 

Стаття 34. Кожному гарантується  право  на  свободу  думки  і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.    

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати  і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на  свій вибір.
           Здійснення цих прав може бути обмежене  законом  в  інтересах національної безпеки, територіальної цілісності  або  громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для  охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав  інших   людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної  конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

...из всех своих обязанностей я оставила только одну - всегда оставаться сводной...!!!!

КАК ВЫЛЕЧИТЬСЯ ОТ ИНТЕРНЕТ-ЗАВИСИМОСТИ:

1 шаг: выключить компьютер. 2 шаг: одеться, собраться, привести себя в порядок. 3 шаг: все-таки выключить компьютер!!! 4 шаг: выйти на улицу и найти ближайший бар. 5 шаг: заказать себе НОРМАЛЬНЫЙ коктейль, а не пиво. 6 шаг: коктейль, коктейль, текилка... Самбука, еще коктейль 7 шаг: познакомиться с лицом противоположного пола (можно и своего - после всех-то коктейлей). 8 шаг: убедиться, что он/она НЕ программист 9 шаг: пойти к ней/нему и заняться СЕКСОМ! И еще сексом! И еще раз! 10 шаг: утром понять, что влюбились, подать заявление в ЗАГС, зачать ребенка.

 

Идилия

Если ты – это небо –

Стану птицей тогда,

Если ты роза в мае,

То сорву я тебя!..

И поставлю я в вазу

Этот дивный цветок,

И скажу тебе фразу,

Что ударит, как ток...

Ты незнанный, как небо,

И безумен, как боль.

Ведь сказать так нелепо

Все слова про любовь.

Знаешь, милый, не надо

Мне признаний в любви,

Так мне будут в награду

Даже взгляды твои.

Взгляд должен, как лучик,

Вникнуть в душу мою

И прогнать грезы, тучи,

Словно темень в раю.

Ты же знаешь, хороший,

Что живу я тобой,

Ты мне вовсе не ноша,

Хоть повсюду со мной.

И когда стану птицей,

То ты будешь весной,

Если снег на ресницах.

То я стану зимой...

Жаль, что образ такой вот

Всемогучей любви,

Сотворимый душею,

Мы еще не нашли...

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Джерело: Вікіпедія.

Странно, но факт. Нет плохих людей. Нет плохих поступков. Нет ничего негативного, или позитивного. Всё больше прихожу к такому мнению. Баланс наблюдается и пропорции издержанны - вот концепция мира. ИМХО. Если сейчас ты получишь 90% чёрного и 10 белого - значит, до этого, пропорция была диаметральна. Всё справедливо. Если не было - или  будет, или не заметил. В любом случае, статус скво восстановлен. Что удивительно, достаточно поменять в своей голове "клёпку" и по другому посмотреть на привычные вещи. Или, даже, посто на проблемы взглянуть не так, как на них смотрят люди, которым они (траблы) создают неудобство. И всё получится! =)

Словно Бог и Сатана борются за нашу душу и некий чёртик и ангел воюют в сердце. Как итог, боевая ничья. И нагадили, и убрали. Главное, не упустить возможноти получить новые знания и выйти на следующий виток своего развития. Безспорно, есть люди, чьей судьбе сложно завидовать. Но ведь тут не предначертанное винить нужно, а самих людей, которые выбрали ТАКОЙ метод решения проблем, принесший больше затрат, чем прибыли. Ведь судьба - словно дорога - широкая и с множеством полос. В каком ряду ехать, рядом с кем путешествовать и с какой скоростью - решать нам. Ведь наперёд известно, что дорога отстроенна и там УЖЕ есть кочки и ямы. Но ведь и мы можем маневрировать. Да, нам сужденно проехать кочку. Только проехать можно по ней, или МИМО неё. И скорость сбавить рекомендую. Особенно перед лежачими полицейскими =)

Вот так и живу, в постоянной борьбе зла и добра. Хотя, это мифические понятия. Кто-то ставит подножки, кто-то помогает своим примером. Показывает как встать на ноги и гордо смотреть на тяжести. А кто-то покажет, что проблем не существует, есть только наше отношение к вещам. Здоровье и жизнь - главные ценности, а остальное тлен. Хотя, и без него нельзя. А некоторые, очень редкие люди, даже протянут руку помощи. Я её, конечно, пожму - ниодна протянутая рука не должна быть отвергнута - но помощь принимать наврядли стану. Только в виде совета. Отовсюду по нити знаний - вот рубашка и готова. Кстати, намного лучше, чем скорлупа, куда принято прятаться, когда нахлынывает волна и хочется спастись бегством, от самого себя, кстати. А мне показали, что сёрфинг - очень даже круто=)) Не убегай от преград и проблем, а споймай волну, которая тебе угрожает, и управляй ей. Если шторм слишком сильный, то и скорлупа не поможет - лучше отпусти, отойди и пережди. Когда буря уляжется, можно высушить вещи и начать строить заново. Само собой, ломать - не строить. Будет тяжело, но через это нужно пройти. Пройти с улыбкой. Желательно смеясь. Т.к. смех продлевает жизнь и всегда улучшает настроение =))

А сейчас весна!! Уже почки появляются на деревьях; погода всё теплее и радужнее; птички помогают проснуться с хорошим настроением и уже очень скоро можно будет любоваться детками и добродушными мамками с коляскми, сидя в парке, с бутылкой пива, или компота=) Это хорошо. Это позитив. Буду(ем) сидеть и думать: как же всётаки хорошо! - выходной, хорошая компания/музыка, отличное настроение и вокруг всё цветёт))

Я на правильном пути. Я это знаю. Жизнь прекрасна, если её хотеть таковой видеть!

  Последняя инстанция... последняя попытка... последняя... надежда?.. Нет, я уже давно не хожу в церковь за помощью. Просить о помощи... кого? Того, кто посылаем мне эти испытания... Смешно. Ведь если все это
пало на мою грешную голову, значит, там - наверху - верят в то, что вынести это мне по силам.
  Моя молитва - это не просьба... не жалоба... Моя молитва - это благодарность.
  Я жива... спасибо. Со мной те, кто мне дорог... спасибо! В моей жизни были светлые полосы... спасибо! У меня есть работа - спасибо!!! У меня есть... пусть не моя, пусть временная, пусть ненадежная, но все же крыша над головой - спасибо! Спасибо! Спасибо!
  И я верю, что Благодарность - это именно та соломинка, что поможет мне добраться до спасительного берега.

Для української національної культури основоположною і базисною є народна культура. На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливости історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами.

Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широки маси суспільства - селяни, козакi, ремісникі. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дисi більш пізднього європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. на Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав народ своїх , на яких так багата Україна.

Джерело: Вікіпедія.